РОЗДІЛ 14

 

Підкрався кінець наступного навчального тижня.

Дивно, але за цей час я навчилася жити зі своїм новим мозком. Він більше не вибухав від кожної дрібниці, як того понеділка. Потік думок залишався швидким, однак я вже могла стримувати себе. Перед тим, як відповісти на уроці, я рахувала до трьох. Якщо хтось припускався помилки, я вже не поспішала її виправляти. Якщо знала відповідь — дозволяла комусь іншому сказати її першим.

Найважче було мовчати тоді, коли вчитель помилявся. Раніше я б навіть не помітила таких дрібниць, а тепер вони кидалися в очі (дурнувата фраза, звісно, але як є). На історії вчитель переплутав дату. На природничих на дошці неправильно записали формулу. На англійській учителька пропустила слово в реченні. Я бачила це, але змушувала себе сидіти мовчки. Один раз навіть до болю стиснула кулак під партою, аби тільки не підняти руку. Ніхто нічого не помітив, і саме цього я добивалася.

Це працювало. Учителі перестали дивитися на мене так, ніби я за ніч закінчила один з універів Ліги плюща[1]. Однокласники теж поступово втратили інтерес. Перші два дні вони ще косилися на мене, чекали, що я знову почну сипати дивними словами чи відповідями. До кінця тижня всі повернулися до власних проблем. Для школи немає нічого цікавішого за новину, але й немає нічого швидшого за її забуття. Кілька разів мене ще просили пояснити домашнє завдання, але тепер я навмисно говорила простіше. Навіть помітила, що можу перекладати складні речі звичайною мовою. Раніше я про це взагалі не замислювалася.

Контрольні роботи втратили свій статус шкільної екзекуції. Найважчим стало не виконати їх, а приховати, наскільки легко вони мені давалися. Я розв’язувала все за п’ять-десять хвилин, після чого починалася вистава: перевіряла кожен рядок, малювала на чернетці безглузді схеми, дивилася у вікно, перегортала сторінки, навіть кілька разів спеціально поверталася до першого завдання, ніби щось перераховувала. Тобто виконувала їх швидше за всіх, але не здавала першою. Спеціально сиділа до дзвінка. Вчителька математики одного разу підійшла до мене.

— Не встигаєш?

Я мало не засміялася.

— Перевіряю.

Вона лише кивнула й пішла далі.

У результаті всі контрольні отримали максимальні бали. Ніхто вже особливо не дивувався. Напевно, вирішили, що я нарешті взялася за навчання. Хай буде так, бо так було навіть зручніше.

Із Джейком теж стало простіше… і водночас складніше. Ми продовжували говорити, але лише в межах шкільної будівлі. Іноді разом ішли коридором до наступного кабінету. З боку все виглядало так само, як і раніше. Тільки після дзвінка кожен ішов своєю дорогою.

Після того дня біля озера я більше жодного разу не погодилася кудись із ним піти. Він не здавався. За цей тиждень устиг запросити мене покататися на велосипедах, пограти у футбол, поїхати до річки й навіть показати якийсь покинутий елеватор, який, за його словами, «сто відсотків не завалиться». Кожного разу я знаходила причину відмовити: то треба забрати Шарлотту, то потрібно допомогти мамі чи зробити домашнє завдання. Він засмучувався, засмучувався, хоча намагався цього не показувати, але особливо не тиснув. Натомість усміхнено відповідав: «Ну, наступного разу», ніби був упевнений, що цей наступний раз обов'язково настане. А я вже не була певна.

Насправді я й сама засмучена своїм новим поглядом на стан речей і не могла пояснити моєму найкращому другові, що саме зі мною відбувається і чому більше не хотіла проводити з ним час. Він залишався таким самим. Проблема була в мені, бо я перетворилася на його маму. Це страшенно дратувало. Бо я більше не могла дивитися на світ так безтурботно, як раніше.

Удома теж дещо змінилося. Я продовжувала збирати інформацію про мамину роботу, але просувалася набагато повільніше, ніж хотілося. Назва лабораторії виявилася майже марною зачіпкою. Я знайшла кілька офіційних згадок у державних реєстрах, короткий опис напрямків діяльності й адресу будівлі. На цьому все закінчувалося. Ні фотографій лабораторій, ні списку працівників, ні новин про дослідження. Навіть офіційного сайту вони не мали. Знайшла лише формальні документи, написані такою бюрократичною мовою, що після другого абзацу хотілося закрити сторінку. Здавалося, що про цю лабораторію знали лише ті, хто там працював. Мене це навіть трохи насторожило.

У сучасному світі інформацію можна знайти майже про все. Навіть маленькі кав'ярні ведуть сторінки в соцмережах, а тут — державна лабораторія, про яку майже нічого немає.

Кілька разів я намагалася підслухати мамині телефонні розмови, але вона завжди виходила надвір або говорила надто тихо. Зате я почала звертати увагу на інші дрібниці. Вона приходила додому ще більш виснаженою, іноді навіть забувала, де залишила ключі чи на котру годину має бути. Одного вечора довго шукала окуляри, а потім виявилося, що вони весь час висіли в неї на комірі. А вона взагалі не користувалася окулярами раніше, ну, чи то я була занадто неуважною. Раніше я б лише закотила очі. Тепер же кожну таку дрібницю заносила до своєї внутрішньої картотеки. Я не знала, чи справді це має значення, але вирішила нічого не відкидати.

П'ятниця почалася абсолютно звичайно.

Та коли після останнього уроку клас уже почав шуміти, у двері зазирнула секретарка директора.

— Люсіль, тебе запрошують до кабінету директора.

Кілька однокласників одразу повернулися до мене, а Джейк свиснув.

— Ого. Зараз запропонують стати директором?

Я невпевнено всміхнулася. Насправді всередині вже стало тривожно. Невже все-таки мої здібності помітили? Може, хтось із учителів вирішив, що зі мною щось відбувається, або директор хоче поговорити через мої раптові успіхи. Чесно кажучи, я вже встигла морально підготуватися до розмови зі шкільним психологом.

Дорога до адміністративного крила здалася довшою, ніж зазвичай. Я постукала.

— Заходь.

Директор сидів за своїм столом із незворушним виглядом. Поруч на стільці сидів незнайомий чоловік років сорока в зеленій куртці з нашивкою на рукаві. Він усміхнувся, щойно я зайшла.

— Це Люсіль? — запитав він директора.

— Так.

Я мовчки стала біля дверей. Та директор швидким жестом запропонував сісти.

— Не хвилюйся. Ти нічого не накоїла.

Чомусь після цих слів я почала хвилюватися ще більше. Чоловік простягнув мені руку.

— Добрий день. Мене звати Майкл. Я працюю в міському зоопарку.

У мене всередині все миттєво похололо. Зоопарк, бляха, бляха, бляха, я зовсім забула. Це все через пташенят. Якою дурепою я була, бо порушила закон. Перед очима одразу промайнув день, коли мені здалося чудовою ідеєю підкинути їх туди, щоб вони мали більше шансів вижити. Я тоді навіть була задоволена собою. Тепер ця геніальна ідея вже не виглядала такою геніальною.

— Ви… знайшли мене? — тихо запитала я.

— Саме так, ми тебе знайшли.