РОЗДІЛ 10

 

У понеділок я прокинулася із дивним відчуттям, ніби взагалі не мала прокинутися. Наче мозок працював усю ніч, поки решта організму намагалася хоч трохи відпочити. Снодійне допомогло заснути, але після пробудження в голові вже крутилися десятки думок. До школи я їхала мовчки, дивилася у вікно й ловила себе на тому, що автоматично читаю кожен дорожній знак, запам'ятовую номери машин і навіть помічаю закономірності в тому, як водії маневрують між смугами. Раніше я б просто втупилася в телефон і слухала музику.

На першому уроці почалася каторга. Учитель історії поставив звичайне запитання про причини занепаду однієї з давніх цивілізацій. І так дурнувато витримував паузу, даючи час на відповідь, котру ніхто не знав, окрім мене, звісно. Я машинально підняла руку, аби не терпіти ці дурнуваті ігри. Я назвала причини одну за одною. Почала говорити, а замовкнути не змогла. Вже за хвилину пояснювала, як економіка впливала на політичні рішення, чому історики досі сперечаються щодо окремих фактів і чому популярна версія, яку часто повторюють у підручниках, надто спрощує реальні події.

У класі стало незвично тихо. Учитель кілька секунд дивився на мене так, ніби забув, що сьогодні понеділок і день має бути нестерпно нудним.

— Люсіль… — повільно промовив він. — Ти… де це прочитала?

Я розгубилася.

— В інтернеті і не знаю… в підручниках.

— У сенсі не знаєш?

Він ще кілька секунд мовчки витріщався на мене, поки я беземоційно дивилася крізь нього.

— Частина того, що ти зараз сказала, навіть не входить до шкільної програми.

— Значить, колись натрапила на це.

Я й сама не повірила власній відповіді.

На перерві мене наздогнав Джейк.

— Ти що, всю ніч зубрила історію?

— Ні.

— Не бреши.

— Я втомилася, Джейку, пробач. Дійсно втомилася. Годі запитань — я відповіла за увесь клас, аби більше їх не лунало.

— Учитель виглядав так, ніби ти щойно забрала в нього диплом.

Я лише знизала плечима.

— Мені самому страшно стало, — засміявся він. — Ти не припиняєш мене… дивувати, — договорив уже без усмішки.

— Дякую за комплімент.

В цей момент я звернула увагу на те, як саме він дивився на мене. Раніше я цього не помічала, але чому? Як могла не допетрати, що він як щеня за мною бігає. І те, як він дивиться на мене… О нііі. Ні, ні, ні і ще раз ні. Я ледве стрималася, щоб не застогнати вголос. Як я могла цього не помічати? Це ж було настільки очевидно.

Я ще раз глянула на нього й відчула майже фізичний дискомфорт. Не тому, що це був Джейк. Він хороший. Справді хороший. Але я… я не могла відповісти тим самим. У моєму житті й без цього вистачало проблем: мама, Шарлотта, дім. А тепер ще й цей божевільний мозок.

«Тільки цього мені зараз бракувало», — промайнуло в голові.

До кінця уроків я намагалася тримати язика за зубами, але на всі питання мій мозок складав мало не сотні відповідей. Ці думки мало не виривалися з мене як чужий[1] з грудної клітки. Я мало не криком відповідала на всі запитання, даючи волю інформаційно-терористичному потоку моїх думок. Подібне повторилося ще кілька разів. На біології я виправила помилку в підручнику, а потім пояснила, чому вона виникла. На географії, не стримавшись, назвала статистику, яку вчитель навіть не збирався згадувати. Я не могла закрити свого рота цілий навчальний день, майже так само, як Рід Флетчер[2] не міг брехати. Але його проблема тривала лише день. А що, якщо мені також хтось побажав стати відмінницею? Хто міг настільки мене зненавидіти?

Щойно продзвенів останній дзвінок, я ненадовго втекла зі школи. Чому ненадовго? Бо мені потрібно було забрати Шарлотту. Але не хотілося ні з ким говорити. Особливо з Джейком. Я вже здогадувалася, що він зараз наздожене мене або напише. Телефон завібрував ще до того, як я вийшла за ворота.

«Почекай мене.»

Я навіть не відкрила повідомлення, а за кілька секунд прийшло ще одне.

«Все нормально?»

Я прискорила крок. Екран знову засвітився.

«Образилася?»

Я перевела телефон у беззвучний режим і сховала до кишені. Зараз мені найменше хотілося розбиратися в чужих почуттях. Моїх власних вистачало з головою. Хотілося лише швидше опинитися вдома й зрозуміти, що, в біса, відбувається зі мною.

В невеличкому парку біля школи я перечекала, поки мої однокласники розійдуться. Лише коли подвір'я майже спорожніло, я повернулася до молодшого корпусу по Шарлотту. Мені зовсім не хотілося, щоб Джейк випадково натрапив на мене дорогою.

Дітвора саме вибігала назовні, галасуючи так, ніби школа щойно випустила на волю скажений зоопарк. Мені надійшло повідомлення від класної керівниці, на яке я швидко відповіла загальними фразами. Схоже, я здобула небажане визнання.

Я швидко знайшла Шарлотту серед натовпу. Вона стояла біля сходів, притискаючи до себе рюкзак, і щось захоплено розповідала однокласниці.

— Шарлотто, ходімо.

Вона одразу повернула голову.

— Уже? Я ще...

— Уже.

— Але ми домовилися пограти на майданчику.

— Сьогодні не будемо.

Вона насупилася.

— Чому?

— Бо я дуже втомилася.

Шарлотта уважно подивилася на мене, потім мовчки підійшла ближче й узяла за руку.

— У тебе знову голова болить?

Я ледь усміхнулася.

— Трошки.

— Тоді ходімо додому.

І більше вона нічого не питала.

Ми мовчки рушили знайомою дорогою. Шарлотта час від часу підстрибувала, обходячи тріщини на тротуарі, а я ловила себе на тому, що автоматично рахую довжину її кроків, відстань між плитками, швидкість автомобілів на сусідній вулиці. І прораховувала ймовірність всіх можливих нещасних випадків, які могли нам загрожувати. Мозок аналізував усе без моєї згоди. Хотілося лише якнайшвидше привести сестру додому, зачинити двері й хоча б ненадовго сховатися від цілого світу. Але бісовий телефон почав безперервно вібрувати. Сповіщення сипалися одне за одним.

“Ти сьогодні просто рознесла урок.”

“Звідки ти це все знаєш?”

“Навіть учитель був у шоці.”

Я відкрила чат із однокласницею, хотіла відповісти двома реченнями, але за кілька хвилин зрозуміла, що вже написала мало не цілу статтю. Спочатку пояснила, чому історію часто подають надто спрощено. Потім перейшла до розвитку цивілізацій. Далі сама собою почала порівнювати різні історичні моделі, згадувати археологічні знахідки й навіть статистичні закономірності у війнах. Тут мене перебила Шарлотта:

— Ей! Ти скільки ще так стоятимеш?

— Я… Ми вже йдемо.

Я ніби прокинулася від її голосу. Перечитала повідомлення й завмерла, бо це написано мною. Кожне речення було логічно пов'язане з попереднім. Думки будувалися одна на одній так швидко, що я ледве встигала друкувати. Ще тиждень тому я б і половини цих слів не використала. Тепер вони здавалися такими ж звичними, як «привіт» чи «бувай».

Я повільно заблокувала телефон і сховала його в кишеню. Мене точно не тішило те, що я стала розумнішою.