Глава 3

Але цей Бен, як і Кессі, виглядав інакше... Так, те ж тіло, те саме обличчя, але він впевнено сидів на коні, його одяг благородний, а волосся не таке коротке, як у реальному житті. Його вигляд притягував погляд. Але раптом, господиня потягла мене за вухо, змусивши поклонитися.
Ай, як же мені це набридло! Але, я покорилася, тому що звикла це робити тут, хоча й за такий короткий проміжок часу.
Королівська родина пройшла, звук музики уходив далі за трійкою величних білих жеребців, а люд біля нашої таверни став розходитися. Я піднялася і пішла за хозяйкою. Поки я сиділа навколішках, я подумала, що добре було б просто втекти, але я досі не розумію де я, як опинилася тут і що ж я тут роблю. Напевно, у мене немає ні дому, ні їжі. Тому, поки що залишуся з цією хазяйкою.
—Вибачте, пані — я встигла схопити її за рукав, ця жіночка хоча й не молода і досить повна, але бігає дуже моторно —А як вас звуть?
Жінка обернулася і подивилася на мене, ніби я трохи нездравкувата. Дивно, але мене це не розізлило, за сьогодні я звикла, що на мене так реагують. Вона, напевно, думає, що я божевільна.
—Кухарка Джен, відрізала вона і розвернулася, щось ругаючись собі під ніс.
—Кухарка Джен, а мені ще дещо цікаво: Герцог Хризантема це його ім'я? І чому усі герцоги мають такі дивні імена? Хоча я чула, як брат герцогині назвав її "Її Королівська Високість Герцогиня Кессі”...
—Дурна! — кухарка Джен не сильно хлиснула мої вуста —Яке "його ім'я"? Ім'я Його Високості! Ти дійсно нічого не знаєш... Ех... Ці діти, наше Господнє благословення! Іди, послухай, я тобі розповім... — Кухарка Джен завела мене до таверни і закрила двері, декілька волоцюг, що хотіли зайти, залишилися ззовні, а жіночка усадила мене на застелене сіно і почала розповідь —Герцогиня народила трьох дітей: найстарший син Бенні, середній — Кайл і молодша донька Кессія. Наша країна є заходом великого Королівства, тому клімат наш, як бачиш, дощовий, прохолодний... У нас панує вічна осінь, а Наша Герцогиня народила своїх ідей у перші числа осінніх місяців. Перший Герцог Бенні народився першого жовтня, середній, Кайл першого вересня, а донька народилася першого листопада. Подейкують, що саме через це вона і має свій холодний і жорстокий характер... Це було наче чудо і благословення для нас! Коли народився Молодий Герцог Його Високість Бенні, зірки трьох сузір’їв: Лебідь, Кассіопея та Оріон ,—об’єдналися і утворили квітку на небі... Бачить Бог, ми думали що настане кінець світу! Наше герцогство осяяла Велика Хризантема! І повитуха, яка прийняла на руки Молодого Герцога, сказала, що йому потрібно дати друге ім’я, ім’я неба, що осяяло нашу країну в той день... Тому першу дитину і прозвали “Герцог Хризантема”...

—А коли народилися Кайл і Кессія також таке трапилося?

—Я дам тобі по губах, —жінка замахнулася, але цього разу не вдарила мене —Герцог Кайл і Герцогиня Кессія! Скільки разів можна казати... Тц, тц, чого ж ти така нетямуща? Ні, таке відбулося лише в день народження Молодого Герцога... Молодшого герцога Кайла назвали другим іменем “Верес”, тому що ця квітка зацвітає як раз у місяць його народження, а Молодша герцогиня Кессія отримала другим іменем “Камелія”, тому що лише ця квітка доживає до холодного листопада, у який народилася юна Господиня. Батьки вважали, що таким чином, їх молодшим дітям передасться хоч трошки вдачі, що долею назначається Герцогу Бенні.
Я сиділа на сіні, обробляючи кожне слово, яке сказала Джен. Це було наче занурення в зовсім іншу реальність, де все, що я знала, втратило будь-який сенс. Імена, зірки, квіти... Усе це створювало картину світу, що був настільки чужим, що я не могла повірити, що я тут.

—Добре, я все зрозуміла, — тихо промовила я, намагаючись не злити її. —Але скажіть мені ще одне: що сталося з їхніми батьками?

Джен зітхнула, наче ця тема була для неї болісною.

—Їх... не стало, — її голос став тихішим, а очі наповнилися смутком. — Рівно місяць тому, на початку серпня, вони померли від дивної хвороби, яка почала поширюватися по нашому герцогству. Хоча, є ті, що вважають, що їх просто отруїли...

—Хто ж це зробив? — я не стрималася.

—Хто? — Джен здивовано подивилася на мене, а потім її очі знову набули звичного блиску. —Ніхто не знає! Або, принаймні, так говорять. Ти диви, як ця тема збудила в тобі інтерес!

Джен піднялася і попрямувала до кухні. Я зрозуміла, що більше нічого від неї не почую, тому теж вирішила зайнятися справами. Мені потрібно було перемити гори посуду, а після цього — витерти підлогу. Мої руки і ноги ще не звикли до такої кількості роботи, тому просто гуділи... Джен знову відкрила таверну, тому кількість моєї роботи не зменшувалася, а навпаки додавалася. Не встигла я домити останню гору брудного посуду, як до мене залетіла налякана Джен.

—Що ти возишся, — жінка відтягнула мене —Кидай це, потрібно підготувати кімнату, прийде особливий гість. Наведи там порядок, прослідкуй, щоб все стояло на своїх місцях. Потім прийдеш на кухню, візьмеш там квіткове вино та чеддер. Зачекай, ти знаєш, як виглядає чеддер?

—Звичайно!

Але здається жінка не повірила моїм словам.

—Я поставлю його поряд з вином, дивись нічого не сплутай.

—А що це за “особливий” гість? — запитала я, що кухарка розкриє для мене хоча б цю завісу. Але, здається, що ця пані не планувала цього робити.

—Нічому тебе життя не вчить!

—Ай! Боляче ж!

Кухарка Джен стукнула мене по лобі якоюсь брудною ложкою.

—Така наче й симпатична, — жінка взяла мене за підборіддя, повертаючи моє обличчя то в одну, то в іншу сторону. —Личко гарне, миле, —продовжувала вона розглядати мене — Очі великі, зелені, наче смарагди.

Вона, нарешті, відпустила моє лице і зробила крок назад і почала оглядати мене з ніг до голови.

—...форми такі жіночні, будь-якому чоловіку сподобалися б... Особливо пишні груди... Але ти така недотепа!

Вона знову луснула мене ложкою.

—Та що ж ви робите! — я відсахнулася і взялася долонями за чоло.

—Та кажу, що ти пхнеш свого носа туди, куди не просять. Продала б тебе якомусь землеробу чи рицарю, та працюєш наче непогано, шкода... Хоча, якщо добре заплатять, то продам! Не дивлячись продам! Головне, щоб той бідолашний швидше тебе увіз, і коли зрозуміє, що ти дурненька, то ви вже будете далеко і він не привезе тебе назад...

—Я не дурна... — прошепотіла я під ніс, тому що не хотіла більше настанов.

Джен роздала мені останні настанови, проводила до “особливої” кімнати і пішла в саму таверну по своїх справах. А я залишилася тут, готуватися до приходу “особливого гостя”.

Не дивлячись на втому, я все ж рада, що господиня відправила мене сюди. Тут хоча б чисто і приємно пахне. Навіть є крісло і дзеркало.

Я підійшла до дзеркала і подивилася у відображення цієї кімнати. За ним я бачила, що ця кімната була простою. Вона була не великою, але затишною. Світло з єдиного вікна, прикритого фіранкою, падало на дерев'яну підлогу, освітлюючи нехитрі меблі. Посередині стояв стіл, біля нього — два стільці. Біля самого крісла була довга завіса. Цей куточок був начебто самотнім пристанищем в цій кімнаті.

Я поставила страви на стіл і подивилася на кімнату, щоб не забути нічого з того, що наказала Джен.

—Вже сутеніє, — тихо промовила я, подивившись у єдине вікно, до речі, здається, якщо гість “особливий”, то вікно треба прикрити — Цікаво, кому потрібно приходити сюди в такий час... Це, типу, місцевий клуб чи бар... Головне, щоб не бордель...

Хоча, після того, що мені сьогодні казала Джен, то я би не здивувалася.

Усі завдання я здається виконала, і радість переповнювала мене, тому що сил в мене більше не було. Час до приходу цього гостя ще був, тому я вирішила посидіти на нормальному кріслі, що стояло за ширмою. Це була найкраща мить за увесь день! З цього місця чудово було видно відображення цієї ошатної і чистої кімнати, а також відображення того, хто сидить на кріслі. І ця людина, яку я бачила у дзеркалі, точно не підходила під вигляд цієї кімнати.

Я закрила очі, намагаючись відпочити, і подумки повернулася до свого попереднього життя. У моїй голові, як калейдоскоп, проносилися спогади: мої друзі, навчання, розмови з Кессі про хлопців... Усе це здавалося таким далеким і нереальним, ніби це був не мій спогад, а уривок із чужого фільму.

"Як я тут опинилася?" — знову і знову питала я себе. І раптом думки замовкли... Напевно, я заснула... Сподіваюся, що коли я відкрию очі, то буду у себе вдома, в своєму улюбленому ліжечку...

Трохи згодом я відчула розмову, десь, ніби за стіною. Я трохи розплющила очі.

—Дідько, — я все ще була в тій самій кімнаті, і в тому самому “не моєму” світі.

Але сердитися і нарікати далі я не могла. Я почула розмову кухарки Джен і якогось чоловіка. Він, цей “особливий гість” зараз зайде сюди і я потім знову буду вислуховувати від Джен про те, яка я проблемна і дурна...

Але встати з місця я не змогла. Мої пальці впивалися у меблі, а чоловік заходив до кімнати. Кухарка Джейн здається зникла, двері зачинилися за його спиною. Я, як прибита, сиділа в кріслі, не в змозі зрушити з місця. Серце шалено калатало в грудях, а в горлі пересохло. Я не могла відвести від нього погляд. Обличчя чоловіка мені не було видно: на його обличчі була темна пов’язка, а трохи довге волосся на потилиці було зав’язано. Але, я помітила, що він досить високий і кремезний.

Кімната наповнилася його присутністю, важкою і мовчазною. Нарешті, він зробив крок і повільно наблизився до столу, на якому стояв чеддер та вино, і на його обличчі не було ніяких емоцій. Його руки, сильні й жилисті, обережно торкнулися пляшки, а потім він взяв шматок сиру.

Я закрила рот обома руками, щоб не видати ні звуку, хоча, мені здається, що моє перелякане серце видавало мою присутність. Невже він не помітив мене? Але я ж буквально сиджу за прозорою занавіскою. Напевно, його більше хвилювало квіткове вино, ніж чиясь присутність у цій кімнаті.

Я опустила руки і продовжила спостерігати за ним. Я відпустила свій страх і просто спостерігала. Спостерігала за його плавними, впевненими рухами, що дивно поєднувалися з його мовчанням. Він, здавалося, рухався у власному ритмі, не звертаючи уваги на навколишній світ.. Його кремезна статура, сильні руки, що так обережно тримали пляшку, викликали у мені дивне почуття захоплення. Це була не та показна самовпевненість, яку я бачила в Бені, а щось набагато глибше — спокійна, вроджена сила, яка не потребувала підтвердження.

Він не був схожий ні на одного чоловіка, якого я зустрічала у своєму минулому житті. Я відчувала, що за його мовчазною, суворою зовнішністю криється щось важливе і, можливо, небезпечне. Але замість того, щоб відчувати страх, я відчувала, що мене притягує ця таємничість.

Я поволі почала нахилятися вперед, щоб щось розгледіти у його таємничій красі. І це була моя помилка. Випадково я випустила рушничок, що був у мене на руці. Той легко і безшумно впав на підлогу.

Незнайомець завмер.

Ні, він же не міг почути мене.

Він не рухався, ніби вслухаючись у щось.

Моє серце знову забилося від адреналіну, але чоловік знову обрав вино.

Я могла б видихнути, але зроблю це в думках, щоб не бути пійманою.

Незнайомець завмер. Ні, він же не міг почути мене. Він не рухався, ніби вслухаючись у щось. Моє серце знову забилося від адреналіну, але чоловік знову обрав вино. Я могла б видихнути, але зроблю це в думках, щоб не бути спійманою.

Я вже майже встигла заспокоїтись, коли він різко обернувся. Його рух був блискавичним і настільки несподіваним, що я навіть не встигла зреагувати. За мить він уже стояв біля мого крісла. Я застигла, мов статуя, і моє серце забилося з новою, божевільною силою. У його руці, що була витягнута вперед, блищав довгий, тонкий меч. Гострий кінчик леза застиг буквально за кілька сантиметрів від мого горла, і я відчула його крижаний подих.

—Ти думаєш, що я дійсно нічого не помічаю? — його голос був таким самим спокійним і стриманим, як його таємнича постать.

Я лише перелякано дивилася на зброю у його руках.

—Відповідай! — його голос був жорстким, і кінчик меча ледь торкнувся мого горла.

Я не знала, що сказати. Всі мої думки розчинилися в паніці. Я була беззахисна, і єдине, що я могла зробити, це сподіватися, що він не завдасть мені шкоди.

—Хто ти така і що ти тут робиш? — його голос був не схожий ні на який інший.

Я знову не могла говорити. Я відчувала себе як мишка, яку спіймали в пастку. Я не могла навіть поворухнутися. Я відчувала холод від леза меча, що торкався моєї шиї. Я була впевнена, що це кінець.

Раптом, його губи скривилися в легкій усмішці, і він тихо, майже неслышно засміявся. Рука з мечем повільно опустилася, а сам він схилив голову, дивлячись на мене.

—Ну що, маленька мишко, налякав? — його голос був уже не таким жорстоким, як щойно, а скоріше глузливим. —Я сподівався, що ти будеш сміливішою, ніж ті, хто тут живе. Але ти, здається, ще та ляклива панночка.

Я стояла, все ще тремтячи, намагаючись зрозуміти, що це було. Він зняв меч з моєї шиї і відкинув його вбік. Мені здалося, що це був якийсь незрозумілий жарт.

—Чого ви хочете? — нарешті, вимовила я, але мій голос був ледь чутний.

—Хто ви такий? — нарешті, вимовила я, але мій голос був ледь чутний.

—Хто я такий? — він сміявся. —А хто ти така, щоб ховатися в моїй кімнаті, прибиральнице?

Він повільно зняв пов’язку з очей. Пов'язка зісковзнула і впала на підлогу з легким шелестом. Я затамувала подих. Його очі... вони були такими знайомими. Це були сірі очі, які я пам'ятала. Але вони були не порожніми і безглуздими, як тоді, а глибокими і серйозними.

Я не могла повірити. Це ж... це ж Бен! Той самий самозакоханий нарцис, з яким я була на першому побаченні. Але його погляд був зовсім іншим. Він був молодим герцогом Бенні, про якого мені розповідала Джен. Я знову не могла повірити своїм очам.

Він теж подивився на мене і, здавалося, був здивований не менше, ніж я. Його очі розширилися, і на обличчі з’явився вираз, який я не могла зрозуміти.

—Хто ти? — його голос був наповнений подивом. Він нахилився до мене, намагаючись краще розгледіти.

—Я... Славія, — вигукнула я, не в змозі приховати здивування.

—Славія? — очі Молодого Герцога округлилися — Ти знайшла мене?

Його обличчя, яке щойно було таким жорстоким і глузливим, тепер було наповнене такою дивною сумішшю полегшення і відчаю. Він зробив крок вперед і, не вагаючись, обійняв мене. Його руки обхопили мене так міцно, що я відчула, як моє тіло стиснулося. Я відчувала тепло його тіла, його подих... Він був настільки близько, що я могла відчути запах його шкіри, його волосся. Він був такий... справжній.

Я стояла, як статуя, не рухаючись, не дихаючи. Його обійми були такими сильними, що я майже задихалася. Я відчувала, що він тремтить. Це був не той жорстокий чоловік, який погрожував мені мечем. Це був... хтось інший.

Я намагалася поворухнутися, але його руки міцно тримали мене.

—Я думав, що ніколи тебе не знайду...