Глава 2

Розплющивши очі, я подивилася навкруги і зробила декілька глибоких вдохів. Я жива і не відчуваю нещодавнього нездужання.

—Чого стоїш, — хтось закричав мені на вухо —Той пан вже чекає своє замовлення. Встала і стоїть! Ти думаєш, що на сцені?

—Так, так, вже відношу!

Я поквапилася і піднесла замовлення на стіл чоловіка, опустила очі і швидко побігла за іншим замоленням.

Стоп. Що я роблю? Чому я розношу цей брудний посуд? Чому тримаю в руках ці смердючі дерев’яні підноси? Чому слухаюсь цю бридку жінку?

Я зупинилася посеред залу, тримаючи в руках тацю з двома кухлями пива та тарілкою смаженого м’яса. Запахи, що доносились з кухні — суміш жиру, спецій і несвіжих продуктів — здалися мені нестерпними. Я поглянула на свої руки : брудні й у жиру. Побачивши це, мене ледве не знудило. Дзеркало! Дзеркало! Мені потрібно дзеркало! Я нервово оглянула зал. Тут немає ні дзеркала, ні скла... Я підбігла до бочки, що стояла біля кухні і подивилася на своє відображення у воді.

Моє серце завмерло...

Але, у відображенні я бачила... себе... Але, що за одяг? Я б подумала, що це театральний костюм і сценічні декорації, але в театрі не стоїть такий сморід, і актори повинні приймати душ, чого не скажеш про цих “артистів”.

Я впізнала своє обличчя, але все інше було не таким. Мої русяві пасма, які я звикла бачити, тепер виглядали брудними і неохайно заплетеними в косу, з якої вибивалося кілька окремих кучерявих волосин. Одяг, який я бачила на собі — проста довга сіра сорочка, грубий темний пояс— був схожий на костюм для театральної постановки, але був він таким брудним і запиленим, що в мене закралися сумніви. Повсюди я відчувала нестерпний сморід. Від залу, від людей і від себе! Навіть мої руки були брудними, а під нігтями застряг бруд.

—Що ти там застигла, як опудало?! — розлючений голос хазяйки повернув мене до реальності. —Мені потрібна твоя допомога!

Я слухняно побігла виконувати її наказ, але, запитую ще раз: навіщо я це роблю? Жінка нагромадила мені купу брудного посуду, паралельно сварячись навалі відвідувачів. Я пішла на кухню перемивати цей посуд і витирати його брудним рушником, який робив цей потворний посуд ще жахливішим!

На кухню забігла хазяйка і почала метушитися і підгоняти мене, забираючи в мене з рук посуд, що так і не став чистим, а поки вона це робила, я скористалася можливістю, щоб вимити свої руки від бруду. Я не бачу свого жахливого відображення, але я бачу, як зараз виглядають мої маленькі тендітні руки... Нехай, хоча б, вони будуть чистими...

—Я кажу тобі: спіши! Що ти возишся, як тебе там?

—Славія... —неголосно промовила я своє ім’я.

Жінка з підозрою подивилася на мене, потім махнула рукою.

—Хай буде Славія, складай посуд. Чуєш, музика! Свита вже поряд! Що ж ти возишся?

Жінка схопила мене за рукав і потягла у сторону вулиці, звідки лунала вулиця.

—Вибачте, пані, —зупинилася я —А який зараз рік?

Жінка подивилася на мене як на хвору. Та я й сама не знаю, чому я про це запитала...

—Не дарма тебе так дешево продали... —жінка похитала головою —Три тисячі вісімдесят п’ятий, двадцять п’ятий рік народження герцога Хризантеми.

Герцога Хризантеми?

Дивне ім’я...

А в той час жіночка витягла нас на вулицю, де вже збирався народ і був готовий ставати на уклін. Господарка притягла мене поближче до дійства. Музика наближалася. Ми поклонилися. Хазяйка сказала мені похилити голову. Але ті, на кого усі очікували були ще далеко. В цей час я вирішила у неї все розпросити.

—Пані, — смикнула її я і покликала пошепки —А на кого усі чекають?

—Ти дійсно з іншої планети звалилася! —прошипіла жінка, але все ж таки продовжила розповідь. —Три спадкоємця родини наших Герцогів. Після смерті обох їх батьків, хтось з трьох, рівно через пів року після кончини герцога і герцогині сяде на трон і стане нашим правителем: молодий Герцог Хризантема, молодший герцог Верес і молодша герцогиня Камелія.

—Хіба не старший син повинен бути спадкоємцем? — запитала я.

—Так, — зітхнула господиня — Але у його батьків не великі надії були щодо нього... Поклонися, вони йдуть!

Хазяйка ще сильніше притиснула мою голову до землі, так, що я відчула різкий біль у потилиці, але я не зважала на нього, бо всі мої думки були про одне: я опинилася в якомусь іншому світі! Це все не було реальністю, але ж це не сон.

Я зробила вдих, намагаючись заспокоїти своє серце, яке шалено билося у грудях. Мені здавалося, що воно зараз вистрибне з грудей. Мої руки були стиснуті в кулаки, а голова похилена, так що я бачила тільки чиїсь ноги. Коли музика затихла, я почула, як усі вітають когось, як усі кричать, але я цього не бачила. Я чекала, коли зможу підняти голову і подивитися на цих "спасительок".

Повітря стало набагато чистішим і, здавалося, набуло квіткового запаху. Я обережно підняла голову, щоб ніхто цього не помітив.

—О, яка ж ти неслухняна, — прошипіла мені хазяйка, але я вже не зважала на неї.

Я бачила трьох людей, що сиділи на великих білих конях, одяг у яких був набагато кращим, ніж у "простих смертних", а за ними ходою прямували ошатні слуги.

Я здивовано дивилася на них, а господиня продовжила розповідь.

—Юна герцогиня, така юна, і така гарна — з теплотою і усмішкою сказала стара господиня, дивлячись на свою властительку.

Я також подивилася на неї. Не може бути. Кессі. На коні сиділа Кессі. Мій подих перехопило. На білому коні, вбрана в сукню кольору слонової кістки, сиділа Кессі. Її волосся, про яке я завжди говорила, що воно занадто довге, здавалося водоспадом. Воно було кольору стиглого каштана, і сяяло на сонці, спадаючи по спині, ніби звивиста річка. У ньому були вплетені тонкі срібні нитки, що виблискували, як маленькі зірочки. Її очі, великі й виразні, а шкіра, що виглядала як фарфор, була ідеально рівною. Її одяг, здавалося, був створений не просто для того, щоб носити його, а для того, щоб підкреслити її велич.

—Кессі, я тут! — не стримавшись вигукнула я. Я ладна була бігти до неї, до єдиною рідної душі, яку я зустріла в цьому божевільному невідомому мені світі.

—Ти що робиш! Яка Кессі! — хазяйка притягнула мене силою і закрила мені рота —Не спокушайся її ангольською красою! Якби вона тебе почула, ти б вже лишилася пальця.

Я перелякано подивилася на господиню, а потім на Кессі. Саме в цей час якійсь жінці із натовпу стало погано і вона, похилившись, впала недалеко з конем юної герцогині.

Натовп ахнув. Хтось почав відступати, хтось зашепотів, ніби це був знак чогось поганого. Але Кессі, ця нова, велична Кессі, навіть не здригнулася. Вона спокійно опустила свій погляд на жінку, що лежала на землі, і на її обличчі не було ні жалю, ні співчуття. Саме в цей час інший герцог неголосно промовив, але так, що я почула:

—Приберіть жінку, поки це не засмутило Її Королівську Високість Герцогиню Кессі.

—Клянуся, він врятував бідолашну жінку! — склавши руки промовила господиня —Молодий Герцог Верес такий милосердний!

Я подивилася на молодшого герцога. Він був гарним, не менш гарним за Кессі. Вони були з нею аж занадто схожі, наче близнюки. Але, було дещо, що їх відрізняло: його доброта була помітна у його щирих очах і добрій посмішці.

—А попереду? Це найстарший син?
—Так герцог Хризантема... Можливо нам пощастить і ми побачимо його на троні. — сказала господиня і поклонилася.
—А хіба є причини, за яких він не стане герцогом?
—Можливо... — стара жінка підтягнула мене ближче і продовжила пошепки, озираючись, ніби нас ось-ось схоплять —Ходять чутки, що він не принесе нашим землям нащадка.
—Він безплідний?
—Та де там! Подивися на нього! Він у чудовій формі: гарний, високий, добре складений... Але бідні його батьки, царство їм небесне, декілька років шукали йому наречену, але він усіх відсилав...
Жінка подивилася навкруги, пересвідчившись, що нас ніхто не підслуховує, і підтягнула мене ще ближче, настільки, що її слина залишалася на моєму вусі. Фе, бридко, але така тут ціна пліток....
—Він надає перевагу чоловікам!
Вона відпустила мою руку і знову випросталася, її обличчя знову набуло звичного, дещо нудного виразу. Ніби й не було цих хвилин шепоту та одкровень. Я з подивом подивилася на герцога Хризантему, що якраз повернувся у наш бік. І тут мене наздогнав ще один шок: чоловік, що сидів на коні, це самозакоханий Бен, з яким я сьогодні була на побаченні. Не знаю, що вразило мене більше: переді мною Бен і він герцог, чи що цей нарцис, виявляється, полюбляє чоловіків. Але, від другої думки, усмішка не сходила з мого обличчя.