РОЗДІЛ 9

 

Неділя почалася з відчуття, що суботні дивності нікуди не зникли. Навпаки, здавалося, поки я спала, вони встигли пустити коріння десь у моїй голові. Я намагалася поводитися як завжди: поснідала, погортала телефон, послухала, як Шарлотта сперечається з мамою через мультики, але щось було не так. Я знову постійно помічала дрібниці, які раніше пролетіли б повз мене, хоч мала надію, що це все страшний сон. Червоно-буру іржу на поштовій скриньці сусідів. Вицвілий номер будинку навпроти. Навіть подряпину на ручці вхідних дверей, яку бачила сотні разів, але ніколи не надавала їй значення.

Ближче до обіду я випадково почула розмову мами із сусідкою. Вони стояли біля паркану й обговорювали район.

— Ці будинки всі однакові, — сказала місіс Гарпер. — Їх почали будувати десь у сімдесятих. Я ще пам'ятаю, як сюди переїхали мої батьки. Тут тоді майже нічого не було, лише кілька нових вулиць і будмайданчиків.

Я вже майже пройшла повз, але ноги самі зупинилися. Мене це зачепило, тому що вона помиляється, але ж як впевнено триндить. В голові доволі швидко зібрався ланцюжок фактів: старі фотографії міста, які я колись бачила у шкільному проєкті; архівна стаття з місцевої газети; карта забудови. Я пам'ятала все це настільки чітко, ніби прочитала це п'ять хвилин тому.

— Насправді ні, — сказала я.

Обидві повернулися до мене.

— Перепрошую? — перепитала місіс Гарпер.

— Район почали забудовувати раніше. Перші дозволи видали ще наприкінці шістдесятих. Більшість будинків завершили до сімдесят другого, а ваш узагалі належить до другої черги забудови.

Жінка засміялася.

— Сонечко, я прожила тут сорок років. Думаю, я трохи краще знаю власний район.

— Час, проведений у районі, не змінює дату будівництва.

Мама тихо зітхнула.

— Люсіль... Не починай.

— Я нічого не починаю.

— От саме зараз і починаєш.

Сусідка склала руки на грудях.

— То звідки в тебе така впевненість?

Я відкрила рота… і зрозуміла, що не знаю, як відповісти.

— Я це читала.

— Де?

— Не пам'ятаю.

— Коли?

— Теж не пам'ятаю.

— То, може, ти плутаєш?

— Ні.

— Люсіль, — уже суворіше сказала мама. — Якщо не впевнена, краще не сперечайся з дорослими.

— Я впевнена.

— Але сама кажеш, що навіть не пам'ятаєш, звідки це знаєш.

— Це не означає, що інформація неправильна.

Місіс Гарпер фиркнула.

— Гарна логіка.

— Перевірте.

— Що?

— Просто перевірте.

— І де мені перевіряти?

— У міському архіві. На сайті муніципалітету. Навіть у Вікіпедії, якщо вже зовсім ліньки.

Жінка мовчки дістала телефон.

Мама лише похитала головою.

— Бачиш, до чого ти людей доводиш?

За хвилину посмішка місіс Гарпер почала повільно зникати, перетворюючись на незадоволену гримасу.

— Хм...

Вона прокрутила сторінку ще раз.

— Не може бути...

Я стримувала себе, як могла, аби не ляпнути свою думку.

— Тут справді написано... шістдесят восьмий...

— Саме так.

— Але... я була впевнена...

— Виходить, дарма.

Вона ще раз перечитала текст.

— Це якийсь дивний збіг.

— Якщо вам так легше думати.

Її міміка говорить сама за себе, а ця мимра все одно не визнає, що я мала рацію. Мама кинула на мене погляд, який мені зовсім не сподобався. У ньому не було злості, а якась гордість. Насправді мама недолюблювала місіс Гарпер, і не тільки вона — її взагалі мало хто переварював. Бо не треба всіх життю вчити і поради давати, коли сама жити не вмієш. Та й взагалі її поради хтось колись просив? Окрім зачуханого сина Раяна, який її боїться. Та й він не питав — вона сама його строїть. Якби він народився раніше, про нього теж можна було б зняти фільм “Врятувати рядового Раяна”[1]. Коротше, мені мало б бути приємно так попустити її, але ж це якось неправильно. Я не відчула себе переможницею, сказавши не такій-то і щасливій жінці, що та в чомусь помилилася. Вона ж ще й на сині відіграється.

Повернувшись додому, я не припиняла мислити. Мене вже лякало навіть не те, що пам'ятаю зайве. Лякало те, що відповіді почали виникати швидше за запитання. Наче мозок працював на крок попереду мене. Варто було подумати про будь-яку тему, і за секунду з'являлися десятки пов'язаних фактів, спогадів та висновків.

Та я помітила дещо дивне, чи то мені здалося, та якісь дрібні подряпини на моєму комоді не давали спокою. Я навіть провела по ній пальцем і була готова заприсягтися, що в моїй кімнаті хтось нишпорив. Та нічого не зникло, дивно, одним словом.

— Мамо! — гукнула я. — Ти пересувала комод?

— Ні, а що? — втомлено відповіла Шері з кухні.

— Нічого… — тихо пробурмотіла я собі під ніс. — Просто він трохи подряпаний.

Після цього мене добила вечеря. Мама згадала мою суперечку із сусідкою й поставила кілька запитань. Начебто звичайних, але ж я чудово її знаю.

Я поклала виделку.

— Якщо людина говорить неправду, то чому її треба залишати без виправлення?

Мама кілька секунд мовчала.

— Ти завжди була гостра на язик. Але зараз... ти….

— Це погано?

— Я не знаю.

У якийсь момент я вловила в її погляді щось нове. Вона дивилася на мене так, ніби намагалася зрозуміти, коли саме її донька почала поводитися настільки дивно. Чи може вона бути розчарована мною, попри все, що я роблю для нашої родини? Стало страшенно незатишно. А може, все ж вона нарешті помітила нас — це я про мене і Шарлотту. Чомусь до розуміння таких речей я ще не готова.

Саме тому після вечері, повернувшись до своєї кімнати, я відкрила планшет і почала шукати інформацію про пам'ять, мозок і концентрацію. Звичайна цікавість переросла в кількагодинні читання статей про нейробіологію, когнітивні процеси та механізми навчання. Я все розуміла. Не повністю, звісно, але набагато більше, ніж повинна була розуміти дванадцятирічна школярка. Я переходила від одного матеріалу до іншого, а нові терміни чомусь майже одразу вкладалися в голові на свої місця.

Я закрила вкладку зі статтею й подивилася на годинник. Майже десята. А завтра до школи. Саме думка про школу змусила мене завмерти. Якщо сьогодні вночі все повториться, то зранку я знову сидітиму на уроках із квадратною головою. Учора снодійне допомогло заснути, але перспектива ковтати таблетки другу ніч поспіль мене зовсім не тішила.

Я вирішила, що спробую обійтися без пігулок. Відкрила YouTube і почала шукати щось заспокійливе: «Музика для сну», «Шум дощу», «Медитація перед сном», «Як швидко заснути». Алгоритм одразу завалив мене сотнями варіантів.

Я ввімкнула перше відео. То була тиха гра на піаніно. Через хвилину вже думала про те, чому саме такі інтервали між нотами люди сприймають як заспокійливі, чому нот всього сім. Друге — шум океану. І почала згадувати, як хвилі різної висоти утворюються залежно від сили вітру, рельєфу дна та часу доби. Третє — жіночий голос повільно пропонував дихати глибше й рахувати вдихи. Чим більше я намагалася, тим неспокійнішою я ставала, та я продовжувала намагатися. Один... два... три... А вже за кілька секунд аналізувала, чому зміна ритму дихання впливає на нервову систему, які ділянки мозку при цьому активуються і наскільки достовірними були твердження, про які вона згадувала.

Я вимкнула планшет і важко видихнула. Навіть музика перетворювалася на домашнє завдання. Чим сильніше я намагалася заспокоїтися, тим більше роботи знаходив собі мій мозок. Здавалося, він сприймав усе, що міг, як нову задачу, яку терміново треба розв'язати.

Я ще кілька хвилин сиділа на краю ліжка, дивлячись на стіну і комод. Хотілося вірити, що організм сам нарешті втомиться й засне. Але стрілки годинника вперто повзли вперед, а думок ставало дедалі більше. Здалася лише тоді, коли за вікном давно стемніло. І знову випила пігулку снодійного.