Бачу, кицю, ти змінюєшся: в хороший і поганий бік
Гімн частини Doja Cat - Been Like This
Жасмін зацікавлено розглядає обличчя Платона, поки той мовчки намагається проковтнути бургер і запити його колою.
— Ти… — вона примружується й витончено тикає в нього пальцем. — Схожий на синю версію Бетмена.
— Бо він Найтвінг, — Дем’ян плюхається поруч, обіймає її за плечі й притягає ближче. — Вільна інтерпретація.
Жасмін посміюється й виглядає задоволеною кицею. І Платон раптом згадує, що його перший поцілунок був з нею.
Хлопець давиться їжею.
Катя тривожно відривається від Романа, переводить погляд на Платона і допомагає йому підняти руки, щоб той перестав захлинатися. Це не працює миттєво, але дихати стає легше, і він хоча б ковтає залишки їжі, а не вишморгує їх.
— Я… норм, — важко видавлює Платон. Дем’ян простягає йому серветки, мовляв, витри сльози. Як іронічно. — Комусь би глянути, як там Маша, Кіра та Ліля, гайс.
— Кіра блює, ти серйозно думаєш, що ми хочемо це бачити? — Жасмін закочує очі. Її манера говорити схожа на виставу для нішевої аудиторії. Навіть коли її гра не має сенсу — Міна продовжувала. Платон і сам не розуміє, чому його це так дратує, але факт залишається. Біси аж до того, що скоро Кіра не буде єдиною, кому знадобиться туалет.
— А Лілі норм, що перед нею ригають? — Роман нахиляється ближче й дивиться на Платона так, ніби знає більше.
Вони зайняли найбільшу зону у нічному кафе, але й вона виявилася замалою для шістьох. Особливо з огляду на те, що Павло спить у Жанни на колінах і займає пів сидіння.
— Чула плітки про її проблеми з їжею, — обережно натякає Катя. Хоч вона не тисне, Платон вловлює контекст.
— Це взагалі не ваша справа, — відрубує він і сподівається закрити тему.
— Ми б допомогли, — Жасмін серйозна вперше за дуже довгий час. Довгі пальці перебирають Павлове волосся. — Вона його любить, — киває вниз, — тож не хотілося, щоб з його головою сталися ще більші… негаразди.
Платон з недовірою зводить брови. Чотири пари очей дивляться на нього, ніби він на допиті. Тож хлопець не витримує — різко підводиться й грубо кидає серветку на стіл.
— Поняу... Ліля може йому нашкодити. Ваші слова.
Він окидає поглядом їх одного за одним.
— Цікаво, хто тут розуміє, що ваша байдужість та ігнорування проблем Павла шкодять йому найбільше, — він продовжує роздратовано. — Моя випадкова знахідка на вечірці зробила більше, ніж ви всі разом взяті за декілька років. Вгадаєте, що я зробив? Вислухав.
— Вау, велика заслуга, — Міна знецінює Платона поглядом. — Після того, як ти його вислухав, змінилося що? Пашка знайшов нову обсесію? Ого, поміг не ділом, а словом.
— А ти хоча б це зробила?
— Тебе не було тут, коли...
— Міна, — Дем'ян зупиняє її.
— Я вислухав його навіть тоді, коли він кричав на мене і виганяв. Вгадайте, що він попросив? Поцілуватися. — Платон майже зводить великий і вказівний пальці, лишаючи між ними мізерну щілину. — Він от настільки самотній, що сприймає будь-яку турботу як… «о, мене, може, люблять». Де ж була така важлива підтримка усі ці роки?
Катя стискає Платонову руку, але він висмикує її — злість не відпускає.
— Ви настільки зациклені на собі, що не помічаєте проблем одне одного, зате лізете в проблеми інших? — випльовує він.
— У Павла велика сім’я — йому завжди треба більше уваги, — спокійно пояснює Жасмін. Її долоня так і лежить на Павловій голові.
— Це не означає, що про нього можна просто забути! — вибухає Платон.
— То ти поцілував Павла? — Дем’ян зціплює щелепу.
— Це єдине, що тебе цікавить? — Роман неіронічно дивується й отримує від Дем’яна такий погляд, що аж мороз по шкірі.
— Платон поцілував Павла? — лунає тихий голос біля їхнього столика.
Усі миттєво повертаються. Висока, худорлява, сутула Лілія Орис дивиться оленячими очима на Платона, а тому хочеться провалитися під землю і з’їсти власний кулак.
— Ні, Лілєт, блін… — завиває Платон, вискакуючи з-за столу. Його крила смішно шелестять — зовсім не в тон сцені, від якої тріскає Ліліне серце. Вона виглядає геть зламаною, і Платон хоче стерти цю печаль з її обличчя, як ганчіркою. — Він просто не зрозумів, що просить. Звісно, я його не цілував.
— Чому? — Лілія дивиться на нього, випинаючи губу. — Ви б так класно виглядали разом…
Платон знову гарчить і ляскає її по лобі — не боляче, просто щоб привести до тями.
— Тільки спробуй сказати це вголос ще раз, дурко, — бурчить він. — Історія з Павлом — суцільне непорозуміння.
— Особливо якщо врахувати, що Платон виглядає класно лише зі мною, — раптом заявляє Дем’ян з хитрою усмішкою.
Платон червоніє й випинає очі.
— О, дивіться, хто набрався сміливості, коли п’яний, — несхвально кидає Жасмін.
Дем’ян штовхає її. Дівчина у відповідь майже скидає його з краю сидіння.
Про слова Дем’яна Платон подумає потім. Уже перед сном. Так. Дем’ян дурно пожартував. Ну звісно.
— Як там дівчата? — питає Роман у Лілії.
— Норм, — вона раптом оживає й усміхається так, ніби це її заслуга. — Ми змусили Кіру виблюватися — їй стало легше. Марійка зараз допомагає прибирати весь той жах.
Роман підводиться й простягає руку Каті. Вона усміхається й переплітає пальці з його. У цю мить вони виглядають як пара, поводяться як пара… чому шкільні стіни й вікна їхніх домів досі не знають про це? Чому Роман досі не знає, який на смак поцілунок Каті? Яка вона зранку, коли виспалася в його ліжку. Він хоче сказати стільки, але язик зрадницьки прилипає до піднебіння і сторожить слова, які можуть вирватися.
Роман оглядає решту.
— Ми будемо в машині. Приходьте, коли… — він ковтає слину, — коли вирішите їхати додому або до Павла.
Роман хоче, щоб вони вирішили зникнути з лиця Землі. Бо ця ніч — попри все — була красивою. Є такою. Його друзі поруч. Вони сміялися й жили на повну. Роман не контролював себе так, як зазвичай, щоб не втратити маску. Катя була поруч увесь час. Погладжувала кісточки його пораненої руки — тієї, якою він із насолодою вліпив якомусь виродку у вилицю.
Роман боявся. Завжди. Так само, як коли йому казали, що він слабкий для футболу серед таких «швидких» хлопців, як Саня. А він став капітаном і впевнено вів команду до перемог. Так само, як він боявся, що йому скажуть: надто молодий для посади президента школи — і все ж отримав її того ж року.
Він боїться поговорити з Катею про свої почуття, навіть коли вона тримає його руку, переплітає пальці, слухає музику, киває в такт, а її голова на його плечі. Роман не вірить, що це може бути взаємним. А навіть якщо й може, то Катя…
— Про що думаєш? — її голос розрізає тишу і тиху гітару, що лунала з колонок стереосистеми авто. Роман нервово ковтає й стискає її долоню. — Що тебе гризе? Ти мовчиш з моменту інциденту з тим мудаком. Держишся за мене, як за рятувальний жилет.
Роман сміється й відкидає голову на спинку сидіння. Катя розвертається до нього всім тілом.
— Ну? — питає вона.
Роман знизує плечима. Він не хоче говорити. Хоче ще трохи потримати ці думки всередині — поки вони не зламають усю чарівність сьогоднішнього дня.
— Я рада, що в мене є ти, — каже Катя й опускає погляд на їхні руки. — Страшно, що за кілька років ми роз’їдемося по різних містах, вступимо в різні універи....
— Можемо вступити в один, — швидко бурмоче Роман.
Катя скептично кривить ніс.
— Казковий сюжет, — підіймає на нього бурштинові очі. Ліхтар в її погляді розсипається відблиском дрібних зірок. — Ти ж знаєш, що це неможливо. Я ніколи… не зможу бути на твоєму рівні. Моя сім’я не буде спонсорувати мої мрії. У нас різні батьки…
Роман ламається і сміється — гірко-гірко, втомлено, принижено.
— Мої теж не підтримають мене, якщо я захочу втекти. Мама змусила мене стати президентом, бо так треба, щоб було. Я не знаю, як дожити до кінця цього року. Відповідальність — я не можу просто здати повноваження, буду тягти далі, — Роман прикушує губу. — Команда, навчання, універ… Я?…
Катя стискає його руку і трохи смикає, щоб він дивився на неї.
— Ти впораєшся, — впевнено каже вона. — Ти завжди можеш попросити про допомогу. У тебе є Дем’ян або Павло. Жасмін теж… Ми завжди поруч, Ромчику. Ми — твої найкращі друзі.
— Тоді… я радий, що в мене є ти, — Роман посміхається й нахиляється ближче. Катя ніжно гигоче. — Я не знаю, де був би без тебе.
Катерина відвертається до цілодобової заправки — вони вирішили заїхати поїсти між спробами «оживити» Кіру і не зіпсувати веселощі.
—Боюся втратити оце, — раптом її голос стає шепотом. — Я хочу дружити завжди. — Вона стискає його руку й повертається до нього. — Мені так страшно, що цього більше ніколи не буде. Що я більше не матиму… таких друзів. Хлопці хочуть зі мною лише переспати, а ти, Павло й Дем’ян — не такі. Вам цікава я, а не моє тіло. Навіть мій вітчим… — вона запинається, і Роман притягує її до себе, коли вона схлипує від емоцій. — Йому байдуже, хто я. Мені страшно закохатися, Ром. Віддати любов не тому.
— Ти точно знайдеш когось хорошого, — обіцяє він, поки пестить її волосся.
— Я б хотіла закохатися в когось… як мої друзі, — Катя ховається глибше в його шию. У Романа одночасно горить і від її дотику, і від слів. — Але ти ж знаєш Дем’яна і Павла.
Роман хмикає зі сміхом. Так, знає. Вони не по дівчатах. У всіх сенсах.
— А я? — питає він. — Я не входжу у твій список друзів-претендентів, щоб закохатися?
Катя сміється й відсовується: її круглі очі розвеселені, а щоки червоні від сліз. Якби ж вона знала як важко Романові далося сказати це у слух. Як тяжко бачити, що вона не сприймає це серйозно.
— Ти інший, — вона ласкаво проводить пальцями по його щоці. — Навіть якби був шанс… навіщо тобі я? У тебе такі перспективи. — Перш ніж Роман встигне заперечити, вона обережно прибирає його руки від себе й зручніше вмощується на сидінні. — Не хочу зруйнувати те, що ми маємо, заради якихось стосунків.
— Любов — це красиво.
— Вона закінчується, — різко каже Катя. — А дружба — ні. Я дуже хочу… щоб завжди було отак.
У голові Романа тріскається геть усе, що він колись готувався сказати Каті. Він уже не зможе зізнатися — після того, як вона, очевидно, не відчуває того ж. І він не зможе руйнувати образ «я просто друг», бо насправді Роман сходить з розуму за нею: вона останнє, про що він думає перед сном, і перше — зранку. Він майже вирішує сказати це, поставити крапку, навіть висунути ультиматум — аж раптом у вікно стукають, він здригається та автоматично витискає гальмо.
— Їдем? — Дем’ян киває на машину. — До тебе? Павло поїде з Кірою та Машою.
— Мені треба додому, — каже Катя й відчиняє дверцята. — Їдьте. Я доберусь.
Дем’ян здіймає брову догори.
— Мене забере Андрій, — зізнається Катя і усміхається. — Скоро буде тут.
— Андрій… — Дем’ян стискає губи. — Катю…
— Ой, не починай. Ти ж і так знаєш краще мене про все, — натякає вона поглядом, а тоді переводить його на Романа. — На добраніч, Ромчику.
Роман зціплює щелепу й відвертається, лише киває. Дем’ян довго дивиться на нього, а потім сідає на переднє сидіння.
— За Андрія не парься, якщо що, — каже він. — Вони з Катею просто друзі.
— Це не те, що він мені казав, — Рома роздратовано пирхає.
— Да? — Дем’ян дивується, а тоді сміється. — Ох і дебіл. Хоча… О. — Він раптом злиться на власні думки й ляскає себе по лобі. — Я вб’ю цього придурка і закопаю заживо.
Роман дивиться на нього з легким подивом. Дем’ян завжди говорить усе, якщо хоче. Нема сенсу благати. Цього разу так само.
— Щоб закопати його заживо, доведеться не вбивати.
— Я бачив його в Платона вдома. Він підсвітку в шоломі робив, прикинь? — бурчить Дем’ян. — Я… От що робити мені? — він повертається до Романа. — Як довго я ще зможу мовчати про те, що зробив?
Роман не відповідає і не показує жодних емоцій. Напевно, Демо буде мовчати рівно стільки, скільки Рома здатен мовчати про свої почуття до Каті.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Після того, як Ліля переїла під пильним поглядом Платона, їй доводиться шукати місце, де вона могла б вивернути шлунок і не привернути увагу. Шкільні туалети вже не були безпечними зонами. Цього разу Лілія з’їла занадто багато, бо не змогла перехитрити Платона й лишитися в межах свого добового ліміту. Грець би взяв, як легко інтернет давав список маркерів підозрілої поведінки РХП. Так, вона знала, що у неї РХП, і їй це підходило. Якби не ця "хвороба", то вона б розтовстіла на декілька розмірів. Її почали б булити не просто за минуле, а ще й за фігуру. Тож те, що Ліля слідкує за кожною дієтою та порадою РХП-акаунтів, — лише в плюс.
Лілія пробирається назовні — подалі від школи, де Платон не ходить за нею, як наглядач. Якщо вона не вирве в наступні десять хвилин, то вже завтра щоки покажуть результат. І знову доведеться голодувати, що важко зробити, коли поруч Платон. На вихідних було легше, бо він лише питав про їжу, а не пропонував її. Він узявся за її харчування всерйоз, але Лілія не хоче, щоб він хвилювався так багато. У неї все під контролем.
Орис знаходить місце під трибунами, де її ніхто не побачить. Ряди сидінь, сміття тут і там. Ніхто б навіть не здивувався, натрапивши тут на калюжу блювоти. І запах нікого не здивує. Здавалося, якщо їхня школа має таку сильну команду, що вони навіть грають на рівні міста, то могли б вже зробити кращі оглядові зони. Трибуни подарували школі років з десять тому Недзельські, але за сидіннями мало хто доглядав. Лише фарбували раз на декілька років — фарба на фарбу. Тож тут і там воно полускалося до самого дерева.
Лілія справляється за кілька хвилин — процес уже знайомий. Полощить рот, запиває водою і проповзає навприсядки під трибунами до іншого краю стадіону, щоб вийти звідти й дістатися до школи.
Посеред свого шляху вона чує два знайомі голоси й завмирає. Лілія не шпигунка, але давно не бачила цю парочку разом. Тож обережно підповзає ближче — так, щоб було краще чути, але не спалитися шумним диханням чи запахом парфумів.
— Андрій був у Платона вдома, — Дем’ян курить і передає цигарку Ярославу. Той шкіриться і пирхає димом. — Ставка, Платон для нього нова Ліля, чи?…
Лілія завмирає так, що забуває, як дихати. Ярослав знову пирхає, але цього разу емоційно, та хитає головою.
— Андрій не такий. Ми обоє це знаємо, — каже він. — Та й Платон розумніший за Лілю. І тоді, і зараз Андрій не хотів робити того, що зробив я.
Дем’ян цокає язиком і забирає цигарку назад.
— Іноді думаю, як тобі взагалі живеться. Ти в курсі, яке ж ти мудло? — Його риторичне питання смішить Ярослава. — Нащо ти втягнув дитину в це? Лілія не заслужила того, що ти з нею зробив. Ніхто не заслуговує.
— Чєл. Я в курсі. Я чмо, але емпатію маю, — злиться Ярослав. —Мені правда шкода, що так сталося, — цокає язиком. — Якби я міг повернути час…
— Вибачся. Це вже початок.
Ярослав сміється — зло, нервово, не по-справжньому.
— Ярмо… — вимовляє Дем’ян.
— О, це ім’я… — Ярослав показує хижу усмішку. — Воно витягує з мене найкраще.
— Десятка, мабуть, пишається твоїм вчинком, — Дем’ян раптом заводиться занадто сильно. — Його рук діло? Він це планував? Підказав тобі, як краще? Чи це було твоє особисте?
На це Ярослав мовчить якийсь час — рівно стільки, щоб Дем’ян докурив і дістав наступну сигарету. Він курив, як паровоз.
— Та їй п+п на мої вибачення, давай заправду говорити вже, — сумно промовляє Ярослав. — Я пробував… не бути мудаком. Клянуся. І Андрій старається — ти сам бачив. Але… щойно я бачу, що Андрій з кимось іншим…
— Він зближується з Платоном. Ти це розумієш? — Дем’ян смокче цигарку. — Торкнешся його хоч раз знову — приб’ю. Фігурально. Або ж ні.
— А якщо ти хоч раз торкнешся Андрія, я тебе так трахну, — Ярослав пропалює Дем’яна поглядом. — Фігурально. Або ж ні.
— Старі звички не вмирають, га? — сміється Дем’ян.
— Та цить!
Лілії аж самій хочеться закурити після цього. І терміново комусь про це сказати.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Мовчанку Лілії за столом Платон помічає одразу. Роману й Павлу, очевидно, взагалі байдуже, але Платон відчуває її тривогу, і це нервує його. Вона майже не їсть, не вчиться, не підіймає очей від книжки. Платон устиг запхати в неї сендвічі перед другим уроком, тож не боїться, що вона голодна, але стан — підозрілий.
Дем’ян падає на стілець поруч із Платоном і випадково чіпляє рукавом фейські крила.
— Ей, — обурюється Платон.
— Вибач, принцесо, — усміхається Дем’ян.
— Я фея, — ображено надувається Платон, а Дем’ян знизує плечима й розкриває пакунок із їжею.
Лілія підводить очі на секунду, потім опускає їх на речі й встає.
— Я піду, — каже вона. — Смачного.
— Я з тобою, — підскакує Павло.
— Сядь.
Павла так шокує відповідь Лілі, що він падає назад із роззявленим ротом. Дівчина йде геть під напруженими поглядами інших. Роман стискає губи й повертається до Платона.
— Що сталося? — питає він.
Платон хитає головою. У голову Лілії залізти важко. Він складає речі в сумку й підводиться.
— Спробую дізнатися. Гарного дня.
Він наздоганяє Лілію майже біля входу до класу, де в неї наступний урок. Доводиться схопити її за плече — вона не реагує на поклик.
— Гей, — Платон ловить її метушливий погляд. — Що сталося?
Лілія прикушує губу й знизує плечима.
— Та нічого, — вона робить слабку спробу усміхнутися. — А чого ти питаєш?
— Лілю… — Платон повільно хитає головою, показуючи: цей трюк не пройде.
Лілія зітхає й дивиться в порожній коридор, де немає нікого. Вони заходять у клас і зупиняються біля найближчої парти. Лілія сідає й проводить рукою по волоссю, обдумує, що може йому сказати, а яку частину залишити.
— Я підслухала розмову Дем’яна з Ярославом, — зізнається вона. — Це не ок, я знаю, але я рада, що зробила це. Почула багато… цікавого.
— Дем’ян і Ярослав? — Платон здивований.
— Вони ж друзі, — просто каже Лілія. — Це не повинно тебе дивувати.
— Не виглядають друзями.
— О, — Лілія сумно сміється, вперше за день з прямим поглядом на нього. — Ти багато чого не знаєш, Платоне.
Він насуплюється, але вирішує не допитувати вже й так розбиту дівчину.
— Вони говорили про те, що зробили зі мною. І… згадали Андрія. Але отут я вже не розумію, що він «зробив». Навіщо він у цьому взагалі? Вони сказали, що Андрій може зробити з тобою те саме, що зробив зі мною. Ти з ним спілкуєшся?
Платон прикушує щоку зсередини — але цього вже достатньо, щоб Лілія все зрозуміла. Він киває.
— Ясно, — каже вона.
— Ти винила одного, але то був інший, — вирішує пояснити Платон. — Я дізнався це від Дем’яна. Просто не хотів тебе ще більше розхитувати, тому й не казав.
Лілія пирхає.
— А тепер ти ще й з Андрієм спілкуєшся? — питає вона.
— Катя думає, що він нормальний.
— У Каті жахливий смак на чоловіків, — констатує Лілія. — Я б не довіряла її думці.
— Роман теж поганий? — питає Платон.
Лілія думає секунду, відштовхується від парти й нависає над ним, підіймаючи брову.
— Його найближчі друзі — зграя гомофобів із футбольної команди. Мені треба відповідати Вони мовчать кілька секунд, цього досить. — Якщо Андрій теж якось причетний до того, що було зі мною… я взагалі нічого не розумію...
— Фото злив Ярослав. Першу половину переписки вів з тобою Андрій. Це все, що я знаю.
Лілія знову киває.
— Окей. Зрозуміла, — каже вона. — Ти можеш іти.
— Все точно ок? — питає Платон.
Лілія так хоче попросити його триматися подалі від Андрія і Дем’яна, але знає: це не її право — вирішувати з ким він буде спілкуватися. Тож вона лише киває й показує на двері класу. Платон неохоче відходить.
Їй не потрібно знати, чи відомо Платону більше. Чи казав Дем'ян щось ще, але про себе? І дружбу з Ярославом.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Павло з цікавістю розглядає шкільного психолога на іншому боці стола. У Юлія Вікторовича розсічена брова, а червоне волосся зібране у високий, недбалий хвіст. Павло хотів би виглядати як він. Бути як він. Мати таку саму ауру: небезпечну, але привабливу. Щоб люди боялися одного погляду чи кривої усмішки, але водночас їх магнітило до його поведінки.
— Як ти, Павле? — питає Юлій з нотатником у руках.
Павло тре шрами під худі й знизує плечима.
— Нормально, Юлій Вікторович.
— О, ще раз почую від учнів це «Юлій Вікторович» — і мене звільнять за жорстоке поводження з дітьми, — бурчить Юлій.
— Або вам просто подобається скидати агресію дрібницями, — спокійно відказує Павло. — Ви ж знаєте, ми так вас і будемо називати. Ви старший.
Юлій щиро піднімає брову, потім сміється.
— Дійсно. Я пам'ятаю, як ти пісявся під стіл.
— Я пам'ятаю, як на моє дванадцятиріччя ви купили нам лонгер чи шейк.
— Кхем. Я тут психолог, тримай себе в руках, — каже він, а тоді зітхає. — Ти не ділишся з друзями, так? Все тримаєш у собі… А зі мною дозволяєш собі відкриватися. Справжній ти.
— Я не зобов’язаний бути з вами ввічливим. Але ви — зобов’язані. Ну не хочу я тут бути. Ви ж змушені мене терпіти.... з огляду на… ви розумієте.
Юлій хитає головою з невдоволеним поглядом.
— Спроби суїциду і самопошкодження, Павле. Ти боїшся вимовляти ці слова, але ти це робив. — Юлій проводить пальцями по столу. — Ти казав Дем’янові, що тебе дратує його поведінка?
— Ні, і як ви це собі уявляєте? — фиркає Павло. — Та й не так це важливо.
— Він агресивний, а ти не любиш агресію. Скажи — і він хоча б подумає. Ти розумієш, що він такий, бо ніхто не сказав йому, що можна бути іншим? — Психолог тримає погляд, тоді зітхає. — Павле, хочеш вір, хочеш ні: я з тобою тут не лише тому, що це моя робота. Я справді намагаюся допомогти. Я люблю свою професію… — він на мить думає і додає: — Не з малими дітьми, але з підлітками мені є про що поговорити.
— І красти наші запальнички, — додає Павло.
— Ой! Точно! — Юлій підіймає руки й оглядає стіл. — Поверни Дем’янові, будь ласка. Вона вже кілька тижнів у мене валяється.
Павло простягає руку, бере запальничку й киває. Повірити, що Юлій її в Дем’яна забрав, легко. Може, «конфіскував». Шкільний психолог часто використовував авторитет так, щоб це було вигідно йому.
Рудоволосий приязно усміхається й прочищає горло.
— Схованка в цеглі досі доступна. Ми ж не змінювали місце з часів вашого випуску.
— Якщо я захочу скористатися схованкою знову — треба заплатити, пам’ятаєш правило? — Юлій хитро щуриться. — Бартер. У мене немає нічого для Дем’яна. А в тебе є. Тож, я сподіваюся, що ти повернеш йому запальничку і поговориш із ним.
Павло зітхає.
— Ви це спланували, так?
— Ну що, почнемо? — Юлій питає замість відповіді та ігнорує роздратування на Павловому обличчі.
І далі — як завжди: тридцять хвилин тупих розмов «для оцінки стану». Нічого нового. Нічого корисного. Сама марнота.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Платон хутко йде до парковки, але просто перед переходом дорогу його перехоплює чорний бампер — машина, що належить тому самому славнозвісному Андрію Морозу. Власник авто опускає скло з боку пасажира й дарує Платонові дружню усмішку.
— Сідай, підвезу, — каже він, усміхаючись.
— У мене є водій.
— Я знаю, — Андрій сміється, ніби тут є якийсь жарт. — Але я все одно хотів запропонувати проїхатися разом. Ми ж по дорозі живемо. Хотів поговорити. Як тобі вечірка?
— Андрію, мені реально треба йти. Я ціную…
— О-о-о, так тепер ти боїшся мене, — усмішка зникає, і він помітно обдумує, як би затягнути Платона в машину. — Але я, правда, хочу налагодити наші стосунки. Катя від тебе в захваті.
Платон підходить ближче до вікна й спирається на рамку. Крила вже натерли ключиці — він хоче зняти їх якнайшвидше.
— Ти робиш це заради Каті? — питає Платон. — Тобі вона подобається?
— Як подруга, — надто різко каже Андрій, нервово перебираючи пальцями кермо. — Але… е-е… я хочу дружити з її компанією. Дем’ян мене й так не любить, плюс Ромко ставиться до мене як до ворога (тут я взагалі не розумію причини). Короче. Дай мені шанс? — Його очі стають круглі, як у кота в чоботах. — Я можу зайти до тебе сьогодні? Уроки. У нас є спільні. Ти ж розумний, допоможеш? Я можу заплатити — давай вважати, що ти мій репетитор.
— Я не робитиму за тебе домашку, — пирхає Платон та відштовхується від машини. Він знав, що деякі так заробляли: писали конспекти чи давали списувати домашку.
— Ні! — вигукує Андрій , авто смикається та глухне. Він клацає і вимикає двигун. — Просто… вчитись. Як звичайні люди. Тобто… просто вчитись. Ну… — Андрій починає панікувати. — Як однокласники.
Платон дивиться на нього з недовірливим прищуром і не коментує його нервовий тон. Озирається, зважує думки — і зрештою знизує плечима. Андрій не виглядає настільки небезпечним. Так, він був грубий. Дуже. Але мати Платона колись казала: людям треба давати другий шанс. Якщо він помиляється — буде урок на майбутнє.
— Секунду, — каже Платон і відчиняє дверцята з боку пасажира.
Андрій аж світиться, коли розуміє, що пропозицію прийняли. Платон знімає крила й сідає, пристібаючись.
— Поїхали. Я напишу водієві, що він вільний.
— Заїдемо за їжею? Ти голодний? — питає Андрій. Платон знизує плечима. — У нас кухарка щодня готує, але інколи хочеться чогось не «здорового».
— Розумію, — усміхається Платон. — Я не дуже знаю, як тут у місті, тож… веди.
— Я за кермом, — сміється Андрій, вмикає поворотник і не зводить очей від дороги. — А ти… не знаєш, що в місті, це типу… історія? Чи що?
Платон хитає головою. Загалом, його не дуже цікавило. Батько інколи казав, що Сяйво — старе місто, й тут завжди жили «поважні»: то іноземці, то купці, то пивовари, то інтелігенція після розвитку атомної енергетики. Тут безпечно навіть після сорока років активного розвитку — якщо багаті не в столиці, то вони тут. Це все, що Платон знав. І кілька прізвищ, які в школі були всюди. Він пам’ятає Євгена Недзельського як президента школи, Анатолія Мороза і Єгора Грімського як капітанів футбольної команди. І Марка Семипола — першого президента школи, який змінив старі правила.
— Так, — зрештою каже Платон. — Я знаю, що моя сім’я — одна з перших інтелектуальних переселенців, але… це все.
— Моя теж, — задоволено усміхається Андрій. — У нас стільки спільного! — Він надто захоплено блимає зубами. — Раніше діти атомників були дуже близькі. Ти щось чув про Спілку Смарагдових Метеликів? Про Сесем?
Платон витрачає кілька секунд, але в голові — порожньо, тож він хитає головою.
— Це таємний клуб для підлітків. Ну, для тих, кого туди впустити. Юлій Вікторович був в останньому складі! — Із захватом каже Андрій, а потім зітхає. — Але він мало про це говорить… Вони були… останні. Там щось сталося… — Він стискає губи. — Щось страшне, через що клуб закрили назавжди. Недзельський теж був в останньому складі. Але його брат не колеться. Типу «секрет» і все таке.
— А твої двоюрідні брати? Діма та Анатолій? — питає Платон. Він знав про них, бо вони жили в одному районі, тож батько міг згадати імена. Періодично молоді обличчя хлопців з'являлися у під його забором, і єдина причина, чому Платона вони цікавили, — хлопці були з лиця хоч воду пий.
— Толік був, але він не любить про це говорити. Діма теж, але каже, що пішов з Сесему до закриття. Діма казав, що клуб сам себе зжер. Він так прогнив у власних правилах, що став смітником і пороком. Але я впевнений, що ми можемо його відродити! Виправити!
Платон різко напружується й поволі повертається до нього — як змія перед ударом.
— Не дивись на мене так! — Андрій знову нервово хихикає. — Я навіть зв’язався з братами Семипол. Вони погодилися допомогти нам із новим клубом! Справді… Діма, той шо Десятка, каже, що це погана ідея, але…
— Може, він має рацію? — сухо кидає Платон.
Андрій стискає губи, і решту дороги вони їдуть мовчки. Коли вони опиняються біля дому Платона, на телефон Андрія сиплеться шквал повідомлень від Ярослава. Андрій хмуриться й змахує спливаюче вікно. Але на його місці відразу з’являється нове. Потім ще два. Андрій уже відверто гарчить і бере телефон до руки.
— Вибач, Ярослав… ревнує! — обурюється він. — Побачив нас разом. Хоче знати, де ми
— Ярослав ревнує тебе? — Платон тихо дивується.
— Не до всіх, — Андрій хитає головою й активно стукає по дисплею телефона. — Він ревнував мене… ти ж знаєш, що я говорив з Лілією?
Платон від подиву ледь не роззявляє рота, але повільно киває.
— Він страшенно ревнував тоді, — зізнається Андрій. — Це секрет, окей? Він ревнує лише до «нових», з ким я хочу подружитися… Схоже… О-о-о-о, блін! — Він різко червоніє, очі лізуть на лоб, і ховає телефон. — Платоне, вибач, але мені треба бігти. Сьогодні я їду до Ярослава. Він сказав, що… О боже… Коротше, так. — Андрій ще більше червоніє. — Завтра попрацюємо разом? Мій музичний талант на рівні дна. Якщо не нижче.
Платон чудово розуміє, що той бреше: Андрій один із найкращих у школі. Як і його старші брати. У сім’ї Морозів це, здається, в крові — клавіші й струни.
Але Платон просто киває та виходить із машини. Андрій зривається з місця зі свистом шин по асфальту.