3. Перед полюванням

Генрі лише поблажливо посміхнувся й обійняв дружину за талію — настирливо, міцно, ніби демонстрував усьому світові, що вона належить тільки йому. Його гаряче дихання лоскотало скроню, губи майже торкалися волосся.

— Ти стала такою забудькуватою.

Він провів пальцями по її шиї й обережно, майже ніжно, стиснув.

— Я б волів тебе покарати, але залишимо це на ніч.

Хейлі завмерла, вона забула не лише як говорити, а й як дихати. Від владних обіймів її врятував скрип дверей. Лендон Різ застиг на порозі. Здавалося, його зовсім не бентежило, що він став свідком доволі інтимного моменту.

— Генрі-Генрі, кинув найкращого друга, щоб потискати дружину? — іронічно протягнув він, — Дуже нечемно.

Очі Хейлі розширилися від такого нахабства. Зверхність Різа завжди її відштовхувала, для нього не існувало нікого, окрім самого себе та найближчого оточення. А до неї він ставився як до речі, що належала Генрі, речі, не вартої ані уваги, ані доброго слова.

Та саме зараз поява Лендона стала порятунком.

Генрі вже дивився тільки на друга, і поки чоловіки нишпорили в холодильнику в пошуках ще пива, Хейлі вислизнула з кухні й поспішила нагору.

— Крихітко, не барися, — долинув знизу голос Генрі, — Таких соковитих стейків ти ще не куштувала.

Хейлі спустилася приблизно за чверть години. Прохолодний душ і чистий одяг трохи приглушили неприємні відчуття. Вона вміла грати роль хорошої господині: мовчати, коли потрібно, жартувати й сміятися, коли цього очікували. Майже ніколи не сперечалася з Лендоном, хоч той дратував її самою своєю присутністю. Хейлі знала: Генрі не пробачить.

А коли Генрі чогось не пробачав, страждала насамперед вона — Хейлі Доусон, його законна дружина. Жінка, яка чотири роки тому зробила фатальну помилку, сказавши біля вівтаря «так».

Нічне чергування важким тягарем лежало на плечах. Повіки налилися свинцем, а голова гуділа від недосипу. Хейлі торкнулася пальцями обличчя. Шкіра була сухою — не завадив би зволожувальний крем, а ще краще — тональний.

Вона заклала за вуха світлі пасма волосся, розгладила долонями легку бавовняну сорочку, поклала руки в кишені коротких джинсових шортів і нарешті вийшла на задній двір.

За завісою диму та звичними бридкими розмовами відпочивали двоє молодих поліцейських.

Спочатку все було майже як завжди. Хейлі вмостилася поруч із чоловіками, взяла маленьку пляшечку пива, поклала до пластикової тарілки шматок м’яса. Вона дивилася на сосновий бір, із задоволенням вдихала свіже хвойно-солоне повітря й майже не слухала їхніх балачок. Вона вміла від них абстрагуватися, і тоді безсоромні розмови чоловіків, їхні брудні жарти та обговорення участі в «сірих» схемах здавалися їй просто набором беззмістовних фраз — ніби це був білий шум.

— Тій малій ледь виповнилося сімнадцять. Мабуть, цінна штучка, бо Вігго вже заніс за неї конверт. І де він тільки знаходить цих малолітніх хвойд?

Білий шум не спрацював. Хейлі ненароком вихопила фразу, недбало кинуту Лендоном, і прикрила очі. Хотіла — вуха, але тоді це було б надто очевидно. Вона бачила десятки таких юних дівчат у лікарні — тих, що шукали легких грошей, але потрапляли в пастку таких, як Вігго. А поліція, замість того щоб викривати борделі й відправляти дівчат додому, прикривала їх заради сотні баксів.

— Наш добрий друг обережний. Зазвичай це дівки з притулків, які тікають світ за очі, — відповів Генрі й перевів погляд на Хейлі. Замовк, зсунув брови на переніссі, а тоді поцікавився:

 — Щось не так, крихітко? Ти ніби проковтнула щось неїстівне.

Хейлі похитала головою і спробувала посміхнутися. Вона знала, що пожалкує про свої слова.

— Ви ж копи...

Голос прозвучав тихо, але відчайдушно.

— І що?

Голос Генрі загрозливо знизився. Лендон подавив смішок у кулаці.

— Ви... ви мали його заарештувати.

Між ними зависла довга пауза.

Генрі дивився на дружину пильно, ніби намагався зрозуміти, як, чорт забирай, вона насмілилася. Хейлі, навпаки, не зводила очей від підлоги, склавши долоні між колін, мов дівча, що завинило.

Лендон розкинувся в кріслі й безтурботно пускав сиві кільця диму в пронизливо-синє небо, затиснувши між пальцями косяк.

— Не лізь у те, чого не розумієш, — нарешті озвався Генрі.

— Облиш, друже. Твоя дружина досі вірить, що копи рятують світ, — гмикнув Різ.

Хейлі кинула на нього погляд, сповнений презирства. Її очі буквально іскрили.

— Бо так і має бути, Лендоне. Копи рятують світ. Як і медики. А те, чим займаєтеся ви... Це просто нечесне заробляння грошей.

Лендон завмер. Його очі стали крижаними, вуста стиснулися. Він провів тильною стороною долоні по обличчю, ніби намагався стерти щойно почуте.

Генрі теж мовчав.

— Якби ти була моєю дружиною, я б швидко притнув тобі язика, — кинув Різ.

Його слова прозвучали жалюгідно, і він сам це розумів. Але цього вистачило, щоб усередині Генрі ворухнулося щось колюче й неприємне.

Хейлі відчула, як повітря навколо розжарюється від напруги, і, щоб хоч трохи її розрядити, підвелася й навіть спромоглася посміхнутися.

— Піду наріжу овочі.

Цей незручний момент став нетиповим для всіх трьох, але барбекю продовжилося. Гострі кути згладилися мовчанням та віскі. Спочатку випивка робила чоловіків напрочуд добрими — як великих псів, що радше облизують, аніж кусають. Та чим більше її ставало, особливо разом із дур'ю, тим бурхливіше текла кров їхніми просоченими токсинами венами.

Від своїх професійних досягнень сержант Різ і сержант Доусон дуже скоро перейшли до іншої улюбленої теми — обговорення жінок. І тут Лендон одразу зайшов із козирів.

— Я б на твоєму місці пильніше приглядав за цією крихіткою, — кивнув він у бік Хейлі.

— Ти про що?

— Та ні про що. Просто думаю, що в її лікарні вистачає залицяльників.

Він замовк, зробив ковток і подивився прямісінько Генрі в очі.

— Мушу визнати, у цих шортах вона виглядає дуже навіть непогано.

— Обережніше, Лендоне. Це, між іншим, моя дружина.

— І що? — Різ розсміявся так, ніби в цьому справді не було нічого незвичного, ніби ці двоє були братами, а брати мають ділитися іграшками одне одного.

— Це комплімент тобі, сучий ти сину. Гарний трофей відхопив.

— Заздриш?

Лендон лише знизав плечима. Деякі іграшки, що належали Генрі, його зовсім не цікавили.

— Вона не в моєму смаку.

— Та невже?

— Люблю жінок із характером. Таких, що можуть вкусити. А твоя надто... м'яка.

Генрі хмикнув і притягнув до себе пляшку.

— Зате вона мене любить.

— Любить?

Лендон розсміявся — швидше поблажливо, аніж зі злістю.

— Та кинь.

Посмішка повільно сповзла з обличчя Генрі.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що ти й сам у це не віриш.

— Вона моя дружина.

— І?

— І вона мене любить.

Його голос звучав так упевнено, так правдоподібно.

— Та вона тебе боїться.

На подвір'ї запала тиша.

— Що?

— Якби не значок, зарплата і цей будинок, її б тут уже давно не було.

Генрі зробив ковток і скривився. Ці слова добряче зачепили його за живе. Лендон ніби знав, куди цілити, але навіть уявити не міг, чим це обернеться.

— Хейлі, ходи-но сюди.

Вона стиснула зуби. Хотілося розчинитися в повітрі, стати невидимою. Або просто втекти до будинку подалі від цих мерзенних балачок. Вона все чула, і це викликало в ній огиду. Вона бачила, як вони запивають віскі пивом. Порожні пляшки на столі множилися зі швидкістю світла, а десь поміж ними ховалися конверти з наркотиками. Ці двоє завжди носили їх у кишенях — маленький трофей від дилерів, на махінації яких молоді копи із гарячими головами заплющували очі.

Хейлі хотіла рушити до будинку, але Генрі виявився швидшим. Він схопив її за зап'ястя, потягнув до себе, всадовив на коліна і притиснув так міцно, що вона відчула, як пістолет уперся їй у стегно. Болісно й загрозливо. Як передвісник чогось темного і нехорошого.

Наче на підтвердження її передчуттів у небі спалахнула блискавка, а повітря наповнилося присмаком озону. Пофарбовані в брудно-жовтий колір хмари нависли над подвір'ям. З моря потягнуло солоним вітром, і перші великі краплі дощу впали їй на коліно. Генрі помітив це й владним рухом змахнув їх долонею, втираючи в її шкіру.

Хейлі підняла очі на Лендона. Усе це було принизливо. Вона спробувала відштовхнути чоловіка й підвестися, але його хватка стала лише сильнішою, а дотики — надто демонстративними для сторонніх очей.

Навіть Різ на мить відвів погляд.

— Припини.

Вона хотіла, щоб це прозвучало твердо, та натомість вийшло майже благання. Генрі торкнувся її щелепи й силоміць нахилив голову до себе так, щоб його губи опинилися біля самого її вуха.

— Ти ж мене любиш, крихітко. Скажи це.

Його подих обпік шкіру.

І тоді Хейлі не витримала. Зібравши всі сили, вона вирвалася з нав'язливих обіймів і різко підвелася. Настільки різко, що плетене крісло під Генрі хитнулося і завалилося набік.

Намагаючись утримати рівновагу, він вчепився в картату скатертину і разом із нею та купою бляшанок полетів на газон.

Очі Лендона сміялися. А вже за мить сміявся і він сам — голосно, образливо.

— Отака любов.

Генрі повільно підвівся і витер зі щоки мокру траву. Його погляд зупинився на Лендоні, потім швидко перейшов на Хейлі. Наступної миті він реготав так голосно й шалено, що це здавалося чимось протиприродним. Нарешті Генрі випростався і змахнув сльози, що виступили на очах від несамовитого сміху.

— Думаєш, вона мене боїться?

Лендон знизав плечима.

— А хіба ні?

— Перевіримо.

Генрі неспішним рухом дістав з-за пояса пістолет і кілька разів недбало прокрутив його в руці, ніби це була не вогнепальна зброя, а дитяча іграшка.

Хейлі не зводила погляду з його рук і спромоглася підняти очі лише після того, як він покликав:

— Хейлі.

Його пальці стиснули пістолет міцніше. Тепер у  русі відчувся професіоналізм. Навіть Лендон випростався й трохи подався вперед.

— Прибери цю штуку. Досить.

— Чшшш, Різе, не лізь. Хейлі. Цей вилупок не вірить, що ти мене кохаєш.

— Генрі... Я...

Її голос звучав м'яко, ніби вона говорила не з дорослим чоловіком, а з дитиною.

— Біжи, крихітко.

— Що?

— Біжи.

Хейлі не поворухнулася. Тоді Генрі різко випростав руку вгору. Пролунав перший постріл. Птахи оглушливо закричали й злетіли в небо.

Лендон різко підвівся. Хейлі зробила кілька кроків назад, не повертаючись до Доусона спиною.

— Я сказав. Біжи.

Наступний постріл влучив у землю — за якихось пів метра від її ніг.

Різ заклав руки за потилицю і вилаявся. Хейлі кинулася в гущавину соснового бору.

— Бачиш? Слухається.

Генрі коротко всміхнувся і, не озираючись, рушив слідом.

Коли Генрі Доусон зник за соснами, Лендон Різ відчув, як йому пересохло в горлі. Він залпом осушив пляшку пива і жбурнув її просто на кам'яну доріжку, що вела до задніх дверей. Пляшка розлетілася на друзки.

Різ ще трохи постояв на роздоріжжі, вагаючись, а потім повільно пішов до будинку.

Як не крути, то були справи Доусонів.