Розділ 4. Тіні Мортімер-холу. Частина 5.
Натовп навколо гудів, але для Беатріс усі звуки злилися в один суцільний білий шум. Крик Теодора про екіпаж і лікарню, здавалося, потонув у галасі Вайтчепел-роуд.
Проте Вейн не став чекати на констеблів. Він стягнув із себе шарф, потім скинув пальто і, розірвавши на дівчині комір дешевої сукні, відчайдушно намагався затиснути страшну рану, з якої товчками виходила кров. Він діяв неймовірно швидко, професійно і зосереджено, але навіть звідси Беатріс бачила, як його руки стають червоними. Крові було занадто багато. Вона просочувалася крізь його пальці, змішуючись із лондонським брудом.
Беатріс стояла нерухомо, не маючи сил зробити й кроку. Коли вона дивилася на перерізане горло Арчібальда Мортімера, всередині неї не було нічого, крім інстинкту самозбереження і глухої відрази. Її чоловік був чудовиськом, який грав людськими долями, і його смерть здавалася жорстоким, але логічним фіналом.
Але ця дівчинка... Її розбите тіло на бруківці виглядало неправильним, бо чудовиськом вона не була. Бетті просто налякана дитина, яка намагалася прокормити свою сім’ю і купити ліки для матері.
Раптом натовп розступився, немов відсахнувшись від чогось страшного. З того самого провулка, з якого вони щойно вибігли, ледве переставляючи ноги і спираючись на вологу цегляну стіну, вийшла мати Бетті. Її запалі очі були широко розплющені, а з посинілих потрісканих губ зірвався лише один надламаний видих:
– Бетті?.. Доню...
Почувши цей голос, дівчина на бруківці ледь здригнулася. Її дихання, яке до цього нагадувало переривчастий свист, раптом стало глибшим. Повіки затремтіли і напіввідкрилися, оголюючи затуманений болем погляд.
Теодор миттєво схилився до самого її обличчя. Він зрозумів, що до шпиталю вони її не довезуть. Життя витікало з неї просто зараз, крапля за краплею, залишаючи їм лічені секунди.
– Бетті, – тихо і дуже чітко промовив він. – Хто тобі заплатив? Хто був у кімнаті?
Дівчина судомно ковтнула повітря. З куточка її губ скотилася тонка червона цівка. Вона спробувала сфокусувати погляд на обличчі слідчого.
– Я... не знала... – прошепотіла вона так тихо, що Теодору довелося притиснутися вухом майже до її губ.
– Чого не знала, Бетті? – голос Вейна був напруженим, але він не тиснув, боячись сполохати цей останній проблиск свідомості.
– Він сказав... це... ліки... – її голос слабшав із кожним складом, перетворюючись на передсмертний хрип.
– Хто сказав?
Бетті судомно вдихнула, її пальці слабо стиснули закривавлений рукав Теодора.
– Для графа... Я... думала... допомагаю...
Її очі раптом широко розплющилися, дивлячись кудись повз Теодора, у сіре затягнуте димом лондонське небо. Груди завмерли на напіввдиху… І більше не опустилися. Рука, що трималася за рукав інспектора, безсило зісковзнула на бруківку.
Теодор завмер. Він ще кілька секунд тримав пальці на її шиї, там, де хвилину тому бився слабкий пульс. Але під його рукою була лише непорушна тиша.
Він повільно заплющив очі і важко видихнув.
– Ми її втратили.
Беатріс дивилася на бліде обличчя дівчини, відчуваючи, як грудях розростається тягучий біль. Бетті тікала в паніці, засліплена усвідомленням того, що її обманом зробили спільницею, і невідомий лякав її значно більше, ніж правосуддя. Вони з Теодором прийшли по відповіді, але їхній тиск і статус просто загнали налякану дитину під колеса.
Теодор повільно піднявся з колін, його руки були по лікоть у крові. Він мовчки підняв своє зім'яте пальто з бруківки і обережно, з якоюсь несподіваною і дуже людяною ніжністю, накрив ним обличчя та понівечені плечі дівчини.
Галас вулиці дивним чином стих. Перехожі знімали капелюхи і відводили погляди. У цій раптовій тиші було чути лише один звук - тихий плач матері, яка впала на коліна біля накритого тіла.
Смерть знову виграла в них партію.
Беатріс підійшла до Теодора. Її обличчя було блідим, але в очах горів якийсь нещадний вогонь.
– Наврядчи вона була його спільницею, містере Вейн, – тихо промовила графиня, не відриваючи погляду від просякнутого кров'ю пальта. – Схоже наш невідомий її обманув.
Теодор мовчки витирав криваві руки об чиюсь простягнуту ганчірку. Його щелепи були щільно стиснуті.
– “Він сказав, це ліки”, – повторив інспектор. – Служниця не підкине нічого в хазяйський камін за наказом першого стрічного.
– Вона повірила тому, хто мав право давати такі вказівки, – відрізала Беатріс. – Тому, чий авторитет у питаннях здоров'я графа не обговорювався.
Графиня розвернулася до екіпажа, що саме пробивався крізь натовп.
– Повертаймось назад до Мортімер-холу, інспекторе.
***
Місцевий констебль прибув за чверть години, захеканий і розгублений.
Теодор Вейн не став витрачати час на довгі пояснення. Його тон звучав сухо, наче він віддавав накази на полі бою.
– Опитати свідків на вулиці. Тіло відправити до моргу. Негайно повідомте Скотленд-Ярд, хай піднімають архіви по цій дівчині.
Беатріс стояла трохи віддалік, мовчки спостерігаючи, як мати Бетті продовжує розгойдуватися над тілом доньки. Її плач заповнював собою весь простір брудної вулиці. Графиня зловила себе на дивній думці: старого графа Мортімера ховали з бездоганним дотриманням етикету, з десятками вінків і фальшивими промовами, але ніхто у всьому світі не оплакував його так щиро.
Теодор підійшов до Беатріс. Він уже встиг витерти кров із рук, але на манжетах сорочки залишилися темні плями. Вони мовчки попрямували до екіпажа.
Дорога назад до маєтку минула в глухій тиші.
Теодор сидів навпроти, заглибившись у свій записник. Він перегортав сторінки, шукаючи деталь, яку вони могли пропустити. Беатріс дивилася у вікно на сірі лондонські будинки, що пропливали повз.
У її голові раз у раз лунали передсмертні слова Бетті.
“...ліки…”
Ця фраза не давала їй спокою. Дівчина справді думала, що допомагає. Її свідомо використали наосліп, перетворюючи на звичайну прибиральницю чужих слідів і наївне знаряддя в руках людини, чий авторитет змусив її підкоритися без зайвих питань.
Щойно їхній екіпаж зупинився перед парадними сходами Мортімер-холу, масивні двері відчинилися. На порозі стояв Картер. Дворецький помітно нервував, переминаючись з ноги на ногу.
– Містере Вейн... Леді... – він запнувся, уникаючи прямого погляду Беатріс. – Усі вже чекають.
Теодор зупинився на сходинці, злегка насупивши брови. – Хто саме?
– Родина покійного графа. І містер Гастінгс.
Велика вітальня зустріла їх задушливим теплом натопленого каміна і важкою мовчанкою.
На диванах та в кріслах розмістилася вся родина. Леді Мортімер сиділа рівно, сховавши обличчя за вуаллю. Поруч примостилися кілька далеких родичів у глухому чорному вбранні. Біля масивного столу стояв містер Гастінгс, сімейний повірений, розкладаючи перед собою теки з документами.
Усі розмови миттєво обірвалися, щойно Беатріс і Теодор переступили поріг.
Артур підвівся з крісла. На ньому був ідеально скроєний костюм, а на обличчі застиг вираз ввічливої поблажливості.
– Саме вас ми й чекали, – промовив він.
Теодор навіть не зняв капелюха.
– Перепрошую, але я не маю часу на сімейні справи, – холодно відрізав інспектор.
Артур відповів спокійно, не підвищивши голосу:
– Боюся, інспекторе, цього разу ваша присутність необхідна.
Вейн похмуро подивився на нового графа.
– Не розумію.
Артур зробив крок уперед, закладаючи руки за спину.
– Ви самі неодноразово наголошували, що спадщина може бути головним мотивом убивства мого брата. Сьогодні буде офіційно оголошено останню волю Арчібальда. Я хотів би, щоб представник поліції був присутній. Після всіх підозр щодо моєї невістки це буде... цілком доречно.
У його словах була бездоганна логіка і Теодору справді було важко заперечити офіційному проханню голови родини.
Беатріс уважно дивилася на брата свого чоловіка. Він тримався досить впевнено. Схоже, її ранкові слова про спадок він сприйняв як відчайдушний блеф. Беатріс чомусь здавалось, що Артур наполіг на їхній присутності лише з однією метою: він хотів публічно принизити її, коли юрист зачитає документ.
Містер Гастінгс прокашлявся і розгорнув щільний пергамент.
Спочатку все звучало цілком очікувано. Сухі юридичні формулювання передавали титул графа Мортімера, родові землі, сам маєток та колекцію старовинної зброї лорду Артуру.
Артур помітно розслабився. Він відкинувся на спинку крісла, задоволено склавши руки на грудях.
Потім повірений перегорнув сторінку і перейшов до другої частини заповіту.
– ...Що стосується особистих фінансових активів, – голос юриста став трохи тихішим. – Усі банківські рахунки, акції Ост-Індської компанії, державні облігації, наявна готівка, закордонні інвестиції та родинні коштовності... Усе вищеперелічене переходить у повне і неподільне володіння моєї законної дружини, Беатріс Елеонори Мортімер.
У вітальні запала мертва тиша. Чути було лише, як годинник на камінній полиці відміряє секунди.
Першою тишу розрізав голос леді Мортімер. Вона різко піднялася, відкинувши вуаль.
– Це неможливо.
Артур схопився на ноги, повністю втративши своє самовдоволене самовладання.
– Це якась жахлива помилка!
Містер Гастінгс холодно подивився на нового графа поверх окулярів.
– Заповіт підписаний покійним лордом у моїй присутності. І засвідчений двома незалежними свідками.
– Мій брат не міг так вчинити! – зірвався на крик Артур. – Він не залишив би маєток без фінансової підтримки! Ми оскаржимо цей папірець!
– Ви маєте на це право, мілорде, – спокійно пояснив юрист. – Проте мушу попередити: юридично шансів оскаржити цей документ майже немає.
Беатріс сиділа нерухомо, так як усередині не відчувала ніякого тріумфу. Вона дивилася на родину Арчібальда і бачила їхні перекошені від люті обличчя. В їхніх очах вона перетворилася на жінку, яка щойно забрала їхні гроші.
Поки родичі сперечалися з юристом, Теодор стояв біля вікна. Він зовсім не дивився на цю сімейну драму.
Вейн дістав кишеньковий годинник, клацнув кришкою і подивився на циферблат. Потім його погляд метнувся до зачинених дверей вітальні. Потім – знову на годинник.
Беатріс перехопила цей погляд і миттєво зрозуміла його думки. Поки вони витрачали час на юридичні формальності, вбивця отримував фору. Кожна хвилина, проведена в цій кімнаті, працювала проти них.
Щойно містер Гастінгс дочитав останній рядок, Теодор різко розвернувся і взяв свій капелюх зі столика.
Артур, який усе ще важко дихав від гніву, удавано здивовано підняв брови.
– Уже йдете, інспекторе?
– Так, – коротко кинув Вейн. Інспектор вийшов, щільно зачинивши за собою двері.
Артур мовчки проводив його поглядом. Лише коли кроки поліцейського стихли в коридорі, новий граф повільно опустив руку на підлокітник крісла. Його пальці з силою стиснули червоне дерево.
Вперше за весь цей час стало ясно зрозуміло: лорд Артур чомусь нервує.