6. Початок
Пітьма обвивала мої руки й ноги, міцно хапаючи у хватку чорних, слизьких, крижаних кігтів. Вони не розтискались – навпаки, з кожною миттю стискали сильніше, тягнули мене вниз, у саму глибину, туди, де не було ні світла, ні часу.
Туди, звідки все й почалося.
Я судомно вхопила подих ротом – немов останню соломинку в безмежному морі темряви, – і в ту ж мить пітьма розірвалася різким, болісним світлом. Воно вдарило в очі так сильно, що повіки самі здригнулися й розплющилися. Я вдихнула знову – тепер уже тепле, різке повітря, густе від запаху диму, гарячого воску й чогось ще… металевого, гіркого, важкого.
Під долонями було не м’яке ліжко і не диван, на якому я лежала ще секунду тому, – а шорстка, холодна бруківка, волога й слизька від дощу.
Навколо вирувало життя. Лунав гамір, крики, чийсь пронизливий плач. Глухий гуркіт дерев’яних коліс, що билися об камінь, дзенькіт заліза, шурхіт кроків. Я різко підняла голову – і ледь не зойкнула.
Це була не моя сучасність. Не мої гори. Не мій світ.
Я сиділа посеред вузької, кривої вулички старовинного міста Львів. Я не знала, звідки це розуміння, але воно було чітким, як спогад. Кам’яні будинки тісно тулилися один до одного, нависаючи над дорогою. Дощ барабанив по черепичних дахах, змиваючи кіптяву з похилих фасадів, а над землею стелився легкий пар – мов саме місто дихало страхом і втомою.
Люди поспіхом хрестилися, притискали до грудей дерев’яні розп’яття, шепотіли молитви. Я затримала подих. Їхні погляди ковзали повз мене – насторожені, налякані, повні забобонного жаху.
Піднявшись на ноги, я зрозуміла, що звичної для мене кофти та штанів не було.
Натомість на мені була довга лляна сорочка, груба, вибілена часом. Поверх – важка вовняна спідниця, затягнута мотузяним паском. Грубий фартух, заляпаний воском і темними плямами, яких я не хотіла впізнавати. Плечі вкривала стара хустка – темна, важка, наскрізь сира від дощу. А волосся…
Я відчула, як воно туго стягнуте назад у важку косу, сховану під вузлом хустки. Скромно, непомітно, щоб не привертати зайвих поглядів.
– Хто не знає свого минулого, той не має майбутнього… – прошепотів голос у моїй голові.
Він був чужий, але болісно знайомий. Наче спогад не мій, але той, який живе в мені з народження. Здавалося, саме повітря навколо шепотіло її ім’я. Варвара.
Світ закружляв. У скронях вдарилися спалахи чужих спогадів: темні ліси, жінки, які тікали між дерев, полум’я, що здіймалося до неба, запах паленого м’яса… Чоловічі крики:
– Відьма! Хапайте її!
І я зрозуміла. Я була в її тілі. У тілі далекої родички. Тієї, про яку шепотіли легенди. Тієї, чий перстень зараз холодно стискав мій палець, немов замкнувши мою душу зсередини. Метал вп’явся в шкіру, пульсуючи, ніби живий, ніби впізнав мене.
Раптом за спиною пролунав крик, гострий, як удар ножа:
– Хапайте її! Вона знову втекла! Іменем Святої Інквізиції – зупиніть відьму!
У грудях щось обірвалося. Ноги самі підняли мене й понесли вперед, не питаючи дозволу. А в голові лунав голос – чужий, але водночас уже й мій:
– Біжи, Лея. Бо зараз спалять вас обох…
І я бігла так швидко, як тільки могла. Мчала переповненою вуличкою, не знаючи дороги, але маючи єдину ціль – вижити. Шумний базар з рядами яток і криками торговців раптово змінився напівпорожніми провулками. Гуркіт коліс долинав уже здалеку, але стукіт копит… він був близько. Надто близько. Десь за моєю спиною.
Мої спроби втекти були марними. Я відчувала, як би я не намагалася, вони мене знайдуть. Коли я спіткнулася об слизьку бруківку, боляче вдарившись долонями, переді мною раптом відкрився ліс, немов простягнутий круг порятунку. Крізь відлуння міського гомону він здавався темним, сирим, холодним, але попри усе таким необхідним порятунком.
Інквізитор не піде туди. Не подумає, що юна дівчина наважиться ступити в цю темряву сама.
Варвара, можливо, й не пішла б. Але не я.
Гірше за гарячий костер, який безсоромно пожиратиме моє тіло, не було нічого в цьому світі. У лісі я мала шанс. Тут – ні. З останніх сил я підвелася й рвонула вперед, вкладаючи в біг усі сили, що в мені залишилися.
Гілля боляче хлистало по обличчю, сухі сучки рвали низ спідниці, залишали на тілі синці й подряпини. Але страх глушив усю біль. Пізніше я оброблятиму рани й плакатиму – не від фізичного болю, а від душевного. Від чергової клевети, від ненависті, від цькування. Але це буде потім.
– Вона не могла далеко втекти, – долинув суворий, холодний, мов сталь, чоловічий голос із тієї вулички, де я ще мить тому лежала.
Я чітко усвідомлювала, кого послали за моєю головою. Його ім’я не вимовляли вголос - лише пошепки, мов прокляття. У тихих вуличках Львова XVII століття воно звучало гірше за смерть. Тому тихо лише шепотіли: інквізитор.
— Сір, вона зникла!
— Такі, як вона, не щезають без сліду. Обшукайте кожен закуток. Загляньте під кожен камінь. Нехай не лишиться жодної хижі, жодного льоху, жодної стодоли, не оглянутої вами. Та відьма служить нечистому й мусить постати перед Божим судом. Завтра, із заходом сонця, її буде очищено вогнем.
Я сиділа тихо, вслухаючись у кожне слово, боячись навіть вдихнути. Він був упевнений, що я в місті. А я вже знала — дорога назад для мене закрита назавжди.
Не розбираючи шляху, я рушила вперед, у глиб лісу, до невідомості, стискаючи невеликий кошик зі своїми пожитками.
Сирість пробирала до кісток. Мокрий край спідниці бив по ікрах, немов крижаний батіг. Промоклі черевики не гріли — навпаки, з кожним кроком ставали важчими, тягнули мене вниз, мов якорі.
Наступний крок став фатальним. Нога послизнулася на мокрій листві, і я, не втримавшись, покотилася вниз. Останнє, що спалахнуло перед очима, — гола скроня дерева й ніч, яка повільно, невблаганно опускалася на ліс.