3. Імпресіонізм

Щоб остаточно знищити настрій Адама, частина його роботи вимагала вийти у світ. Світські події були важливою частиною щоденного життя бомонду Києва, і після університету Адам не надто змінив своє ставлення до них. Заради розваги він виходив кудись раз на сто років, але через роботу мусив з’являтися щоразу. Відкриття нової галереї для маловідомих митців: розпіарена подія в місті. Однак Адам зовсім не чекав на цей день з нетерпінням і не поділяв радості людей, які стояли з ним у черзі. У нього просто не було вибору.

Принаймні на відкритті подавали хороше вино.

Бути київською пліткаркою було не так складно, як хтось міг би подумати. Адама взагалі не турбувало, чи знають люди, що саме його перу належать тексти, які вони читають щомісяця, чи інсайдерські пости, які публікувалися кожного дня на каналі. Деякі персонажі його хронік могли злитися, адже у висловлюваннях він був доволі різким, але загалом жарти — не те, на що можуть ображатися люди в здоровому глузді. Елеонора була хронічно психічно хвора, тож не дивно, що вона здіймала галас через будь-яку згадку свого імені в колонці.

— Адаме! — голос Таті дзвінко рознісся голими стінами зали. — Рада зустріти тебе тут. Ти прийшов на художню виставку?

— Насправді, він прийшов за моїм запрошенням, — сказав Сергій, погойдуючи келихом шампанського.

— Краще сформулюй це як «притягнув мене сюди, погрожуючи урізати зарплату цього місяця», — пожартував Адам, оглядаючи Тетяну з ніг до голови. Вона здавалася такую задоволеною, більше ніж будь-коли, хоча це означало, що Сергій ще не зробив їй пропозицію. І на руці теж не було жодної каблучки з діамантом чи чогось подібного. — І вам двом привіт. Як подія цього тижня?

— Шматки полотна з випадковими кольорами й слідами пензля. Хтось має сказати цим мистецьким геніям, що не кожен живописний вибух можна охрестити модерном, — зітхнула Тетяна.

— Тримай це при собі, коли поруч Еля, — Сергій зробив ковток, кинувши на Адама короткий погляд. — Востаннє, коли я сказав їй, що вона повісила на стіну найдурнішу картину у світі, вона прочитала мені лекцію про різницю між кітчем і сюрреалізмом.

— Легка на згадку, — пробурмотіла Тетяна, і Адам обернувся.

Елеонора маневрувала між людьми із задоволеною усмішкою й чемно вітала їх кивками. Вона була вдягнена у свою звичну білу блузу з відкритими грудьми й штани з високою талією. Адам прочистив горло й відвів погляд. Безсоромно красива, вона відволікала увагу від картин на заході чистого мистецтва.

— Ах, рада бачити вас усіх тут... о, ти, — останнє слово Еля вимовила з виразною, добре чутною неприязню.

— Вітаю, — спокійно відповів Адам.

— Якою б не була мета твого вечора тут, я не дозволю тобі зіпсувати мені настрій, — відрізала Еля, а потім усміхнулася Сергію. — Як справи? Добре проводите час?

— Так, — чесно відповіла Тетяна з широкою усмішкою й обійняла руку Сергія. Потім вказала на Адама. — Щойно говорили про тебе з цим паном Оленкою Зеленкою, — улюблений колір Адама в одязі був зелений, тож друзі частенько його підклювали цим. Половина його шафи виглядала так, ніби він покосив траву і пошив з неї одяг. — Сергій розповідав, як ти пояснювала йому різницю між напрямами сучасного мистецтва.

Елеонора подивилася на Адама оцінювальним поглядом.

— Марна трата часу, — сказала вона й усміхнулася Сергію. — Адам нічого не тямить у мистецтві й не здатен оцінити, чому супрематизм важливий, а кітч — повноцінний стиль.

— Насправді я розумію. Вивчив це в університеті. Завдяки тобі, — Адам закотив очі. — І серед усіх мистецьких стилів мені таки подобається кітч.

— Ні, не подобається, — заперечила Еля, ніби знала думки Адама краще за нього самого.

— Так, подобається, — твердо сказав Адам і підійшов ближче до Елеонори, яка зробила крихітний крок назад із широко розплющеними очима. — Мені подобається іронія, а кітч висміює сучасне мистецтво й моду. Я вважаю це кумедним. До того ж, можливо, моя любов до іронії — причина, чому я досі згадую твоє ім’я у своїх статтях.

— Ух, ти, ганд... — Еля примружилася, але саме в момент її пильного погляду Адам лише всміхнувся й попрощався з іншими. Його місія роздратувати Елеонору була виконана; інша частина заходу полягала в тому, щоб зробити нотатки для колонки цього місяця. А потім Сергій попросить Тетяну вийти за нього, але до того ще достатньо часу.

Проте в одному Елеонора мала рацію: Адам не був шанувальником жодної форми мистецтва, окрім книжок. Чого Еля не розуміла або не могла визнати, що розуміє, так це те, що коли Адам бачить щось прекрасне, він знає: воно справді достатньо прекрасне, щоб назвати його таким. І як автор він мусить знати всі синонімічні способи описати речі, аби краще передати їх людям, які ніколи їх не бачили. Він знав, що колумніст може просто попросити додати до статті зображення, але все одно мусить описати його достатньо добре, щоб бути задоволеним результатом. Без прикріплених картинок читачі мають уявити витвір мистецтва на основі того, як його описано словами.

Утім, виникла проблема.

Адам втратив слова.

І не мав жодного уявлення, як пояснити шедевр, який щойно побачив перед очима.

У певний момент заходу, коли власниця галереї Дарина закінчила промову й люди зайшли всередину, щоб роздивитися виставку та мистецькі роботи, Адам загубився в натовпі. Він справді дивився на полотна й навіть відзначив кілька за їхню композицію та сенс. Найгірші вирішив узагалі не згадувати, щоб не давати цим людям жодної уваги.

Як доволі хороша менеджерка й рекламниця, Даринка розмістила найдорожчі та найкращі картини в останній кімнаті. На жаль, більшість людей дорогою туди вже були напідпитку; Адам же, маючи високу толерантність до алкоголю, фактично не відчував нічого, крім легкого припливу щастя. Навіть це відчуття було знищене, коли він обернувся до останньої картини на найбільшому полотні в кімнаті. Він зробив кілька кроків назад, щоб краще роздивитися її згори донизу, і тоді краса, яку він побачив, перехопила йому подих.

У цій картині… Ні, у цьому шедеврі було щось більше, ніж вдалий вибір кольорів, фарби, пензлів чи навіть авторського стилю. Історія вкрала всю його увагу. Там були емоції, які відчувалися навіть крізь пласкі лінії.

— Подобається? — Татя з’явилася нізвідки, або, можливо, Адам був настільки зачарований, що просто не відчув метушню довкола. Він кліпнув раз, потім удруге й нарешті помітив, як повз них проходять люди. Він міг би заприсягтися, що ще секунду тому в кімнаті не було нікого, навіть шуму, лише він і шедевр.

Коли він не відповів, Тетяна легенько штовхнула його біцепс.

— Так, — Адам вирішив відповісти просто, бо зараз не міг знайти більше слів. Можливо, він справді вже був трохи п’яний, але не від вина, а від краси цієї роботи. — Хто це створив?

— Анонімка, — сказала Тетяна з лукавою посмішкою. — Називає себе Райморе.

— Анонімка? — Адам подивився на Тетяну, і вона кивнула. — Звідки ти знаєш, що це пані? Ти знаєш, хто вона?

— Ні, — Тетяна похитала і рукою, і головою. — Я питала Даринку. Вона сказала, що авторка хотіла залишитися анонімною та пожертвувати гроші, якщо картину придбають. На жаль, ця картина найдорожча. Я б із радістю її викупила.

Адам невдоволено пирхнув.

— Вона не для якоїсь приватної колекції. Її треба розмістити в художньому музеї або… не знаю. Люди мають право дивитися на це щодня, якщо захочуть.

— Люди чи ти? — засміялася Тетяна.

— Байдуже, — Адам зробив кілька фотографій і створив нотатки, які були дуже короткими порівняно з усіма іншими. — Я просто сподіваюся, що ця авторка знає собі ціну. Вона не повинна соромитися свого таланту.

— Не вірю своїм вухам, це ти таке кажеш? — пробурмотіла Тетяна.

— Перепрошую? — Адам нахилився ближче, але Тетяна вже всміхалася комусь на іншому кінці кімнати.

Дурні закохані. Сергій рушив до них із нервовим поглядом. Тетяна взяла його за руку й обернулася до Адама.

— Нам треба йти, але щасливо дістатися додому, Адамчику, — дівчина привітно посміхнулася.

— Ем, нам з Адамом треба поговорити. Пару секунд, — сказав Сергій і поцілував Тетяну в щоку. — NDA і все таке, ти ж знаєш. Відійдемо?

Тетяна подивилася на них підозріло, але більше нічого не сказала й пішла до входу. Коли її постать зникла, Сергій схопив Адама й потягнув до доволі нудної експозиції про любов і купідонів.

О.

О.

Сергій зупинився й озирнувся. Людей було небагато, але всі вони — незнайомці. Він подивився на Адама найпереляканішими очима, які той коли-небудь у нього бачив, і видихнув тремтячим зітханням.

— Слухай, я знаю: ти вважаєш любов прогнилим терміном людської поведінки, який втратив значення в сучасному стилі життя, але я люблю Татю. Дуже, дуже сильно. І я хочу не просто щоб вона сьогодні сказала мені «так», бо я не дурний; я знаю, що вона погодиться. Я хочу, щоб вона знала, що для мене це важливо. Вона важлива для мене. Наше спільне життя. І я хочу, щоб вона озирнулася навколо й побачила, що я доклав зусиль.

— Сергію, по-перше, я розумію, чому ти це робиш, і підтримую тебе в усьому. По-друге, у нас немає часу на твоє виправдання. Що тобі потрібно, щоб я зробив?

— Так, так, так, — сказав він і дістав із кишені крихітну коробочку, а потім сховав її в рукав. — Еля приведе Татю сюди, але мені потрібно, щоб ти приніс квіти з кімнати поруч, коли все почнеться. О, і ще зроби коронний фокус, щоб люди ненадовго звідси пішли.

— Сергію.

— Адаме, бігом! Газу, газу! — Сергій махнув на нього, проганяючи.

З бурчанням Адам послухався й став біля єдиної пари в кімнаті. Кімната була милою — вся в рожевому й червоному світлі, а посередині було велике серце, що люмінесцентно переливалося різними кольорами по стінах. Також тут стояло кілька доволі базових статуй Купідона, але на них ніхто не дивився.

— Ви знаєте, що вся ця експозиція зроблена з радіоактивного пластику, який вивезли з глибини Чорнобильської АЕС. Це метафора про те, що любов — токсична та може вбити? — сказав Адам, і пара з гучним писком утекла геть. Його фокуси з відлякування людей, коли він із незворушним обличчям розповідав їм найабсурдніші речі фірмовим тоном, досі працювали ідеально навіть через роки.

— Люблю тебе! — оголосив Сергій із щасливою усмішкою, тепер, коли вони залишилися самі.

— Збережи це для Тетяни... о, привіт!

— Ви тут що витворили? Звідси тільки-но вилетіла пара перелякана до усрачки.

— Дай вгадаю, Адам зробив свій фокус, — сказала Еля замість того, щоб звинуватити винуватців, і схрестила руки на грудях.

— О боже! — видихнула Тетяна й подивилася на Сергія. — Тобі що, п’ять?

Сергій був білий, як лист.

— Пс-с-с! Адаме! — пробурмотіла Еля й узяла його за руку. Вона тихенько повела його до кімнати, поки Татя відчитувала Сергія просто так. Рука Елі була холодною й ніжною, як і десять років тому, але Адам не встиг відчути її довше ніж секунду, бо Еля залишила його в коридорі між кімнатами й сховалася в тій, де, за словами Сергія, чекали квіти. — Адаме, заради всього святого... Може, допоможеш мені?

Адам повернувся до реальності й теж поспішив до кімнати. Ну… Він думав, що Сергій купив букет чи щось таке, але Еля буквально намагалася пересунути три горщики з квітами. Вона не була слабкою дівчинкою, але навіть для її стрункої та підтягнутої фігури це була велика вага. Сергій повинен буде пояснити, як він це сюди доставив.

— Він божевільний. Хто подав йому цю ідею? — сказав Адам і взяв дві інші рослини.

— Я, — повідомила Еля з кислим обличчям. — Татя любить квіти й рослини, але букети — це банально, і я дала йому цю ідею. Хіба ти не купував їх разом із ним?

— Купував, але не знав, для чого, — пояснив Адам, коли вони зупинилися біля кімнати кохання. — Віриш чи ні, але якби Сергій обрав банальні букети, Тетяна менше не полюбила його.

— Ой, будь ласка, не твоє місце щось про це казати. Що ти взагалі знаєш про любов, окрім лицарських книжок та серіалу з Netflix? — запитання Елі боляче вкололо Адама в груди.

— Більше за тебе, якщо я досі плекаю почуття до розлюченого беземоційного гриба, — відповів він із таким самим кам'яним обличчям, але всередині щось смикнулося. Визнання, хоч і не пряме, бентежило.

— І чия це проблема? — Еля хижо всміхнулася. — Наступного разу закохуйся в справжню людину, а не в гомункула чи про кого ти.

Адам оглянув її з ніг до голови й пирхнув.

— Клепки не вистачає, якщо сприйняла мої слова буквально.

— Вибач, пане Автоматрон, але я не можу повірити, що ти здатен на справжні почуття, — висміяла Еля.

— Кумедно чути це саме від тебе, — хмикнув Адам.

— Що це має означати? — Еля виглядала приголомшеною.

— Облиш, Елеоноро, ти знаєш, що це означає, — Адам зробив крок у кімнату, де Сергій уже опустився на одне коліно. — Ти не була настільки п’яна на вечірці першокурсників, щоб забути, що я тоді сказав. На жаль, я теж не був. Хоча було б класно, якби замість трьох банок Revo ми з тобою бахнули еліксир для стирання пам'яті.

Тіло Елі завмерло від усвідомлення того, на що натякав Адам. Вони ніколи-ніколи не говорили про любов раніше, тож ці спогади з їхнього минулого ніколи не спливали на поверхню.

— Адаме, ти ж зараз не серйозно?

Він проігнорував її й зробив ще один крок, коли Тетяна закричала «так», здійнявши руки вгору. Сергій навіть не встиг надіти їй обручку, а одразу обійняв і поцілував. Адам теж почав радісно вигукувати, а за мить Еля, трохи розгублена, теж видала щасливі звуки. Люди почали сходитися на шум, кожен щось говорив: привітання, шок, радість, зітхання. Квіти в горщиках розквітли ще пишніше, а Тетяна попросила серветку, бо трохи заплакала. І… і…

І Еля дивилася на Адама так, ніби вперше побачила світ: із відкритим ротом, загубленими очима й найсумнішим виразом, який могло створити її прекрасне обличчя.

 

Дорогий читачу,

[…] Я знаю, ви очікуєте, що я влучно висловлюся про нещодавню художню виставку, навколо якої гудів увесь Київ, але єдине, про що я справді можу просторікувати, так це жахливий смак гостей в одязі. Дехто вирішив, що вечірній захід — вдалий момент, щоб одягнути колекцію того-дизайнера-з-пір’ям. Менше пафосу, панство. Менше з тим. Майте на увазі: це художня виставка з найпрекраснішими шедеврами, які я коли-небудь бачив.

Так, ви все правильно прочитали. Я був розбитий.

Можливо, мене також зачепила ця загадкова історія з анонімною авторкою, яка творить дивовижне на полотні, але воліє жити життям генія в тиші.

Однак я був би дурнем, якби заперечував такий талант. Одного погляду на її мистецтво вистачило, й мене перенесло в інший вимір. Вибір кольорів і те, як вона описує емоції, ніби це картина, яка от-от, на одному подиху, почне рухатися. Також не хвилюйтеся: я провів невелике дослідження — Райморе, насправді, жінка, — ідеально пояснює історію, що стоїть за її мистецтвом. Більшість полотен потребує додаткового тексту, щоб їх зрозуміли. Там… Райморе, ти вкрала мій розум.

Гадаю, мені сподобалася б кожна робота Райморе, але та, що забрала в мене мову й назавжди залишиться в моїй свідомості як її magnum opus, — це «Дівчина біля озера» з чоловічою постаттю на задньому плані. Її сукня розірвана на шматки. Вона виглядала спустошеною, коли вода віддзеркалювала вираз дівчини у напруженій усмішці, якої насправді не було на її обличчі. Райморе обрала найпрекрасніші світло-блакитні й зелені відтінки, змішані з темними та чорними. Ніжні кольори в контрасті зі страшною темою.

Браво, Райморе… Я очікую, що кожен із вас прийде на виставку й побачить те, що так мене вразило.

Як завжди, ваш пустотливий

Підслухач Києва

 

— Важко повірити, що ти не по приколу називаєш себе пустотливим, — Сергій згорнув вкладку журналу.

— У мого редактора особливий смак у жартах, — Адам спокійно підняв погляд. — Як йому пощастило, що мені не жме.

Сергій самовдоволено подивився на нього.

— Пощастило мені. То ти справді так сильно полюбив ту виставку, чи тебе засліпила ніч моїх заручин, і ти вирішив не розбивати мені серце та не псувати спогади?

Адам сприйняв ці слова як особисту образу. Він не думав ні про Сергія, ні про Тетяну, коли писав цю колонку. Егоїстичний Адам написав її тому, що став постійним відвідувачем галереї.

— Мистецтво Райморе справді закарбувалося в моїй пам’яті — тут я не перебільшив чи набрехав. Якщо питаєш про все інше, я подумав, що не варто топити молодих митців. Їхні роботи не були хорошими, але й не настільки поганими. Хіба, може, та кімната кохання. Нудна, якщо вже питаєш моєї думки.

— Не знаю, — гмикнув Сергій. — Я чув, що деякі люди назвали цю кімнату Сергікупід. Там були купідони, знаєш, але відколи я зробив Таті пропозицію, люди почали називати її Сергікупід.

— Ніхто так не робить.

— Я роблю, — заперечив Сергій.

— Ти одна людина, тож це не «люди», а людина.

— Тетяна теж так її називає.

— З усією повагою, маю сумніви, і навіть якщо вас двоє лю... — Адам ледь не обмовився, і від цього усмішка Сергія стала ширшою. — Осіб. Я мав на увазі дві особи. Це все одно не рахується.

— Якби ти назвав цю кімнату Сергікупід, тоді б рахувалося.

— Навіщо мені це робити?

— Карта найкращого друга.

— Добре. Цього все одно недостатньо.

— Га, а як ти називаєш трьох людей? Це вже натовп. Знаєш, кажуть: якщо двоє знають секрет — це секрет. Якщо троє — це вже історія, якою треба поділитися.

— Сергію, ніхто не називає ту кімнату на твою честь, заспокойся.

— Четверо людей — це точно натовп! — Сергій підвівся й відійшов від робочого столу до вікна. — Еля б мене підтримала. Це романтично.

— Елеонора ні чорта не знає про романтику, — виплюнув Адам, і Сергій втупився в нього зацікавленим поглядом.

— Ой як гірко, ой як бідко ти звучиш, — оголосив він і сів назад, дивлячись на Адама. — Я помітив, що наприкінці дня наших заручин Еля була пригнічена, але подумав, що її просто переповнили емоції. Я помиляюся?

Адам подивився на нього максимально незворушним обличчям.

— Звідки мені знати? Запитай її.

— Тетяна питала, і Еля сказала, що це твоя провина. Тож?

— Яка ж вона стерво, — пробурмотів Адам і махнув рукою. — Добре, гаразд. Я трохи захопився нашою сваркою й сказав їй те, чого не мав казати, і, можливо, трохи сплутав їй думки.

Сергій виглядав наляканим, бо роки дружби з Адамом дали йому дуже добре розуміння: Адам міг сказати будь-що, найабсурднішу, найгрубішу й найсмішнішу річ, навіть не подумавши, як це може вплинути на людей. А особливо якщо цією «людиною» була Еля.

— Що ти їй сказав? — приглушено запитав Сергій.

Адам глибоко вдихнув, а потім заплющив очі. Він не міг дивитися на Сергія, коли зізнавався в цьому.

— Я, можливо, натякнув або не натякнув, що досі кохаю її. І вона, можливо, це зрозуміла або не зрозуміла.

Пауза виявилася такою затягнутою, що Адам почав думати Сергій помер, але коли розплющив очі, Сергій був більш ніж живий — настільки, що його очі почервоніли від шоку.

— Адаме… — видихнув його редактор, найкращий друг і просто хороша людина. — Якого, бляха, біса?