Глава 1

Знаєте, що найгірше на першому побаченні? Коли людина, яка тебе запросила, не може припинити нахвалювати себе увесь час вашої зустрічі. Так ось, на жаль, мені довелося бути запрошеною на таке побачення. Бен, хлопець що сидить навпроти мене, хоч і має чарівну зовнішність, але навіть його миле личко не може втримати мене тут.

Ось, людина чи настільки самовпевнена, чи нарцис, але слухати його більше неможливо. Цікаво, він помічає мою присутність, чи просто розмовляє зі своїм гарним відображенням на чашці.

—Стоп, — різко перервала його я, стукнувши обома руками по столу —Мені ще розв’язувати задачі... Вибач, маю іти.

Поки він не прийшов у себе, я встаю, беру свою сумку, і намагаюся втекти.

—Стій, — хлопець встиг схопити мене за руку, ти диви, ми що, в романтичній комедії? — Які задачі?

—З мат.аналізу! — ”ввічливо” усміхаюся я і забравши, нарешті, свою руку, тікаю, не озираючись.

Другого побачення не буде, але зате тепер я знаю, який він у рейтингу на стипендію, скільки років він займався карате і хто з дівчат з його групи ще не дав йому свій номер. Інформація дійсно цінна... Цінна для того, щоб я була впевнена, що з цим хлопчиком в університеті я більше не перетинаюся.

Телефон завібрував.

“Кессі”

—Це ти наполягла, щоб я прийшла сюди, — роздратовано промовила я, як тільки відповіла на дзвінок.

—Я так розумію, що тобі не сподобалося? — засміялася подруга —Але, тепер ти знаєш, що цей хлопець не дуже. Будемо шукати іншого!

—Мені здається, — її сміх заразливий, тому і не змогла втриматися від посмішки—Чи ти на нього не дуже ставила, якщо так спокійно реагуєш на те, що я втекла з цього, так званого, побачення?

—Ти втекла? — шоковано повторила мої слова подруга.

—Не озираючись!

—Славія, — по-дитячому захникала Кессі —Після цього я не зможу брати у нього готові домашні завдання і конспекти!

—Not my problem! Бувай, люба, в мене ще тренування!

Я швиденько відімкнула двері квартири й забігла всередину, скидаючи туфлі. Сьогодні був дійсно продуктивний день: втекла з побачення, образила найкращу подругу й, схоже, зіпсувала їй джерело легких балів. Але, знаєте, зовсім не шкодую. Хвилин п’ять я стояла біля дверей, намагаючись вдихнути на повні груди, ніби щойно пробігла марафон. Це була справжня втеча.

Задзвонив телефон. Знову Кессі. Я подивилася на екран і роздратовано видихнула.

—Щось забула? — кинула я в трубку, намагаючись стримати сміх, який чомусь так і рвався назовні.

—Забула сказати, що ти мені винна шоколадку! — голосно заявила подруга. —За зіпсоване джерело інфи!

—О, та ладно, Кессі, — я вже не могла стримуватися і засміялася. —Невже ти так на нього розраховувала? Ти ж геній з іноземних мов.

—Ну, він хоч і пихатий, але конспекти пише акуратно, —Кессі теж засміялася.— Ладно, йди на тренування. Але про шоколадку пам’ятай!

Я пообіцяла купити їй найбільшу шоколадку і поклала слухавку. Зайшла в свою кімнату. Переодягнулася в спортивну форму, зібрала волосся у високий хвіст і кинула пляшку з водою в рюкзак. Тренування — саме те, що мені зараз потрібно. Вбити зайву енергію та забути про цей дивний вечір.

Коли я вийшла з дому, сонце вже майже сіло, і місто помалу огортали сутінки. Я попрямувала до спортивного комплексу. Щоб дістатися туди мені потрібно пройти через парк і міст над річкою.

Крокуючи парковими алеями, я намагалася викинути з голови Бена та його самозакохані промови. Але щоразу, коли перед очима з’являвся його зверхній вираз, мене накривала хвиля роздратування. Навіть дивне відчуття дежавю, ніби ми вже бачилися, не могло перебити мій настрій. Я пришвидшила крок, майже переходячи на біг. Мені потрібно було дістатися до спортзалу якнайшвидше, щоб виплеснути всю цю енергію на груші чи в спарингу.

З кожним кроком сутінки густішали. Ліхтарі в парку ще не ввімкнули, і лише залишкове світло дня ледь пробивалося крізь крони дерев. Завжди любила цей час доби, коли місто завмирає в очікуванні ночі, а звуки стають тихішими, виразнішими. Чутно було, як шелестить листя під ногами, як десь далеко гавкає собака, і мій власний прискорений пульс, що відбивав ритм швидкої ходи.

Дійшовши до мосту, я зупинилася на мить. Піді мною спокійно текла річка, відбиваючи останні відблиски неба. Повітря біля води було прохолоднішим, свіжішим. Я глибоко вдихнула, намагаючись очистити голову і зробила перші кроки на міст. Пройшовши приблизно половину, крізь звуки ночі, я почула як хтось мене кличе:

“Славія”

Голос здався мені незнайомим. Обернувшись, я очікувала побачити когось позаду себе. Але там було порожньо.

“Славія”

Я подивилася по сторонах, але нікого... Парк, міст, усе було порожнім. Але, хтось точно мене кликав, цей звук не міг бути маревом моєї бурхливої фантазії. І ось знову...

“Славія”

Я не бачила, хто кликав мене, але звук йшов з води.

—Що за дурний розіграш? — я підійшла ближче до рейок мосту, і міцно взявшись за них, нахилилася, щоб подивитися на автора цього геніального спектаклю. Місток був не високий, тому нахилятися було не страшно. Але, раптом, самопочуття зрадило мене і у мене запаморочилося в голові. Я відпустила рейки і зробила крок назад, щоб раптом не впасти з мосту.

Серце шалено забилося в грудях. Я заплющила очі, намагаючись зосередитися, але запаморочення не відступало. Стисла скроні пальцями, відчуваючи, як пульсує кров у скронях. Це було дивно.

Коли я розплющила очі, світ навколо ніби похитнувся. Вогні на іншому березі річки розпливлися в кольорові плями. Я відчула, як холодний піт проступає на чолі. Слабкість накотилася такою хвилею, що ноги підкосилися. Я втрачала рівновагу, відчуваючи, як мої кросівки ковзають по асфальту мосту. Все навколо стало нечітким, а звуки злилися в один протяжний гул.

Остання думка, що промайнула в голові, була про тренування і про те, як я тепер точно на нього не встигну. Потім земля ніби пішла з-під ніг. Я відчула, як моє тіло завалилося назад, а в очах потемніло. Далі — сплеск води...

Холод. Раптовий, пронизливий холод обійняв моє тіло, вибиваючи повітря з легень. Замість падіння на твердий асфальт мосту, я відчула, як мене затягує у темну, крижану безодню. Вода, важка і щільна, одразу ж огорнула з усіх боків, дезорієнтуючи повністю. Інстинктивно я спробувала вдихнути, але замість повітря легені заповнив різкий холодний струмінь. Паніка. Вона накрила з головою, сильніша за будь-який страх. Моє тіло інстинктивно смикнулося, намагаючись виштовхнутись на поверхню, але я не розуміла, де верх, а де низ.

Думки закрутилися вихором: "Я тону? Невже це кінець?" Зір, затуманений водою, майже нічого не розрізняв, лише розмиті відблиски світла з поверхні, що здавалися неймовірно далекими. Раптом, без жодних зусиль я змогла відкрити очі і зробити вдих. Я померла, чи все ж таки вижила?