Той самий викладач
- Міс Мудрик, уже 15:00, ви можете бути вільні, я вас змінюю, - його очі досі дивилися на мене, хоч і розмовляв він з колегою. А я навіть слова не могла промовити і не могла ворухнутися. Сказати, що я не так уявляла нашу зустріч - це промовчати, бо я її взагалі не уявляла. Я лише сподівалася, що зможу уникати свого майбутнього колегу максимально довго як тільки можна. А потім щось би вигадалося. А тут - ось!
- А ми домовлялися, містере Шерер? - таким же серйозним голосом перепитала Ліз. Від її веселого характеру не лишилося і сліду. Мабуть він для неї був, наче той дементор - забирає все хороше.
- Взагалі, ні, Елізабет, але по справедливості, зараз мали бути мої пари у цієї групи, тому я пропоную заміну, - його погляд нарешті випустив мене з полону і з холодною байдужістю перейшов на свою колегу.
- Добре, містере Шерер, я тоді передаю вам групу і ми вільні. Зараз дам вам журнал.
Поки дівчина збирала свої речі і шукала журнал, я тишком почала розглядати викладача філософії. Так, я не стрималася. Він був все такий же мужній, доглянутий, стрункий, привабливий… Навіть став ще привабливішим, біс би його вхопив! І чомусь суворішим… Не пам’ятаю його таким. Те, що він ніколи не усміхався - факт, але за часів мого навчання його обличчя було м’якішим, а голос якимось добрішим…
- Ліель, пішли, бувайте, Левію Юрійовичу, - на цих словах Ліз підхопила мене під лікоть та потягнула в бік столів з вином і аромасвічками.
Можливо лише на секунду, але здалося, що коли прозвучало моє ім’я на обличчі філософа щось смикнулося. Але мені могло і привидітися, бо дивилася я периферійним зором.
- Тепер ти розумієш, про що я казала? - Запитала Ліз, коли ми відійшли на достатню відстань, щоб чоловік нас не почув. Мені шалено, наче наркоману під час ломки, хотілося обернутися і поглянути на нього ще раз, але здоровий глузд охолодив мене думкою про те, що єдине, що я можу побачити позаду - це його спину.
- Так, Ліз, цілком розумію.
Розчинившись у натовпі ми зупинилися біля столика з домашніми винами, які моя колега вирішила скуштувати.
Поки та не затопила себе і свою хандру червоним напівсолодким я ризикнула перемістити фокус уваги та зробити добру справу.
- Слухай, Елізабет, а давай візьмемо каву і підемо й пригостимо твого Антона? Бо якщо цього не зробиш ти, то може зробити ота Єва зі своєю, так би мовити, харизмою.
- Пфф, ні, стосовно цього я спокійна, їй Антоніо не цікавий, вона вже давно хоче осідлати містера Айсберга, але він ще той “відморозок”, - засміялася дівчина. - Зрозуміла? Ти зрозуміла каламбур?
- Так, я зрозуміла, - в мене перекосило обличчя від почутого.
- А стосовно кави - це крута ідея, пішли.
Після півгодинного стояння у величезній черзі, ми мали 2 гарбузових лате і 2 американо(1 американо нам дістався в подарунок за довге очікування). Я, як любителька кориці у всьому - додала її в кожен стаканчик - так однозначно смачніше! І ось ми вже підходимо, а Ліз ніяк не може налаштуватися.
- Давай, це не так уже й страшно! Страшніше - це невідомість та очікування, - підбадьорювала я подругу.
- Ага, одразу видно психологиню за роботою, - нервове пирхання таки вирвалося з її вуст.
- В будь-якому разі - ніхто і ніколи не відмовляється від безкоштовної кави, тим паче, що ви колеги! Навіть, якщо він не зацікавлений - нічого страшного, гірше, ніж із Шерером не буде.
- Аргумент. Я пішла. Якщо все буде добре, я тобі помахаю і ти підійдеш.
- Давай краще ти мені покажеш великі пальці, якщо все буде за планом, а я після цього знаку піду далі гуляти ярмарком, бо якщо чесно, то сьогодні я ще хочу відпочити, насолодитися свободою, а не думати про роботу і ставати частиною робочого процесу уже зараз. Хочу просто бути гуляючою містянкою.
- Без проблем, я тебе почула, - Ліз мені підморгнула та пішла в бік, де вели розмову її Антон та директор.
Я сховалася віддалік, щоб він часом мене не побачив і не змусив приймати участь в цьому дійстві.
Як тільки я залишилася наодинці зі своїми думками, вони очікувано змістилися в інший діапазон. Я навіть почала відчувати фантомний погляд на спині. І щойно я побачила такі омріяні два великих пальці від уже точно подруги, то чимшвидше покинула цю територію.
Йдучи вглиб ярмарку я зрозуміла, що все ще тримаю 2 горнятка з американо. Що ж, доведеться комусь віддати, адже подвійна доза кофеїну чинить на мене згубний вплив.
Потрошку попиваючи свою каву я натрапила очима на просто фантастичну ятку зі, здавалося, тисячами різнобарвних і різнозапахових свічок! Можливо в цю мить в мене навіть очі загорілися! Я стала захоплено роздивлятися і обнюхувати кожен виріб. Аж раптом почула поруч себе голос та різко смикнулася. Мої дії призвели до того, що певна кількість кофеїну з корицею вилилася комусь на взуття. І навіть від одного лише погляду на це взуття я здогадалася, хто був його власником.
- Що ж, от і перевірю, наскільки це взуття стійке до бруду, - холодно подав голос мій майбутній колега.
Я поставила каву і швидко знайшла в рюкзаку серветки, які простягнула філософу зі словами вибачення. В мене тряслися руки, але вийшло вміло це приховати.
Поки чоловік витирав мою ганьбу, я активно намагалася знайти хоч якийсь привід почати(чи продовжити) розмову. Але в голові чомусь утворився вакуум. Коли чоловік нарешті покінчив зі взуттям мене осяяла дурна думка.
- Любите свічки? – дурна думка від ще дурнішої голови.
- Що? – це питання прозвучало не то, як звинувачення, не то як насмішка в купі з колючим холодом його очей. Діалог не складеться. – Ви загубили, довелося вас наздоганяти, - в його простягнутій руці були мої ключі від квартири, які я зазвичай, як і взагалі будь-які ключі, кладу в бокову кишеню рюкзака.
- Чорт, - лайка вилетіла перш, ніж я подумала, - вибачте, я мабуть не глибоко їх сховала до кишені, щиро вам дякую! Ви мене врятували, а то довелося б ночувати на лавці.
- Ну, чому ж на лавці? Є багато інших хороших місць, - це він зі мною фліртував чи я вже втрачаю розум? Очевидно щось подібне можна було прочитати в мене на обличчі, бо в наступну мить чоловік доповнив, - це я про готель, міс Андервуд.
Очі в очі. Я знову піддавалася його гіпнотичному трансу. Навколишній шум, ніби слугував атрибутом: гомін людей, щебетання пташок у кронах дерев, приглушене гудіння моторів машин, глухі кроки покупців…
- Не губіть більше, - секундний дотик його холодних пальців, дзенькіт ключів в моїй долоні і далі я спостерігаю як синій піджак зникає з поля зору.
В той день ярмарок для мене швидко закінчився. Повернувшись додому з трьома новими аромасвічками(лаванда, сандал, агарове дерево) і пригостивши продавчиню кавою, за що отримала знижку, я вирішила, що досить з мене вражень і вечір найкраще мине за кухликом чаю та книгою.