Розділ 2. Попіл на крепі. Частина 2.
Екіпаж Скотленд-Ярду мчав крізь густий лондонський туман, ритмічно погойдуючись на бруківці. Усередині панувала напружена тиша.
Беатріс сиділа ідеально рівно, сховавши обличчя за густою чорною вуаллю і мовчала. Проте шпилька, яка тримала важкий креп на капелюшку, трохи зсунулася, загрожуючи зіпсувати бездоганний силует. Беатріс тихо зітхнула, зняла рукавичку і відкинула вуаль назад, щоб переколоти її.
Тьмяне світло лондонського ранку на коротку мить вихопило її обличчя.
Теодор, який до цього, здавалося, байдуже споглядав туман за вікном, миттєво примружився. Його гострий погляд затримався на її вилиці і вивчаюче вихопив синець. Попри всі зусилля покоївки замаскувати це пудрою, синява на шкірі була виразною, чіткий слід важкої чоловічої руки показався у своїй найжахливіший красі.
Він хмикнув, ліниво дістаючи портсигар. Варто було промовчати. Або, можливо, виразити співчуття. Але графина Мортімер в силу свого характеру точно сприйняла б це як жалість, а жаліти вона себе не дозволяла… Тому найрозумніше було б просто відвести погляд.
Проте Теодор, керуючись точно не внутрішньою раціональністю, а якимось раптовим імпульсом, висказав:
– Бачу, родинний прийом на Гросвенор-сквер видався напрочуд теплим, графине?
І тут же прикусив собі язика. Ну і навіщо? Для чого це було?
А Беатріс навіть не здригнулася. Вона спокійно закріпила шпильку і перевела на нього такий відсторонений погляд, ніби це не мало ніякого значення. Мовляв, не звертайте своєї уваги, це всього лише маленька… прикрість.
– Це просто батьківське благословення, містере Вейн. Мій батько завжди був людиною емоційною і вважав, що фізичні аргументи значно переконливіші за словесні.
Прикушений язик ніби і не відчувався, адже з нього знову вирвалось:
– І як? Переконав?
Ще й кутики губ як на зло здригнулися в іронічній посмішці. Теодор сам не розумів, якого біса продовжує тиснути. Здавалося, він робив все, щоб графиня Беатріс втратила свою кам’яну незворушність хоча б на секунду, і не міг зрозуміти - для чого?
– Лише в тому, що його манери безнадійно застаріли, – холодно відрізала Беатріс, опускаючи вуаль назад на обличчя. – Не переймайтеся. Це не завадить мені зіграти свою роль.
Під щільною чорною тканиною її щока продовжувала неприємно пульсувати, нагадуючи про себе з кожним ударом серця. Звісно ж, він помітив. Від погляду “Гончака” не сховається нічого, навіть під товстим шаром французької пудри. І Беатріс взагалі не розуміла, що за гру він зараз веде. Просто насміхається? Чи можливо перевіряє її витримку на міцність, бо не впевнений чи вона не дасть тріщину в найнепідходящий момент? Беатріс закортіло хмикнути. Якщо вона дозволить собі зірватися на емоції через просту батьківську жорстокість, то як витримає те зміїне кубло, що чекає на неї біля відкритої могили чоловіка?
“Що ж, містере Вейн, – сухо подумала графиня, ідеально вирівнюючи дихання, – вам доведеться бити значно сильніше, щоб змусити мене схилити голову”.
Теодор кілька секунд мовчки дивився на її незворушний чорний силует. Звук металевого клацання розрізав тишу, він закрив свій срібний портсигар, так і не діставши сигарету, і сховав його у внутрішню кишеню пальта.
– Не маю в цьому жодних сумнівів, графине, – протягнув він, і цього разу звична іронія в його голосі поступилася місцем чомусь, що дуже нагадувало щиру повагу. – З такою витримкою ви не просто зіграєте свою роль. Ви змусите їх усіх повірити, що вони грають за вашими правилами.
Він не встиг додати більше ні слова, бо екіпаж різко сповільнив хід. Колеса голосно заскрипіли по мокрому каменю і карета зупинилася біля високих кованих воріт Гайґейтського цвинтаря.
Теодор вийшов першим, мовчки відчинивши дверцята. Беатріс ступила на бруківку, і поділ її важкої крепової сукні миттєво увібрав у себе брудну воду з калюжі. Повітря пахло мокрим каменем, землею і вогкою овечою вовною чужих пальт.
Біля воріт Гайґейтського цвинтаря натовп стояв щільною темною масою. Коли вони побачили Беатріс, розмови не затихли миттєво, як за помахом чарівної палички, навпаки, по натовпу прокотився нервовий шепіт. Люди переступали з ноги на ногу, парасолі стикалися краями, капаючи водою за коміри. Ніхто не хотів поступатися їй дорогою добровільно, але ніхто й не хотів торкатися її одягу. Вона йшла, дивлячись під ноги, щоб не послизнутися на мокрій глині.
Беатріс зупинилася з краю могили. Земля тут була розрита і неприємно пахла сирістю.
По той бік чорніла фігура старої графині Мортімер. Вона не стояла як велична статуя ненависті, вона скоріше здавалася згорбленою, її руки дрібно трусилися, вчепившись у лікоть Артура.
Побачивши Беатріс, стара жінка рвучко подалася вперед. Її нога підковзнулася на мокрій траві, і вона ледь не впала, якби Артур її не втримав. Це було негарно і жалюгідно.
– Забирайся, – її голос зірвався, хрипкий і мокрий від сліз. Вона відштовхнула руку сина і, хитаючись, підійшла ближче до відкритої ями. – Як ти посміла прийти сюди… Ти вбила його. Вбила...
Беатріс мовчала. Під вуаллю її дихання було частим і поверхневим. Серце гупало в горлі так, що нудило.
Свекруха не витримала цієї мовчанки. Зірвавшись, вона простягнула руку через простір між ними і рвучко вдарила наосліп.
Це був незграбний і змазаний удар, який змусив голову Беатріс дьоргнутись вбік. Пальці старої жінки ковзнули по вуалі, збиваючи капелюшок набік, а важкий перстень на її руці боляче чиркнув Беатріс по вилиці, прямісінько по тому місцю, де під шаром пудри вже наливався чорним батьківський синець.
Біль спалахнув гостро і до сліз в очах. Беатріс мимоволі сахнулася назад, ледь не підвернувши ногу на глині. У роті миттєво з'явився гіркий металевий присмак через те, що вона прикусила внутрішню сторону щоки, щоб не скривитися. І… ледь помітно закотила очі. Вона невдоволено цикнула язиком. Так тихо, ніби виключно для себе, неначе свекруха була не реальною загрозою, а просто настирливою мухою, яка зіпсувала ідеальну мізансцену.
Натовп навколо загудів. Хтось ахнув, хтось обурено зашепотів. Це був уже не вищий світ, він більше нагадував юрбу, яка дивилася на потворну сімейну сцену біля відкритої труни і откровенно зловтішала.
Теодор, що стояв позаду, інстинктивно переніс вагу на носки, готовий втрутитися, якщо почнеться справжня бійка. Але він продовжував дивитися на Беатріс.
Він бачив, як судомно стиснулися її пальці на ручці чорної парасольки, аж побіліли кісточки. І також він бачив її закочування очей і дрогнуті в незадоволеному цокоті губи. Ця подвійність вражала. Тіло кричало від болю і напруги, але розум відмовлявся давати слабину навіть на мілісекунду. Вона не просто терпіла удар, Беатріс відкидала його значущість. Теодор не міг не задатися питанням: скільки разів у своєму ідеально благочестивому житті їй доводилося ось так ковтати удари, щоб довести цей механізм захисту до такого моторошного автоматизму?
Беатріс заплющила очі на одну довгу секунду, яка здалась їй такою тяжкою, ніби на груди поклали бетонну плиту. З її грудей вирвався ледь чутний видих, але у ньому не було ні звичної зверхності, ні величної гордості. Лише безмежна втома. Вона так втомилася від цього бруду. Від цих людей, від їхньої жорстокості, від того, що її тіло стало мішенню для чужих розчарувань.
Вона дістала з кишені чорну хустинку і повільно, методично промокнула кутик губ, де зібралася краплина крові від прикушеної щоки. А потім її рука піднялася, щоб поправити збитий капелюшок.
– Я його дружина, – її голос був злегка хрипким, але напрочуд чітким у цій дзвінкій тиші. – За законом і перед Богом. І моє місце сьогодні тут.
Її смарагдові очі дивилися на стару графиню з таким холодом і зневагою, що та мимоволі відсахнулася назад.
– Візьміть себе в руки, Елеоноро, – додала Беатріс ще тихіше, звертаючись до свекрухи на ім'я. Це було грубим порушенням етикету, але їй здалось, що зараз це єдине, що здатне привести до тями жінку. – Ви стоїте над відкритою могилою власного сина. Не перетворюйте його похорон на балаган для репортерів.
Стара графиня здригнулася, наче її вдарили у відповідь. Її обличчя скривилося, вона відкрила рота, щоб виплюнути чергову порцію отрути, але повітря раптом покинуло її легені. Вона безсило осіла, і якби Артур не підхопив її під лікоть, стара впала б просто в сиру землю.
Беатріс відвернулася від них, ніби їх більше не існувало. Вона дивилася прямо на священика, який стояв блідий як крейда, не знаючи, куди подіти очі.
– Починайте, отче, – сказала вона просто. – Дощ посилюється.
Священик квапливо закивав і монотонно затягнув заупокійну молитву. Беатріс опустила погляд на важку дубову труну. Вона прислухалася до себе, щиро намагаючись знайти всередині хоча б краплю жалю чи звичайного людського смутку. Але там було абсолютно порожньо. У своєму віці вона вже приміряла на себе чорний креп вдови, проте єдине, що вона зараз відчувала, це втому і липкий холод від промоклих черевиків.
Її чоловік не заслуговував на сльози. Арчібальд Мортімер ніколи не був тим ідеальним сином, якого зараз оплакувала стара графиня. Він був людиною, наскрізь просякнутою гріхом і тваринною хіттю. Його хвороблива одержимість Беатріс тривала роками: він вичікував, плів інтриги, купував лояльність її батька, аби врешті-решт затягнути її у свою клітку, як найдорожчий трофей. І в цьому крилася найчорніша і найсмішніша іронія долі: щойно він остаточно заполучив її, щойно за ними зачинилися важкі двері подружньої спальні - він помер, так і не встигнувши насолодитися своєю перемогою.
Теодор стояв трохи віддалік і мовчки дивився на її напружену спину. У ній не було ніякого міфічного холоду чи сталі як зазначали газетні штампи. Вона просто змерзла, втомилася, а на її щоці напевно вже наливався новий синець. Але Беатріс вперто змушувала себе стояти рівно над могилою власного чоловіка. Ця тиха відмова здаватися викликала у Вейна куди більше поваги, ніж будь-яка аристократична гра на публіку. Бо справжня сила виглядала саме так: важко, негарно, але цілком реально.
Похорон добіг кінця під монотонний гул дощу. Натовп почав повільно розходитися, ховаючись під чорними куполами парасоль і залишаючи розриту землю позаду.
Беатріс розвернулася, щоб попрямувати до екіпажу, коли раптом важку цвинтарну тишу розірвав відчайдушний і зовсім не аристократичний жіночий плач.
Вона зупинилася. Натовп миттєво завмер.
Крізь щільне кільце лондонської еліти, не звертаючи жодної уваги на обурене шипіння дам та кволі спроби охорони її зупинити, пробивалася молода жінка. На ній була погано пошита чорна сукня, яка наскрізь промокла, а розпатлане чорне волосся липло до мокрого обличчя. Але погляди всіх присутніх, і особливо репортерів, прикувало не її лахміття, а великий і дуже помітний живіт, який вона обережно обхопила руками.
Незнайомка прорвалася в перший ряд і впала на коліна просто в брудну глину біля самої могили, ридаючи в голос:
– Арчі... Мій любий Арчі! Боже, як ти міг нас покинути...
Цвинтар вибухнув. Спалахи магнію засвітилися з такою силою і частотою, що на мить стало світло, як удень. Журналісти, відчувши запах свіжої крові, немов зграя стерв'ятників кинулися вперед, збиваючи з ніг розгублених аристократів.
Беатріс стояла абсолютно нерухомо. Її погляд ковзнув по жінці, що билася в істериці над труною її чоловіка, а потім перемістився на інший бік могили. Обличчя старої графині Мортімер, яка ще п'ять хвилин тому вимагала поваги до пам'яті свого ідеального сина, зараз перекосилося від такого тваринного жаху, ніби з ями щойно виліз сам диявол. Артур стояв поруч із матір'ю, зблідши до кольору крейди.
Беатріс повільно перевела погляд на Теодора.
Здається, в її покійного чоловіка була не лише таємниця смерті, а й дуже цікаве життя, про яке ніхто не підозрював.