Глава 1
Тигр. Так його прозвали журналісти, адже він з особливою жорстокістю вбивав своїх жертв. І це були лише дівчата, але їх об'єднувало одне — усі вони були блакитноокими. Ніхто не знає чому. Поліція зайшла в глухий кут: немає доказів, і залишається лише чекати, коли він припуститься помилки.
На його рахунку вже десять жертв. І найстрашніше — те, що знайти його ніяк не можуть. Тигр жив у своїй клітці. Але помилкою стало те, що хтось відкрив цю клітку, і тигр з'їв того, хто наважився до неї зайти.
Андрійку, Андрійку... ти був дурним. І поплатився за це.
Михайло:
Дзвінок
Темряву розрізало світло екрана. Я тихо зітхнув і зовсім не хотів відкривати очі. Олеся, яка ще недавно лежала на моїх грудях, лише тихо застогнала й перевернулася на інший бік.
Нарешті знайшов у собі сили й подивився, хто дзвонить.
Третя година ночі.
Хто, блін, такий безсмертний?
На екрані світилося ім'я Олега — мого друга й колеги. Я взяв слухавку, притиснувши її до вуха, і прислухався до співрозмовника, намагаючись не розбудити Олесю.
— Мішо, тут... — на задньому плані лунали крики. Щось упало так голосно, що навіть через телефон я почув цей звук. — Взагалі... Андрій помер.
Я різко сів на ліжку. Від сну не залишилося й сліду.
— Що?! Олеже, ти впевнений? І як?!
Від мого крику Олеся прокинулася. Вона піднялася й обійняла мене ззаду, але я лише відмахнувся — зараз було не до цього. Моя блакитноока красуня тихо сіла поруч і спостерігала за мною. У її очах застигли десятки запитань.
— Міш... він... — Олег замовк, і це змусило мене напружитися ще сильніше.
Я затамував подих.
Олег важко видихнув.
— Він застрелився.
У кімнаті стало тихо.Занадто тихо.
— Як? Коли? Навіщо? — у голові крутилися сотні запитань, але я мовчав. Андрій не був самогубцем — це знали всі. Він любив життя.
— Я не знаю. Зараз з'ясовують подробиці, але експерти кажуть, що це... Блін, Мішо, це самогубство. Ти ж знаєш його — він не такий...
Олеся досі мовчки дивилася на мене. Я постійно забував, що вона тут і все чує.
Підвівшись із ліжка, я вийшов із кімнати. Не хотів, щоб вона почула зайве. Не хотів, щоб знову почула страх і скорботу в моєму голосі.
Коридор зустрів мене тишею.
— Де він зараз? — тихо запитав я.
На іншому кінці запала пауза.
— У квартирі. Ми вже там.
Я заплющив очі.
Андрій любив життя. А тепер лежить мертвий.
— Так, я знаю.
На задньому плані хтось почав кликати Олега. Він швидко попрощався, сказавши, що передзвонить.
Гудки били по вухах.
Усе навколо ніби пливло. Шок минув, але на його місце прийшов гнів.
Раптом Олеся обійняла мене ззаду.
Я різко відсахнувся й агресивно прошепотів:
— Я ж просив так не робити. Ти глуха чи що?!
Олеся відступила. У її блакитних очах застиг страх.
— Міш... що сталося?
Я лише похитав головою, ще не до кінця усвідомлюючи почуте.
Мого найкращого друга.
І він був мені не просто другом — братом.
Дивне відчуття. Кілька годин тому людина стояла поруч, усміхалась тобі, розповідала про плани на завтра... А тепер її немає.
Мені раптом згадалося, як ми в підлітковому віці говорили про те, ким хочемо стати. Андрійко тоді мріяв бути слідчим і дуже цим горів. А я... я не знав.
— Андрію, чому ти вирішив, що в тебе все вийде?
Він лише засміявся — він завжди сміявся в обличчя долі. Постукав пальцями по столу, підвівся зі стільця й підійшов ближче.
— А чому б і ні? Життя занадто коротке. Потрібно робити все, що можеш, поки молодий. Я хочу рятувати людей. Знаходити маніяків, щоб вони більше нікого не чіпали. Щоб люди могли ходити й не боятися.
Твою ж... Андрію, куди тебе понесло...
І тут я відчув щось мокре на щоках. Провів рукою по обличчю — дивлюся: рука мокра. Сльози?.. Тільки які — траурні чи від полегшення?
Я повернувся до Олесі. Вона стояла одна, розгублена, у своїй рожевій нічній сорочці, босоніж на холодній підлозі. Я тихо зітхнув.
— Пробач, Олесю. Я не хотів тебе образити.
Вона посміхнулася після мого «пробач», підійшла ближче й обійняла мене, тихо зітхнувши.
— Нічого, Міш, ти ж не хотів. Але щось сталося?
Я дивився в одну точку, ніби не помічаючи Олесю. Просто дивився — і слова застрягли в горлі. Я ледве вимовив:
— Андрія більше немає...
Олеся ще міцніше обійняла мене.
— Ми з цим впораємося, Міш. Тільки не закривайся в собі, добре?
Вона трохи відсторонилася, торкнулася мого обличчя, а потім знову притиснулася ближче.
— Я тебе дуже сильно люблю і хвилююся за тебе...
Я кивнув.
— Пішли спати, Олесю.
Я підхопив її на руки — знаю, що вона мерзлячка і не любить ходити босоніж, — і поніс у спальню. Обережно поклав у ліжко. Потім ліг поруч. Вона влаштувалася на моїх грудях — це її улюблене місце — і тихо заснула.
Я ще довго не міг заснути після такого стресу. Але її обійми заспокоювали, і зрештою я теж провалився в сон.
О сьомій ранку я вже збирався на роботу, намагаючись не розбудити Олесю — їй же о десятій вставати. Я одягнув свою улюблену чорну сорочку й брюки.
Пішов на кухню — швидко поснідати й зробити Олесі її улюблений зелений чай з молоком. Так, гидота рідкісна, але вона його любить.
Я виїхав з дому десь о восьмій ранку, як зазвичай. Щойно дістався відділку — одразу відчув напругу: її можна було буквально «помацати». Колеги більше не сміялися, ніхто не розмовляв зайвого. Усі займалися своїми справами. У повітрі висів тихий траур — через друга, колегу й начальника.
Поки я йшов до свого кабінету, вже проклинав себе за те, що не взяв вихідний. На мене дивилися співчутливо, але ніхто не підходив. Бо я був його найкращим другом... братом. Напевно.
Я зайшов у свій кабінет, зняв пальто, сів на робоче місце й уже був готовий братися до справи. Але в цей момент зайшов Олег — похмурий, як грозова хмара. Він мовчки сів поруч. Був одягнений у все чорне.
Траур усе ж таки.
— Похорони завтра. Ми повинні допомогти його матері, — тихо сказав він, так само спокійно сівши.
Я знизав плечима й відкрив ноутбук. Допомогти його матері? Ну добре... я допоможу. Це буде останній жест нашої дружби.
— Добре. Що там по нашій справі?
Олег отямився й почав розповідати про жертв і зачіпки. Мої думки поступово переключилися на інший режим — робочий. Без спогадів про Андрія. До завтра.
Я так і не виходив зі свого кабінету до самого вечора, поки не поїхав додому.
Похорони.
Небо нависло низько — сіре, як попіл. Здавалося, ще трохи — і воно проллється дощем.
Усі були в чорному. Тут зібралося десь сто, може двісті людей: родичі, друзі, колишні знайомі Андрія, люди, яких він колись врятував із лап злочинців, і просто ті, хто прийшов попрощатися з легендою.
Стояла важка тиша. Хтось стискав у руках квіти, хтось просто дивився в землю, не маючи сил підняти погляд.
Гроб опускався повільно, під натужний скрип мотузок. Цей звук різав по живому.
Хтось схлипував, хтось стояв мов камінь. Земля сипалася глухо, важко, ніби не хотіла його приймати.
Люди по черзі підходили, кидали троянди, говорили свої останні слова й тихо відходили, плачучи.
— Як же так сталося, Андрію? Чому світлі люди вмирають так рано?
— Господи... тобі ж всього двадцять вісім...
— Дякую... за те, що врятував...
— Хоч ти й був тим ще приколістом, але... дякую за все.
— Зрадник... виродок... Господи, як я тебе люблю, зайка. Дурна я, знаю...
І ось моя черга — після Іри.
А що сказати? Що буду сумувати за ним? Що його не вистачатиме?
Так, буду. Але через роки начальство поставить йому лише маленьку згадку в архіві — і ніхто навіть не згадає про нього. Люди житимуть далі, а він залишиться тут — у холодній землі.
Я тихо зітхнув і востаннє подивився на гріб, де лежало холодне тіло Андрія.
Я кинув троянду й сказав лише два слова:
— Прощавай, брате.
Я підійшов до наших старих друзів — вони стояли осторонь і мовчки дивилися на все це.
— Не можу зрозуміти, як таке сталося... — нервово промовив Максим, покурюючи.
Олег лише знизав плечима й далі спостерігав, як люди прощаються з другом. Я дістав сигарету й закурив — нерви вже просто не витримували цього всього.
— Експерти сказали, що це самогубство... але це не він. Не можу повірити, що він міг так... — тихо сказав Олег і нарешті відвів погляд, подивившись на свої руки. — Господи... яке ж життя, сука... таких людей гублять.
І тут раптовий крик.
Ми всі повернули голови й побачили маму Андрія.
Його мати хотіла лягти разом із сином у могилу.
— Розкопайте його! Він живий!
Родичі та знайомі ледве стримували її, тримаючи за руки. Це була бідна жінка, яка виховала його сама. Вона називала його своєю гордістю. Він обіймав її і казав: «мамо».
Батьки не повинні ховати своїх дітей. Це неправильно.
Життя цієї жінки ніби зупинилося назавжди — бо її єдина мета, її єдина любов тепер лежала в холодній землі.
— Твою мать... не хочу цього бачити...
Хтось швидко затягнувся сигаретою й відійшов убік. Крики продовжувалися.
Почався дощ — холодний, густий, майже туманний. Природа ніби плакала разом із матір'ю, яка поховала свого сина. Для неї ніби зник увесь смисл життя.
Ми з Олегом вирішили пом'янути його вдома.
Щойно я прийшов, Олег провів мене на кухню.
— Сідай сюди.
Він кивнув на стілець навпроти себе, налив горілку в чарки. Я сів. Ми випили, закусили ковбасою.
— Ох, Андрія... шкода його. Не заслужив такої смерті. Такий чоловік був...
Олег тихо посміхнувся, ніби щось пригадав, і налив ще. Потім задумливо подивився у вікно за моєю спиною.
— Пам'ятаю, як він декану нахамив і все одно залишився в університеті. Умів викручуватися...
Ми вже були готові згадувати молодість, але раптом пролунав дзвінок у двері.
Олег різко підвівся зі стільця.
— Напевно Дмитро.
Він вийшов, а за хвилину повернувся разом із ним. Дмитро привітався й сів поруч зі мною. Він був напарником Андрія — вони були нерозлийвода.
— Ну що, по рюмці? — сказав Олег, сідаючи на своє місце.
Після чарки ми ще хвилин десять просто мовчали.
Я помітив, що Дмитро надто довго дивиться на картину: там ми — Андрій, Олег і я — обіймаємося, а позаду наш університет. Ми посміхаємося й дивимося в камеру.
Скільки в нас було мрій... скільки енергії.
— Міш, пам'ятаю, як Андрій розповідав, що «увів» у тебе твоє перше кохання... як її звали? — Дмитро поклав руки на стіл і замислився. — Марія, здається. Це ж було на другому курсі університету...
Він на мить замовк.
— І, мабуть, він хотів, щоб ти знав: Андрій не знав, що ви тоді вже були у стосунках.
Так, було діло... тільки він знав, що ми вже були у стосунках.
Це було казкове кохання. Ми кохали одне одного. Було сонце, і, як кажуть, «метелики в животі». Так, саме це й було. Хотілося прожити з нею все життя — ви навіть уявити не можете.
Я був заради неї готовий на все. Складав вірші, навіть співав їх, хоч у мене це виходило жахливо. Але це було перше кохання.
Пам'ятаю, як я збирав гроші на дорогу косметику, яку вона дуже хотіла. Працював на трьох роботах, щоб назбирати їй на той подарунок. Як вона раділа, коли отримала його... Я ніколи не забуду її усмішку, її обійми.
Наш перший поцілунок. Вона пахла лавандою. Світло-блакитні очі дивилися на мене так, ніби я був для неї всім світом. Світле волосся — як сонце. Маленький носик, щічки, що червоніли, коли вона бентежилася або брехала.
Кохання моє. Ніколи не забуду. Ніколи.
А потім зникло моє сонце. Залишився дощ і гроза. Більше не було світла, яке колись було символом мого щастя.
Гроза... завжди гроза.
Бо це кохання було єдине. І це була не Олеся — це була Марія.
Сонце — це Марія. І його більше немає в моєму житті.
Олеся — це...
Не знаю навіть... може...
— Міш, усе добре?
Його несподіване запитання вирвало мене з думок. Дмитро дивився з турботою, а Олег — із тихим, майже лякаючим розумінням. Лише він знав, наскільки Марія була важливою для мене.
— Ладно... що ми про кохання заговорили. Давайте краще по сто.
Ми знову налили й випили, згадуючи різні спогади про Андрія.
І раптом розмова сама собою перейшла на справу, яку він розслідував.
Першим заговорив Дмитро.
— Пацани, ви знали, що Андрію в останні дні надсилали листи з погрозами? Що якщо він не покине справу — він помре. Ми тоді ще сміялися, думали, що це жарт... а тепер він раптово помер. Значить, це не брехня.
Ми з Олегом напружилися, переглянулися.
Йому погрожували? Чому Андрій нам про це не сказав?..
— Як так? — тихо спитав Олег.
Дмитро лише знизав плечима і почав їсти сир. Його погляд весь час був спрямований на ту саму фотографію.
Ми сиділи в тиші.
І тільки тоді мені подзвонила Олеся й сказала, що вже час додому.
Я попрощався з друзями й пішов додому.
Катерина:
Дім. Що таке дім? Це місце, де можна сховатися від страхів і монстрів. Де рідні стіни обіймають тебе, дарують спокій і тепло. Якщо ти знайшов таке місце або таку людину — ти справжній щасливчик, бо не всім пощастило це відчути.
Вітальня у темних тонах. На дивані сидить дівчина, навпроти неї стоїть чоловік.
— Ні, ти будеш слухати мене. Я твій батько.
Дівчина засміялася. Чоловік ніяково подивився на неї — він очікував зовсім іншої реакції.
— Ви? Який ви мені батько, якщо просто вирішили жити з моєю мамою? Це не робить вас моїм батьком.
У розмову раптово втручається мати дівчини. Вона виглядає розлюченою.
— Ах ти хвойда! Як ти смієш сперечатися зі своїм батьком?
Дівчина вже змирилася з тим, що мати не на її боці. Але як жити, коли серце болить від того, що рідна людина стає на бік чужого?
— Мам...
— Закрий рот.
— То значить "закрий рот"? Так? Мамо, якого чорта ти завжди на його боці? Об'єктивно він чужа людина для тебе!
І тут рука матері піднялася.
Однієї секунди достатньо, щоб зламати стосунки між матір'ю і дочкою назавжди.
Вона ще могла пробачити, могла відпустити всі минулі образи...
Але це було занадто.
Коли дівчина отримала ляпаса, вона крикнула матері фразу, яку та запам'ятає на все життя:
— Краще б мене не було! Так усім було б легше! Я хочу зникнути назавжди... Можливо, я пошкодую завтра, але зараз мені боляче...
І вона вибігла з дому.
Мати залишилася сидіти, думаючи, де вона помилилася. Чому її дочка виросла такою "егоїсткою" і думає лише про себе.
Всі спойлери, досьє на персонажів і статті, тут :luanna|луанна