РОЗДІЛ 15

 

Він говорив абсолютно спокійно. Саме це лякало найбільше.

— Ми переглянули записи з камер спостереження біля службового входу.

Ну, звісно, камери. Як я могла не звернути на них достойну увагу раніше? Колишній Люсіль така думка навіть не спала б на думку. Тепер мені стало соромно через власну необачність.

— Я хотів би поставити тобі кілька запитань, — продовжив чоловік. — Не хвилюйся. Це не поліція.

Чомусь саме після цих слів я автоматично подумала, що поліція теж могла б тут бути.

— Птахів принесла ти?

Я мовчки кивнула. Заперечувати вже не мало жодного сенсу.

— Чому?

Я опустила очі, бо правду сказати не можна, а брехати теж хотілося якомога менше.

— Я… думала, що так буде краще.

Він уважно подивився на мене.

— Для кого?

Я мовчала кілька секунд.

— Для них.

Чоловік несподівано зітхнув.

— Знаєш… це дуже дивна і цікава історія.

Я напружилася.

— Але якщо чесно, одна з доглядачок сказала майже те саме.

Я здивовано підняла голову.

— Вона сказала, що той, хто залишив цих птахів, скоріше за все, справді хотів їм допомогти.

Я відчула, як плечі трохи розслабилися. Хоча це була звичайна психологічна маніпуляція з його боку. Та я мусила підіграти.

— Проте так робити все одно не можна, — спокійно додав він. — Ми відповідаємо за здоров'я наших тварин. Якщо хтось приносить диких птахів без огляду ветеринара, це може створити великі проблеми.

Я мовчки кивнула, бо краще мовчати. Я маю право зберігати мовчання завжди і усюди, на території США так точно.

Майкл кілька секунд мовчав — чому, мені незрозуміло. Прийшов попрактикувати драматичні паузи на мені?

— Насправді є ще одна причина, через яку я тут.

“НУууу, то може вже час сказати?” — мало не вголос озвучила я.

— Яка?

Він переглянувся з директором, а тоді знову подивився на мене.

— Ті пташенята виявилися дуже… незвичайними.

Мої брови мимоволі піднялися.

— У якому сенсі?

— Наші орнітологи спочатку теж не зрозуміли, що це за вид. Довелося зв'язуватися з кількома спеціалістами. Зараз уже майже немає сумнівів, що це надзвичайно рідкісні птахи.

У голові миттєво почали складатися десятки варіантів, що саме за птахи то могли б бути.

— Якщо чесно, — продовжив він, — ми самі здивовані. За останні роки ніхто не повідомляв про їхню присутність у нашому окрузі.

Я мовчала.

— Саме тому нам дуже важливо зрозуміти, звідки вони взялися.

Він говорив спокійно, без жодного тиску.

— Більше того… місцеві журналісти вже дізналися про цю історію.

Оце вже було погано.

— Вони хочуть написати матеріал про знахідку. Для природоохоронних організацій це справді цікава подія.

Я відчула, як усередині знову з'явилося знайоме хвилювання. Тільки цього разу воно було пов’язаним з увагою до моєї персони. НЕБАЖАНОЮ увагою до моєї персони.

— Тому, — сказав Майкл, трохи нахилившись уперед, — ми готові закрити очі на те, що ти незаконно проникла на територію зоопарку.

Він навіть усміхнувся.

— Будемо вважати, що цього разу ти просто зробила дуже дурний вчинок із хороших намірів.

Я мовчки слухала і не підтверджувала, що я дійсно зробила дуже дурний вчинок із хороших намірів.

— Але нам потрібна твоя допомога.

— Яка саме?

— Розкажи, де ти знайшла пташенят.

Це запитання я очікувала почути ще від самого початку. Немає нічого страшного в правді, але частковій.

— У покинутій будівлі.

Він одразу дістав невеликий блокнот.

— Якій саме?

— Старий склад… або фабрика. Я точно не знаю, що там було раніше.

— Ти була там сама?

— Так.

— І як натрапила на них?

Я трохи замислилася.

— Просто гуляла.

Директор кинув на мене короткий здивований погляд. Мабуть, не кожна дванадцятирічна дитина ходить гуляти покинутими будівлями. Але багато дітей це робить. Можливо, в їхніх головах промайнула думка, що це найкращі розваги, які я маю, бо діти з гарних сімей мають інші варіанти веселощів. От не хочу думати про проблеми в моїй сім’ї зараз.

— Я почула писк.

Майкл швидко занотував кілька слів.

— І що побачила?

— Гніздо.

Я заплющила очі лише на мить, пригадуючи той день.

— Вони були самі. Зовсім маленькі.

— Пернатих батьків поруч не було?

— Ні.

— Ти впевнена?

Я кивнула.

— Я чекала.

Це була правда.

— Досить довго чекала. Ніхто так і не прилетів.

— Скільки приблизно?

Я на секунду замислилася.

— Не знаю… більше кількох годин.

Він перестав писати.

— Ти справді чекала так довго?

— Так.

— Чому?

Я здивовано подивилася на нього.

— Бо знайшла в інтернеті, що не можна одразу забирати пташенят. Спочатку потрібно переконатися, що батьків дійсно немає. Я ховалася якнайдалі, аби вони не злякалися мене і могли нагодувати малечу. Та їх не було, і пташенята неголосно пищали, мабуть, від виснаження.

Майкл мовчки кивнув.

— І вони так і не повернулися?

— Ні.

Я знизала плечима.

— Тоді я вирішила, що вони помруть.

У кабінеті запала коротка тиша.

— Тому й забрала їх.

— Так.

— Чому принесла саме до зоопарку?

Я ледь усміхнулася.

— Бо не знала, куди ще.

Це теж була правда.

— Я подумала, що якщо десь і зможуть допомогти диким птахам, то саме там.

Майкл закрив блокнот.

— Чесно кажучи… логіка в цьому є.

Я полегшено видихнула.

— Просто наступного разу краще скористайся телефоном.

Я кивнула.

— Добре.

Він ще кілька секунд уважно дивився на мене.

— Ти пам'ятаєш дорогу до тієї будівлі?

Я відчула, як у голові миттєво з'явилася карта місцевості з кожним поворотом і переходом, тріщинами на асфальті.

— Так.

— Зможеш показати?

— Зможу.

Він переглянувся з директором.

— Це було б дуже корисно.

— Навіщо? — Відповідь я і так знала, але треба грати свою роль.

— Якщо там справді є гніздування цього виду, наші спеціалісти мають оглянути територію. Можливо, поруч залишилися й інші птахи. А, можливо, там є ще гнізда.

Я повільно кивнула.

— Ми нікого не хочемо турбувати без потреби, — додав він. — Але такі знахідки трапляються дуже рідко.

Він усміхнувся вже тепліше.

— І знаєш… якщо все підтвердиться, можливо, саме завдяки тобі вдасться захистити це місце.

Я опустила очі. Ще тиждень тому ці слова змусили б мене пишатися собою. Тепер я лише подумала, що якби тоді одразу викликала фахівців (але з чужого телефону, якогось перехожого чи анонімного повідомлення на пошту), усього цього можна було б уникнути. Новий мозок мав одну дуже неприємну рису. Він миттєво знаходив помилки у моїх старих рішеннях. І чомусь робив це значно краще, ніж умів знаходити приводи порадіти. Я мало не з огидою, а іноді з нею та з соромом згадую себе і свої вчинки. Тому більше не радію і не сміюся, натомість ненавиджу те ким я є і те, ким була.