4. Експресіонізм

Дата весілля була призначена на кінець весни, тож у всіх було більш ніж достатньо часу, аби підготувати подарунки, тости й навіть особливі сюрпризи. І знову Адам виявив, що роль свідка його дратує: його втягували в кожну деталь святкування. Саме тому більшу частину часу він не міг залишатися вдома; Сергій і Тетяна знали, що він там, і якщо їм потрібно було вирішити якусь дрібницю — наприклад, колір пляшок шампанського, — вони могли легко його знайти. Отже, дім більше не був його безпечним місцем, і йому довелося шукати нове. Саме тоді галерея Даринки, здебільшого покинута після світських заходів, стала його новим прихистком.

Або він так думав.

— Ти приходиш сюди вже втретє за цей тиждень, — сказав голос і сів позаду нього на лавку в центрі останньої зали.

— Мене неабияк захоплює цей витвір мистецтва, — сказав Адам, уловивши тембр у своїй надто живій пам’яті, але потім подивився на власницю голосу. — О. Це ти.

— Як грубо, — засміялася Еля й обернулася до полотна Райморе. — О чудо, у тебе є смак.

— Лише дурень не побачив би, наскільки це прекрасно. Я можу бути ким завгодно у твоїй уяві, але не сліпим, — пояснив Адам. — Стривай. Звідки ти знаєш, що я був тут три дні поспіль?

Еля всміхнулася.

— Я тут щодня.

Адам застиг від цього зізнання. Він чекав продовження, якоїсь іншої репліки від Елі на кшталт: «О, ти за мною шпигуєш» або «Ти мене переслідуєш», чи ще чогось подібного, але Еля мовчала, а на її обличчі завмерла крихітна м’яка усмішка, поки вона роздивлялася мистецтво Райморе. Еля по життю займалася всім, чим могла: вона робила унісекс-лінійку одягу й стала відомим дизайнером, продавала власні колекції за кордон та виступала на європейських тижнях моди. Вона робила колаборацію з прикрасами. Вона малювала принти для футболок. Тож якщо тепер вона працює у галереї, це не дивувало.

— Чому? — запитав він, лише бо хотів, щоб Еля продовжила говорити.

Зазвичай вони не розмовляли одне з одним. Більшу частину часу Еля кричала, звинувачувала Адама в усіх дурницях, які могла вигадати, насміхалася з нього, сміялася над ним і, власне, за ці десять років таких моментів знайдеться достатньо. Якби Еля зупинилася, вона б зникла з життя Адама, а не мати її взагалі — гірше, ніж бачити хоча б такою.

— Чому «чому»? — Еля щиро здивувалася. — Я людина мистецтва. Я ходжу до галереї, намагаючись знайти натхнення. Це я мала б запитати у тебе. То що ти тут робиш? Утретє за тиждень.

Ось і почалося, подумав Адам. Вони повертаються до звичної рутини сварок.

— Ховаюся, — відповів він правду. Вона була б єдина, якби Адам не приходив до цієї галереї кілька разів і раніше — у пошуках останнього погляду на те полотно. Щоразу, коли він приходив, то боявся побачити, що хтось уже його купив. Коли це станеться, він більше ніколи не побачить цей шедевр. Ніколи знову не відчує того захвату, який картина в ньому пробуджувала.

— Від кого? — клацнула язиком Еля.

— Я свідок Сергія, якщо ти не помітила. Тож, по суті, я ховаюся від нього і від своїх весільних обов’язків.

Еля подумала про це кілька митей, а потім похитала головою, не погоджуючись із його версією.

— Не розумію, — заявила вона. — Ти міг би обрати якусь кав’ярню або відкритий простір, де Сергій тебе не знайшов би, але ти тут.

— Я не люблю шум, а тут тихо й небагато людей.

— Ти міг би обрати менш людний і тихий відкритий простір і поїсти там. Тут навіть води не подають. І що ти робиш? Витріщаєшся на полотно й намагаєшся знайти в ньому якийсь недолік?

Адам тихо засміявся.

— Я вважаю його бездоганним. Навіть якби я знайшов якийсь недолік, хіба не міг би оцінити його усвідомлено?

— Ти мені скажи, — відрізала Еля. — Усе, що я знаю: ти щоразу ненавидиш мої колекції, щойно я випускаю нову.

— Неправда, — миттєво сказав Адам, і холодний тон його голосу змусив Елю завмерти. — Ти справді так думала весь цей час? Ти ніколи не припускала, що в мене є певна репутація київської пліткарки, і я не можу говорити про щось, якщо не знайду, до чого причепитися?

— Ну, цей витвір мистецтва ти оцінив! Тобто ти таки можеш просувати речі, описуючи їх компліментами, — Еля насупилася. Адамові захотілося вдарити самого себе за те, як сильно він скучив за цим тоном. І за цією надутою губою теж.

— Ти ревнуєш, бо я ніколи не засипав тебе компліментами у своїй колонці? Ревнуєш до якогось анонімного мистецтва? — Адам посміхнувся. Принаймні якщо Еля щось відчувала до нього — це був добрий знак.

— Ні! Боже... Я б не ревнувала до... Коротше, ти збрехав. Ти можеш публічно оцінювати речі без отруйних зауважень. Отже, ти просто вважаєш, що мої дизайни недостатньо хороші для твого смаку.

Адам знову тихо засміявся й похитав головою.

— Елеоноро?

— Так?

— Подивися на мене, — сказав він і обвів себе руками. — Не бачиш?

— Що? Хочеш професійну оцінку твоїх мішків під очима? Чи цього дурного фарбування в срібний колір? Тобі майже тридцять, Адаме... — вона замовкла, коли Адам невдоволено подивився на неї. — Так, добре, я не розумію про що ти. Ти хотів, щоб я на тебе подивилася? Ох, милий першк...

Еля почала сюсюкати, і настрій Адама різко змінився за одну секунду, тож він підвівся.

— Гей, стривай, я жартую! Чому ти різко став такий злий?

Вона теж підвелася й пішла за ним. Вони минули кількох нових гостей і майже вибігли в теплі весняні обійми Києва.

— Ти сказала, що мої слова жорсткі й що я не ціную твої дизайни та одяг, але ти ніколи не помічала, моя улюблена старшокурснице, що я завжди носив твій одяг. З дня, коли ти заснувала свій бренд, я був поруч. Заради тебе.

Приголомшена, Еля оглянула його з ніг до голови й усвідомила, що насправді ніколи як слід не дивилася на Адама. Вона завжди так боялася, що могла лише час від часу кинути погляд на його обличчя, тож не мала часу помітити його одяг. Та й насправді, він обирав дизайни, які не кричали, що це її колекція. Адам був у худі з останнього випуску. З нею допомагала Татя без роялті. Вона вся у зелених відтінках, а на рукаві були різні листочки чи квіти, які зараз не видно, бо Адам був в величезному пальто. А його штани були чимось давнім-давнім. Можливо, навіть із її найпершої колекції.

Адам похитав головою, помітно роздратований, і розвернувся, щоб піти додому. Він вставив навушники, але Еля зупинила його й витягла їх.

— Ми не закінчили. Або, краще сказати, я не закінчила. Вибач, що ніколи не помічала, бо не приділяла достатньо уваги, добре? — Адам подивився на неї з обличчям, яке могло б виграти конкурс «найкращий камінь». — До того ж, гадаю, ти мусиш погодитися, що моя реакція на кожну твою колонку була цілком закономірною. Ти з мене знущався!

— Мені потрібен приклад, — Адам схрестив руки на грудях. Він не дасть Елі так легко перемогти після всіх цих принизливих років тяги до неї й смутку від розлуки.

Думки Елі явно працювали швидко, але вона не мала бажання осоромитися перед Адамом. Еля знала кожну цитату, яку Адам виносив на папір відтоді, як почав працювати в журналі. Тож вона чекала, роблячи обличчя, яке, як їй здавалося, мало виглядати так, ніби вона намагається щось пригадати.

— Коли ти сказав, що лисицю в моїй сукні павичі могли б прийняти за свою.

Еля не стала б сперечатися, що це було смішно, але водночас образливо.

— Твоя минулорічна літня колекція справді була натхненна павичами. Це був дурнуватий комплімент, нічого грубого.

— Востаннє ти назвав мене «тим-дизайнером-з-пір’ям», і це відкрите визнання, що пліткарка мене ненавидить!

Адам криво всміхнувся й витягнув згадане перо з волосся Елі, ігноруючи всі її протестні звуки. Він провів ним між пальцями, а потім протянув власниці. Довге волосся дівчини розпалося крупними кучерями навколо її плечей.

— Я просто згадав тебе, бо ти одна з найвпливовіших особистостей Києва, і тільки мертвий пес на околиці міста не знає, як сильно ти ненавидиш мою колонку. Тож я граю свою роль і говорю про тебе, щоб підігрівати інтерес публіки до нашої публічної війни. Ось і все.

Еля забрала перо назад.

— Але ти ж можеш припинити? Згадувати мене, якщо це не щось хороше? — щиро запитала вона.

— І дати тобі на одну причину менше бігти за мною? — Адам посміхнувся й нахилився вперед, майже вкусивши Елю за ніс на останньому слові. — Ніколи.

Еля виглядала невдоволеною, але мовчала. Адам підняв брову.

— Це все? Я вільний?

Еля похитала головою, і Адам подивився на неї з недовірою. Не могло бути, щоб їм іще було про що говорити.

— У тебе є до мене якісь питання? — сказала Еля. Адам прослідкував за її рухами, коли вона заклала перо за вухо. — Тобто, ми свідки, і Татя попросила нас поводитися цивілізовано, а я погодилася, бо хочу, щоб у них було найкраще весілля і все таке. Тож добре, що ми розібралися з непорозумінням. Було б добре розставити всі крапки над ї.

На обличчі Адама був написаний знак питання.

— Насправді в мене є одне питання, але я не думаю, що ти на нього відповіси.

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

— Гаразд, — Адам кивнув і озирнувся. — Зайдеш до мене?

Елю ніби вибило з рівноваги, і вона зробила дуже великий крок назад.

— Перепрошую? — вона здивовано кліпнула.

Адам знову помітно роздратувався через її витівки, але цього разу його вуха трохи порожевіли.

— Як я вже сказав, ти доволі відома, і оскільки ми сваримося посеред найлюднішої вулиці, я не думаю, що хочу продовжувати цю розмову тут або будь-де поруч із людьми. Тож якщо ти хочеш поговорити про весілля чи будь-що інше, можемо продовжити в мене?

Еля знала, що Адам, найімовірніше, житиме в хорошому місці в гарному районі, але їй навіть на думку не спадало, що він може жити в центрі Києва, у квартирі з клятими вікнами прямо на Софіївський собор. І в нього всюди були книжкові полиці, які насправді виглядали так, ніби він використовував їх радше як декор, ніж за призначенням.

— Скільки тобі платить той журнал, що ти можеш собі це дозволити? — із захватом запитала Еля, озираючись довкола.

— Це, плюс я написав кілька книжок, плюс реклама на моїх сторінках у соцмережах. Я цілком задоволений своїм щомісячним прибутком. Хіба ти ні?

— Зараз — так, — кивнула Еля. — Перші кілька років я була настільки бідною, що десь місяць жила на дивані в Таті. Боже, я так заздрила тому, як легко все склалося в тебе! Ти просто випустився, і Сергій уже дав тобі справжню роботу. Ти навіть не знаєш, що таке шукати позиції чи принижуватися на позиції обслуговуючого персоналу.

Адам подивився на неї з подивом.

— А ти знаєш? Ти ж дизайнерка, яка зробила себе сама.

— А звідки, по-твоєму, я взяла гроші на свою першу колекцію? Даринка мені допомогла, і я рада, що ми досі подруги. Вона дуже про мене дбала, — згадала Еля. Саме Дарина дала їй гроші на дебют, а потім допомогла з просуванням, і... о. — Ти ж ледь не зруйнував мій дебют.

Адам обернувся до неї. Він був на кухні й займався закусками.

— Ти тоді писав, що якась PR-агенція запропонувала тобі величезну суму, щоб просувати їхню дизайнерку. Це була я. Ти знав? — Адам кивнув і продовжив займатися їжею. — Чому ти мене так зневажаєш? І написав усі ті гидкі речі?

— Я тебе не зневажаю, — втомлено відповів Адам і поставив їжу перед Елею на журнальний столик. Вони обоє на секунду подивилися на місто за вікном вітальні. — Я ніколи тебе не недолюблював. І, звісно, я тебе не ненавидів і не ненавиджу.

— Я спробую повірити, але твої вчинки говорять про протилежне.

Адам проігнорував її саркастичний тон і підняв на неї погляд.

— Питання в іншому: чому ти ненавидиш мене? Поясниш?

— Я не... — Еля спробувала захиститися.

— Елоноро. Усі знають, що ненавидиш. Але я не розумію. Я, бляха, не розумію. Бо якби справа була в цій історії з пліткаркою, я б зрозумів і прийняв це. Але все почалося задовго до того, як я її взагалі створив. В один момент ти сказала мені, що я надто зелений для стосунків, а наступного дня заблокувала мене й почала поводитися так, ніби я втопив твою тваринку! Без жодної конкретної причини. Я був готовий бути твоїм другом. Просто другом і нічим більше, і ми були друзями, навіть якщо ти заблокувала мене нафіг в усіх соцмережах і ніколи не визнавала мене своїм другом. Ти все одно приходила до мене, говорила зі мною, сперечалася зі мною, і я був щасливий, бо навіть так міг пізнавати тебе, говорити з тобою і бачити тебе. Але я не розумію. Що я зробив такого, що ти так мене ненавидиш?

Еля дивилася на нього великими оленячими очима, а потім її захист в одну мить розсипався: вона сховала обличчя в долонях і застогнала, відчуваючи повне виснаження. Адам дивився на неї у відкритому шоці, бо за мільярд років Еля ніколи не показувала поруч із ним такої розбитості. Потім вона впала на диван, а її кінцівки безвольно розповзлися навколо.

— Я скажу тобі, якщо ти присягнешся, що не розізлишся. Я знаю, що була дурною. Тобто я і є дурна, але, будь ласка, не злися на мене, — благала вона, і Адам дивився на неї в цілковитому шоці. — Присягнися!

— Боже, так, добре, я присягаюся, що злитися не буду, байдуже, що ти скажеш про… чому ти мене ненавидиш? — невпевнено продовжив він.

— Я тебе не ненавиджу! — закричала Еля, але потім знову обм’якла й заплющила очі. — Добре, отже. Це почалося ще в університетські часи. Насправді ні, це почалося одразу після твого зізнання. Те, що я сказала тобі тієї ночі, я тоді справді так думала. Що ми надто зелені для стосунків, і ще я думала, що це дивно — що ти встиг щось до мене відчути за два тижні.

— Ми були нерозлучні, — зауважив Адам. — Я прокидався й засинав із тобою. Іноді буквально.

— Але я ж тебе знаю! Твій рівень обожнювання десь між палицею й кістками. Як ти міг мене кохати?

— Чудово, минулий час, — пожартував Адам, а потім просто знизав плечима. — Не думаю, що ти маєш право допитувати мене з цього приводу. Якщо я сказав, що кохав тебе, це означає, що так і було. Ти не мала питати, чому, як або чи це правда. Просто прийми.

— Теперішній час, — сказала Еля. — Як я можу просто в це повірити? Якщо ти не поясниш? Мені потрібні… докази. Чи щось таке. Я не знаю.

— Самих моїх слів недостатньо? — сумно засміявся Адам. Похмурий погляд Елі змусив його опустити голову, щоб не закричати від сміху. Він знав, що в Елі були проблеми з довірою, але йому й шансу не дали продемонструвати їй рівень своєї прихильності. — Давай, наприклад, я скажу, — додав Адам із веселістю, — що закохався з першого погляду, а потім закохався ще сильніше в те, як ти говорила, ходила й сміялася. Закохався в мелодії твого голосу й у те, як ти надувала губи, коли сердилася, і що мені вистачило двох тижнів у вісімнадцять років, щоб зрозуміти: це назавжди, бо я не міг перестати думати про тебе.

— Ти, бляха, журналіст і професійний письменник. Звісно, твоїх слів мені недостатньо. Ти чудово знаєш, як описувати речі. Ти не обдуриш мене своєю солодкою промовою.

— Бідолашна. А могла б змінити думку, й наш вечір став би значно цікавішим, — зітхнув Адам.

Еля так різко смикнула головою, що шия хруснула.

— Що це означає?

— Не знаю, — Адам знову знизав плечима й нахилився ближче. — У будь-якому разі, де та частина початку, яка мала мене розлютити?

— Ем, ага, вона, — сором’язливо пробурмотіла Еля. — Тобто ти зізнався, так? А потім я зустріла Тетяну й розповіла їй про це. І пізніше зрозуміла, що теж закохалася, але боялася це визнати, а потім стало запізно, і ти вже мене ненавидів. Або я так думала. Я тебе відшила, як ти міг досі любити мене після цього? Тож я теж почала тебе ненавидіти. А потім єдиний спосіб зустрічатися з тобою був починати сварки, і... Якби я зізналася після всіх цих років сварок, перетягувань і відштовхувань, я думала, що просто виставлю себе дурепою, тож мовчала й продовжувала чіплятися до тебе за кожної нагоди, і...

Подих Елі збився, і вона перестала тараторити, коли рука Адама обхопила її долоню. Легка вага повернула їй повітря в легені.

— Елеоноро? Дихай.

І коли вона вдихнула, їй здалося, ніби вона ніколи раніше не куштувала повітря, бо вперше за довгий час легені так легко наповнилися ним.

— Мушу визнати: я був боягузом, бо моєї наполегливості було недостатньо, щоб змусити тебе повірити в нас. Навіть коли подорослішав і набрався досвіду, — сказав Адам, і його великий палець провів гарячу лінію вгору до ліктя Елі, заспокоюючи її.

— Моя провина, що я ніколи не зв’язалася з тобою й не пояснила, чому так боялася виставити себе дурепою, — дихання Елі стало рівнішим, і вона зітхнула. — Я завжди була сама лише тому, що мої почуття так і не прокинулися для когось іншого. Визнавати таке страшно. Навіть у розмові з самою собою. І ось ми тут.

— Відпусти минуле, — пропонує Адам.

Еля похитала головою в солодкій злості.

— Чому ти такий спокійний? Я зруйнувала все, що в нас уже могло бути, а ти такий незворушний, що це зводить мене з розуму.

Адам тихо засміявся.

— Це більше не має значення. Ти була поруч увесь цей час, навіть якщо не так, як я хотів би, — сказав він, і його рука дісталася спини Елі. Він посунувся ближче, настільки, що їхні очі дивилися одне в одного, а подихи змішувалися. — Мене значно більше цікавить, яке майбутнє ми зустрінемо. Просто скажи «так», щоб я повів нас далі.

Тож Еля мовчки кивнула й заплющила очі, готова пірнути в будь-який шлях, який Адам обрав для них. Бо вона довіряла йому і навчиться більше в майбутньому. А ще тому, що його губи були солодкими й приносили рай на землю. І його рука була теплою та знала, як її тримати.

І тому що це був Адам. Той, за ким Еля журбила більше ніж за будь-чим у світі.

Наступний ранок сяяв — яскравий, променистий, сповнений усього, що шукають ті, хто впав. Адам прокинувся з відчуттям, ніби він на вершині світу, і цього разу це не зникло, як колись у студентські роки. Еля була в його обіймах, тихо сопіла уві сні. Футболка Адама (з її колекції, звісно ж) була для неї завелика, і це було настільки мило, що Адам сором’язливо поцілував її й полетів на кухню готувати сніданок.

Він зітхав собі під ніс і бурчав, коли яйця ніяк не хотіли варитися достатньо швидко, а сонце справді сяяло за вікном. Навіть повітря сьогодні здавалося чистішим, але потім хтось постукав у двері Адама, і він згадав, що реальний світ існує. Той, де в нього є обов’язки, робота й навіть друзі, які теж мають на нього плани на сьогодні.

— Сергію, — Адам відчинив двері з миттєво втомленим виглядом.

Сергій принюхався до повітря навколо нього й підозріло втупився.

— Ти… готуєш сніданок? — запитав він і пройшов повз нього всередину.

— Це дивно?

— Так, — чесно відповів Сергій. — Бо, знаєш, це ти. О, як мило, ти чекав на мене?

Він вказав на дві тарілки, і Адам усвідомив: халепа. Сергій відстежив реакцію, а потім його очі перемістилися до дверей спальні, які були зачинені, і вираз обличчя поплив.

— Ти не сам, — заявив він, приголомшений. — Ти ніколи не зачиняєш двері спальні, тож навіть не вигадуй виправдань. Чому ти мені не сказав? Я б тебе не турбував, — Сергій почав збирати свій одяг назад, уже діставшись вхідних дверей, — Ти привів когось, халєлуя! У нас були плани, бо, знаєш, моє весілля скоро, але якщо така тусовка, то! О, стривай.

Його телефон задзвонив.

— Привіт, кохана, — відповів він. — О, думаю, Еля просто міцно спить, тому не чує тебе... Якщо вона поставила тебе на беззвучний, мій номер, мабуть... Добре, я зрозумів... Гаразд... Добре, я подзвоню тобі пізніше.

Він завершив розмову, але почав активно клацати по телефону.

— Татя каже, що Еля не відчиняє двері й на ніч поставила телефон на беззвучний, тому її номер для неї зник безвісти. Я так-то їй не дзвоню, крім надзвичайних ситуацій... — він приклав телефон до вуха, а Адам застиг на місці з переляканим виглядом. — То наче мій номер у неї в екстренних, таки зможу до неї додзвонитися. О, бінго! Гудки.

Стандартна мелодія телефону задзвеніла в спальні Адама, а він лише сподівався, що Сергій не збожеволіє, коли реальність вдарить його по голові.

— Не стовбич тут, розбудиш панянку у себе в ліжку. Піди візьми трубку, — пробурмотів Сергій і терпляче чекав на відповідь Елі.

— Сергію, мені треба тобі щось сказати, — промовив Адам.

— Звісно, — усміхнувся хлопець. — Секунду. Привіт, Елю!

— Привіт, — хрипкий голос долинув і з телефону Сергія, і зі спальні Адама, чим приголомшив Сергія на цілу хвилину. — Сергію, якого біса, дев’ята ранку, — продовжила Еля. — Шо тобі треба?

Сергій видав кілька нерозбірливих звуків, а потім зміг зібратися докупи. Його очі стали лютими, і Адам зрозумів, що тепер він справді влип.

— Де ти зараз, Елеоноро?

— Там, де треба. Чого тобі?

— У тебе зустріч із Тетяною, гальмо ти, — сказав Сергій і пройшов повз завмерлого Адама. — Тож витягай свою дупу з ліжка Адама й збирайся.

— Та пішов ти на... стоп, що?! — За мить шоковане обличчя Елі з’явилося в дверях, і Сергій оглянув її з ніг до голови, помітивши кожен доказ минулої ночі. — Є пояснення.

— Мати Василева, я ж не застав тебе з моїм чоловіком, — верескнув Сергій і завершив виклик, але Еля досі тримала власний телефон біля вуха. — Але, — він озирнувся й на Адама теж, — нам треба поговорити.

Батьківська розмова, у яку Сергій втягнув Адама й Елю після перших десяти годин їхніх стосунків, була не про презервативи. Вона була про «ви могли б обрати інший час», «це моє весілля!» і «я не можу дозволити вам сяяти, коли це моє місце», бо, як виявилося, усе їхнє коло друзів уже давно тримало парі навколо Елі та Адама.

— Ви двоє, очевидно, були закохані, але не помічали.

— Та ні, я знав, — усміхнувся Адам, і Еля ударом стерла його самовдоволену усмішку з обличчя.

— Неважливо, — зупинив їх Сергій. Вони сиділи на кухні Адама й ділили сніданок на двох між трьома. — Цей місяць має бути про мене й Тетяну. Особливо про неї. Тож мені байдуже, як, але ви мусите вдавати, що між вами нічого не відбувається.

— Ти не можеш просто порадіти, що ми розібралися з нашим божевіллям і привітати нас? — занила Еля. Адам усміхнувся їй.

— Вітаю! — оголосив Сергій, а потім додав: — То ви двоє можете тримати це в секреті, поки наш весільний сезон не закінчиться? Бо якщо ви всім розкажете, вони почнуть сюсюкати довкола вас. А потім ваша перша поява разом буде на нашому весіллі, і всі сюсюкатимуть довкола вас уже там. Це моє весілля, чуєте мене, безтолково закохані?

Адам втомлено зітхнув.

— Добре, Сергію. Чого ти від нас очікуєш? Нам триматися подалі одне від одного чи що? Чи ти знайдеш інших свідків?

Сергій застогнав.

— Звісно, ні! — заявив він. — Робіть, що хочете, аби це виглядало так, ніби ви досі ненавидите одне одного. Сваріться, бийтеся, смикайте одне одного за волосся. Мені байдуже! Просто. Не. Будьте. Закоханими. До кінця мого весілля. А потім робіть, що хочете.

— Тетяна просила нас поводитися цивілізовано, взагалі-то, — сказала Еля.

— Поводьтеся цивілізовано, — погодився Сергій. — Якщо цивілізованість включає не з’їдати одне одному обличчя, не триматися за руки й не дивитися одне на одного так, ніби ви помрете без дотику просто тут і зараз. Добре?

— Домовились, — погодився Адам. — Це ваш день, і я не намагатимуся вкрасти ваше світло. Це все?

— Ні, Елеоноро, ти маєш негайно йти до Тані. І, будь ласка, одягни свій особистий одяг! Вона одразу розкусить, якщо ти натягнеш Адамовий!