- 1 -

Лора — рудоволоса, приваблива та тендітна жінка, що марила про кар’єру журналістки.

Їй було тридцять вісім. І попри свою сміливість та терплячись — вона втомилася чекати.

Не на любов. Не на визнання.

Вона втомилася чекати, коли світ нарешті помітить, що вона — може більше.

А не лише тінь власного чоловіка бізнесмена.

За останні два роки вона написала сотні текстів. Інтерв’ю з акторами, музикантами. Але все це — поза належною увагою. Жодне з імен у її статтях не з’являлося на обкладинці. Або зникало її ім’я.

Тепер, вона має шанс. Один.

«Привези інтерв’ю з Ноа Гіллмором — і отримаєш постійну позицію. Не привезеш — ми не триматимемо місце для фрілансерів. Крутилися в її голові слова головного редактора журналу»

Лора погодилася, хоча всі навколо казали, що це марно. Та безглузда ідея.

 

— Він не говорить з журналістами, — бурмотів редактор, знизуючи плечима. — Але якщо вже надумала — спробуй хоча б кілька слів вирвати.

 

Вона поїхала.

І з кожним кілометром, яким її авто віддалялося від міста, вона відчувала, як разом із сигналом мобільного зникає і її впевненість.

 

Вона під’їхала до маєтку, коли сонце вже хилилося за дерева, залишаючи по небу сліди палаючого марева.

В руках — блокнот і список із сорока трьох запитань. У голові — безсонна ніч, повна тривоги.

Вона знала про нього все, і — нічого.

Ноа Гіллмор 52 роки, під псевдонімом Ноа Гілл — не те що не давав інтерв’ю, він рідко з’являвся на публіці взагалі.

Але сьогодні — вона стане першою. Бо він погодився прийняти саме її. Можливо йому є що сказати цьому світу чи настав час показати себе. Автор — десятків еротичних романів, майже половина, з яких була екранізована та номінована на премії у різних нагородах.

 

Його маєток був ще більшим ніж здавався на перший погляд. За головними ворітьми, що відчинилися перед нею, показалася чудова садиба з різними деревами та квітами, за якими добре дбали. Проїхавши до центрального входу — вона побачила невеличкий мармуровий фонтан, в якому дзюрчала вода. Тихо та спокійно було все навкруги і здавалося таким мирним цього літнього затишного вечора.

Але не в середині Лори.

 

Вона вийшла з машини, прихопивши необхідні речі для інтерв’ю. Поправила своє довге розпатлане від вітру волосся, що спадало на плечі. Пригладила свою літню сукню легкого та вільного крою, з легкої приємної тканини м’ятного кольору. Глянула останній раз у дзеркало машини, впевнившись, що її червона помада на своєму місці.

 

З кожним кроком сходами до вхідних дверей її серце калатало все більше і хвилювання набирало обертів. Наче в студентські роки перед іспитами.

Чому вона так нервувала, вона і сама не знала. До цього часу вона добре справлялася з іншими, не менш, впливовими та відомими людьми…

Та тільки саме зараз на кону була її майбутня кар’єра та власні амбіції.

 

Двері відчинив привабливий темношкірий чоловік. Афроамериканець. Зі стильною стрижкою та не менш стильною короткою щетиною. Акуратний рівний ніс, пишні губи. Ідеально рівні брови прикрашали його карі очі… Наче художник, вималював чарівним пензлем усі симетричні риси його обличчя.  Він посміхнувся чарівною усмішкою, оголивши свої білі рівні зуби.

 

— Вітаю! Ви Лора, якщо я не помиляюся!?

 

— Вітаю. Саме так.

 

— Мене звуть Мартін. Я проведу вас.

 

Лора послідкувала за Мартіном, відчуваючи шлейф його парфумів, що він лишав за собою.

Аромат, який викликав залежність. Він тягучий, солодкувато-деревний, ніби пристрасть, яка спалахує раптово.

 

В середині все виглядало наче у середньовічному замку з сучасним оздобленням. Величезні передпокої, з яких вели шляхи до інших приміщень будинку. Широкі, розкішні сходи з мармуру на другий поверх. Портрети у багатому обрамлені на стіні вздовж сходів. Масивні люстри під стелею. Оксамитові портьєри на вікнах. Наче сам будинок виказував велич господаря. А чи справді це було так — і мала з’ясувати для себе Лора.

«І навіщо одній людині стільки простору? — думала Лора оглядаючись навкруги.»

 

— Нам сюди! — вказав чоловік в право рукою на двері.

 

Вони зайшли до кабінету з безліччю полиць навкруги, на яких були тисячі книг; гіпсові бюсти; пергаментні свертки, наче з минулого; глобуси різних розмірів та інші речі, які Лора просто не встигала роздивлятися.

 

— Сідайте, — вказав Мартін на м’яке зручне крісло з оксамитово оббивкою темно-зеленого кольору , що стояло навпроти масивного, дерев’яного робочого столу, — Ноа зараз прийде.

 

Лора зручно влаштувалася та приготувала свій записник з питаннями та диктофон. Взяла до рук свій гострий олівець, що був наче її зброя. На який було покладено сьогодні  особливу місію.

Заплющила очі.

Глибокий вдих та видих.

Вона готова.