5

 

Лорд Едріан Валоріан стояв посеред залитої сонцем лісової галявини й намагався вкласти у своїй голові дві абсолютно протилежні речі. Перша: перед ним сиділа смертоносна рептилія, здатна одним ударом хвоста проламати стіну фортеці. Друга: всередині цієї рептилії плакала налякана дівчина на ім'я Маргарита, яка сумувала за своєю піжамою з качечками.

Повірити в таке було вище за людські сили. Тому воїн, вихований на суворій військовій логіці, швидко знайшов для себе зручний компроміс. «Це точно магічний морок, — заспокоював себе Едріан, хоча серце все одно дивно калатало після дівочих сліз дракона. — Просто закляття настільки сильне, що Торн щиро вірить, ніби він дівчина з якогось там "Києва". Треба просто зняти ці чари».

Лорд рішуче плеснув долонею по ефесу меча.

— Значить так, Маргарито, — Едріан вимовив її ім'я з легкою іронією. — За цим лісом, біля підніжжя Срібних скель, живе мій давній знайомий магістр Олдус. Він найкращий спеціаліст із ментальних чарів та проклять в усій Олантії. Якщо хтось і може викурити цю... "дівчину" з твоєї голови і повернути мені нормального Торна, то це тільки він. Ми підемо до нього.

Ріта, яка вже встигла витерти сльози лапою, обурено пирхнула. З її ніздрів знову вилетіли дві маленькі хмаринки диму.

— Скільки разів тобі повторювати, лорде?! — пророкотав її глибокий бас, від якого затремтіла папороть. — Мене не треба викурювати! Я тут справжня! Це твого Торна треба десь шукати!

— Подискутуємо про це по дорозі, — сухо відрізав Едріан, розвертаючись і прямуючи стежкою вглиб лісу. — І ще одне. Поки ми не дійшли до Олдуса, твоя... "таємниця" має залишатися між нами. Якщо солдати або, не дай боги, шпигуни Даркмуру дізнаються, що замість грізного бойового дракона в нас тепер ящірка з дівочими замашками, яка нюхає ромашки — нам усім кінець. Нас просто розтопчуть. Удавай, що ти люте, безжальне чудовисько. Зрозумів... ла?

— Ой, та легко! — буркнула Ріта, дріботячи за ним на своїх чотирьох лапах. — Я в метро в годину пік їздила, мене залякати неможливо. Я можу таку міну зробити — всі вороги розбіжаться!

Проте обіцяти було набагато легше, ніж зробити. Ліс ставав дедалі густішим, а повітря наповнювалося свіжим, прохолодним ароматом близької води. Десь попереду шуміла річка.

Незважаючи на серйозність ситуації, між героями буквально іскрило від напруги. Едріан намагався ставитися до Ріти як до дисциплінованого дракона, а вона у відповідь влаштовувала йому справжній італійський скандал грізним басом.

— Торне, тримай хвіст вище, ти замітаєш стежку як прибиральник! — командував лорд.

— Це не хвіст, це мій новий аксесуар! І він важкий, між іншим! Спробуй сам поносити п'ять метрів чистої луски! — огризалася Ріта.

— Короткими кроками, Торне! Що ти робиш? Ми не на прогулянці!

— Я роблю випади для сідниць! Тобі як військовому корисно було б знати, що таке якісна розминка!

Через ці постійні суперечки та кумедні затримки вони просувалися вдвічі повільніше, ніж планував воїн. Едріан розраховував швидко пройти ліс, заскочити до мага, а потім до вечора нагнати свій загін, який сержант Бранн повів основним трактом. Але він ще не знав характеру Ріти.

Невдовзі вони вийшли до стрімкої лісової річки. Вода в ній була прозорою як кришталь і приємно шуміла на кам'янистих порогах. Побачивши воду, Ріта раптом зупинилася як укопана. Її драконячі очі округлилися, а на морді з'явився чистий дівочий жах.

— О ні... Ні, ні, ні! Я туди не піду! — заревів її грізний бас, а сама вона почала задкувати, ледь не збиваючи крилами дерева.

— Що знову? — Едріан роздратовано обернувся. — Це просто річка, Торне. Тут мілко, коням по груди. Ти зазвичай переходив її вбрід і навіть не помічав.

— Ти не розумієш! — панікувала Ріта, відчайдушно махаючи передніми лапами. — Вода мокра! І холодна! А у мене... у мене луска змиється! Або я застуджуся! І взагалі, я плавати в цьому тілі не вмію, мене хвіст на дно затягне як якір! Перенеси мене на ручках!

Едріан кілька секунд просто мовчки дивився на неї, намагаючись уявити, як він піднімає на руки бойового дракона вагою під пару сотень кг.

— На ручках? — перепитав він, і його суворе обличчя вперше сіпнулося від ледь стримуваного сміху. — Маргарито, ти при своєму розумі? Марш у воду! Це наказ!

— Сам маршуй, залізяко бездушна! — гордо заявила Ріта і сіла просто на березі, склавши лапи на грудях як ображена принцеса.

Та поки на березі річки тривала ця гучна перепалка, ні Ріта, ні Едріан навіть не здогадувалися, що за ними все ще пильно стежать.

Той самий таємничий шпигун, який спостерігав за ними з дуба, тихо пересувався слідом по верхівках дерев. Це був Кронк — найкращий розвідник-гоблін із армії Даркмуру. Він був маленьким, гнучким, одягненим у маскувальний зелений плащ, а за його спиною висів короткий лук.

Кронк був професіоналом, але зараз його зелене обличчя виражало абсолютну розгубленість. Він гарячково записував у свій маленький блокнот із пергаменту:

«Об'єкт №1 (Бойовий дракон Олантії) зламався. Відмовляється переходити калюжу. Вимагає, щоб командир ніс його на руках. Називає себе квіткою Маргариткою. Командир загону близький до божевілля. Можливо, це нова секретна психологічна зброя людей. Продовжую спостереження...»