2. Ренесанс
Університет був найщасливішою частиною життя Елеонори. Вона отримувала визнання. У неї було багато друзів. Вона була найочікуванішою людиною на студентських вечірках навіть в інших університетах. Викладачі її обожнювали. Серед молодших курсів вона була популярною. А ще її завжди хвалили за виконані проєкти. Реальність дорослого життя швидко спустила її на землю, але спогади й ностальгія не були поза законом, тож зазвичай, коли вона була напідпитку, думки самі поверталися туди. Університет був її праймом. Однак один конкретний спогад завжди знущався, і хоч як сильно вона намагалася забути ситуацію, яку тоді створила, ігнорувати спогади не так легко.
Вони переслідували її навіть у теперішньому.
Університетське суспільство намагалося запускати нові традиції. Так звані спроби створити міцний зв’язок між студентами. Однією з ініціатив стало приєднання до студентської ради. Членом міг стати будь-хто, хто вирішив записатися на якісь факультативні курси. Еля була в художній студії та книжковому клубі. Обидва курси давали їй доступ до закритих частин головних корпусів, тож угода була цілком чесною.
Чого Еля не знала, так це того, що на третьому курсі їй потрібно було знайти собі університетську дитину. Або, якщо коротко, першокурсника, який теж подався до студентської ради. На своє нещастя, Еля провела літо й перший тиждень навчання на практиці в полі Київської області. Тож коли повернулася, всіх перспективних і поступливих потенційних дітей уже розібрали.
Перед нею встали два варіанти: або забути про цю традицію, що означало б пропустити всі вечірки Тижня першокурсників, або знайти когось, хто погодився бути «всиновленим». Якщо хтось із третьокурсників-членів студради не знаходив собі першокурсника для «усиновлення», йому забороняли тусити протягом двох тижнів. Для Елі це була катастрофа, тож вона кинулася шукати бодай когось, хто погодився б.
Удача й доля мають дивний спосіб гратися з Елеонорою, тож вони підсунули їй Адама. По суті, він був милим молодшим студентом, якого Еля вперше побачила в актовому залі. Адам стояв сам серед першокурсників свого факультету. Він здавався приємним, спокійним і, о, боже, поступливим. З якоїсь причини Адам ще й погодився на пропозицію Елі.
Із самого початку було зрозуміло, що Адама не цікавили вечірки, пошук нових друзів чи будь-яка частина соціально активного студентського життя. Він подався до студради лише тому, що хотів бути частиною книжкового клубу, адже членство в ньому давало доступ до книжок, заборонених для широкого загалу.
Можливо, Адам недооцінив серйозність, із якою Еля прийняла свою роль університетської мами. Лише за два тижні першокурсницького божевілля вони стали нерозлучними. Еля виховувала його, наче справжню дитину, тягала з собою на всі зустрічі, засипала дурнуватими подарунками, на кшталт безглуздих значків, які мали символізувати, що вони — університетська родина. Та й дотримувалася всіх традицій, яких від них очікували.
Адам теж слухався, що тепер здавалося Елі дивним, але здогадки були. Вона ніколи не озвучила їх вголос, але глибоко всередині знала чому. Саме тому Елеонора не вірить у кохання з першого погляду.
На випускній вечірці першокурсників, де університетські мами й тати мали вдягати своїх дітей у дурні костюми, Еля обрала для Адама одяг, який, як їй здавалося, мав бути смішним.
Адам завжди носив повсякденний мішкувати одяг, зручний для студентського життя: худі з довгими каптурами, оверсайз футболки, спортивні штани та кросівки. Його стиль не відкривав справжніх пропорцій тіла, тож Еля, обманута цим, думала, що Адам — високий худий стовп. Саме тому її вибір костюма мав бути кумедним. Еля вдягла Адама чарівником: довга срібляста борода, ковпак і плащ із зірковим візерунком. Тільки от футболки не було. Лише штани, борода й довга мантія, що прикривала широкі плечі. Ніщо не могло сховати його прес, який, на подив Елі, у нього таки був.
Уперше за їхні два тижні як університетської родини люди побачили Адама поруч з Елеонорою по-справжньому. Вони обступили його: стягували бороду, фліртували, сипали компліментами, просили потанцювати чи випити. Що завгодно, аби тільки вирвати його увагу від Елі. Її це дратувало: відчуття тягло в грудях і не давало насолоджуватися вечіркою.
Еля пила. Настільки багато, що коли вона спотикалася на сходах, її підхопив ніхто інший, як Адам, який на той момент, власне, був не менш п’яний. Вони посміялися одне з одного, а потім знайшли тихе місце, де нікого не було.
— Тобі було весело? — запитав Адам і у відповідь зустрів несхвальне хитання головою Елі. — Мені теж.
— Справді? — Еля виглядала дуже сумнівно. — А я думала, що ця вечірка тобі сподобалася більше за всі місця, де ми були цього тижня. Усі від тебе дуріють. Прогнозую, що після сьогоднішнього дня в тебе з’явиться маленький фан-клуб в університеті.
— Та ну, — п’яна усмішка Адама була широкою й мокрою. — Сьогодні мені зовсім не сподобалося. Я просто хотів провести цей вечір із тобою, але люди щоразу знаходили спосіб тримати мене подалі.
Серце Елі знову смикнулося, але цього разу відчуття було іншим. Вона відштовхнула його від себе.
— Ти така гарна зараз, — Еля почула бурмотіння Адама. Якби він був тверезий, то зміг би втримати голос на пристойній гучності, але алкоголь підняв рівень крові в його вухах. — Аж боляче дивитися.
— Перепрошую? — здивований голос Елі налякав Адама, і він підняв на неї переляканий погляд. — Адам, тільки не кажи мені, що ти...
"Закохався в мене", — закінчила б вона, якби Адам у п’яній паніці не змусив її замовкнути поцілунком. Ніжним, солодким, цнотливим поцілунком, якого Еля відчула вперше і востаннє. Більше такого в її житті не повторювалося ні до, ні після того дня. Але усвідомлення власних дій дійшло до Адама: він відступив, забравши від Елі своє тепло, й подивився на неї з жахом. Однак Еля посміхалася. Потім захихотіла. Згодом розсміялася вголос. Адам відчув себе на вершині світу, і йому здалося, що, можливо, його почуття існували не тому, що він дурень, який не зміг стриматися (серйозно, хто взагалі може НЕ закохатися в Елеонору? Вона така вічна й сяйлива, і вона просто Еля) поруч зі старшокурсницею.
Еля усміхалася. Від вуха до вуха. Не тією ввічливою усмішкою, а тією, що була щастям у чистому вигляді. Тож Адам теж усміхнувся, зробив крок ближче, але його життя було жартом, і коли він це зробив, то зрозумів, чому Еля насправді давила посмішку: бо вона почала розчулено белькотіти. Вона, бляха, засюсюкалась на Адама так, ніби він був маленькою дитиною, а потім ущипнула його за щоки й надула губи, і всі очікування Адама розбилися на повній швидкості його серця. Уперше в житті він подумав, що справді може заплакати.
— Ох, сонечко, я знала, що до кінця нашої подорожі як університетської мами й сина ти в мене закохаєшся, але не знала, що зможу зачарувати тебе настільки, що я тобі справді сподобаюся!
Адам хотів її виправити, бо те, що він відчував, було не просто симпатією. Він був закоханий по вуха. Він міг би вбити дракона заради Елеонори, якби вона попросила. Він би приніс серце троля на її прохання. Якби вони були десь у фентезійній сазі. Це було не просто «ти мені подобаєшся». Це було повноцінне «я кохаю тебе» у форматі «ти мені подобаєшся». Але він промовчав.
— Адаме, ти такий хороший хлопець, справді! Але… — Еля виглядала зніяковіло. — Ти п’яний, і я теж, та навіть моя п’яна версія не дозволить нам зробити помилку, про яку ми пошкодуємо зранку. Давай просто залишимо все як є, ага? Твоя старша подруга та першокурсник. Без почуттів. Я розумію, — сказала Еля, а Адам хотів закричати, що вона, власне, НІЧОГО НЕ РОЗУМІЄ. — Тобі, мабуть, самотньо, бо тут у тебе немає друзів, а я єдина, з ким ти нормально спілкувався, але...
— Тихо, — терпець Адама луснув. — Просто… замовкни на секунду.
Він зібрав усю сміливість і поклав руки Елі на плечі, чого вистачило, щоб налякати його старшокурсницю.
— Елеоноро… ти хоч розумієш, наскільки ти вродлива? О, та знаєш. Просто я ніколи не думав про когось у категоріях краси. Я завжди думав, що мені ніхто не потрібен: лише я, книжки й освіта, що б це не означало, але ти… Ти повністю змінила це для мене. Зараз я думаю, що хочу, аби ти була присутня в моєму житті вічно. Я не знаю, що в тобі особливого. Може, те, як ти смієшся, а твоя голова хитається, мов та дурна іграшка з машини. Або… або, можливо, це був той день, коли ти пояснювала основи фізики, а я вже все це знав. Я можу вивчати мови, але базові речі я теж знаю, і все ж ти так захопилася, що я не міг перестати дивитися на тебе й слухати. Ти була така… неймовірна. Або, з твоїх же слів, ти мене зачарувала. Якби ж ти усвідомила, скільки у тебе сили: тримати моє серце. А я ще боявся, що ти його помітиш у мене просто на рукаві.¹ Здавалося, що я приречений, коли зрозумів глибину своїх почуттів, але тепер думаю, що не маю соромитися, правда? Бо це в тебе я закохався, і я приймаю цей факт.
Еля лише повільно кліпала очима, тож коли Адам більше нічого не сказав, вона знову засміялася, ніби її молодший студент зморозив маячню. Він не міг закохатися в неї всього за два тижні. Ніхто не міг закохатися в Елеонору навіть за рік! Усі завжди тікали, і саме тому Еля вирішила зануритися в роботу, зробити життя залежним від мистецтва, архітектури й усього такого. Бо, щоб там щойно не зізнався Адам, він зрештою теж утече. І залишить Елю нещасною, з розбитим серцем і без мотивації працювати. Тож вона сказала йому саме це.
— Я… я не можу, — голос Елі тремтів. — Я не відчуваю того самого, — і це було частково правдою. Еля не могла сказати, що кохає Адама. Але він подобався їй достатньо, щоб у неї запаморочилося в голові, коли він її поцілував. І Адам був ніжним, добрим, розумним, цікавим і просто… Усім, що Еля могла б уявити у своєму майбутньому партнері. Але вони обоє були такими молодими; надто рано про це думати. — Ми ще такі зелені, і я хочу зосередитися переважно на університеті, мистецтві й роботі, тож… у мене немає часу на стосунки, добре?
П'яний Адам виглядав як загублене цуценя, коли Еля йому відмовила. Він відступив від неї.
— Мені шкода, — щиро сказала Еля. — Ти мені подобаєшся! Ти чудовий… чувак. Але для мене зараз не той час. І закладаюся, для тебе теж. — Вона додала це лише для того, щоб здавалося, ніби вона не викопала достатньо глибоку могилу для свого любовного життя, керуючись власними невпевненостями. Вона відкинула Адама і заради блискучого майбутнього самого Адама теж. Вона ж не лише про себе думала. Ага, звісно. — Давай просто… залишимося друзями?
Адам погодився, бо бути другом Елеонори — вже честь. Просто бути поруч, близько до Елі, говорити з нею, бачити її, відчувати її присутність — цього достатньо, щоб Адам став трохи щасливішим у своєму житті. Прості речі, про які лише він знав, наскільки сильно його прирекли власні почуття. Добре, що Еля не могла читати його думки, бо за інших обставин вона ніколи б більше не погодилася дружити з Адамом.
Однак Адам познайомився з Елеонорою лише два тижні тому, тож коли погодився на ці умови, він ще не знав рівня Еліного божевілля. Він думав, що вони будуть друзями, як і раніше. Просто двоє людей в одному університеті, які зустрічаються на обід, іноді не сплять ночами через навчання і ходять у кіно. Адам думав, що в такі дні Еля змінить думку і вони зможуть бути чимось більшим, ніж просто близькими друзями.
Його надії разчавилися вже наступного дня.
Таня була молодшою за Елю на рік; подругою, яку вона зустріла на практиці: Тетяна намагалася вибрати нову квітку, а Еля — знайти захоплення в природі, яке б не пов'язувало їх з практикою на відкритому ландшафті. Після кількох розмов вони стали найкращими подругами, здатними рознести будь-яку вечірку. Дівчата проводили більшу частину студентських днів разом, хоча між ними й була різниця у дванадцять місяців.
Тож не дивно, що коли доля вибила Елю з рівноваги, першою про це почула її подруга, а не якась інша душа в гуртожитку. На користь Тані варто сказати, що вона ще й була дуже доброю слухачкою. Особливо для Елі, яка в паніці тараторила без зупинки.
— Тобто він тебе поцілував, а ти його відшила? — уточнила Тетяна з веселою зацікавленістю. — Потім ти переспала з цією думкою, протверезіла й зрозуміла, що твої п'яні почуття не просто збудження, а Адам тобі справді подобається?
— Якщо коротко, так, — кивнула Еля, і її голова впала в долоні. — Бож… і що робити?
— Сказати йому! — закричала Таня так, ніби це була найочевидніша річ у світі.
— Він, мабуть, тепер мене ненавидить, Татя! — відповіла Еля на тій самій гучності. — Або мав би. Я б ненавиділа людину, яка мене відшила. Треба зненавидіти його першою, щоб потім не було боляче, коли він скаже мені триматися подалі.
— Елеоноро, це не...
— Я просто заблокую його всюди, — видихнула вона під ніс і взяла телефон. Кілька натискань, й на обличчі Елі розквітла усмішка. — Вуаля!
— Як би ж ти тільки усвідомила рівень своєї безнадійності, — зітхнула Тетяна й ця розмова закрилася на багато років.
¹Серце на рукаві це англійська ідіома. Адам тут оперує знаннями, які отримав за час вивчення мов