5. Рано чи пізно таємниці привідкривають свою завісу

Тиждень у метушні ремонту пролетів непомітно, розчинившись у шарах пилу, запаху свіжої фарби й нескінченних дрібних справ, що з кожним днем вносили свої корективи в мої будні. Відтоді як ми почали ремонт, ранок для мене наставав не зі співом птахів і навіть не з чашкою кави, а зі знайомого глухого стукоту молотка Івана Михайловича. Він, наче невтомний півень, із першим промінням сонця уже стояв на порозі, насуплений, але зосереджений, і починав черговий день боротьби зі старими стінами цього дому.

Дні проходили одноманітно, кожен наступний не виділявся чимось особливим. Сніданок нам приносила Маруся, і я все більше раділа, що вона залишилася працювати зі мною. Як виявилося, цього року дівчина не пішла навчатися й залишилася вдома, тож вільного часу в неї було вдосталь. А для мене її присутність стала справжнім порятунком — з нею було веселіше, легше, і навіть наймонотонніша робота здавалася проходила швидше. Поки її батько розкидав проводку в одній із кімнат, ми вже готували іншу до штукатурки штроб, вигрібали старі речі, які, здавалося, накопичувалися тут століттями. Їх було так багато, що довелося вивезти два прицепи мотлоху — тільки тоді у кухні та просторій залі нарешті почало відчуватися повітря — не те важке, а свіже та легке.

Після важкого дня ми завжди йшли вечеряти до Івана Михайловича, де його дружина, Галина Юхимівна, уже чекала нас за накритим столом. За цей тиждень я на власні очі побачила, що таке справжня сім’я — та, якої в мене не стало ще в дитинстві.

Діти Івана Михайловича та Галини Юхимівни виявилися напрочуд згуртованими й турботливими. Вечерю накривали всі разом: поки господиня розливала гарячий борщ по глибоких тарілках, Люба розставляла їх на стіл, а непосидючий Петрик бігав туди-сюди, розкладаючи прибори й запитуючи щоразу, чи ще щось треба.

Іван Михайлович, умившись та перевдягнувшись, завжди нарізав хліб — той самий, домашній, з хрусткою скоринкою, теплий, з ароматом, який просто не можна було порівняти з магазинним.

У кінці вечері ми з Русею мили посуд, сміялися з якихось дрібниць і обговорювали план на наступний день. Кожен член цієї великої — за мірками Києва — родини чітко знав свої обов’язки, і в цьому був особливий затишок.

Галина Юхимівна не раз пропонувала, щоб я на період ремонту переїхала до них, у вільну спальню старшого сина, який працював у місті й приїжджав додому рідко. Але я відмовлялася — мені було ніяково користуватися їхньою добротою. Тож після вечері я підіймалася у темряві до свого будинку на горі, який непомітно й дуже тихо почав ставати моїм домом.

— Магдалено, йди-но сюди! — почувся стурбований голос Івана Михайловича з кімнати, де він робив штроби.

Мене наче холодом обдало. У голові пронеслося все — від того, що стіна обвалилася, до того, що ми знайшли ще одну гору мотлоху. І від другої думки накривала втома та відчай. Коли розгрібли одну купу, а тут з’являється інша. Втомлено, ледве переставляючи ноги, я увійшла в кімнату, в якій останні кілька годин працював Іван Михайлович. Мій погляд ковзнув по стіні, де мали бути акуратні штроби, а натомість була велика діра посеред стіни, за якою відкрився прохід, темний та глибокий. Такий, про який ми навіть не підозрювали, але який увесь час тут був.

— Я ж казала, відьма вона була! — вигукнула Руся, її очі спалахнули цікавістю. Вона заглянула у діру переступаючи залишки стіни. — Йой, диви... Та там таки щось є. Але тут темно, хоч око виколи. Маєш при собі ліхтарик?

Її голос тремтів від радості, ніби вона знайшла портал в інший світ. Інтерес до всього містичного вона ніколи не приховувала: щоранку питала мене, як спалося і чи не знайшла я серед речей щось загадкове. До сьогодні найзагадковішим залишався перстень, що вперто не хотів злазити з мого пальця... А ще той голос, про який я вперто продовжувала мовчати.

— Маруся! — гаркнув Іван Михайлович і суворо глянув на доньку. — Не лізь у ту темряву. Магдалено, принеси ліхтарик. Треба глянути, що то там є.

Суворо промовив чоловік, не залишаючи змоги відмовитися. Маруся невпевнено та пригнічено відійшла від діри, а я швидко відкрила ліхтарик на телефоні. Руки тремтіли від страху та від передчуття невідомого. Що там приховано? Невже і справді ми знайдемо щось потаємне? Думки роїлися в голові з такою швидкістю, що не встигала сформуватися одна, як уже з’являлася інша. Дім приховував набагато більше, ніж ми могли собі уявити.

Іван Михайлович впевнено переступив залишки стіни та увійшов у прохід, освітлюючи темряву, яка поспіхом відступила, відкривши вузький довгий коридор, що тягнувся вздовж майже всього будинку. Потаємний хід був закритий з усіх боків: десь каміном, десь шафою, десь картиною, а десь — потаємними дверцятами, які я ніколи раніше не помічала. Виявилося, відчуття, що за мною хтось спостерігає, могли бути не лише вигадкою моєї уяви... і від цього уже ставало по-справжньому моторошно.

— Спускаємось? — тихо запитав чоловік, зупиняючись попереду.

Я обережно виглянула через його плече і заклякла. Одним довгим коридором все не закінчувалося, перед нами відкривалися сходи, що вели вниз — і холод від них був майже відчутний. Небезпека нависла над нами важким туманом.

— Чого ми чекаємо? — прощебетала Руся, і в її голосі не було ані краплі страху.

А я… я відчула, як щось темне, густе й липке стискає мою шию. За мить я відчула, як невидима петля затягнулася на горлі. Повітря стало нестерпно мало. Перед очима все попливло, сходи розмилися… я відчула холодний бетон під спиною. У затуманеному погляді, де пробивалося сонце з кімнати, я побачила силует кота — чорного, без жодної білої плями — і відчула, як важкі повіки закрилися.

— Магдалено! Чуєш мене? Магдалено! — голос долинав звідкись здалеку, ніби крізь важкий туман. Я з зусиллям розплющила повіки та зустрілася поглядом із наляканими обличчями Івана Михайловича та Русі.

Голова гуділа так, ніби хтось бив у дзвін усередині черепа. Картинка розтікалася, як фарба на мокрому папері. Я дивилася на них, а перед очима — коридор, сходи та кіт.

— Як ти? — тихо спитала Руся, ледь стримуючи сльози. — Ти так зненацька впала… Ми так злякалися.

— Голова… крутиться… — вимовила я після невдалої спроби підвестися.

— Лишайся сьогодні у нас, — твердо сказав Іван Михайлович, — і без заперечень. А завтра спустимося у той підвал. Якщо вхід потайний — значить, там має щось бути.

Його слова були логічні. Але все всередині мене кричало: не ходи туди. Шосте чуття стискало груди сильніше за будь-яку паніку. Та я мусила знати, що ховається під цим домом. Якщо я хочу жити тут, тоді доведеться трохи привідкрити завісу таємниць.

Занадто багато загадок поруч: лист від незнайомої родички, старий маєток у горах, перстень, що приріс до пальця, а тепер ще й цей потаємний вхід. Можливо, ці «випадковості» — частини одного цілого.

— Я маю туди спуститися, — прошепотіла я, намагаючись підвестися, але світ хитнувся ще раз, і я м’яко впала назад.

— Леє, зупинись! — обурено кинула Руся. — Ти ледь сидіти можеш, куди тобі вставати. Спочатку — відпочинок.

— Та Руся правду каже, — мовив Іван Михайлович. — Полеж, сили наберись. Той підвал нікуди не дінеться.

Я ледь кивнула. Сили зникали так швидко, ніби хтось витягував їх нитка за ниткою з мого тіла. Повіки стали важкими, мов камінь. І за мить мене знову поглинула густа, холодна пітьма.