Я знаю, що ти зробив, і хочу кричати правду
Гімн частини lorde - green light
— Коли ти плануєш помиритися з Павлом? — питає Жасмін. Лілія сідає поруч із нею, навпроти Пашки.
Вони влаштували міні-вечірку «Таємний святий Миколай» одразу після Нового року. Раніше не вийшло зібратися разом. Останні навчальні дні та закриття проблемних предметів. Новий рік був занадто активним для всіх: хто зустрічав з родиною, а хто — з друзями. Тож звичайний будній день після тижнів святкувань став датою зустрічі вузького кола таємних Миколаїв, які вже стали Сантами. У школі дають чотирнадцять днів канікул між Різдвом і Новим роком, тож провести вечір разом було чудовою нагодою. Платон взагалі найбільше радіє довгим канікулам. У нього є п’ять днів нового року, щоб нічого не робити, замість того, щоб виповзати в сніг чи «соціалізуватися».
Лілія зиркає на Міну так, ніби питання було ударом нижче пояса. Міна лише підіймає долоні, здається, це білий прапор.
— Господи… Я ж просто спитала.
— Перед цим треба думати, — відрізає Лілія й ловить на собі найздивованіший погляд, на який здатне напудрене обличчя Жасмін.
Жасмін мовчки відвертається й кидає погляд на Дем’яна, який ніяково совається на місці — між Павлом та Романом.
Навіть смішно: вони всі знову посварилися буквально перед цією «дружньою» (вже не дуже) зустріччю. Якби Платон був таємним Миколаєм Дем'яна, то він би подарував йому щось максимально безглузде. Наприклад, книжку «Як інколи закривати рота і не ляпати зайвого».
Іронічно, що Дем’ян сьогодні мовчить. Після останньої розмови з Платоном вони майже не спілкувалися. Навіть у груповому чаті обидва трималися осторонь: за Дем’яна відповідав Павло, за Платона — Лілія. І Платон розумів, наскільки це дитячо й дурнувато. Але — як він сам казав — у нього є гордість. Виявляється, у Дем’яна вона ще більша. У нього его було розміром з орбіту Землі.
Дем’ян не підходить, не намагається сказати бодай щось, не кажучи вже про просте «вибач». А Платону, насправді, цього вистачило б. Болить дивитися на Дем’яна — усміхненого, ніби неушкодженого, ніби все нормально — коли Платон сумує за його підколами й уже був на межі написати: «Пішли прогуляємося?» Він думав, що принизитися і написати Демо першим було б ціною, яку він готовий заплатити. І все ж, не викладав валюту на стіл.
Тож щойно він бачить Дем’яна, то просто… тікає від нього і від його бурштинових очей.
— Починаємо, — оголошує Катя, плескаючи в долоні. — А де Платон?
— Секунду, — долинає з ванної, коли він чує своє ім’я.
Платон уважно дивиться в умивальник, куди падають великі краплі холодної води з його обличчя. Спроба зібратися до купи була, правда. Але розмова з Дем’яном добряче підкосила йому думки й сприйняття себе, і він ніяк не міг відчепитися від того, що Дем’ян у чомусь був правий. У Платона наче й немає «свого» обличчя — є одна й тисяча масок, ким він може бути. Тому коли він знову підіймає очі до дзеркала, з нього дивиться не він. Існували контури — блимають костюми, макіяж, яскраві губи, образи, які він уже носив або лише планує. Але жоден із них не є ним.
Справжній Платон — це давно забутий хлопчик, якого в школі не любили за дивний діалект, за «не ті» слова і за те, що він сміявся занадто голосно. Дитина, яка не витримувала насмішок і тікала додому, у дім, повний сестер, що займалися його навчанням і домовлялися з учителями про контрольні. Підліток, який уперше почув похвалу від матері за пошитий костюм — і вдруге від сестер за вдалий макіяж.
Платон виріс, а так і не встиг познайомитися із собою. Із тим, чого він хоче насправді. Його мрія — не бути дизайнером, стилістом чи знаменитим візажистом. Це просто те, що в нього виходило. Те, чого він навчився за роки гри в хованки із самим собою. Справжній Платон любив психологію й умів допомагати людям. Він не любив увагу на собі — але хотів, щоб у ній сяяли інші: Лілія, яка виходить на сцену й усміхається під оплески. Або Павло, який жартує — і посміхається лише тоді, коли посміються інші.
Платон дивиться на своє оленяче обличчя з червоним носом і веснянками та раптом хоче стерти макіяж повністю. Він знаходить міцелярну воду — сподівається, що власник не образиться, що він взяв трохи без дозволу. Кілька рухів — і майже нічого не лишається. Лише туш зібралася в кутиках очей, але він витирає й це. Ріжки та кучеряве волосся єдине, що нагадує про святковий настрій та його потуги стати частиною інтер'єра. Платон розстібає червоний жилет і майже виглядає як у звичайному одязі, який усі носять на домашні посиденьки з друзями.
Платон швидко приводить себе до пристойного, гетеронормативного вигляду й повертається до всіх, витираючи лице рукавом. Ніс все щипало, хоча він давно перестав плакати.
— Макіяж сьогодні був дуже милий, — зауважує Жасмін і простягає йому горнятко какао.
— Дякую, — Платон знову шморгає носом і сідає на підлогу з іншого боку від неї. — Шкода, що я його зіпсував.
— Усе ок? — Лілія нахиляється до нього.
Після того інциденту в їдальні вони так і не залагодили все офіційно, але й образ ніхто не тримав. Із Лілією це було легко. Не те, що з Дем’яном.
— Так, — Платон киває. Дем’ян не зводить із нього очей, аж поки Платон не відповідає поглядом. — Мені здається, так я виглядаю краще.
— Любий, ти завжди виглядаєш прекрасно, — Міна усміхається і гладить його по волоссю. — А той ідіот, який сказав тобі щось інше, — вона осудливо дивиться на Дем’яна, — чистокровний мудак.
— Ну, не такий прям «чистокровний», — бурмоче Дем’ян, але Катя клацає пальцями, змушуючи всіх замовкнути.
Катя — як дитина: хоче відкрити подарунки якнайшвидше, ніби в цьому весь сенс вечора. Роман нервово перебирає пальцями й поглядає на свій пакунок, тож Катя подає йому першим.
Домовилися дарувати максимально дурні дрібнички, і кожен отримує щось однаково безглузде. Міні дістається чохол із принтом кетчупу — хоча вона взагалі не любить соуси. Романові — окуляри для дайвінгу, хоча він не вміє плавати. Лілії трохи щастить: у неї набір мінікремів для рук. Дем’ян отримує ароматизатор у машину — начебто практично. Але пахне він однією певною «зеленню», тож практичність зникає. Платонові дістаються накладні нігті без клею, бо клей «не вліз у бюджет». Павлові — освітлювач для волосся, бо, цитата Жасмін: «сонце, всі тобі брешуть, і ти виглядаєш як морквина».
А Катрі — маленький конверт і підвіска-сердечко. Вона охоче розгортає конверт, читає листа з широкою усмішкою, а всі завмирають, ніби бояться зруйнувати її захват навіть зайвим кашлем. Та чим далі Катя читає, тим швидше гасне її радість — і зрештою вона мовчки складає аркуш, підіймає підборіддя так високо, ніби сльози можна втримати силою волі.
Не виходить.
Катя різко притискає великі пальці до внутрішніх кутиків очей і встає.
— В-вибачте, — заїкається вона, кидає подарунок на стіл і тікає.
— Що… — Міна теж підводиться, але Роман жестом зупиняє її й, підхопивши підвіску, йде за Катею.
У його домі є зимовий сад — єдина по-справжньому розкішна кімната серед старовинних меблів і важких картин. Роман любив тут сидіти ще з того часу, як тільки потрапив у цю родину, а взимку — тим паче, навіть попри прохолоду від скляних стін і стелі. Світло, відбите від снігу зовні, робить усе м’яким і білим, а зелень навколо густить повітря, ніби тут завжди весна.
Катя стоїть посеред цього, мов статуя заплаканого янгола. Романові здається, що світ завмирає разом із нею.
— Катю…
— Романе, будь ласка, не…
— Це останній рік, — каже він і зупиняється позаду. Різниця в зрості відчутна: Катя завжди здавалась йому маленькою, але зараз вона ніби зовсім «зменшилась», і він хоче обійняти її та зігріти посеред цієї зимової казки — але, як завжди, стримується. — Я б собі не пробачив, якби промовчав.
Катя обертається. Волосся ковзає по обличчю, очі мокрі, ніби її образили, а не… зізналися.
— Чому зараз? Чому не потім? Чому при всіх? — питає вона, але це не ті питання.
— А чому не раніше? Чому не віч-на-віч? Чому ти завжди обираєш не мене? — Роман сумно всміхається. Він підіймає руку й витирає сльози з її щік. Катя заплющує очі й ніби перестає дихати. — Я стільки разів намагався сказати. Стільки разів говорив прямо. Ти мене не чула.
— Ти ідеалізуєш мене в листі, — шепоче вона й показує йому погляд, повний сліз. — Романе, я… я не така.
Він тихо сміється й хитає головою, бо не вірить.
Роман витирає сльози ще раз і не прибирає руку, тримає долоню на її щоці — так, ніби це єдина тепла річ у цій прохолодній кімнаті.
— Для мене — така. І зір у мене ідеальний. Особливо на близькі відстані, — жартує він. Катя теж, попри все, усміхається крізь сльози.
Роман бере її другою рукою за талію й починає вести в повільному танці, хоча музики вони не чують. Катя сміється голосніше, ховає лоб у його ключицю, а Роман притягує її ближче й схиляє голову.
— Катерино Оснач — ти найдобріша, найрозумніша й найдивовижніша дівчина, яку я зустрічав у житті. Кожен день із тобою приносить мені щастя, а кожен твій дотик — спокій. Я готовий що завгодно змінити в житті, аби лише знати, що ти хочеш бути зі мною. Навіть якщо тобі страшно. Навіть якщо ти думаєш, що ми не підходимо одне одному.
— Яка ж ти закохана по самі вуха безтолочь, — бурчить Катя йому в шию. Десь посеред Романових грудей народжується сміх: щасливий, дзвінкий, як корок від шампанського.
— Я не маю звички брехати тим, кого люблю, — додає він, але Катя одразу зупиняє їхній «танець» і підіймає голову, щоб подивитися йому в обличчя. Вона світиться — та в очах усе ще сум.
— Що? — нервово питає він.
Катя стискає губи й робить крок назад, не відпускаючи його рук — просто тримає дистанцію, ніби збирається з духом.
— Я хочу, щоб ти знав, — каже вона й перекочується з носка на п’яту. — Я зустрічалася з хлопцями не тому, що кохала. А тому, що вони кохали мене. І вони були нормальні, не «погані». Мені здавалося, що це вигідна пара, що я зможу полюбити з часом. Але я помилялася. Я закохувалася — і з’ясовувалося, що тим людям я не потрібна. А ти…
— Так? — Роман питає майже пошепки, готовий втратити усмішку.
— Ти будеш першою людиною, в яку я закохаюся по-справжньому. Не тому, що «вигідно», — Катя відводить погляд, ніяковіє. — Я забороняла собі навіть думати про тебе, але… я більше не можу ігнорувати свої почуття.
— То це «так»? — Роман стискає її долоні в здивуванні, а Катя зітхає, ніби здається, і підіймає їхні руки вгору.
— Гаразд. Я буду твоєю дівчиною в новому році, — сміється вона й одразу опиняється в його обіймах. Роман радісно цілує її скроню. Катя закидає голову й сміється так, ніби їй нарешті дозволили жити.
— Я мріяв про це ще з середньої школи! — видихає Роман. — Тепер можна я тебе поцілую?
— Я офіційно твоя дівчина, Ромчику, — Катя сяє. — Але дякую, що питаєш. Це дуже мило з тв…
Вона сама обіймає його за шию й тягнеться до нього навшпиньки. І Каті здається, що це казка, на яку вона ніколи не заслуговувала: зимовий сад, зелений серед снігу, і Романові руки, які тримають її так, ніби страшно відпустити.
Катя завжди мріяла бути принцесою. Просто ніколи не думала, що її маленьку таємну мрію здійснить справжній принц на ім’я Роман Данько.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Шкільні канікули з двох тижнів перетворилися на три через люту негоду, а потім Платон ще й підхопив застуду, тож просидів удома додаткові чотири дні — замкнений із Галиною Михайлівною, бо його батько був у від’їзді. Григір Анатолійович Яр рідко затримувався в Сяйві довше ніж на два дні, але ближче до лютого навіть найлютіша холоднеча відступає. І в неділю зранку Платон таки знаходить батька в кабінеті.
— Григоре, — каже Платон, зупиняючись у дверях.
Він ніколи не називав його «тато» чи «батько». Завжди — по імені. Або «Григір», рідше Григорій та інші похідні, які батькові не подобалися. Завжди сухо, формально, ніби вони не родина, а двоє людей, які випадково ділять один дах. Платон знав, що Григірові Анатолійовичу це болить, але той і не наполягав на змінах. Як не крути — вони майже чужі.
— Платоне, — чоловік усміхається, на мить відривається від паперів, а потім дописує останні рядки. — Чим можу допомогти?
— Хотів дізнатися, як справи, — Платон сідає на стілець навпроти й мовчки чекає, поки батько закінчить. — У раді все нормально?
Учора ввечері батько обмовився, що має допомогти меру, й попросив не турбувати його до обіду. Платон прийшов майже одразу. Він не хотів би визнати це вголос, але йому подобалося іноді просто говорити з батьком. Бували дні, коли Григір Анатолійович приносив йому солодощі, улюблену їжу, навіть пробував робити «кіновечір» із улюбленими Платоновими фільмами. Не завжди виходило. Але Платон все одно був вдячний за саму спробу.
Час минав. Вони говорили про дрібниці — і обоє ніби скучили за цією дивною «двохособовою» тишею.
— Коли закінчиться ця зима, буде легше, — каже батько, закриваючи теку. — Снігу цього року надто багато.
Він киває на вікно — там усе справді біле й пухке.
— Довелося закупити вдвічі більше техніки, видати премії тим, хто прибирає, оплатити пальне… Було важко. Але витягнули. Сніг закинув багато наших підстанцій, лінії потребували екстренного ремонту, а дібратися туди ніяк… жах. А ти як, Платоне?
— Семестр тільки почався, — знизує плечима Платон. — Поки нормально. Мені подобається ця школа. Я знайшов друзів, тож стало простіше.
— Я дуже радий це чути, — Григір Анатолійович усміхається. — Андрій давно не заходив. Ви більше не дружите?
Платон хитає головою.
— У нього купа справ. Команда, інші друзі… і ще він загорівся ідеєю відродити один… секретний клуб. Він з минулого року щось таке починав. Казав, що зв’язувався з колишніми учасниками. Ти про це знаєш?
Григір Анатолійович ніби зависає на кілька секунд, дивиться на сина — і відвертається до вікна. Лише після кількох повільних кліпань очима він повертається назад у розмову.
— Спілку Смарагдових Метеликів? — питає він безбарвним голосом.
— Андрій скорочує до Сесем, — підтверджує Платон.
Батько стискає губи й підводиться.
— Ходімо. Я маю тобі дещо показати, — каже він і прямує до задніх дверей.
Платон ніколи не ходив у найвіддаленішу частину саду. Там стоїть маленький склеп, широкий, але вузький. Улітку його майже не видно через зелень, а взимку сюди зносять увесь сніг із ділянки. Та Платон помічав: доріжка до дверей завжди розчищена. Хто там похований, він не знав — родовим деревом ще не встиг поцікавитися.
Батько натягує шапку й шарф, виходячи в дрібний сніг.
— Що ти вже знаєш про Сесем? — питає він.
— Приватний клуб для дітей "елітки" міста. І все, — чесно каже Платон. — Як братства в університетах? Я не дуже хотів у це лізти.
Батько коротко всміхається.
— Усі мріяли потрапити в Сесем. Але ти правий: офіційно — тільки «по крові». Вірніше, за статусом. Був спільний бюджет, його поповнювали, щоб допомагати своїм. Влаштовувати прийоми, вечірки, якщо це можна так назвати. Правила були дуже строгі. Порушуєш, і тебе відрублять від "кормушки". Я розумію, чому Андрій хоче повернути то все, — ліхтарик Григіра мерехтить, й він хлопає по ньому долонею. — Це був неймовірний досвід для підлітків. Кожного року обирали голову, і він, хотів чи ні, повинен був тримати двері відкритими для інших. Пам'ятаю, як деякі могли жити тижнями у голови спілки, щоб не бачити батьків. Це ж рай свободи та можливостей… — Григір прочищає горло. — Дівчат спочатку не брали, правда, в метелики.
— Мізогінія, — шепоче Платон.
— Такі часи були, — погоджується Григір. Вони зупиняються перед кучугурою. — Сесем — це мрія для тих, хто не розумів, наскільки воно огидне. Люди тішилися своєю «вищістю» лише тому, що народилися в сім’ї з потрібним статусом чи грошима.
— Але ж ти теж там був, — Платон підмічає з легкою іронією.
— Молодість та дурість, — відрізає батько. — Та я завжди знав: Сесем — зло. Як не моє покоління, то наступне. Ми були бунтівними, не приховуватиму. Це були 90-ті, синку, — Григір стискає плече Платона й підштовхує його вперед. — Ми хотіли влади, грошей, статусу і отримали це. Останнє покоління зруйнувало не лише спілку — воно зруйнувало себе.
Він зупиняється біля дверей склепу й, ніби вагаючись, видихає. Відчиняє. Усередині запалює свічки. Платон повторює його рухи, стрясає сніг, витирає взуття, заходить.
— Хотів би сказати, що це родинний склеп. Що тут поховані твої пра-пра-прадіди. Це не так. Можливо, колись ти захочеш поховати мене тут. Мені вже не буде до цього діла. Але, мені важливо, щоб твоя сестра була похована саме тут.
Старша сестра.
— Не знаю, наскільки ти в курсі, як багато тобі прошепотіли місцеві самодури, — спокійно промовляє Григір. -- Чи це шок для тебе, чи ти вже очікував, чи... Я просто не знав, як сказати. Ти її ніколи не бачив — і це моя провина. У тебе була старша сестра. Вона жила зі мною. Її мама поїхала з країни, коли їй було чотирнадцять. Ми лишилися вдвох. Їй було сімнадцять, коли вона померла.
— Мені дуже шкода, — одразу каже Платон.
— Мені теж, — батько підходить до надгробка, протирає його тканиною. Платон бачить ім’я й дати. — Вона була чутливою дитиною. Я досі звинувачую себе, що не помітив… що вона переживала.
— Завжди здається, що пізно.
— Вона єдине, що в мене було… — Батько проводить пальцями по імені й стискає руку в кулак. — Я лишався з її матір’ю роками, бо вона любила її. Це не був щасливий шлюб. Ми були закохані, поки були молоді, але саме офіційні стосунки та спільна дитина нас розсварили. Потім я закохався у твою матір… але вона любила мої гроші. Я пізно це зрозумів. Пробач, що через це я довго не міг сприйняти тебе… як сина. Забрати від неї. Хоч і намагався, але недостатньо.
Він повертається, кладе холодну долоню Платонові на щоку і гладить, усміхаючись тихо й гордо.
— Я хотів забрати тебе раніше. Але твоя мама… вона по-своєму тебе любила. І не давала мені бачитися з тобою. Вона боялася, що я «заберу» тебе. А ще… вона брала гроші за зустрічі. Я платив. Багато. Коли вона померла, ти знаєш решту.
Батько хмикає, ніби згадка болить.
— Твоя сестра теж хотіла з тобою познайомитися. Ми називали її Аріель, як ту русалоньку з мультфільму, і в підлітковому віці вона сама фарбувала волосся в руде. Сумно, що вона ніколи не побачить, як ти одягався, бо вона мріяла носити те, що робиш ти. Ви дуже схожі. Дивно усвідомлювати це зараз. Важко. Болить, бо ви ніколи не пізнаєте одне одного.
Він відвертається, прибирає руку з Платонового обличчя.
— Тому ти забрав мене, щойно з’явилася можливість?
— Після смерті Аріель я кілька років просто… не жив. Мені здавалося, що якби ми переїхали з Сяйва, все було б по-іншому. Її матір пропонувала забрати до себе, але ж я вперся. Дурень... я дурень.
— Це були ті роки, коли ти не приходив до мене? — Платон раптом складає пазл.
— Я пробував один раз, — зізнається батько. — Але було страшно. Ти був надто схожий на… і я боявся привезти тебе сюди. Я просто надсилав гроші. А тоді… усе змінилося.
— Аріель хворіла? — обережно питає Платон. — Що сталося?
Батько стискає щелепу.
— Самогубство, — коротко відповідає він і ховає кулаки в кишені. — Вони… довели її. Я намагався. Слідство копало так глибоко, в пошуках хоч чогось на тих покидьків, але… — він обриває себе, ковтає злість. — Доказів не вистачило. Я не можу повністю звинувачувати міліцію.
— Хто довів? Про кого ти? — Платон майже шепоче.
Батько показує на смарагдового метелика, прикріпленого до лампи.
— Як нагадування, чому це сталося, — каже він. — Ти кажеш, що син Мороза хоче відродити Сесем… Мені від цього вже так болить. Хто там буде? Ти — розхідний матеріал? Роман — усиновлений? Чи, може, малий бандюк Дем’ян Мороз, чия родина втратила все через борги діда в казино?
— Що? — Платон різко змінюється в лиці. Ще секунду тому він співчував батькові, аж раптом ця нападка на його друзів змушує Платона шукати, чим захиститися. — Щойно казав, що Сесем були огидні, бо вирішували по грошах, статусу та крові, хто гідний бути метеликом. А зараз — говориш їхніми догмами! І з яких пір Дем'ян — бандюк?
Батько холодно дивиться на нього.
— Я платив йому, щоб він захищав тебе в школі, — каже він. — Класно він впоровся, до речі. Мені припинити йому переказувати щомісячні суми?
— Що?.. — у Платона в горлі стискається болюча грудка. Дем’ян нервував, коли вперше побачив Григіра. Батько, який запропонував «провести» Дем’яна до машини. Дем’ян, який наполягав, що він поганий і йому не можна довіряти… — Навіщо ти це зробив?!
— Я боявся, що у тебе будуть проблеми через твою зовнішність, і не помилився, — батько кладе руку Платону на плече. — Я хотів захистити тебе. А Дем’яну потрібні гроші. Він підробляє вишибалою, ти знав? Майже колектор, але менш офіційно. Підпільно. — Григір криво всміхається, побачивши Платоновий вираз. — Не знав. Ось тобі й «друзі». Але я радий, що він чесно відпрацював заплачені мною кошти.
— Ти… — Платон тремтить від люті.
— Я зробив усе, щоб ти не повторив її шлях! — Батько підвищує голос і киває на надгробок. — Усе! Якщо я ще раз почую про Сесем, то знайду кожного, хто буде в це замішаний, і розберуся з ними за порядками закону. Ти мені дорогий, Платоне. Як син. Як остання кров.
— Ти не врятував Аріель. Але це не означає, що мені треба купувати охорону чи друзів, — Платон стискає кулаки. — Я не вона. Ти маєш мені довіряти.
Батько повільно киває.
— Вона казала те саме, — відповідає він і дивиться на надгробок. — І ось ми тут.
Платон переводить погляд на напис.
Яр Аріна.
Сестра, яку він ніколи не знав і не знатиме. Але через яку його життя теж перевернулося.
Яріель.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Платон не впевнений, але Павло точно має надздібність знаходити людей, навіть коли ті хочуть сховатися від світу. Паша — останній, кого Платон боявся б зустріти, та все одно зараз він не був радий компанії.
Після розмови з батьком Платон міг довіряти лише двом людям. Лілії та Андрію. Що смішно, бо саме від Андрія почалася проблема з батьком. Тільки вони двоє справді цікавилися ним, а не тим, що «пов’язано з Дем’яном».
І все ж Павло стрибає на широкий підвіконник у бібліотеці так, ніби прийшов сюди навмисне.
— Класно виглядаєш, — каже він. — Ти сьогодні хто? Я взагалі не вкурюю.
Платон важко видихає, ляскає книжкою й підіймає очі. Це не косплей, а радше інтерпретація колекції Dolce & Gabbana весна/літо 2016 — з павичами, яких Платон намалював сам.
— Сьогодні без образу, — каже він нарешті. — Зрозумів, що якщо хочу в майбутньому бути дизайнером, то треба шукати власне бачення. Тому… пробую.
Павло сьогодні теж ближчий до свого звичного вигляду: темний одяг, але футболка й шкарпетки — яскраво-зелені. І волосся… Павло таки спробував той освітлювач, але вийшов не «платиновий», а жовтуватий відтінок, тож він реально став схожий на курча. Платон стримується, щоб не скуйовдити йому кучері.
— Розумію. Виглядає круто, — Павло усміхається й нервово стискає пальці.
— Ти щось хочеш, — каже Платон. Не питає — стверджує. Він завжди добре читав людей. Раніше думав, що це вміють усі. Тепер починає сприймати це як свою окрему «фішку».
— Ти знаєш, що ми з Лілією… останнім часом не дуже, — зізнається Павло. — Спілкуємося.
М’яко сказано. Павло ляпнув зайвого. Лілія отримала законну можливість колоти його, як хоче, й майже не отримувати пинків у відповідь. Не те щоб Павло міг реально зробити їй боляче. Вони всі тут не вміли бити по-справжньому, правда тільки по нервах. А Лілія ще й любила ігри, любила удавати, що їй байдуже, знаючи, що Павло все одно прийде і буде повзати на колінах.
— Чого ти хочеш, Паш? — Платон піднімає брову. — Я не в ресурсі гратися в загадки.
Павло цокає язиком.
— Грубо.
— Ти виглядаєш як «помаранчевий — це новий чорний», — Платон фиркає. — Кажи.
— Окей. Я облажався. Моє «зізнання» було крінжовим. Треба якось виправити ситуацію. Я попросив вибачення, але назад час не відмотаєш, і… все марно. Тож у мене питання. Який найкращий спосіб зробити сюрприз?
Платон тяжко зітхає й опускає ноги на підлогу. Якщо він не допоможе Павлові, щось піде шкереберть, і Лілії стане тільки гірше. Варіантів мало, бо Павло хоче швидкий варіант розвитку й вирішення. Тож вони домовляються: після уроків — зустрітися й зробити щось просте. Павло обіцяє не тягнути Дем’яна. Платон обіцяє привести Лілію.
Так і сталося. Платон веде Лілію в парк біля школи — і це нескладно: перші теплі дні, свіже повітря — Лілія це любить. Мінус один: Платон хоче додому й не планував бути на людях довше п’яти хвилин. Найменше він хоче наткнутися на Дем’яна й нарешті зрозуміти, який він насправді чмирина, віч-на-віч.
Він до цього не готовий.
— Не віриться, що семестр скоро закінчиться. Що далі? Викинути з команди кількох футболістів — кайф, але… — Лілія говорить без упину, як завжди, коли їй добре.
— Де він… — бурмоче Платон і перевіряє час. Павло запізнюється.
— Ми когось ще чекаємо? — Лілія зупиняється. Платон теж. — Бо якщо так, скажи одразу. Я не дуже хочу бачити Катю й Романа: вони занадто щасливі — мене нудить від заздрості. Я теж так хочу.
— Стосунки не падають з неба, Лілея, — Платон сміється і легенько щипає Лілю за щоку. Лілія відбивається й надуває губи. — Ти сама тролиш Павла. Могла б давно…
— Могла, але це не я вирішила за десять хвилин пройтися відбивним молотком по всіх друзях, — бурчить Лілія. — Я не люблю грубих людей.
— Обережно! — голос попереду занадто близько, щоб встигнути зреагувати.
Платон відскакує, а Лілія рефлекторно ловить винуватця. Скейтборд майже врізається в неї — і вони обоє валяться на траву між лавками.
— Вау! — виривається в Платона.
Після двох кумедних переворотів Павло опиняється зверху й притискає Лілію до землі руками.
— Попалась! — урочисто заявляє він із змовницькою усмішкою, але Лілія лише мружиться від запаморочення.
— Збивати мене з ніг — хрінова ідея, Павле Чорний.
— О, яка офіційність! — обурюється Павло. — Але я не знав, як інакше. Бо я в тебе втріскався так, що тепер і ти теж мусиш.
Лілія пирхає сміхом.
— Тобто тепер ти на рівні крінжових підкатів. Безтолочь.
— Бо ти збиваєш з ніг, — Павло усміхається. — Тому я й підкачуюсь.
— Та відчепись.
— Я вичерпав усі ідеї, як до тебе підкотити, — заявляє Павло і буквально влаштовується на Лілії, підборіддя — їй на груди. — І ти нікуди не підеш, поки не погодишся піти зі мною на побачення.
— Мої замерзлі нирки тебе не бентежать?
— Нехай вони змусять тебе швидше сказати «так», — Павло сяє.
— Що за егоїст. Як я раніше не помічала?
— Значить, ти мене так сильно любила, що була сліпа до моїх мінусів!
— Якщо я помічаю їх зараз — це означає, що я тебе вже не люблю?
Павло підскакує, перелякано кліпає.
— Дуже сподіваюсь, що ні, — видавлює він. — Ти. Я. Побачення. Або ми лежимо тут, поки не помремо. Разом. Як Ромео і Джульєтта.
Лілія сміється й закидає голову на траву.
— Схоже, ми обоє були б не проти, — каже вона й знову сміється з їхнього чорного гумору. — Вмерти. Окей, окей. Тільки злізь з мене. Трава холодна.
— Тобто ти таки зрозуміла, що теж мене любиш?! — радісно випалює Павло.
— Це було важко зрозуміти, коли ти на швидкості мало не вбив мене скейтом і кинув на мокру траву, — шипить Лілія. — Тут сиро! Ти взагалі думаєш про наслідки?
Павло морщить ніс, але виглядає щасливим, підіймається й простягає їй руку.
— Ем… — Платон ніяково мнеться збоку. — Можна я вже піду?
Лілія кидає на нього погляд «зрадник, який привів мене в клітку до дракона», але потім усміхається й махає: «Йди». Принаймні один плюс від Платонових нервів таки є.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Андрій видає найважчий зітх у своєму житті — такий, на який тільки здатні легені футболіста, який занадто часто «провітрюється» не там, де треба.
— Я не можу, — він грюкає книжкою й підводиться. — Я реально не витримую. Ви… — він показує пальцем на Катю й Романа, які дивляться на його драму в повному нерозумінні. — Ух!
Андрій підхоплює рюкзак і йде геть. Платон стискає губи, проводжаючи його поглядом. Роман і Катя теж обертаються.
— Він реально по тобі сохне, — каже Катя, округлюючи очі. — Я просто взяла Романа за руку, — уточнює вона Платонові, — і він щоразу так реагує, коли бачить нас разом.
— Я взагалі не розумію, про що ти, але окей, — Роман сухо повертається до книжки. — Андрій останнім часом якийсь… милий. Не знаю, чому він так реагує на Катю.
— На тебе, — одночасно кажуть Катя й Платон.
Роман різко підіймає голову — вони сказали це надто голосно для бібліотеки.
— Господи… — видихає він, дивлячись на них як на божевільних. — Добре. Окей. Як скажете.
Катя цілує його в щоку, щоб він не накручувався. Роман червоніє, Платон хоче зникнути, як і Андрій. Але навчання важливіше, тож він опускає погляд на конспект. І все ж на секунду відволікається — і помічає на полиці смарагдово-зелені книги про історію Сяйва. Один том стоїть і в кабінеті його батька, але Платон ніколи його не читав.
— Романе, твоя родина ж із старожилів, так? — питає Платон. — Типу, засновників?
Роман підіймає очі й мружиться.
— Так. Як і твоя, — обережно відповідає він.
Платон киває. Декілька прізвищ в поселенні були настільки давніми, що тягнулися, напевно, на тисячоліття назад. Хтось пережив розкуркулення, повернувся з Сибіру сюди, назад. Хтось же був тим, хто влаштовував ці розкуркулення, щоб вижити.
— Андрій хотів зі мною зблизитися, щоб відродити… Клуб Смарагдових Метеликів. Спілку? Якось так, — каже Платон, перебираючи пальцями сторінки. Він чекає реакції. Катя лише знизує плечима. Роман стискає губи так, ніби тема неприємна. — Ви… знаєте, що це?
Катя сміється без насмішки й хитає головою.
— Та це міська байка, — каже вона. — Типу, діти засновників колись мали таємний клуб. Але це ж дурня. Андрія просто дуже легко здивувати, і він на емоціях починає планувати дурниці.
Платон переводить погляд на Романа. Той мовчить довше, ніж треба, і нарешті каже:
— Як Катя сказала, — просто історії. Андрій хоче бути «важливішим» за натовп, от і марить.
Платон киває, але думки вже не про конспекти. Його батько ненавидів Сесем так, ніби це не легенда, а реальна рана. І Платон навіть не встигає довго варитися в цьому, бо з’являється найгірший сценарій. Дем’ян майже нечутно підходить до їхнього столу й сідає поруч.
— Поговоримо? — питає він, і повітря навколо Платона стискається.
Платон мовчить кілька секунд, наче обирає відповідь, а потім хитає головою, не підіймаючи очей.
— Приходь сьогодні до мене. Я не хочу говорити про це в школі, — прямо каже він.
Він рідко так говорить, але цього достатньо, щоб Дем’ян зрозумів: сталося щось погане. І, здається, Дем’ян здогадується, що саме.
— Я поясню, — каже він і проводить пальцями по столі. Додає, збиваючись: — В-вибач. Я ж попереджав.
— Дем’яне, — Платон зітхає і все ж підіймає погляд — але не в очі Дем’янові. — Не зараз.
— Добре. Я, правда, вибачаюсь, — повторює Дем’ян, підводиться й уже звертається до Романа й Каті: — А ви двоє… огидні.
— Ми просто сидимо поруч! — обурюється Катя.
— Я все відчуваю! — бурчить Дем’ян і таки йде.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Дем’ян ніби спеціально чекає кілька днів, щоб Платонові стало трохи легше й він міг говорити без істерики. Платон же за ці дні встиг придумати десятки варіантів діалогу: як відповісти, як поставити на місце, як не розплакатися, як не зламатися. Він не знав, чи це кінець їхньої дружби. Але якщо спілкування з ним було для Дем’яна лише заробітком — то в цьому, можливо, і є фінал.
А потім Дем’ян стоїть у дверях. Платон не пускає його в кімнату. Після третього стуку він відчиняє, виходить у коридор і веде Дем’яна надвір.
— Я сподівався, що ми хоча б поговоримо, перш ніж ти мене виженеш, — бурмоче Дем’ян. Виглядає так, ніби біг сюди. Руки тремтять.
— Поговоримо. Але не вдома, — Платон коротко киває.
Сад у Ярів доглянутий, як на картинці. Учора садівники вже готували його до весни: підстрижені кущі, обрізані дерева, гілля складене купою біля родинного склепу. Платон сідає на лавку з подушками, які, певно, залишила економка чи батько. Дем’ян сідає поруч — не надто близько, але й не далеко.
І все це відчувається неправильно: надто чужо для двох людей, які ще недавно були «своїми». Але, мабуть, у будь-якій дружбі є момент, коли ви вперше по-справжньому сваритеся. Просто Платон не думав, що це буде так гидко.
— Можеш говорити, — каже Платон.
Дем’ян фиркає.
— Я знаю, що батько платив тобі, — Платон не дає йому вставити і слова. — Він сам мені сказав. Класно, що ти мовчав.
— А як ти уявляєш таке зізнання? — Дем’ян різко повертається. — Прямо? Я сподівався, що ти ніколи не дізнаєшся.
— Тобто ти збирався тягнути ці гроші з мого батька вічно? — Платон різко обертає голову, оглядає Дем’яна з відразою. — А бити людей — це твій план на майбутнє?
Дем’ян відкриває рота, приголомшений атакою, але швидко збирається і розвертається до Платона всім корпусом.
— Я попереджав, що я не хороша людина, — каже він.
— То це моя провина, що я тепер злий? — Платон стискає пальці. Голос тремтить, але він тисне далі. — Ти не можеш просто сказати «я поганий» і думати, що це звільняє тебе від пояснень. Мені не стане менш образливіше. Не очікуй, що я проковтну твою херню й удам, ніби нічого не сталося.
— Я не знецінюю твої почуття, — Дем’ян хитає головою. — Але ти не знаєш моєї сторони подій. І вже звинувачуєш мене.
— Ніби ти збираєшся пояснювати?
Вони дивляться один на одного із стиснутими щелепами. Дем’ян злиться більше на себе — це видно. А Платон відчуває зраду так глибоко, що будь-які заготовлені фрази стають гострими, як леза.
— Усе, що між нами було: дружба, компанія, те, як Міна мене прийняла, як Катя мене підтримувала… це все було брехнею? — кожне слово ріже Платона, хоча він мужньо тримає планку впевненого тону. — Будь чесним, Дем’яне.
В одну мить з Дем’янового обличчя злітає агресія. Він виглядає наляканим. Ніби тільки зараз до нього доходить, що Платон боїться не грошової ситуації, а того, що все навколо могло бути постановкою.
— Боже, ні. Ні, Платоне, — тихо каже Дем’ян, закриває очі долонею й шукає правильні слова. — Вони не знають про мене й твого батька. Вони справді тебе люблять. Як і я. Як я люблю тебе. Це… це не… — він прибирає руку, сіпається до Платона, але зупиняється і відкидається на спинку лавки. — Навіть якби мені не платили грошей, усе було б так само. Крім того, що ми зараз сваримося через це. Я знаю, що мав би сказати з самого початку. Просто кожного разу було страшно, відкладав на потім, аж ось це потім і наступило прямо на мене.
— Радий, що ти це усвідомив, — Платон сухо зітхає.
— Пробач, що так сталося, — Дем’ян говорить швидко. — Я думав: якщо скажу про угоду з Анатолійовичем, ти перестанеш зі мною говорити. Почнеш шукати підступ. Не довірятимеш. Я боявся, що ти втечеш від нас усіх, як ти… — він ковтає слова.
— Як я зазвичай робив, — підхоплює Платон, стискаючи губи. — Він тобі розповів.
— Так. І це була одна з причин, чому я погодився. Я… не завжди втручався, пам’ятаєш? Бо боявся, що якщо я постійно тебе «відбиватиму», ти почнеш питати. І потім, коли дізнаєшся, що… все це було наче вистава — ти вирішиш, що ти в цьому цирку головний клоун.
— Але ж це і був цирк, — Платон каже тихо. — Ти мене обдурив.
— Григір Анатолійович не просив казати тобі щось про костюми, — Дем’ян різко хитає головою. — Це була моя дурна думка, яку треба було залишити при собі. І… тобі, до речі, так справді личить, — він киває на Платона. — Сподіваюся, тобі подобається, як ти виглядаєш сьогодні. І вчора. І минулого тижня. Насправді — завжди. Але я, мабуть, трохи необ’єктивний.
Платон киває, але не відповідає.
— Коли ти пробачив Андрієві, — Дем’ян підіймає голову, — я подумав: може, і в мене є шанс, якщо ти колись дізнаєшся. Андрій зробив гірше, ніж я… але я зрозумію, якщо ти не захочеш дружити. Просто знай: у мене були причини.
Він нервово перебирає шнурівки на худі.
— Батько казав тобі про мою сім'ю?
Платон глухо підтверджує.
— Мені було п’ять, коли мій дід програв усе, — Дем’ян говорить рівно, але очі стають темнішими. — Будинок, землю… усе. А потім… ми лишилися без захисту. І виявилося, що прізвище в цьому місті нічого не вирішує, якщо ти не свій у правильних колах.
Він видихає.
— Дід пересварився з усіма. Батька викинули з Клубу. Я був замалий, щоб щось відновити. Дід був певен: «ми ж Морози», все буде класно. А в результаті… нічого. Дід зник. Бозна, вкрали чи сам втік. А борги лишились. Батько не витримав і повісився. Залишилися тільки я і мама. Хтось колись допоміг нам — оплачував школу, їжу, одяг. Вони досі платять за навчання.
Платон слухає, не кліпаючи.
— Мене цькували, — продовжує Дем’ян, — але був Єгор Грімський. Він захищав мене, коли ніхто не міг. Великий, сильний. Я тоді вирішив, що хочу бути таким, як він. Пішов у бокс. І пообіцяв собі, що захищатиму інших.
Дем’ян гірко усміхається.
— Коли мені було п’ятнадцять, дядько запропонував «легкі гроші». Сказав: «хочеш закрити борги діда — зароби». Я погодився. Спершу — дрібні справи: натиснути, налякати, щоб повернули. А потім… мене втягнули глибше. Там було різне. Нелегальне. Бійки. Я закрив борги, купив мамі власний дім, купив собі машину, відклав на навчання. Усе це — через ті справи з колекторами.
Платон ковтає, відчуваючи одночасно лють і жаль. На його сім’ю. На Дем’яна. На сам світ. Бо Дем’ян занадто молодий для такого життя, і Платон раптом розуміє: він не знає, як його звідси врятувати.
— Твій батько, мабуть, знав про мою роботу. Тому й звернувся до мене, — тихо каже Дем’ян. — Але, Платоне, я б і без його грошей усе одно був поруч. Мені справді були потрібні гроші… але ти теж був потрібен. Повторю, я зрозумію, якщо ти не пробачиш мені. Тоді я більше ніколи не напишу, не дам про себе знати, не буду лізти. Просто… — він проводить рукою по волоссю. — Ти мені сподобався відразу. І я би все одно намагався бути поруч з тобою. Чим більше я тебе пізнавав… тим більше…
Дем’ян дивиться прямо на нього.
— …тим сильніше я до тебе прив’язувався. І мені було страшно. Я боявся сказати щось зайве. Я підбирав слова. Намагався не торкатися без потреби, не дивитися так, щоб не зніяковіти…
— Мені здається, чи ти зараз говориш уже про щось інше? — Платон напружується й випрямляється. Йому страшно передбачити, що Дем’ян скаже далі.
Дем’ян раптом сміється. Легко, майже беззахисно — так, ніби хтось влучив у найболючіше і водночас найсмішніше місце.
— Пам’ятаєш, я казав, що ти в мене щось украв? — Дем’ян мружиться з хитрою усмішкою. — Ти здогадався, що саме?
— Ти казав, що коли я зрозумію, то буду шокований, — Платон згадує і чесно хитає головою. — Але всі мої варіанти… занадто соромно вимовляти.
Дем’ян знову сміється.
— Дам підказку. Це те, що неможливо повернути назад.
Він чекає, чи Платон вгадає. Платон розводить руками. Дем’ян поводиться нетипово: надуває губи, як ображений, і Платонові знову стає дивно від того, наскільки Дем’ян уміє бути не таким, як у школі, якщо вони лише удвох.
Він жестом підкликає Платона нахилитися ближче й теж подається вперед — зупиняє губи біля Платонового вуха, ніби збирається сказати найбільшу таємницю в житті.
— Ти вкрав моє серце, — шепоче Дем’ян крізь усмішку. — І я не буду просити його назад.