Подаруй мені кохання, подаруй мені біль, закрути моє життя в штормовий прилив
Гімн фіналу: The Royal Concept – Hurricane
Весна в Сяйві — це те, чого Платон ще ніколи не переживав. Спекотні дні, теплі вечори й крижані ночі, вулиці в повному цвіті яблунь, груш і вишень. Сонячні ранки, які він любив неймовірно сильно, опівночі вже за ними тужив та мріяв скоріше б прокинутися і знову дихати сонцем. Напевно, причина, чому час так швидко пролетів, була не лише в погоді.
Платон розуміє: коли ти щасливий, час злітає вгору, і якщо хочеш запам’ятати все — треба проживати мить усім серцем.
Тож він так і робить.
Він пам’ятає кожен важливий день. Величезну вечірку на день народження Романа, де Дем’ян тягне його на танцпол, поки в обох не збивається дихання, а потім просто веде нагору грати в улюблену гру Дем’яна. Того разу Платон узяв погану роль і добряче розніс Бетмена. Найсумніше те, що він не пам’ятає кінця ночі. Щойно заплющив очі, як вже прокинувся на плечі Дем’яна з болем у шиї, а Павло дрімав на його руці, пускаючи слину в солодкому сні.
Потім була прем’єра вистави Лілії. Вона пролетіла сценою, кожним рядком, а у фіналі купалася в оплесках, як і заслуговувала.
Був і ще один момент: невеличка вечірка за межами міста, у нічному клубі, куди Жасмін притягла всіх, хоча вони досі неповнолітні. «У мене свої методи», — сказала вона. Цього разу вони майже не танцювали: лиш стояли на вузітті рівно, грали в дурні алкогольні ігри й нарешті Платон погодився з Дем’яном — Міна не така вже й погана. Її «зовнішні» друзі гірші, а вона насправді навіть мила.
День народження Дем’яна виявився камерною вечіркою в гостьовому будинку Павла — бо Дем’ян з мамою якраз переїжджали в новий дім. І, як Дем’ян сказав, він не може дозволити Платонові зустріти його маму, доки не пояснить їй, що Платон — його хлопець. Платон ніколи офіційно з цим не погоджувався зустрічатися та й не планував (поки що). Тож вони лишаються «друзями». Надто довго для Дем’янового терпіння, але підозріло комфортно для Платонової тривоги перед будь-якими зобов’язаннями. (Платон навіть не знав, що вона в нього є. Сюрприз.)
Але, чорт забирай, травень у Сяйві був для Платона чимось зовсім новим — і ніде на Землі він не бачив нічого подібного.
Травень тут — найкрасивіша пора. Вдень тепло, і все навколо починає цвісти, дратуючи носи алергіків. Вечори прохолодні й свіжі через вологий клімат й легкий бриз, що неслась від річки Місячної, озера та дамби. Вночі приходив грозовий фронт: небо спалахувало яскравими блискавками, природу огортав шум дощу або справжньої зливи. І запах ялівцю. Усюди. Лоскоче в носі, колеться в нюху, але для місцевих — рідний. Сяйво не нагадувало жодне місто, де Платон бував, не показувалося схожим на жодне, коли він дивився кіно чи серіали. Тут все було так, як треба, і в той самий момент — шкереберть.
Будинок родини Чорних рятує їх від мокрого взуття й волосся. А Мінин глінтвейн рятує від застуд.
— Відкриваю сезон гарячого вина! — Вона розливає по склянках червоний напій.
— Зараз сезон холодних штук, — Паша стягує мокрі шкарпетки.
— Мені й без цього холодно. Всередині.
— З таким серцем тебе й алкоголь не зігріє, — пиркає Павло і отримує легенький ляпас по потилиці від Каті Оснач.
— Та ну, він правий, — закочує очі Жасмін, простягаючи Павлові склянку. Той дякує кивком. — От навіть зараз: у вас усіх пари, а я… одна.
Роман кривиться від нерозуміння й оглядає кімнату. Вони з Катею — офіційно разом. Лілія все ще «грає в недоступність» із Павлом, але судячи з того, як Павлова рука лежить у неї на коліні, сумнівів, що це вже майже стосунки, немає. Дем’ян і Платон влаштувалися біля каміна — на двох кріслах на віддалі одне від одного.
— Вони теж «одні», — бурмоче Роман, показуючи на них.
Катя робить ковток й на чудо вдало пирхає всередину стакана так, що він ледве не йде через її ніс.
— О Боже, ти як, нормально?! — Роман одразу допомагає їй відкашлятися й подає серветки. Лілія теж давиться сміхом.
— У тебе, здається, тунельний зір, — каже вона, насмішкувато насупивши брови. — Між Дем’яном і Платоном давно щось є.
— Воно з’явилося ще з того дня, як Платон сюди приїхав, — бурчить Роман цілком резонно.
— От саме, дурнику, — сміється Жасмін, піднімаючи брови. — Ти просто був занадто зайнятий, щоб помітити, як вони весь цей час дивилися одне на одного. Я рада, що в них теж усе добре. І випускний скоро. Я більше не буду Дем’яновою «дівчиною для прикриття» на ньому.
— Тебе й так ніхто не запрошував, — бурчить Павло, закочуючи очі.
— Взагалі-то, мене запросив Андрій Мороз, — огризається Міна. — Думаю, Ярослав не так на мене сердиться, як ти думаєш.
Це запускає чергову «дружню» перепалку між Пашою та Жасмін, але двоє в іншому кутку будинку ледь чують ці звуки. Дем’ян водить великим пальцем по краю склянки, прослідковує за рухом очима.
— Ти тоді нічого не відповів, — згадує він той момент у саду Ярів і поглядає на реакцію Платона. — Я зізнався, а ти… шок? Огиду? Недовіру? Що відчув?
Платон підіймає брови й втягує повітря крізь зуби.
— Мені ніколи… не зізнавалися, — каже він, прикушуючи губу. — Я подумав, очевидно, що це взаємно.
— Не дуже, поки ти цього не скажеш, — Дем’ян усміхається й хитає головою.
— Дем’яне…
— Плато-о-оне, — протягує він і нахиляється ближче. — Твій батько не платить мені за те, щоб я в тебе закохувався, якщо ти раптом так думаєш.
— Ні! — Платон махає руками. — І це таке сильне слово! Ти ним розкидаєшся надто легко.
— Розкидаюся правдою? — Дем’ян сміється, і в його очах блимають хитрі півмісяці — Платон від них тане. — Спитай Міну: я буквально готовий за тебе горло перегризти, якщо треба.
— Не варто. Гризти горло, тобто.
Вони мовчать. Платону хочеться сказати більше, було б що.
— А що тоді? — Дем’ян щиро не розуміє. Він зісковзує з крісла й стає навколішки перед Платоном, дивлячись вгору. — Скажи, що мені зробити, щоб ти нарешті повірив: це не жарт.
Платон зітхає, бо й сам не розуміє, чому йому так страшно. Він завжди хотів мати когось, окрім сестер і мами. А коли залишив їх — уперше знайшов справжніх друзів. Він спілкувався з людьми й раніше — це не проблема в епоху інтернету. Але таких, як у Сяйві, у нього ніколи не було. І він знав: більше не буде. Тому й боїться — зіпсувати й втратити.
Дем’ян не чекає відповіді.
— Я вже втомився, — шепоче він так, щоб інші не чули. — Втомився стримуватися. Хочу тримати тебе за руку. Хочу підтримати дотиком, коли ти злишся чи тобі боляче. Я хочу нарешті поцілувати тебе, бо я сто разів уже був на межі…
Платон торкається пальцем його губ, нервово сміється.
— Замовкни. Вухам аж боляче від того, як вони червоніють, — жартує він. Дем’ян сміється теж. Платон ловить мить і бере його за руку. — Ти мені теж подобаєшся.
Дем’ян уже майже сяє, але Платон одразу підіймає долоню, зупиняючи його тріумф.
— Але. Я не буду зустрічатися з неповнолітнім колектором, бо не збираюся щодня трястися — чи побачу тебе завтра, і які рани доведеться обробляти. Я поговорю з батьком, якщо тобі потрібні гроші на школу…
— Цсс, — Дем’ян стискає його руку. — Я знаю. Розумію. Окей.
— Серйозно?! — Платон дивується.
— Ти думав, я відмовлюся і ми не будемо разом? — Дем’ян навіть не одразу в’їжджає.
— Ні… тобто… — Платон червоніє від сорому. — Ти так швидко погодився.
— У самурая немає цілі, є лише шлях, — мудро каже Дем’ян. — Лілія мені мем із цим скинула.
— З якого це часу ви так близько спілкуєтеся? — Платон зиркає на Лілію, але та надто зайнята Павлом і його безкінечними розмовами.
— Відтоді, як я зрозумів, що ти мені подобаєшся. А це давно, — бурчить Дем’ян і тягне Платона за руку. — Хочу тебе розчарувати, бо хоч я і зроблю все, щоб ми були щасливі та нерозлучні, ти не був і не будеш причиною, чому я кину роботу колектором. Однією з причин так. Шкода втрачати купу грошей, але це не проблема. Я готовий багато чим пожертвувати заради тебе.
— Дем’яне…
— Бла-бла-бла! — Міна безцеремонно вламується в їхню розмову й плюхається на місце, де щойно сидів Дем’ян. — Коротше: усе, що він тобі каже про почуття, множ на три. Клянусь, це щеня ніколи не було таким нестерпним. Його скиглення, як він «страждає», було таке гучне, що це все можна було прискорити в рази. По Платону було видно, що ти вкрашився в Дем’яна ще з першої зустрічі. — Вона кидає Платонові осудливий погляд, але це, як завжди, її театральність. — Я навіть здивувалась, що ти тоді мене поцілував! Як мило, що я була твоїм першим поцілунком, правда?
Дем’ян обурено зітхає й легенько штовхає її в коліно. Жасмін майже не реагує — лише посилає йому повітряний поцілунок і підморгує.
— Яка різниця, хто був першим, якщо потім був найкращий, — кидає Платон, знову захищаючи Дем’яна, хоча це й не потрібно.
Міна здивовано відкриває рот, а потім починає сміятися.
— Якщо він, — вона тикнула поглядом у Дем’яна, — твій найкращий поцілунок, то ти точно по вуха закоханий. Без варіантів. Мої вітання. А тепер ідіть уже звідси і… як там… підвищуйте кваліфікацію з «губної фізкультури».
— От і підемо! А ти свою заздрість тримай при собі, Снігова Королево, — буркоче Дем’ян, підводиться, тягне Платона за руку й веде з дому.
Вони зупиняються за кілька кроків від літньої тераси. Дем’ян обережно накидає на Платона плед, а сам виходить на ще сухі дошки — дощ сюди поки не дістався. Платон зачиняє двері — тепер вони не чують компанію, а дощ нагаяє атмосфери близьких канікул. Клацає запальничка, і незабаром у повітрі з’являється різкий запах цигарок.
— Брехати — погано, — каже Дем’ян. — А раптом я й справді погано цілуюся?
Платон закидає голову й сміється, потім штовхає Дем’яна плечем.
— З практикою стане краще, — жартує він.
— О-о-о, спокусливо, — Дем’ян усміхається й видихає дим. Він грайливо підходить ближче, скорочує відстань і дивиться Платонові прямо в очі. — Тоді я удаватиму, що мені потрібно дуже багато практики.
Дем’ян чекає, що Платон відступить, але той стоїть і чекає, що буде далі. Коли між ними лишається зовсім мало простору, Платон зухвало підіймає брову.
— Битися не страшно, а поцілувати того, хто подобається, страшно? — питає він і швидко переводить погляд на Дем’янові губи, а тоді знову в очі.
— Страшно зробити щось не так і все зламати, — відповідає Дем’ян чесно. — Руйнувати простіше, ніж будувати, знаєш?
— Спершу треба хоч щось збудувати, — Платон нахиляється й шепоче так, що його чує лише Дем’ян. — А як я бачу… будівельник із тебе так собі.
— Ох, Платоне… — Дем’ян ледь не гарчить, викидає недопалок у мокру траву й бере Платона за талію та плече, притискаючи до стіни біля дверей. — Зводити мене з розуму — це твій найкращий образ.
Він усе одно зупиняється на мить — їхні носи торкаються, і Платон раптом розуміє: Дем’ян теж боїться.
— Ти знаєш… ти міг поцілувати мене тоді, — шепоче Платон. — На тій вечірці. У кріслі. Я б дозволив. Я теж хотів.
— Тоді було б надто швидко, — видихає Дем’ян. — Я б усе зіпсував.
— Ти сьогодні забагато говориш, — Платон нервово сміється й заплющує очі на секунду.
— Ага, — Дем’ян стискає його міцніше, а другою рукою знаходить його долоню. — Страшно, що очікування не справдяться.
— Дем’яне, будь ласка, замовкни вже, — Платон майже сердиться — і це знову вириває з Дем’яна короткий сміх. — Наче це я тебе спокушаю.
— Технічно…
— Дем’яне!
— Добре, добре, — він відступає на півкроку, щоб подивитися на Платонові щоки — калиново-червоні. Дем’ян ковтає, лиже губи й тихо питає: — Ти пам’ятаєш, що ти мені подобаєшся, так?
— Ти мені теж.
— От і добре, — задоволено каже Дем’ян. — Бо ти тепер мій.
І нарешті наважується. Поцілунок виходить не «ідеальним» і не кіношним — живим, справжнім, таким, від якого в Платона мліють коліна й одночасно стає спокійно, ніби все стало на місце.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Павло Чорний, хоч і нижчий за Лілію, сильніший — і це грає йому на руку, коли треба змусити її зробити щось проти волі. Візит до кабінету Юлія Вікторовича Змієва — саме такий випадок.
— Юлій Вікторович — топ! — заявляє Павло, тягнучи Лілію за руку до кабінету психолога. — Він реально може допомогти, якщо знайде підхід. І з ним просто… цікаво. Я йому довіряю. Він нікому нічого не розповідає — навіть батькам. Моя мама намагалася щось випитати, а він її виставив. Тож не переживай...
— Ще слово й мені здасться, що ти закохався в Юлія Вікторовича і я маю ревнувати, — бурчить Лілія.
— Ну… недалеко від правди, — жартує Павло, але Лілія різко гальмує й дивиться на нього так, що він одразу замовкає.
— Мій тип — емо-хлопці. Якщо ти не помітив, подивися в дзеркало.
Павло знову тягне її, чуючи за спиною сміх і колючі коментарі. Він звик. Орис — особливий вид «болю в дупі». Павло це любить. Її — можливо, теж.
— Один візит до Юлія Вікторовича — і ти мені винна бонус, — торгується Павло, і Лілія помітно пожвавлюється, коли вони зупиняються біля дверей із яскраво-зеленою табличкою. — Звикнеш — буде простіше. Я з ним уже кілька місяців. Він класний, повір!
— Окей, я зрозуміла, що ти фанат шкільного психолога, заспокойся, — Лілія вириває руку й схрещує її на грудях. — Аванс.
Вона вказує на щоку й нахиляється. Павло пирхає сміхом, але залишає короткий поцілунок.
— Подзвони, як закінчиш, — каже він, тикнувши в телефон у її руці. — Я чекатиму.
— Так, я зрозумів із першого слова! — роздратований голос чути навіть крізь зачинені двері.
Двері відчиняються — і перед ними стоїть Ярослав Мороз із типовим «мене все дістало» виразом обличчя.
— На що витріщилися, генії? Зіскучилися по тому, щоб вам напхали в пику? — кидає він.
— Відчепись, — сухо каже Лілія, зневажливо оглядаючи його.
— Слиш ти, чучало, знаєш шо...
— Ярославе Морозе! — гримить голос із кабінету, і Ярослав миттєво вдихає, ніби рахує до десяти.
Це допомагає: він без істерики зачиняє двері, відходить на кілька кроків і раптом розводить руками.
— У мене проблеми з агресією через те, що я все в собі давлю, — несподівано зізнається Ярослав. — Удавати, що все нормально, більше не буду. А ви? Як справи?
— Не твоя справа, — оогризається Павло, стаючи між ним і Лілією.
— Ого… хтось тут із характером, — Ярослав усміхається криво. — А де той солодуля-ведмедуля, який бігав за Дем’яном? Чи це вже той Павло, якого я хотів побачити з...
— Я тут, — Павло усміхається й нахиляє голову. — І все ще можу зламати тобі обличчя. Разом із Дем’яном, до речі. Він буде радий.
Ярослав закочує очі, цокає язиком, махає рукою Павлові та дивиться на Лілію.
— Можемо якось поговорити наодинці? — питає він несподівано ввічливо. — Юлій Вікторович сказав, що я відчуваю провину. Перед тобою. А щоб перестати, треба це виговорити. І… я хочу вибачитися за те, що зробив тобі.
— Пішов ти н— ай! — Лілія підстрибує й злісно дивиться на Павла, який легенько штовхнув її, підказуючи правильну відповідь. — Добре.
— Після останнього уроку, на стадіоні, — Ярослав підморгує й кидає погляд на Павла. — А з тобою я ще...
— Вийди уже, будь ласка, — бурчить Юлій Вікторович в дверях й оглядає трьох. Його руде волосся стирчить у різні боки, ніби він так і не укладався після сну. — Ну? Хто наступний?
Лілія робить глибокий вдих і підіймає руку. Шляху назад немає.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Ярослав чекає Лілію там, де й обіцяв. Зазвичай стадіон під час останніх уроків порожній, якщо не рахувати найбезстрашніших футболістів, які ліниво ганяють м’яч. Але сьогодні їм щастить: у Андрія свої справи. Далі, на інших трибунах, хтось просто гріється на сонці.
Лілія не сідає одразу — стоїть трохи осторонь. Ярослав дістає пачку цигарок і спокійно прикурює.
— Ти куриш? — питає він.
Лілія хитає головою, схрещує руки.
— Воно й видно, — хмикає Ярослав.
Лілія закочує очі. Ярослав видає короткий сміх.
— Я прийшла не за порцією образів, — каже Ліля. — Я прийшла слухати. Я можу піти, якщо ти...
Вона робить крок назад.
— Стій! — виривається в нього. Ярослав різко видихає, потім вдихає знову, затримує дим.
— Підійди. Прошу… Мені багато треба сказати, а це не так просто. Частково — бо я ніколи такого не робив. А ще… — він думає й трохи розслабляється. — …бо я бачу, як Павло тебе любить. Інколи я вмію грати роль людини, якій байдуже на колишніх друзів, але мені не байдуже. Мені, правда, приємно, що ти з ним добре поводишся. Навіть якщо тепер моє місце — дивитися на це з-за лаштунках.
Лілія фиркає сама до себе: це найдовша й найвідвертіша розмова з Ярославом за все життя. Ліля не рахує той діалог, коли вона плутала Андрія з Яриком.
— Загалом… не Андрій тоді злив твої фото. Це був я, — каже Ярослав.
— Я знаю, — спокійно киває Лілія.
— Ти… — Ярик стискає цигарку між пальцями. — Серйозно? І погодилася поговорити зараз?
— Я ще й знаю, що ти переспав із Дем’яном, — додає Лілія з кривою усмішкою. — Мені сказати Платонові?
Ярослав зиркає на неї, хіба що не пускає блискавки.
— Думаю, Дем’ян уже й так сказав йому. Не хвилюйся, — бурчить він і видихає в інший бік. — Але ти колись замислювалася, чому я це зробив?
Лілія знизує плечима. Для неї важливо лише те, що Ярослав це зробив і ніхто його не зупинив.
— Булінг. Тобі було весело. Ти «будував авторитет», приносячи в жертву слабшого, — сухо каже вона. — Сподіваюся, ти знаєш, який ти мудак.
Ярослав цокає язиком і сумно усміхається.
— Абсолютно, — погоджується він. — Немає дня, щоб я не шкодував. Це найогидніша річ, яку я зробив. Тоді я думав, що мені байдуже, вдавав, що так. Але кожен раз, коли я бачив тебе, це було як доказ, що я опустився на саме дно. І заради чого? Я й сам не знаю. Я не думаю, що ти мене пробачиш. Але я все одно прошу пробачення.
— Я не пробачу, — різко каже Лілія.
— Добре. Але я хочу, щоб ти знала, чому це сталося, — Ярослав зітхає, гасить цигарку й сідає рівніше, ніби готується до промови. — Я заздрив і був ревнивий.
Він нарешті дивиться прямо на Лілію .
— Я заздрив Десятці… він виростив мене як свою «тінь», і мені здавалося, що я маю перевершити його трюки. Я хотів зробити щось таке, на що він ніколи б не пішов. Мені здавалося, що він боїться визнати свою темну сторону. Я не знаю, чи ти знаєш Діму, але він умів плести інтриги так, що мої спроби сьогодні здаються смішними. Я поранив людей, які були для мене важливі, навіть не усвідомивши цього. Що б Діма не зробив, йому пробачали це, але не мені… Мої "друзі" зреклися мене.
Ярослав ковтає.
— А ревнощі — ще банальніші. Я був закоханий в Андрія з першого року старшої школи. І він цього не бачив, бо… ну, бо «ми ж хлопці», — Ярослав зображає ширші плечі й дурнувату гримасу. — А ця показна «мужність» у їхніх головах не терпить нічого, що виходить за рамки.
— Забери мене від твоїх метафор, — простогнала Лілія. Ярослав сміється. — Закоханий в Андрія — окей. А я тут до чого?
— Ти прийшла в нашу школу, але не знала, що те, що адміністрація приховує від публіки, можуть знати діти. Я все знав про тебе. Мав тупість сказати Андрію, а для нього це було як червона ганчірка для бика, — пояснює Ярослав. — Він зацікавився тобою, хотів зблизитися. Що я міг би зробити? Я боявся, що він справді… піде далі. Що він може закохатися в тебе — раніше ніж я наважуся освідчитися. Я все робив як у тумані. Хотів прибрати тебе з його поля зору, не зізнатися йому і водночас не показати іншим, що я теж… інакший. Бо тоді футболісти б мене з’їли. Тільки Дем’ян серед них — ще більш-менш нормальний.
— Що дивує, якщо чесно, — зітхає Лілія й сідає поруч. — Тобто ти намагався мене вигнати зі школи, бо ревнував Андрія і боявся зізнатися? Тому зіпсував моє находження тут?
— Я не можу зізнатися — він пошле мене. Навіть зараз! Андрій буде нормально сприймати інших, але не себе, — Ярослав нервово крутить пальці. — Я або «друг», або «ніхто». Він стільки натяків не помічав… Мені соромно це визнавати. Але не про мене зараз. Я хочу хоч якось виправити те, що наробив. І «відповідь ударом» може й не допомогти, але… принаймні дасть тобі відчуття, що справедливість існує.
— Що? — Лілія сміється, бо Ярослав говорить дуже серйозно.
— Пропоную зробити «1:1» між нами, — каже Ярослав повільно. — Я зроблю фото з табличкою «я гей» і розвішаю по школі. Мене не виженуть, та й я не захочу піти звідси, але позор знатний. Тупий, але ганьба ще така. Мене почнуть принижувати. Я втрачу рештки поваги, за яку так чіплявся. Те, що я цінував, вже розламалося після мого вчинку щодо тебе. Моя компанія — люди, яких я зневажаю. Бо більше ніхто зі мною не спілкується. Андрій досі зі мною — і то диво, — Ярослав ковтає. — Я сумую за Дем’яном. Я вчора реально плакав, бо не міг бути поруч, коли він був такий щасливий через Платона. Я знаю, що заслужив. Але… я теж хотів би ділити з ним моменти, як раніше. Я не думав, що він захистить тебе і ми перестанемо дружити.
— А хіба не спілкуєтеся? — питає Лілія, згадуючи ту сцену на трибунах.
Ярослав сміється не гірше змії, повної отрути в іклах перед укусом.
— Хотів би, — каже він. — Пощастило, що ми іноді можемо перекинутися словами. Обкашляти питання. Але найкращим другом я для нього вже не стану. Мені шкода, Ліліє. Не тому, що я себе жалію, а тому, що ти не заслужила бути втягнутою в мій бруд. Мені здавалося, я хитріший за всіх і можу робити будь-що без наслідків.
— Добре, що ти нарешті зрозумів: ти не головний герой, — сухо відповідає Лілія.
— Хто знає, може, колись і стану, — пробує пожартувати Ярослав.
— Мрій, — фиркає Лілія й дивиться на нього.
Ярослав, по-дитячому наївно, сподівався, що Лілія його просто пробачить — без реальних дій, без доказів. Він думав: вона надто добра. Але Лілія дивиться на нього секунду — і киває.
— Давай, роби, — спокійно каже вона й підводиться. — Я з задоволенням подивлюся.
— Ти жартуєш?!
— Це твоя пропозиція, — Лілія кліпає довгими віями. — Не зробиш — я зіллю запис нашої розмови. Я все записала.
У Ярослава відпадає щелепа.
— Ти… серйозно?
— Хочеш перевірити? — Лілія піднімає телефон із записом. — Або робиш сам, або я підсвічу все. І про тебе, і про Дем’яна. Йому, може, байдуже. А от що скаже Андрій, заради якого ти так трясешся?
— Яка ж ти… сука, — каже Ярослав майже з повагою.
— Я навчилася захищатися завдяки тобі, — Лілія всміхається. — Чекатиму твоє «камінг-аут шоу».
Ярослав не змушує чекати: наступного ранку Лілія бачить по школі його «самоприниження» — і робить вигляд, що неймовірно здивована.
Андрій
чому ти ніколи не казав, що я тобі подобаюсь?
Ярослав
бо ти самозакоханий і впертий
з'єби
подалі від мене
по можливості
Андрій
слав [не доставлено]
що [не доставлено]
ти мене заблокував?! [не доставлено]
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Випускний у Сяйві — єдине шкільне свято, куди збираються всі мешканці міста: від найвідоміших прізвищ, які приходять самі подивитися та молодшим показати, як старші «виходять у доросле життя». І до лінивих глядачів, яких привабили кулі біля школи й красиво прикрашений вхід у актовий зал.
Уся компанія тут — разом із Міною та її букетами для різних знайомих, у яких сьогодні останній офіційний шкільний день.
Роман помічає, як Катя нервово смикає ногою, поки директор читає імена. Скоро буде її черга. Він бере її за руку, стискає, переплітає пальці — і це наче заспокоює, але вже за секунду нога знову починає сіпатися. Роман зітхає. Сьогодні — їхній останній день на позиції школярів. Далі — іспити, вступ, рекомендаційні листи. Він готовий пройти це. Але Катя так боїться, ніби приречена.
— Все буде добре, — шепоче він.
Катя киває, але потім, не помічаючи, впивається нігтями в його руку.
— Я не залишу тебе одну, — спокійно каже Роман, дивлячись на тих, хто виходить по дипломи. — Ми з’їдемося, вступимо, і я буду поруч.
— Я не хочу бути причиною, через яку ти обереш університет«нижче твого рівня, — шепоче Катя у відповідь. Роман мимоволі хмикає. — Ні, Рома, серйозно. Це тільки більше мене тривожить. Наче я тягну тебе назад.
— Мій найкращий варіант — бути з тобою, — твердо каже Роман і повертається до неї. — Ніколи не сумнівайся в моїх рішеннях. Що б я не обрав, куди б не пішов — я ніколи не звинувачу тебе в тому, що ти «зламала мені майбутнє».
— Але...
— Досить, — шипить Роман. — Це мій вибір. Ти не маєш права вирішувати за мене, що краще. Я допоможу тобі, пам’ятаєш? Ми вступимо в один університет — хороші оцінки, хороші рекомендації. Ти відмінниця, Катю. Як і я. Ти розумна не випадково, а тому що старалася, — він легенько торкається її скроні, і Катя усміхається. — Твоя голова на місці.
Він жартує, бо їхній вчитель історії завжди казав "а голову не забув" й це травмувало багато поколінь учнів.
— Романе…
— Де б не було — важливо, з ким. Я хочу бути поряд. Якщо щось піде не так — я зміню університет. Як ти захочеш. А до того — довірся мені.
— Катя Оснач! — оголошує директор.
— Добре, — Катя киває й силоміць посміхається. Вона цілує Романа в щоку, підводиться під крики Павла, Лілії та Міни, які волають її ім’я найгучніше.
І їй здається, що школа — кінець усього. А потім вона бачить Романа на сцені — його широку усмішку, що підтримує і розуміє: це початок. Її шлях. Її свобода.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Костюми й піджаки не асоціюються ні з чим добрим. Кілька років тому всі учні школи Гетьмана носили тільки їх. А потім новий президент добився дозволу на вільний стиль, зламавши столітню традицію тиску.
Тепер старі й непотрібні фраки дістають лише раз на рік — на випускний. Платон Яр, хоч і не знає гіркої передісторії «офіційного стилю» в стінах школи та Сяйві, насолоджується рідкісним виглядом Дем’яна: той не в шкірянці, а поправляє сорочку, недбало розстібнуту на грудях. І усміхається Платонові півмісяцями, ловить моменти й цілує його, коли може.
Неподалік Павло Чорний старанно шукає на небі Полярну зірку. Знайшовши, він одразу штовхає Лілію в плече, силуючи підняти голову.
— Найяскравіша, але не найближча, — каже він із розумним виглядом.
— Ти так добре знаєш зоряне небо. Плануєш бути астрономом? — сміється Лілія, обіймаючи його за плечі.
— Ні, я просто хочу блиснути знаннями, щоб пофліртувати з гарною людиною, — театрально озирається Павло. — До речі, ти не знаєш, де вона?
— Зараз уб’ю, — сміється Лілія. — Уже шукаєш заміну мені? Чи тобі мало наших стосунків?
— Та ну, Лілеє, — Павло закочує очі й міцніше обіймає дівчину. Вона стоїть на бордюрі. У цій позі різниця в зрості кумедна: Лілія дивиться на нього трохи згори, але це не заважає Павлові захоплюватися нею. — Я просто… знаєш, як у тих дурних фільмах… — він зупиняється, ледь не кажучи «романтика». — Коротше. Мені подобається дивитися, як супутники проходять, — він знову показує на небо. — Зірки — ніби каміння. А супутники…
— Як Платон, — вгадує Лілія задумливо.
Павло сміється, повертається й бачить у Лілії в очах світло, яке колись підкорило його з першої зустрічі.
— Приблизно, — погоджується він.
Їхню ідилію перериває Міна, яка бурчить, що тверезі шкільні вечірки — не для неї і що вона пронесла «дещо» під сукнею. Дем’ян зупиняє її вчасно, бо бачить неподалік Юлія Вікторовича Змієва. Той лише незворушно відвертається, ніби нічого не чув і не планує чути.
— Отже, це останнє літо, коли ми всі тут разом і щасливі, — каже Жасмін, піднімаючи напій, розбавлений краплею алкоголю. — Зробімо його класним!
— І удачі всім! — додає Лілія, приєднуючись до тосту.
— Ура! — підхоплює Катя й чокається з ними.
Інші теж радісно кричать, вітають одне одного з кінцем школи й початком нового навчального року. Павло нервово крутить товсте кільце, дивлячись на всіх — бо ніколи б не повірив, що настане момент, коли йому не треба буде вдавати щастя щосекунди. Роман міцно обіймає Катю, заривається носом у її волосся. Жанна кривиться, але насправді шалено радіє за них.
Лілія знову думає про зірки.
Про те, що наступний рік може не бути «особливим», як той, що закінчується. Але він точно буде новим.
— Платоне! — радісно махає здалеку Андрій Мороз, підіймаючи стакан. Але близько не підходить — насторожено дивиться на Дем’яна. Ярослав на випускний узагалі не прийшов. Або вдав, що його тут немає.
Юлій Вікторович ще раз оглядає випускників і майбутніх старшокласників. Він уперше зголосився чергувати на святі, бо пам’ятає, як добре, коли дорослий не збирається карати дітей за дрібні витівки. Він уже хоче піти, коли хтось поруч вигукує:
— Яр!
Юлій Вікторович обертається — і серце провалюється кудись у п’яти. Знайомого гучного сміху немає. Немає рудого, хвилястого волосся. Немає маленької фігури. Є лише Платон у руках Дем’яна: Дем’ян швидко цілує його в скроню й веде геть.
Юлій опускає погляд на землю. Мабуть, він ніколи не звикне і ніколи не прийме правду.
Кажуть, минуле треба відпускати. Важко, коли воно витатуйоване по шкірі й у пам’яті. Але Юлій спробує. Колись. Не зараз.
— Так, — шепоче він і підіймає очі на холодні, блискучі зорі. Повітря пахне ялівцем і вологою. Він ненавидів цей запах до кісток, але щоразу вдихав глибоко, щоб згадати лише одне ім’я, від якого холоне кров.
Яріель.