Глава 2

Люди так відчайдушно чіпляються за чужі почуття. Вам боляче поруч із цією людиною — чоловіком чи жінкою — але ви залишаєтесь. Бо кохаєте. Бо боїтеся зробити боляче їй. І зрештою ламаєте себе.

Я цього не розумію.

«Ти просто не кохала. Закохаєшся — зрозумієш», — казала мама.

Можливо. Але я не хочу розуміти світ, у якому люди добровільно обирають біль.

— Катюша, ти ж розумієш, що тебя будуть шукать?

Дівчина лише розсміялася. У цьому сміху не було радості — тільки глухий, виснажений сум. Їй лише нещодавно виповнилося вісімнадцять, але вона почувалася сиротою. Ні, батьки в неї були — просто вони залишили її ще малою на бабусю з дідусем і поїхали «будувати своє життя».

Та бабуся з дідусем довго не прожили. Вона втратила їх, коли їй було десять. Потім повернення до матері — і відчуття, що вона там зайва. Вона часто тікала з дому, аби не бачити вітчима й матір, не чути їхніх голосів, не відчувати цієї чужості. На одній із таких вечірок, ще рік тому, вона й зустріла його. Красивий. Впевнений. Уважний — принаймні на перший погляд. Вона була певна, що він навіть не подивиться в її бік — таку звичайну, розгублену, невпевнену. Але він подивився. І це здавалося дивом. Хтось нарешті звернув на неї увагу.

Йому було тридцять. Їй тоді ледь виповнилося сімнадцять.

І це вже мало насторожити.

Але почуття не питають дозволу. Вона кохала. Сліпо, відчайдушно, так, як кохають, коли бояться залишитися зовсім самими. А він... він не кохав. Іноді здавалося, що в нього замість серця — холодний метал.

— Ні. Мене не будуть шукати.

Його рука ковзнула вище по її стегну. Вона не відсторонилася.

Можливо, вона й не хотіла цього. Але ще більше вона не хотіла сказати «ні». Не хотіла, щоб він пішов. Не хотіла знову залишитися на самоті.

А він це бачив. І користувався.

— Ходи до мене, Катя.

І вона пішла. Тому що кохала.

Шкода цю дівчину...

 

Михайло:

Вітрина була заповнена квітами - різними, яскравими, живими. Але з усього цього різноманіття мені потрібно було обрати лише один вид.

Можливо, лілії?
Ні... вона ж казала, що вони їй не подобаються.
Тоді троянди?
Ні, занадто банально.

- Добрий день, вам щось підказати? - до мене підійшла флористка.

- Так, будь ласка.

- Кому обираєте?

- Дівчині, -  з легкою гордістю відповів я.

Вона розуміюче кивнула й почала підбирати варіанти разом зі мною.

- Як вам троянди?

- Банально. Мені потрібно щось... щоб вони росли в... як це називається?

Я зам'явся.

Вона любить лише живі рослини. Перші квіти я подарував їй три дні тому - це були лілії. Але їй не сподобалося. Вона засмутилася через те, що вони швидко в'януть.

- У горщику, - підказала флористка. - Тоді вашій дівчині можуть сподобатися ось ці.

Вона дістала невеликі фіолетові квіти в горщику. Маленькі, акуратні.

Так. Це саме те.

Фіолетовий - її улюблений колір.

- Так, це те, що потрібно!

Флористка усміхнулася й пішла до каси. Я оплатив покупку й майже одразу вибіг із магазину, стискаючи горщик у руках.

До неї.

До свого кохання.

Занепокоєній голос Олесі вивів із спогадів. Я сидів вітальні і чекав її із робити. Щоб поговорити про квіти які приніс сьогодні вранці кур'єр. Ці кляті тюльпани от якогось пана сусіда. У нас в районі живуть тільки бабушки та дідусі.

Так що я хотів допросити Олексію що за козел їй квіти присилає.

-Коханий, все добре ? у тебе обличчя похмурне, дивися щоб зморшки не з'явились.

Я обняв Олесю та усміхнулась, вся така ідеально красива. Але у неї є один мінус вона завжди думала про когось, не про себе. Каже що подобает допомагати людям, тому вона і вибрала професію лікаря. Тільки яке направлена, я цього не пам'ятаю.

Може її пацієнт квіти прислал? Може сусід якісь дідусь якого вона лікувала. Так може вона зовсім педіатр так якій дідусь? Може внука дідуся?

-Зі мной все добре Олеся.- брешу, поки у мене внутри розривається серце від ревнощів.

Олеся дуже не добре на мене подивилась, дала зрозуміти що не повилась на мою брехню. Наче добре мене знает. Але вона мене кохає відкрила мені серце своє, а я у відповідь нічого. Я боюсь кохати знов, після неї...

Але це зараз не важливо. Важливо лише те що ЦІ КЛЯТИ КВІТИ. Тюльпани.

-Олесю, що за квіти нам приніс кур'єр?

Я махнул головой к стільниця письмового столу де лежать це прокляття. Я уважно дивився на вираз обличчя дівчини боявся пропустити емоцію яку колись бачив на іншої дівчини. Олеся лише устала подивилась на стіл і присіла поряд зі мной та подивилась в очі.

- Міша, я не хотіла тобі розповідати... думала, сама впораюся, але відчуваю, що більше не можу це тримати в собі, - вона нервово стиснула мою руку - До мене на прийом приходив чоловік. Ну, з ангіною чи чимось подібним, вже й не згадаю. Я допомогла йому, вилікувала, а він... він наче з ланцюга зірвався. Почав за мною упадати.

Вона важко зітхнула, уникаючи погляду.

- Я йому прямо сказала: «Не треба, у мене є ти». Думала, зрозумів. А через тиждень ми знову перетнулися тут, у нашому районі. У мене все всередині похололо, я вже була впевнена, що він за мною стежить. А виявилося... виявилося, він живе тут зовсім поруч, зі своїм дідусем. І почал присилати ці кляті квіти. Пробач що не розповіла.

Я підскочив із дивана, вже готовий бігти шукати цього «пацієнта» і набити йому пику. Але не встиг зробити й кроку — Олеся схопилася слідом і вчепилася в мою сорочку.

- Міша, прошу, давай не сваритися з сусідами.

Усередині все перевернулося від ревнощів. Вона захищає його? Не мене? Навіть не себе?

Я схопив її за плечі й заглянув у блакитні очі, які щось дивно тривожили всередині мене. Щось, чого я не хотів визнавати.

- Олеся, цей сусід може бути для тебе небезпечним. І я не через ревнощі хочу з ним розібратися.

Вона примружилася - не повірила.

- Ну... може, трохи й через це, - зітхнув я. - Але ти сама казала, що він тебе переслідує. Це ненормально.

Я притягнув її до себе, обійняв і почав повільно гладити по плечах, ніби намагаючись заспокоїти - чи то її, чи то себе.

Іноді мені здається, що я тільки мучаю її цими «тепло - холодно». Хай йому грець... але я не можу інакше.

Олеся відсторонилася від обіймів і подивилася прямо в очі. За її поглядом було ясно - сперечатися вона не буде.

- Добре. Але зробимо так: я поговорю з ним.

Я вже відкрив рота, щоб заперечити, але вона швидко приклала руку до моїх губ.

- А ти підеш на роботу. Якщо він ще раз з'явиться - я скажу тобі, і тоді вирішиш це своїми кулаками, як і планував.

Вона на мить затримала погляд на мені.

- Усе вирішено. Удачі тобі на роботі, Міша.

Олеся прибрала руку, коротко поцілувала мене в губи й пішла до нашої кімнати, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

❁𓃠❁𓃠❁

Капітан дуже важко зітхнув, ніби йому справді доведеться розслідувати останню справу Андрія самому. Він лише похитався у своєму м'якому кріслі, підняв на мене очі й вставився так, наче я хлопчик, який вкрав цукерку.

-Мішо, давай тільки без сліз. Ти будеш розслідувати цю справу, хочеш ти цього чи ні, - він поправив погони, на які заробляв усе своє життя. -Тим паче, усе вирішено без тебе.

Я замовк, впавши у ступор. За мене все вирішили вже давно. Як завжди, із самого дитинства - я вже мав би звикнути. "Так, Мішо, глибокий вдих, видих... усе добре. Це твій начальник, криками тут нічого не вирішиш. Ще звільнить, не дай Боже". Але одне питання все ж вирвалося:

-Як?

Капітан подивився на мене як на ідіота. Наче я поставив найдурніше питання у світі. Ну що подумають колеги? Вони ж знали, ким був для мене Андрій. Ще вважатимуть, що це я вбив його заради справи...

-Як каже Дмитро: «Головне правило виживання в курнику: клюй ближніх, сери на нижніх». Ось тобі й варіанти, що робити.

Що?

- Ой, усе, Мішо, давай іди звідси. Пораду дав - іди. До побачення Андрій.

-Ну дякую вам за пораду Петровичу, оце я запам'ятаю на все життя.

Як же чешеться руки набить пику Петровичу. Не можу.

Виходячи з кабінету Петровича, я чортихнувся. Добре. Дуже добре. Я не міг збагнути, як дійшов до того, що не радію новій справі, а проклинаю її. Вже повертав до свого кабінету, коли на моє плече лягла важка рука. Я обернувся й побачив нашу «кішку».

- Привіт, Дмитре. Чого так підкрадаєшся? -він просто стояв і дивився мені в очі, ніби не міг повірити.

Так, напевно, він уже все знає, бо він у тій самій групі, що розслідує цю справу. Як вони там справу називають між собою? «Тигр»?

- То ти тепер керуєш справою? - спокійно запитав він.

Ну, повний пиздець.

- Так. І я не в захваті. Петрович усе вирішив. У мене забрали справу, над якою я мордів пів року, заради цієї.

Дмитро тихо хмикнув. Він сперся на стіну, запхав руки в кишені й знову вп'явся в мене поглядом. Він мене іноді лякає. До жаху.

-Заєбіся пахне піся. Побачимо тебе в справі, М-і-ш-о.

І він просто пішов геть. Так, дивний тип, хоч і талановитий.Тільки-но я ввійшов до свого «лігва», як до мене залетів Олег. Не доля мені сьогодні спокійно посидіти в кабінеті.

-Шо? -коротко кинув я, навіть не знімаючи куртки.

-Знайшли труп. По новій справи.

— Та хай йому грець! Що за день?..

Олег лише знизав плечима й підійшов до мого столу, щоб налити собі склянку води. Потім сперся на край столу й почав пити так спокійно, ніби якийсь аристократ. Щоб його.

— Казав суперексперт. Там жесть.

Я лише відмахнувся. Не таке бачив.

Була в мене одна справа — викрадення дитини. От там була справжня жесть. Якщо ті спогади накриють — усе, прощавай сон. Після тієї справи я навіть до психотерапевта ходив. Запам'ятав на все життя.

— Поїхали.

Олег допив воду й зрештою вийшов із мого кабінету. Я знову зачинив двері, і ми пішли на вулицю до моєї машини.

Їхали майже в повній тиші, налаштовуючись на роботу. Я ніколи не любив багато говорити. Ще з дитинства. Але мій напарник, здається, вірив, що тиші не повинно існувати.

— Слухай, Мішо, а ти помічав, що Дмитро поводився якось не так? Не так, як зазвичай.

Я повернувся до Олега, не зовсім розуміючи, до чого він веде. Ну звісно, він мав бути не таким. Усе ж поховав близьку людину. Та ще й напарника.

— Ну, звичайно, він буде не таким. У нього ж померла близька людина.

Олег лише махнув рукою й далі дивився у вікно. Я знову перевів погляд на дорогу. Уже подумав, що зараз буде тиша. Але ні.

— Та все ж... Яким би Дмитро не був — сумним чи веселим — він завжди кидав якісь фразочки. Навіть на похороні його коронне: «Пливли, старались, на березі всрались». Або коли йшов у туалет, завжди казав: «Я маю місію — піду попісяю».

— Не знаю. Сьогодні він навіть видавав свої коронні фрази.

— Але все одно щось не так.

Я важко видихнув. Олег шукав те, чого, можливо, й не було. Та, схоже, він усе ще злився.

Він повернувся до мене й почав свердлити поглядом.

— А те, що наговорили про Андрія? Ти теж не помітив, що сказав Дмитро? Я от пів ночі не міг заснути. Лежав і тільки про це думав.

Я й далі дивився на дорогу.

Не хотів більше навіть робити вигляд, що мене хвилює Андрій і його минуле. І якщо це було не самогубство — мені було байдуже.

— Олеже, залиш це. На нас і так важка справа чекає.

Олег знову відкрив рота, але я його перебив:

— Все, досить. Я більше не хочу про нього навіть чути.

Нарешті ми доїхали, і мені більше не доводилося слухати Олега.

Олег був моїм другом ще з університету. Ми вчилися разом, розслідували справи разом. Навіть жартома домовилися: якщо в нас будуть діти, то станемо хрещеними батьками для дітей одне одного.

Ця людина стала моїм напарником і другом по життю. Сподіваюся, на все життя. І не підведе мене, як Андрій.

Про померлих не можна говорити погано, Мішо. Заспокойся.

— Міш? Ти йдеш?

Гукнув Олег, який уже встиг вилізти з машини, поки я її глушив.

Ну що ж. Почали.

Я швидко зачинив машину й підійшов до Олега.

Це був ліс. Навколо стояли машини колег, частину території вже огородили стрічками, а на деревах була кров.

— Що нам відомо по справі?

Олег важко зітхнув, дістав свою улюблену запальничку й почав крутити її в руках.

Погано.

Бо, знаючи Андрія, він стовідсотково зробив якусь дурницю.

Він був імпульсивним. І саме за це не раз отримував по голові від начальства.

— Що, що... Та нічого там нема. Десять жертв, і єдине, що їх об'єднує, — це обличчя. На них сліди від іклів, ніби хтось їв усе лице. Ну і очі...

Олег раптово замовк. Почав крутитися, ніби когось або щось шукав. Але навколо були лише колеги, які працювали й навіть не звертали на нас уваги.

— І очі... Їх зовсім нема. І матку теж вирізали. А тіла... таке відчуття, ніби їх їли. І знаєш, що я помітив, коли дивився фото жертв?

Він що, знущається?

Я ж справу навіть у очі не бачив. Звідки я мав знати?

— Олеже, я що, схожий на екстрасенса?

Він лише хмикнув і пішов далі до місця роботи.

Чим глибше ми заходили в ліс, тим більше крові я помічав. На початку вона теж була, але не так багато.

Таке відчуття, ніби тут різали свиню.

— Та й екстрасенс із тебе так собі. У всіх жертв були блакитні очі. Можна сказати, що цей «Тигр» не дуже любить блакитнооких. І зачіпок нема.

Олег крутив у руках запальничку.

— Я питав Дмитра, чому взагалі нічого нема. А він мені сказав, що Андрій чекав, поки «Тигр» зробить невірний хід.

Олег гірко хмикнув.

— От і дочекався. Десять жертв — і все одно нічого.

Мда. Негусто.

— А свідки?

— Нема.

Чудово. Роботи — непочатий край.

Нарешті ми дійшли до нашого трупа.

Що відчуває слідчий, коли бачить тіло?

Нічого.

Бо це вже досвід.

На початку були ледь не блювотні позиви. Деякі картини ще довго стояли перед очима, не даючи спати. Але з роками все стало здаватися байдужим.

Але це...

Це треба було побачити.

Невідомий:

Іноді мені здається, що я розумію Тигра. Та він забрав надто багато життів. Стільки, що я вже не зміг би їх порахувати. І все одно я допомагав йому. Шукав для нього. Убивав для нього.

Бо я не можу піти. Не можу його залишити.

У моєму Telegram-каналі: спойлери, досьє на персонажів і статті.

luanna|луанна