Глава 3
За кожною професією стоять праця і сльози. Але поза роботою теж стоять люди, які ведуть свій бій. Тільки на що витрачається енергія — вирішувати нам. Чи то на випадкові зв'язки, чи на справжню сім'ю. Іноді поруч із нами стоїть людина, яку ми не помічаємо, але вона завжди поруч.
Двоє хлопчиків поспішали до занедбаного будинку, про який ходили чутки, ніби там живе привид у вигляді ангела.
Казали, що в 90-х там розіп'яли дівчину. Ніхто не знав, звідки вона взялася. Незнайомка, яка з часом стала міфом у селі.
Говорили, що її жорстоко вбила компанія хлопців. Її просто розіп'яли на старому дерев'яному хресті в цьому будинку й зробили жертвою якогось ритуалу.
Але ніхто навіть не намагався з'ясувати, ким була та дівчина. Поліція 90-х... Тоді, здавалося, можна було підкупити будь-кого.
Казали, що на ній була білосніжна сукня — розірвана й залита кров'ю.
І ще говорили, що всі, хто заходив у цей будинок, помирали.
Тому люди вірили: дівчина мститься кожному, хто переступає поріг.
Як же люди люблять усе пояснювати містикою...
— Степане, може, не треба?..
Хлопчик різко повернувся до друга. Степан уже давно мріяв побачити того «ангела», а тут Матвій навіть заходити не хотів.
— Матвію! Якщо тобі страшно — іди до своєї матусі!
Степан плюнув під ноги Матвію й холодно кинув:
— Безхребетний.
Після цього він пішов до старої хати.
Матвій так і залишився стояти посеред поля, не знаючи, що робити.
Коли Степан зайшов усередину, його ліхтарик ледь світив.
Він озирнувся.
Нічого особливого.
Старий одяг, розкиданий по підлозі. Побиті меблі. Павутина.
Хлопчик розчаровано видихнув.
Тьху. Стільки міфів — і врешті нічого.
Він уже хотів повернутися до друга, коли його погляд зачепив щось червоне... і біле.
Степан уже збирався піти глибше в будинок, коли почув голоси.
Не один.
Два.
А потім десь попереду грюкнули двері.
— І що далі?
— Що-що? Розважатися.
— А як поліція?
За дверима пролунав чийсь глибокий сміх.
— Яка поліція? Ти що, кримінальних книжок перечитав?
Степан навіть не помітив, як підійшов ближче й опинився біля самих дверей, прислухаючись до розмови.
Чоловіки продовжували говорити.
Він слухав би й далі, але його погляд раптом зачепив щось у глибині кімнати.
Дівчина.
Руде волосся.
Вона була розіп'ята на тому самому дерев'яному хресті й дивилася прямо на хлопчика своїми блакитними очима.
Найстрашніше було те, що її тіло ледь прикривали клапті тканини. Усюди була кров.
А поруч, на столі, лежали мисливські інструменти — ножі, гаки та інше спорядження для полювання на кабанів.
Повітря раптом стало важким.
І Степан зрозумів:
Це не легенда.
Її сухі губи промовили:
— Тікай.
І Степан вибіг із цієї кімнати... а потім і з самої хати, зникаючи в лісі.
Дівчина дивилася йому вслід і ледь усміхнулась. Вона врятувала чужу душу, але свою врятувати вже не змогла ніхто.
Двері знову відчинилися, і в кімнату зайшов чоловік — той самий коханий.
— Ну що, продовжимо, — сказав він із посмішкою.
Дівчина підняла погляд до неба через розбите, обліплене комахами вікно.
Скоро ми побачимось, бабусю та дідусю...
Боже, це кохання... яке воно трагічне.
Але ми все одно його обираємо.
Десь доля сміється зі слова «любов».
Признаюсь... Тигр перемагає.
Михайло:
— Без брехні? Нічого у нас немає, крім того, що вони всі голубоокі та вже десять жертв, — сказав мій оперативник Гриша. — І це повна задниця.
Я не поправив Гришу. Це і правда була задниця. Цікаво, чого чекав Андрій? Помилки? Але її не було. «Тигр» не оступився жодного разу.
Олег дістав свою запальничку і знову почав крутити її в руках. Гриша сидів на дивані й дивився на досьє жертв. Степан, мій другий оперативник, теж переглядав справу Андрія. А наш криміналіст попивав чорний чай із двома ложками цукру та їв печиво «Марія», сидячи за столом у кутку. Я звернув на нього увагу.
— Максим, що в тебе?
Усі в нашій кімнаті для співбесід звернули погляди на нього. А цей гад спокійно жував печиво.
— Тіло було доставлено на місце й закріплено до дерева. Первинний огляд не виявив слідів присутності сторонніх осіб: відсутні відбитки пальців, відсутні сліди взуття на ґрунті в межах огляду.
Він зробив паузу, продовжуючи жувати печиво.
— Детальний судово-медичний висновок дасть Василь. Орієнтовно — через три години. Ігор також завершить аналіз матеріалів жертви приблизно в той самий час. Після цього зможу сформулювати попередню версію події.
—Зрозуміло, нам не можна стояти на місці. Ми вже «достоялися» до одинадцятої жертви на його рахунку.
І тут вривається наш IT-спеціаліст Ігор.
— Знайшов. Нашу жертву звати Іванка Леонідівна Бузокова, тридцять шість років. Мати-одиначка. Живе з мамою та п'ятирічним сином. Працює кондитером у кафе «Птах». Камери зафіксували, як вона заходила до парку «Сонечко» приблизно о вісімнадцятій тринадцять. Більше звідти вона не виходила.
— Добре. Це дуже добре. Нам лише треба поговорити з матір'ю вбитої та колегами. Тоді ми все дізнаємося: з ким вона говорила, куди пішла. -промовив Максим холодним голосом.
—Степане, ти мені зараз потрібен. Підемо до матері вбитої. Гриша та Олег завтра підете на роботу Іванки — так ми дізнаємося про неї більше. І будемо ближче до Тигра.
Олег, Гриша та Степан погодилися. А Максим почав шумно сьорбати чай, ніби спеціально привертаючи до себе увагу. І йому це вдалося.
— Твої слова та Богу у вуха, але не надто сподівайся, Мішо. Я вважаю, що Тигр добре сховався, і ти не розкриєш це так просто, як звичайне вбивство. Ця людина дуже розумна й у пастку просто так не піде. — Він підвівся зі свого місця, взяв чашку чаю та попрямував до виходу. — Не будь як Андрій. Він був настільки дурний, що сам потрапив у пастку Тигра.
І пішов. Нічого дивного — Максим завжди був загадковим і говорив не так, як звичайні люди. Його розум завжди залишався холодним. Можливо, саме тому він ніколи не був одружений.
Ми зі Степаном вирішили поїхати його машиною. Дорогою погода творила бозна-що: то сонце, то дощ. Весна все ж таки — вона оговтувалася після холодної та безжальної зими.
Ми зупинилися біля невеликого цегляного будинку з високим зеленим парканом. Уздовж нього тягнулися клумби, густо всіяні квітами. Здавалося, тут не залишилося жодного вільного клаптика землі.
— Тут ніби сама Флора з «Вінкс» порядок наводила, — кинув я Степану.
Той лише коротко хмикнув і вийшов із машини.
У своєму стилі. Степан ніколи не був балакучим. Зайвих слів від нього не почуєш — тільки те, що стосується справи. І тишу він любив значно більше, ніж галас. Мабуть, саме тому ми непогано працювали разом.
Я вийшов слідом і попрямував до хвіртки, біля якої вже стояв Степан.
Не минуло й хвилини, як дверцята відчинилися. На порозі з'явилася жінка років п'ятдесяти. Її очі були червоними від сліз, а темне волосся абияк зібране в недбалий пучок.
— Іванко, нарешті ти прийшл...
Вона раптом замовкла, побачивши нас.
Обличчя жінки зблідло. З її грудей вирвався приглушений схлип.
— Ні... ні, ні... Тільки не кажіть... — її голос затремтів. — Тільки не кажіть, що з моєю Іванкою щось сталося...
Ми ще не встигли відповісти, як її ноги підкосилися.
— Пані! — вигукнув Степан.
Жінка почала падати, але ми вдвох вчасно підхопили її за руки. Вона тремтіла всім тілом, а по щоках безупинно текли сльози.
— Будь ласка... скажіть, що вона жива... — прошепотіла вона, дивлячись на нас із відчаєм.
Ми переглянулись. Звідки вона знає?
Жінка дивилась на нас, перелякана й розгублена. Потім почала ще більше плакати.
— Дурепа, я казала, що не треба було туди йти, — повторювала вона, поки ми підводили її до лавки, яка стояла у дворі.
Тут було стільки квітів, що майже не було видно будинок.
Коли жінка трохи заспокоїлась, її все одно продовжувало трусити. Я сказав Степану збігати до машини й принести воду. Тим часом я намагався заспокоїти її.
— Зробіть глибокий вдих… видих… ще раз. Вди...
Із хати вибіг худорлявий синьоокий хлопчик. Він тримав у руках іграшкову машинку, був одягнений у прості сині шорти та білу футболку.
Він побачив свою бабусю й побіг до неї. Жінка вчепилась мені в руку й подивилась благально.
— Прошу, прошу, не кажіть дитині нічого. Нехай і далі вважає, що мама жива.
У мені почала підійматися злість. Вона що, думає, що я скажу дитині таке? Я не настільки жорстокий.
Я вже відкрив рот, щоб пояснити цій жінці, хто я і що я маю душу. Я сам пережив таке, і зі мною тоді ніхто не панькався. Дід був військовим і виховував жорстко.
Та мене перебив хлопчик.
— Ба, а коли мама прийде?
У мене всередині ніби щось тріснуло на тисячу уламків.
Цій дитині ще доведеться пройти через дуже жорстоку правду життя. Там буде порожнеча, яку нічим не заповниш. Лише мамине тепло могло б це замінити.
У жінки знову з’явилися сльози, і вона сильніше стиснула мою руку. Але лише на мить — потім відпустила і обійняла хлопчика.
— Мама… мама поїхала у відпустку
-Без мене? Вона про мене забула?
Хлопчик відсторонився від бабусі й притис до грудей машинку. У нього теж почали з’являтися сльози.
— Мама поїхала без мене?
Жінка хотіла щось сказати. У цей момент прийшов Степан із водою і передав пляшку. Вона подякувала і взяла її. Хлопчик тим часом продовжував плакати.
Бабуся ще раз міцно обійняла його й погладила по голові.
— Мама тебе любить… Мироне, мама про тебе не забула. Вона просто поїхала відпочити…
Вона ще щось говорила хлопчику, заспокоюючи його. Ми зі Степаном стояли поруч і чекали, поки все стихне.
Минуло хвилин десять.
Коли хлопчик сказав, що піде гуляти, ми переглянулися.
Дивна дитяча психіка — ще щойно він плакав, що мама його «забула», а тепер уже пішов гратися з друзями біля дому.
Коли Мирон пішов із дому до своїх друзів. Я вирішив що пора спитати жінку.
-Як ви узнали чого ми прийшли?
Жінка важко зітхнула та поправила своє плаття в квіточок, яке доходило до щиколоток. Вона все ще сиділа на лаві, стискаючи в руках пляшку води.
— Та вона пішла з якимось хлопцем на побачення. Познайомились вони на сайті знайомств. Романтика і все таке… Я знала, що це до біди доведе, але материнське серце раділо, що в доньки з’явилось кохання, що доля подарувала їй щастя після всього: нещасть, побиття та пияцтва батька Мирона.
— Вона пила? — запитав Степан.
— Так, раніше. Але тепер ні. Вже рік як не бере в рот ні краплі.
— З кимось у неї був конфлікт? — запитав я.
Жінка задумалась і поправила волосся, що вибилось із пучка. Я переступив з ноги на ногу, Степан мовчки дивився на квіти.
— Так, був. З керівником на роботі.
Степан одразу ожив і перевів на неї погляд. Його це зацікавило?
— Як його звати? — запитав я.
— Матео
— Через що конфлікт? — уточнив Степан.
— Ось цього вона зі мною не ділилась.
Зрозуміло. Треба попросити Ігоря пробити інформацію по цьому Матео.
— Добре, це зрозуміло. А що з її хлопцем? — знову запитав я.
Жінка зітхнула, підвелась і підійшла до квітів, почавши перебирати пелюстки.
— Вона пішла до нього на побачення в ресторан. Молодий хлопець, років двадцяти дев’яти. Фото вона мені не показувала, але казала, що це “той самий”. Серце раділо, але мені було неспокійно за неї. — Вона вирвала квітку. — Я їй телефонувала десь о десятій годині, хотіла запитати, як справи. Я тоді Мирона вкладала. Вона сказала, що вони ще підуть гуляти в парк «Сонечко». Я навіть не знаю, як його звати і як він виглядає.
— Який ресторан?
— «Бриліант».
— Є подруги, кому вона могла все розповідати? — знову запитав я.
— Подруг немає. Тільки знайомі… але є одна — Каріна.
Добре. Добре, хоч щось у нас є.
— Все, на цьому. Я залишу свій контакт, якщо що — вам перетелефонують.
Жінка пішла в хату та винесла аркуш із номером телефону. Ми зі Степаном попрощалися з нею і поїхали на дільницю.
Коли дістались до відділку, я передав доручення: Степану — сказати Ігорю, щоб знайшов інформацію про Матео і переглянув камери спостереження в ресторані «Бриліант».
Після цього я пішов у свій кабінет, щоб заповнити документи та написати висновок для керівництва. Уже збирався додому, коли ввалився Олег. Заноза в задниці.
— Ти що, додому?
Я не перестав збирати речі — було вже близько двадцятої, і я просто хотів додому.
— Так. Ти щось хотів, Олег?
Я натягнув пальто, а він одразу почав розповідати щось про Дмитра — мовляв, треба за ним придивитися, і все в такому дусі.
Я забрав папки по справах, поклав сумку. Вдома хотів ще переглянути матеріали.
— Ти мене взагалі слухаєш?
— Ні, Олег. Мені все одно на Дмитра. У тебе, схоже, замало роботи і хочеться щось розслідувати? Можу допомогти знайти тобі заняття.
Олег аж здригнувся.
— Ні, дякую. Я краще піду.
І пішов. Ну і добре.
Я нарешті вийшов до машини й поїхав додому. По дорозі заїхав у квітковий магазин, купити квіти для Олесі. Вибачення за сьогодні.
— Добрий вечір. Щось бажаєте? — запитала флористка.
— Так, букет рожевих лілій, будь ласка.
Флористка усміхнулась і почала збирати букет. Я оплатив і вийшов до машини.
Нарешті я вдома.
У передпокої роззувся і пішов на кухню. Олеся сиділа за стійкою, пила зелений чай з молоком і дивилась серіал у телефоні — «Рози і гріхи». Її новий улюблений турецький серіал.
Я підійшов ззаду і простягнув букет уперед.
Олеся одразу помітила квіти й завмерла. Потім швидко взяла їх із моїх рук, притиснула до себе і вдихнула аромат.
Так дивно… вона мені спочатку взагалі не подобалась, а тепер погляд відвести не можу.
— Дякую, Міша.
Вона чмокнула мене в губи і почала швидко шукати вазу.
— Олеся, вибач… я був не правий зранку.
Олеся тим часом набирала воду у вазу, не випускаючи букет із рук.
— Міша, я тебе давно пробачила.
Добре. Дуже добре.
Вона поставила букет посеред стійки і почала ним милуватися. На фоні грав серіал: Серхат вибиває двері ванни Беррак, а вона телефонує Зейнеп.
Не питайте, чому я знаю їхні імена.
Я вже хотів сісти на диван і переглянути досьє загиблих, але Олеся підійшла до мене й обійняла, знову поцілувавши.
— Міш…
Я поцілував її в шию і притягнув до себе. Вона вигнулась, відкриваючи мені доступ ближче.
— Ммм…
Вона тихо видихнула, коли мої губи торкнулися її декольте. Добре, що вдома вона ходить у топі та шортах.
— Я скучила за тобою… — тихо, майже інтимно сказала вона.
Ігривна Олеся… моя Олеся.
Він буде моїм.
Мені все одно, ким я є для нього зараз — коханкою, подругою чи просто звичкою. Я хочу стати для нього чимось набагато більшим.
І я дочекаюся. Бо завжди його чекаю. І завжди буду чекати.
Олег:
Коли Міша пішов додому, мені геть нудно стало. Я пішов у кімнату, де знаходиться друга група оперативників — команда Андрія. Хотів попитати, як у них справи, як вони справляються зі своїми справами...
Ну, можливо, мені було цікаво, що там із Дмитром. Міша мені же не вірить.
Коли я увійшов до них, уже нікого не було, окрім Дмитра та Свєти — нашої «бібліотекарки».
Вони розмовляли дуже вже інтимно. Точніше, Дмитро стояв дуууже близько до Свєти.
Щоб розірвати цю ідилію, я спеціально гепнув дверима.
Свєта аж підскочила, а її щоки миттєво порожевіли. Дмитро ж відійшов від неї та втупився в мене таким поглядом, ніби зараз приб'є.
— Йобнут мать. А ти не міг ще голосніше дверима гепнути? — гаркнув він.
Ще трохи — і мені б здалося, що він зараз закричить.
Потім важко видихнув і пробурмотів:
— З поля вітер — зі сраки гості.
Так-так. Схоже, я перервав щось цікаве.
Свєта повернулася до столу, де лежали папки, і почала перебирати їх так старанно, ніби від цього залежало її життя.
Дмитро нервово провів рукою по волоссю, раз у раз поглядаючи в її бік.
Ого.
Невже втріскався?
Ну ні.
Я теж на Свєту око поклав. Баба вона видна.
— Я хотів спитати, як ти траур переживаєш?
— Йосип драний, ти б ще спитав, чи срав я сьогодні чи ні. Хуєво переживаю.
Після цього він пішов до круглого столу, що стояв посеред кімнати.
Я теж підійшов і сів поруч.
— Та мені вже краще, дяку...
Не встиг Дмитро договорити, як до кабінету влетів наш місцевий хлопчик на побігеньках.
— Дмитре, вас начальство викликає.
Дмитро з усієї сили гримнув долонею по столу.
— Та щоб вас...
Потім підвівся і почав бурмотіти собі під ніс:
— Сам у хаті хтось насмердів... Щоб йому грець. Химера. Чупакабра...
Я ледве стримав сміх.
Коли Дмитро нарешті вийшов із кабінету, я підвівся та підійшов до Свєти.
— Чуєш, Свєта, та не морозься. Поїхали до мене. Розважатися будемо, — підморгнув я колезі.
Вона як неприступна стіна вже п'ять місяців. Ну нічого, і не з такими зустрічався. Усі спочатку ламаються.
Вона лише зітхнула та й далі перебирала папки. Ух, яка неприступна. Але потім буде дуже добрий секс. Пристрасний, гарячий. Те, що мені треба сьогодні.
— Олег, залиш мене в спокої. Не хочу я спати з колегами по роботі. Тим паче в мене є хлопець.
Що? У неї є хлопець? Ого. Не знав, що Свєтка вже з кимось мутить.
— Щасливчик твій хлопець.
Вона лише знизала плечима та усміхнулася. Потім пішла з кімнати відпочинку, напевно до свого хлопця.
Ну добре, у мене є безпрограшний варіант.
Моя подруга по ліжку — Дарина.
Можливо, не погодиться? Ну-ну.
Олег: Привіт. Як тобі ідея зустрітися в тебе?
21:10
Та через хвилину вона мені відповіла. Як завжди.
Дарина: Давай! Коли приїдеш?
21:11
Олег: Через п'ять хвилин.
21:11
Я попрощався на ресепшені та поспішив на парковку. Сів у свою машину та поїхав до Дарини.
Ми з нею познайомилися в клубі, коли нам було років по вісімнадцять. Вона завжди була поруч. Готувала мені свої фірмові пиріжки з полуницею, та й узагалі все, що вона готує, просто божественне — пальчики оближеш. А коли я хворів, теж доглядала за мною тижнями.
Не знаю чому. Можливо, тому що вона дуже хороший друг.
Та вже рік ми спимо разом, і все.
Ми домовилися ще на березі, що будемо лише спати. Не буде побачень, не буде ніякого кохання. Немає нас. Є вона і я. Щоб ніхто ні на що не сподівався.
Я заїхав до супермаркету, щоб купити їй її улюблений сир та пляшку вина. Після того як розрахувався на касі, поїхав далі.
Нарешті доїхав до її дому.
Вийшов із машини, прихопив покупки та підійшов до хвіртки. Як завжди, відкрита. І двері в будинок теж.
Колись вона дограється зі своїми відкритими дверима.
Коли я увійшов до будинку, почув, як до мене біжить Дарина. Я поставив пакет і побачив її в халаті. Каштанове каре, як завжди, розпущене.
Вона кинулася мені в обійми, а я обійняв її за талію.
— Я так скучила, Олег.
Мої руки почали гуляти по її тілу, яке було заховане халатом. Я теж скучив. Не за нею, а за тілом Дарини. Її тіло завжди відкривалося для мене, а за такою талією спробуй не скучити.
— Я теж.
Я потягнувся поцілувати її в губи. Поцілунок вийшов жадібним. Її пухкі губи притиснулися до моїх, руки обвили мою шию, а я лише міцніше притиснув її до себе.
Вона ахнула, а її карі очі дивилися на мене з особливим блиском.
Я повів її до кімнати. Цей будинок я знаю як свої п'ять пальців. Дуже часто тут буваю.
Ми були разом цілу ніч. Ніяк не могли насититися одне одним. Дарина ніяк не могла мене відпустити. Але не тільки близькість тримала нас поруч — ми ще й розмовляли, розповідаючи одне одному, як минув день.
Коли Дарина заснула, я потягнувся до свого телефона, який лежав на тумбочці. Уже була сьома ранку.
Я пішов збиратися на роботу. У неї вдома вже є моя зубна щітка. У її шафі висить мій одяг, який я залишав, коли ночував більше однієї ночі. Біля її взуття стоїть моя пара, яку я теж чомусь залишив.
На кухні біля мийки стоїть моя улюблена чашка поруч із її.
Усе так, наче має бути.
Я вже зібрався на роботу та о восьмій поїхав від її дому. Закрив і двері будинку, і хвіртку.
Серйозно, треба з нею поговорити про те, щоб вона зачиняла двері.
Переживаю.
Подруга близька, що поробиш.
Добрався я до роботи швидко. На годиннику було вісім тринадцять.
Вийшов із машини, заблокував її та вже збирався зайти до відділку, як почув звук мотоцикла.
Я повернувся й побачив, що це їде Гриша.
На парковку заїхав його чорний мотоцикл Honda. Сам Гриша був у чорному шоломі та чорному спортивному одязі.
Коли мотоцикл був припаркований, а його власник зняв шолом, я остаточно впізнав Гришу.
Я вирішив його почекати.
Нам усе ж треба було домовитися, о котрій поїдемо на роботу в кафе «Птах».
Коли Гриша нарешті закінчив возитися зі своїм дорогоцінним мотоциклом і підійшов до мене, я почав розмову.
— Гриш, нам же треба буде поїхати по роботі.
— Так, я знаю, — сказав він, зупинившись поруч зі мною.
— О котрій годині?
— Давай о дев'ятій, добре?
Та цілком добре.
Якраз ще встигну присісти на вуха Міші, щоб не розслаблявся. Та пам'ятав, що в нього є НАЙКРАЩИЙ друг.
— Добре.
Ми зайшли до відділку та розійшлися.
Гриша пішов до Василя, у свій «портал трупів», як я називаю місце роботи Василя.
А я попрямував до чергового поліцейського, щоб спитати, чи приїхав Міша.
— Чуєш, Іване, а Міша сьогодні приїжджав?
Хлопець років двадцяти, який ще навчається в університеті та проходить тут практику, підскочив від несподіванки так, що я аж розгубився.
Боже, ще трохи — і він у штани наложить.
— Михайла Даниловича сьогодні не бачив, — швидко відповів він.
Я дістав телефон, щоб подивитися на годинник.
Вісім сорок.
Може, проспав?
Я знову звернув увагу на хлопця та сховав телефон у кишеню.
— Дякую, Іване.
Після цього я пішов до кабінету Міші, щоб почекати його там.
У моєму Telegram-каналі: спойлери, досьє на персонажів і статті.
luanna|луанна