Пообіцяй, що збережеш секрет, якщо я ним поділюся
Гімн частини Charli XCX - Secret (Shh)
Юлій був усім, ким Павло хотів би здаватися. Він навіть ловив себе на думці: зіпсувати біляве волосся, яке шість місяців намагався тримати «чистим». Перефарбувати його в таке ж яскраво-червоне, як у його терапевта — горде, зухвале, живе. Павло ще думав про пірсинг у вухах, а може, й у носі. Але мати вижене його з дому, а вітчим «виховуватиме» до кінця його днів.
«Павло крутив у голові одне й те саме: як стати таким крутим, як Юлік?». Нічого путнього не приходило до думки.
— Скільки ти будеш на мене витріщатися? — питає Змієв. Він не відривається від паперів і робить нотатки.
— У вас класні пірсинги, — вголос каже Павло.
Юлій криво всміхається кутиком губ, але очей від письма не підводить.
— Що тебе цього тижня гризе? — Питає психолог. — Тільки не бреши: я вже чую, як ти вигадуєш чергову маячню.
Павло робить заспокійливий вдих й обережно підбирає слова.
— Ми тусовалися не так давно. Усе було класно. Ну, майже, але нічого серйозного. Потім ми поїхали поїсти, і я заснув. Точніше… удавав, що заснув, бо мені набридло бути веселим і чарівним, — Павло натягує фальшиву усмішку і надто активно жестикулює. Це нарешті привертає увагу Юлія. Той відкладає ручку, відкидається на спинку крісла й справді слухає. Саме цього Павлові й треба було. — І… Платон сказав їм — моїм друзям — те, що я сам не міг сказати дуже довго. Він зрозумів мене швидше, ніж люди, з якими я дружу роками.
— Що саме? Передай основну думку.
— Платон сказав їм звернути на мене увагу. Хоча… Я от подумав: він і сам міг би це робити, правда?
Юлій кілька секунд обмірковує, зрештою, хитає головою.
— У Платона обмежені знання про тебе. Це лише моє оціночне судження, але було б логічним, що твої друзі тебе добре знають. З позиції Платона, звісно. Думка давніх, близьких друзів важлива. Тож він і хоче, щоб вони тобі допомогли. Що ти відчув або подумав, коли Платон сказав таке?
— Те, що він правий.
— А емоції?
— Злість, бо він правий. Заздрість, бо у Платона більше причин боятися втратити нових друзів, але він йде їм наперекір.
— Ти хотів би вести себе так само?
— Іноді, — погоджується Павло. — Я хочу висловлювати більше думок. Хочу навчитися просити допомоги. Коли намагаюся, то ніби горло зараз чи вибухне, чи стиснеться. Не знаю, як це описати — таке відчуття…
— Клубок в горлі, називається. Він виникає, якщо ти не можеш висловити почуття, і вони тебе ніби душать, — Юлій Вікторович зітхає і спирається ліктями на стіл. — Паш, скажу не як психолог, а як давній знайомий: проблема не в твоїх друзях і не в Платоні, — Павло нервово починає перебирати нитки на манжеті, що одразу кидається психологові в очі; Паша різко зупиняється — і від цього тільки ще сильніше «згортається» в кріслі. — Просити допомоги вперше — важко. Згодом буде легше. Ніхто за тебе цього не зробить. Просто почни. Відкрийся тому, кому довіряєш найбільше. Це буде найбільший крок уперед. А якщо щось піде не так — ти завжди можеш повернутися до мене, добре?
— Юлій… — Павло зітхає з таким роздратуванням, що готовий завити. — Ви… ви ж просто шкільний психолог! Ви навіть… не знаю! Який нормальний спеціаліст піде працювати в школу?
Змієв спокійно не реагує на різкий спалах гніву. Це відчай. Одна зі стін та спосіб захисту.
—Не довіряєш моїй здатності тобі допомогти? Бо хороший фахівець не працював би тут.
— Я не це хотів… — Павло збивається; психолог клацає язиком. Павло замовкає. — Добре, так. Не тому, що я вважаю цей рівень роботи недостатнім. Просто не розумію: вас, ваш вибір залишитися тут, чому ви намагаєтеся допомогти мені. Мені важко повірити, що наші щотижневі зустрічі щось змінили. Я не розумію, чому мої батьки думають, що ви — кращий варіант ніж платні сесії. Типу… ну подивіться на себе. Ви виглядаєте як...
— …наркозалежна рок-зірка, яка влетіла в бедтріп? — Юлій намагається не засміятися. Він знає, наскільки далекий від канонічного «психолога в окулярах і твідовому піджаку». — Павле, зовнішність — це лише оболонка. Я так виглядаю, бо я такий є. Платон вдягається як кабаре-зірка, бо хоче виділятися… або щось ховати. Лілія носить мішкуватий одяг, щоб не показувати тіло, і ще сутулиться, бо соромиться свого зросту. Іноді одяг — це броня. Але це не означає, що я поганий психотерапевт.
— Але ви ж мені так і не допомогли за весь цей час...
— А як я маю допомогти людині, яка вголос заявляє, що я не можу? — чоловік тихо всміхається і нахиляється вперед, зчіплюючи руки на столі. — Павле, психотерапія працює тільки тоді, коли людина готова її приймати. Поки ти думаєш, що наші зустрічі марні: вони такими і будуть. Розумієш?
— Якщо чесно, то не дуже.
— Окей, — Юлій озирається і помічає пачку цигарок. Береться за неї й показує Павлові. — Залежності. Ти в курсі, що будь-яка залежність (навіть якщо має фізичні прояви) починається з психіки? Якщо людина одного дня вирішує, що більше не хоче курити, — вона кидає. Якщо людина вирішує, що плацебо вилікує її від кохання, — плацебо спрацює. Тепер зрозуміліше.
— Не зовсім.
Юлій зітхає.
— Я можу допомогти тобі лише тоді, коли ти справді дозволиш мені це зробити. Коли дозволиш собі прийняти допомогу. Неважливо, скільки ми тут говоритимемо про життя, шрами чи друзів. Земля не посунеться, доки ти не визнаєш, що я даю дієві поради. До того моменту ти просто тусоватимешся в моєму кабінеті, а твої батьки й далі не поведуть тебе до приватного спеціаліста. Павле, я за освітою не «шкільний психолог». Я психотерапевт. Саме той, хто тобі потрібен. Я працюю в школі, бо моя мета — не допустити того, що майже зламало моїх друзів приблизно десять років тому. Ти знаєш, про що я. І ще — бо я бачив, як ти ростеш. Я давно здогадувався, що з тобою може статися, хто може зламатися першим. Я досяг своєї мети. Тепер я можу допомогти тобі й іншим. Я не звинувачую тебе за те, що ти сумніваєшся через стереотипи про «шкільних психологів». Але на відміну від тебе, у мене є ціль у житті — і я до неї дійшов. Можливо, моя тирада тебе хоч трохи заспокоїть.
Павло стискає губи й обдумує почуте. І не брехатиме — фокус змінюєится. Не лише щодо Юлія, а й щодо самого себе.
— Добре, — нарешті каже він, дивлячись терапевту в очі. — Ваша порада. Як психолога?
— Ми не роздаємо порад. Тобі самому треба...
— Окей! — Паша ляскає в долоні. — Ваша порада як старого друга.
Юлій сміється так, що закидає голову назад
— Юліан Вікто...
— Покажи друзям справжнього себе, — терапевт перестає сміятися, але ніжна опіка застигла в його погляді. Ох, йому дійсно не все одно.
— А якщо їм не сподобається?
— Тоді пошли їх нахер, — прямо каже Юлік. — Якщо їм не подобаєшся ти — значить, це не друзі. Знайдеш інших. Добре?
— Добре.
— Чудово.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Дем’ян наздоганяє Платона майже біля шкільної брами, коли уроки вже закінчилися. Сьогодні Платон виглядає на рівні нормальності, якби не темні вузькі окуляри та плащ із блискучої шкіри, що світився під ліхтарями. Нещодавно він передивився «Блейда».
— Тобі дуже личить, — кидає Дем’ян і не дає навіть подякувати: — Поїдеш з нами? Павло за кермом.
— Ем… вибач, — Платон хитає головою й притискає сумку до стегна.
— Та ну, просто відпусти свого водія. Думаю, йому не завадить вихідний.
З багатьох причин Платон не хоче зізнаватися Дем’янові, з ким саме їде додому. І головна причина з’являється сама — так вчасно, щоб Платон не вигадував нових відмазок.
— Платоне Яр! Ну ти глянь на себе! — здалеку гукає Андрій Мороз. Поруч із ним іде Роман Данько, масажуючи скроні. — Я не думав, що після нашого марафону по «Блейду» ти реально так одягнешся.
Платон оглядає себе, знизує плечима. Андрій підходить і, сяючи, закидає йому руку на плече.
— Погнали.
— Па-па, всім! — Платон розгублено махає. Роман відмахується через головний біль, а Дем’ян дивиться так, ніби Андрій — ворог народу.
— І давно ви з Андрієм так міцно здружилися? — питає Дем’ян, але не зупиняє їх, коли Андрій розвертається до машини.
— Та не так давно! — Андрій не вловлює Дем’янового тону. — Я спочатку й не знав, що Платон син Григіра Анатолійовича Яра. Він із родини-засновників, і такі, як ми, мають триматися купи.
Роман примружується від цих слів, а Дем’яна ніби зараз знудить.
— Моя сім’я теж із засновників.
— Ми вже друзі, Ромчику! — пояснює Андрій, а тоді повертається до Дем’яна. — Тобі не зрозуміти.
— Я теж із родини-засновників. Ми буквально родичі, Андрюха.
— Ну так, але… — Андрій нервово переводить погляд на Платона, тоді знов на Дем’яна. — Ти бідний, тож...
— Андрію, ти зараз серйозно?.. — Платон міняється в обличчі.
— Тобто якби не родина і гроші, ти б не розмовляв з Платоном, — Дем’ян удає, що «думає». — Гм. Тоді ясно. Ходімо, Ром.
— Мені байдуже на гроші! — Андрій обурено забирає руку з Платона, але Дем’ян уже розвертається й тягне Романа за лікоть. — Я б усе одно з тобою спілкувався, Платоне. Мені реально все одно.
Погляд у Андрія щирий, й це ще більше збиває з пантелику. Чим більше часу Платон проводить із ним, тим краще розуміє одну просту річ: Андрій не стільки злий, скільки… нестерпно дурнуватий. Не відверто поганий. Радше легко піддається впливу. Він простий до смішного: говорить те, що думає, і робить те, що не встигає обдумати. Інколи це смішно — але зараз ні.
— Так, бо Катя попросила, — вколює Платон.
— Ні! Тобто… ну, так, вона була першою причиною. Але ти реально класний! — Андрій посміхається. Це теж щиро. — Ходімо.
Платон сміється, й усе ж іде за ним. Якби Дем’ян дав шанс, Платон не був би з Андрієм сьогодні. Але Дем’ян не залишив вікна: просто розвернувся і пішов. Нічого страшного в тому, що Платон і Андрій дружать чи бодай нормально спілкуються, наче нема. Вони справді якось зійшлися. Андрій щиро цікавився тим, що Платон робить із костюмами та макіяжем. А Платон дізнався, що футбол для Андрія — дитяча травма, яку той навчився маскувати під «розвагу»: «Легше удавати, що мені весело, ніж ненавидіти тата за те, що він мене змусив».
Платон не може позитивно оцінити те, що Андрій не соромиться бути поруч — але все одно оцінює. Бо футболісти дивляться косо, та Платона більше не чіпають. Можливо, саме тому він і продовжує говорити з Андрієм, але не планує розповідати Дем’янові. Єдине, що його лякає, — реакція Дем’яна.
— Ти хімію шариш? — питає Андрій, коли машина повертає до дому Платона. Ворота відчиняються автоматично, але їм усе одно треба кілька секунд зачекати.
— Не дуже, — Платон хитає головою. — Це не моє.
— Блін, окей, тоді краще спитаю батька.
Щойно вони заходять у будинок, Андрій вітається із Галиною так, ніби знає її сто років: перекидається з нею кількома ввічливими фразами, питає, як справи. Покоївка коротко відповідає й відпускає їх на другий поверх. Платон навмисно йде повільно, щоб Андрій встиг наздогнати.
— Галина Михайлівна казала, що вечеря буде за кілька годин, але може принести нам перекус, — каже Платон.
— Я не голодний, — відказує він.
— Я теж, тоді не будемо її смикати.
Платон заходить у кімнату першим і починає роздягатися по дорозі до шафи: на ньому жахливий гольф, який він мріяв зняти весь день. Плащ надто теплий навіть для холодної погоди. А ще той клятий шкіряний жилет увесь час скрипів, як старий стілець, і це страшенно лякало Лілію.
— У мене завтра тільки література й німецька… — Платон знімає все й залишається в штанах; його це не бентежить. Він відчиняє шафу й на ходу повертається до Андрія. — А в тебе?
У цей момент Андрій стягує футболку і теж лишається в самих штанах. Посеред кімнати Платона.
— Де твої… речі? — це єдине адекватне запитання, яке Платон здатен вимовити.
Андрій тупо завмирає на секунду, потім блискавично натягує футболку назад і, червоний, підхоплює худі з підлоги.
— Я… — він червоніє ще сильніше, аж як стиглий гранат, і ляпає себе по щоці. Платон перестає дихати. Він не знає, як реагувати, тому просто застигає на місці. — Вибач. Я можу пояснити.
Платон повільно відвертається, відчиняє другу дверку шафи й ховає своє страшенно збентежене обличчя за нею, поки шукає футболку. Він робить це довше, ніж треба, щоб заспокоїтися — хоча б зовні. Коли нарешті обертається, Андрій уже сидить на ліжку, сперши лікті на коліна, обличчя в долонях.
— Андрію, — Платон починає максимально спокійно, сідає в крісло й трохи підсувається ближче. — Чому ти щойно роздягнувся?
— Я подумав… ти роздягнувся, і я… — думки в нього рвані й без зв’язку; він рідко так сильно нервує — це видно по тремтінню й паузах.
Платон збрехав би, якби сказав, що такого вже не бачив.
— Андрію, ти гей? — питає він прямо й наполегливо, щоб звучати впевнено.
— Ні! — Андрій різко підводить на нього очі, а потім знов ніяковіє. — Але я відкритий до експериментів і...
— Андрій, про таких, як ти, кажуть: «шафа скляна».
— Вибач, я… неправильно тебе зрозумів, — Андрій підривається й кидається до дверей. — Вибач.
— Андрію! — Платон хапає його з силою і буквально тягне назад до ліжка. На перший погляд Платон худий і слабкий, але, коли треба, у нього вистачає хватки, щоб посадити переляканого хлопця на місце. — Ти спалився, немає сенсу ховатися. І я нікому не скажу.
— Чого ти такий сильний? — бурмоче Андрій, коли скидає його руку.
— Ти забув, що я Ярославові ніс ламав? — Платон криво всміхається.
— Я думав, то випадково вийшло. Щасливий випадок, — визнає Андрій, а тоді хитає головою. — Вибач, це була помилка. Я тебе неправильно зрозумів.
— А якби правильно зрозумів — що тоді?
Андрій знову червоніє і накриває обличчя долонями, коли відкидається назад. Відповідь не потрібна — вони обоє й так бачать її картинками під повіками. Платонові аж бридко. Не тому, що це Андрій, а тому, що вони реально подружилися.
— Хтось іще знає? — Платон не хоче звучати, ніби читає нотації, але не виходить. Платону одночасно шкода Андрія, й так само він його бісить: як узагалі той міг подумати про таке з ним.
— Катя, — видихає Андрій, потираючи брови. — Вона сказала, що нам варто спробувати подружитися, бо ти мене зрозумієш. Може… навіть допоможеш.
Платон вибухає сміхом.
— Те, що я ношу райдужні штуки й роблю макіяж, не означає, що я гей, — каже він.
Андрій підводиться на ліктях.
— Ти не гей? — дивується він.
— Андрію… — Платон зітхає. — От зараз це важливо?
— Ні… — Андрій зізнається і заплющує очі. — Просто… тепер не думаю, що навіть ти мене зрозумієш.
— Ти серйозно?
Андрій зводить брови, стискає губи — і за мить до нього доходить: справді, Платон — «ідеальний кандидат», щоб вилити душу.
— Я думав, тобі буде легше сказати, хто я. Що я відчуваю. Бо ти зрозумієш. Я знав це навіть без Каті, — його погляд на стелі.
— Це егоїстично. Це не моя відповідальність. Я не маю в цьому варитися.
— Я знаю! І мені шкода! — відчайдушно скиглить Андрій. — Але ти не розумієш. Ніхто не розуміє. Я виріс у цьому місті. Мене тут усі знають. Усі чекають, що я буду «кимось», і я не можу це зруйнувати.
— Спробуй піти до Юлія Вікторовича, — пропонує Платон.
— Він мені як старший брат, та ну нафіг! — Андрій протестує. — Я навіть із Толіком про це не можу говорити, а ти пропонуєш мені піти до його друга дитинства? Тому я й шукав інші варіанти. І так вийшло, що під руку підвернувся ти.
Платон тяжко зітхає.
— Я пробував з Лілією, — продовжує Андрій. — Коли почалися плітки, це було як зелене світло. Якщо вона дійсно транс, то у нас була б спільна тема. Якщо ж ні, то просто класно було поспілкуватися. Ліля була таким шансом... Як промінь світла для мене. Я дуже хотів, щоб вона мені допомогла. Але футболісти дізналися, що ми спілкуємося, і почали підколювати мене, а я злякався. Лише Рома і Дем’ян намагалися їх вгамувати. А я… гальмо. Тупо промовчав. Мені досі так соромно… А потім… — Андрій потирає зап’ястя, ніби там лишився відбиток. — Дем’ян мене знайшов. Я пам’ятаю, як, коли він мене вдарив, я навіть не пробував захищатися. Я подумав: ну, так і має бути, правда? Я заслужив. Він мав би бити сильніше. Я от часто про це думаю, і ще ні разу...
— Він мав бити Ярослава, а не тебе, — сухо каже Платон. — Це не ти зруйнував життя Лілії. І, до речі, Ліля довго не знала, що це був ти… що ти з нею говорив. Не так давно вона дізналася.
— Краще б вона й далі не знала, — видихає Андрій.
— Згоден, — каже Платон. — Але, Андрію, ти ж не можеш кидатися на кожного, хто хоч трохи схожий на «стереотипного гея» або відкритого ЛГБТ, розумієш? Це не допоможе тобі побороти внутрішню гомофобію. Тобі треба зізнатися собі, друзям… і потім — людині, яка тобі реально подобається. Тобі хтось подобається? Тобто… так, бо ти ж зрозумів, що ти гей…
— Так. І тепер Рома мене ненавидить, — перебиває Андрій.
— ...Бо ти і Катя… Стоп, що?! — Платон аж підстрибує. — Рома? Данько?
— А хто ще!
— Рома ненавидить тебе, бо ти постійно з Катею. А він закоханий у Катю!
— Він ревнує Катю?
— Андрію, у Романа на Катю такий жирний краш, що це боляче очевидно, якщо провести з ними більше п’яти секунд! — Платон хапається за скроні.
— Як… жах. А у Каті?
— Звідки мені знати! — Платон зривається. — Треш.
Він був упевнений, що Андрій назве когось іншого. Не знаю. Ярослава — той же ревнував до Лілії, ревнував до Платона... Хлопець озвучує думку вслух.
— Ха-ха, ні, ти що, це ж Ярослав. Ми з дитячого садочка поруч. Він завжди ревнував, — Андрій на секунду зависає і дивиться в стіну за Платоном, швидко прокручуючи в голові всі дивні епізоди, пов’язані з Ярославом. — З Лілею він казав, що мій інтерес «необґрунтований». А потім почав ревнувати до тебе. Нещодавно бурмотів, що Дем’ян тебе «любить» і в мене шансів немає. Але Дем’ян виглядає як стовідсотковий гетеро. Я не розумію, чому Ярослав взагалі вирішив, що Демо може бути геєм.
— А Ярослав як виглядає для тебе? — уточнює Платон.
— В сенсі.
— Як він виглядає для тебе?
— Як найкращий друг.
Платон стискає губи. Випадок безнадійний. Він плескає Андрія по коліну; той здригається, але швидко розслабляється.
— Слухай. Ви з Катею помилилися: я не можу тобі допомогти. Але сходи до Юлія. І поговори з Ярославом — може, він тобі сам зізнається. Бо його поведінка — не «дружня ревність». Він ніби боявся, що Лілія чи я «відберемо» тебе, але не знав, як це показати. Можливо, він теж боїться втратити повагу своїх друзів. Як і ти.
Андрій ще трохи думає і відкидається на спинку ліжка. Їм ще багато чого треба обговорити, але ця розмова робить багато чого легшим.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Дем’ян вивозить Платона за місто — ближче до пагорбів. Там є місця, які виглядають магічно в дні, коли жовте листя ще лежить на землі, але його вже припорошило першим снігом. Алея, де Дем’ян паркує свою нову-стару машину, ідеально передає мінливий настрій пізньої осені. Чим ближче зима, тим сильніше хочеться бути надворі — доки мороз не почне кусати щоки, а сніг не стане падати на вії й лізти в очі.
Платон дивиться на Дем’яна й уже хоче спитати, як той водить у такому віці й не боїться спійматися. Бо Павло й Андрій — старші, з ними ще можна якось це пояснити. Але Дем’ян випереджає.
— Ти сьогодні без костюма, — каже він.
Платон усміхається й дивиться на свої руки.
— Ти казав, тобі більше подобається дивитися на мене без усього.
— На обличчі, — уточнює Дем’ян.
— На обличчі, — сміється Платон.
На ньому й справді нічого немає: ні гелю на бровах, ні туші. Волосся ховає чорна шапка, на півобличчя — великі окуляри. І тепла пуховка, бо Платон страшенно мерзлякуватий. Дем’ян бачить, як той здригається, тягнеться на заднє сидіння і дістає плед — накриває Платонові коліна. Пропонує чай із термоса, але Платон відмовляється, тож Дем’ян наливає собі.
— Кінець року не такий поганий, як минулого разу, — каже Дем’ян, коли ставить чай під ноги. — Так собі… але краще, ніж зазвичай.
— У тебе більше немає ран, — Платон киває на його обличчя.
— Канікули. Я маю бути в школі і все таке, — Дем’ян усміхається; Платон киває. — Минулого року було важко. Через команду, через роботу. Я… я мав близькі стосунки з однією людиною, але виявилось, що для нього це було несерйозно. Він закоханий в іншого хлопця.
— Це ти зараз камінгаут робиш? — Платон підпирає щоку рукою, не зводячи очей з нього. Демо криво посміхається.
— Та годі, ти й так давно все зрозумів, — Дем’ян фиркає і сьорбає чай. — Просто ми ніколи не проговорювали це вголос. Якщо раптом у тебе були сумніви. От і все. Я не соромлюся.
Платон сміється.
— Андрій казав, що ти занадто «прямий», тож не дивно, що ти вирішив зробити камінгаут отак, — жартує він.
Але Дем’ян завмирає і невдоволено хмуриться.
— Ти це обговорював з Андрієм? — питає він, ніби й не збирається показувати роздратування, але голос зраджує.
— У контексті. Ми не говорили прямо про тебе. Просто… про всяке.
Дем’ян криво сміється й закочує очі.
— Платоне, я знаю, що Андрій гей.
Платон ледве стримує здивований видих.
— Я не тупий, — Дем’ян посміхається. — Я здивований, що він зізнався саме тобі.
— Я теж. Але в нього не було вибору, — каже Платон, ловлячи флешбек. — А як ти дізнався?… Він не виглядає очевидним представником партії членів. І ще ця його «дружба» з Катею підставляє сумніви.
Дем’ян кілька секунд вагається чи казати правду. Потім вирішує: Платон надто відкритий з ним і точно не «рознесе» це язиком. Йому можна довіряти. Нехай цей секрет перестане стояти між ними.
— Пам’ятаєш, ми грали в «правда чи дія», і я був під градусом, коли ми зачепили тему трійника? — Платон киває, а Дем’ян прикушує губу і відводить погляд: визнавати таке важко. — На одній вечірці я побачив хлопця, який мені подобався, з дівчиною. Вона запропонувала «приєднатися». Я був настільки п’яний, що погодився. Вони теж були п’яні, і… так вийшло. Потім я ще кілька разів бачив того хлопця, і коли подумав, що між нами може бути щось більше, він сказав, що не готовий. І що давно любить іншого. Тож мій перший раз — не те, чим я пишаюся. Усі роблять дурниці, але ця переслідує мене досі.
— Якщо я вгадаю, хто це, — ти визнаєш? — азарт спаллахує в очах Платона.
— Тільки якщо вгадаєш правильно. Даю три...
— Ярослав.
— Як?! — Дем’ян виривається на крик і тут же закриває собі рот долонею.
— Я знав! — Платон тріумфує. — Жахливо очевидно. Ви постійно гризетеся, але це не виглядає як ненависть. І Лілія казала, що я багато чого не знаю про вашу «дружбу». Але я все одно в шоці, що Ярослав закоханий в Андрія! З усіх людей — в нього! Він же…
— Латентний гей-гомофоб? — Дем’ян фиркає. — О, так, продовжуй. Ярослав — особливий сорт ідіота. Він любить Андрія з першого класу старшої школи, але сидить у статусі «кращого друга», бо боїться сказати всім, що він гей. Точніше… він боїться зробити камінгаут заради Андрія. Ніби Андрій пошле його — і тоді камінгаут зруйнує йому життя «ні за що». — Дем’ян криво всміхається. — А знаєш, що саме тупе? Половина команди вже встигла пососатися один з одним, але вони кажуть «та ми просто були п’яні» або «це жарт, бро». Повні довбні.
— А ти? — Платон пирскає і тягнеться до термоса, бо руки теж змерзли. — Удаєш, що зустрічаєшся з Міною.
— Початково це ідея Жасмін, не моя. Це хлопці за нею бігають. Ну не без гріха, я бачу, як у Романа скрегочуть зуби, коли йому знов треба відшивати якусь дівчину. Я не хочу бути на його місці. А я б був — якби не Міна. Деякі дівчата знають, що вона трохи скажена.
Платон киває: логічно.
— А якщо комусь із вас захочеться… реальних стосунків?
Дем’ян сміється різко й голосно.
— Ти наївний, якщо думаєш, що наші публічні стосунки зупиняли Міну від непублічних зрад, — гмикає він. — Повір, це не проблема ні для мене, ні для неї. Я знаю, хто їй подобається. І вона знає, на кого в мене впало око.
— Тобто… у тебе хтось є?
— Поки що ні, — Дем’ян хитає головою і дивиться вниз. — Але я сподіваюся, що колись це зміниться.
Він підіймає густі вії й ніжно посміхається Платонові.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Просто перед зимовими канікулами, коли на уроках майже не дають нічого важливого, а половина людей взагалі виїжджає з міста, компанія друзів Платона в повному складі займає їхній звичний столик у їдальні. Дем’ян сидить поруч і грається ногами, зачіпає Платона під столом — той усміхається, але не показує цього іншим. Він мовчки штовхає у відповідь, і ця «війна» триває, навіть коли вони вклинюються у розмову.
Катя намагається вмовити Лілію з’їсти ненависну моркву «заради неї», Роман підхоплює і допомагає. Все звично — окрім відсутності Павла.
Довго чекати не доводиться: Павло заходить у їдальню разом із Юлієм, який плескає його по плечу й схвально посміхається. Павло нервує, але все ж іде прямо до столу. Тільки цього разу — з повністю «мертвим» виразом обличчям, без звичної усмішки.
Його волосся вже не біле, а яскраво-помаранчеве — майже те, чого він колись хотів. Одяг повністю чорний, що дивує: зазвичай він носив бодай якусь яскраву деталь. Сьогодні — нічого. Навіть підводка навколо очей, чорна й глибока, робить його й без того темний погляд відростком пітьми.
— Непоганий апдейт, — свистить Роман, коли Павло сідає біля Дем’яна.
— Я хотів червоне, але взяв не той відтінок, — бурмоче Павло, коли проводить рукою по волоссю
— Тобі личить, — Платон усміхається, нахиляючись через стіл. — І підводка теж. Дуже красиво.
— Дякую, — Павло киває, але не усміхається у відповідь. Дістає ланч, який дбайливо зібрав йому вітчим, і починає розкладати.
Платон штовхає Лілію під столом, і вона підстрибує. Вона оніміла від вигляду Павла. Знову. Їй тепер доведеться ще раз пережити свою повільність поруч із ним у новому образі — і ніхто з компанії не горить бажанням проходити це знову.
— Паша… — тихо каже Лілія, але її голос звучить так, ніби вона говорить через мегафон. Вона швидко опускає очі. — Я… вперше бачу тебе в тотальному чорному.
Павло моргає, а тоді невдоволено дивиться на їжу.
— Звикай. Мені так комфортніше.
— Але я… сумуватиму за твоїми яскравими кольорами, — зніяковіло каже Лілія, не зводячи з нього погляду.
— Моя кар'єра клоуна завершена. Досить, — коротко відповідає Павло. — Я втомився.
— Яскравий одяг — це ознака клоуна? — Дем’ян питає з відвертим здивуванням.
— Ні. Клоун — це я в яскравому. Я з фальшивою усмішкою і вічним «все супер». Фейковий я, ха-ха. Я це сьогодні скинув. Більше ніякої брехні, — Павло обводить поглядом усіх і зупиняється на Дем’яні. — Я більше не прикидаюся, щоб подобатися оточенню.
— Це добре, Павлику, — каже Платон. Решта мовчить, «перетравлюючи» почуте.
— Юліан сказав: показуй справжнього себе. От. Це я, — Павло показує на себе зверху вниз. — Більше ніякого театру.
— Ти… раніше прикидався, бо боявся, що ми тебе відштовхнемо? — дивується Катя. Павло киває. Дівчина бере його за руку. — Боже, Павле, ти ніколи не будеш для нас проблемою. Ти не мусиш «удавати хорошого». Ти і так хороший. Навіть без усмішки. Навіть без яскравого.
Павло вдячно киває й стискає її руки у відповідь.
— Ви просто… надто добрі до мене. Як і я до всіх. Ви навіть не уявляєте, скільки разів я мовчав, коли мені щось не подобалося.
— Інколи промовчати — це нормально, — зауважує Демо.
— Я можу сказати те саме про тебе, Дем’яне, — Павло кидає з легкою насмішкою і ховає руки під стіл. — Не всі твої саркастичні коментарі доречні. Як от зараз.
— Я удам, що ці слова принесли мені біль та сором, пане «я-вже-не-прикидаюся», — огризається Дем’ян.
— Дем’яне, — різко каже Платон.
— Якщо ми пробачали Дем’янові весь той треш, що вилітає з його рота, то, повір, Павле, пробачимо тобі більше, — Роман криво всміхається. — Є щось, що ти не хотів сказати мені, наприклад?
— Футболісти огидні. І ти не можеш сидіти на двох стільцях. І ще — ти єдиний, хто може поставити їх на місце, але й далі підтискаєш хвіст, бо боїшся втратити «повагу» батьків. Це сором, — Павло видає одним подихом, і в Романа відпадає щелепа. — Я не вибачатимуся.
— Це навіть не грубо, — бурмоче Рома.
— Ти кажеш, що тебе бісить, що я грубий, що я жартую невчасно і лізу в бійки, так? — Дем’ян звертається до Павла.
— О, дивіться, хоч хтось тут раптом порозумнішав.
— Ти мені це казав, коли був п’яний. Не думаю, що ти пам’ятаєш.
— Не пам’ятаю, — Павло зізнається. — Але це правда. І мене дратує, що ти всюди сунеш носа, але не здатен реально допомогти друзям. Ти не допоміг нікому тут. Ні мені, коли мені було треба, ні Лілії, коли бачив її під трибунами.
— Ми з Дем’яном не друзі, — раптом встряє Лілія.
— Брехня, і ми всі це знаємо, — Павло говорить спокійно. — У вас із Дем’яном більше спільного, ніж у будь-кого за цим столом. Просто ти звикла брехати про все, натягувати усмішку і робити з себе клоуна. Я тебе прекрасно розумію, Лілє. Мені ти цим і подобаєшся — бо я такий самий… був. Але я також розумію, чому Дем’ян не «рятує» тебе так, як Платон або Катя. Ти не хочеш, щоб тебе рятували. Ти не хочеш, щоб тобі допомагали. Тож зараз ти поїси — а потім знову підеш за трибуни і вивернеш шлунок. І я теж хотів би допомогти. Але я не знаю як. Я не можу допомогти людині, яка не хоче приймати допомогу.
Лілія дивиться на Павла, повільно розкриваючи губи від шоку. Вона чекала таких слів від кого завгодно — тільки не від нього. І коли він кидає це без попередження, болить удвічі сильніше.
— Ліліє? — Платон не зводить з неї очей, ламаючи тишу. — Це правда?
— Так, — відповідає замість неї Павло і повертається до Платона. — І перш ніж рятувати всіх інших, ти маєш урятувати себе, Платоне. Тусити з Андрієм, який принижував тебе при всіх? Дно.
— Це вже грубо, Павле, — Роман підводиться. — Досить «одкровень» на сьогодні.
— Грубо чи ні — це правда. Вам усім треба вирішувати свої проблеми і більше помічати одне одного. Ви вдавали, що допомагаєте, коли це було потрібно.
— Можна висловлюватися без приниження, Павле, — фиркає Дем’ян. — І не все, що ти сказав, — твоя справа. Ти не мав права говорити про Лілію.
— Я сказав їй це, бо інакше не знаю, як їй допомогти.
— Напевно, ніяк, — різко кидає Платон. Він на секунду дивиться на Лілію, тоді хитає головою. — Досить. Бути грубим — це не те саме, що бути «справжнім» і «казати правду», — Платон дивиться на Павла, а потім на Лілію. — Розлади харчової поведінки — це небезпечно. І хоч ти хочеш це визнавати, хоч ні — в тебе це є. Тобі час до лікаря.
Він встає й виходить. Дем’ян сіпається слідом, але залишається за столом — відсувається від Павла.
— Задоволений? — тихо питає Лілія, дивлячись на Павла майже вбивчим поглядом.
— Я мав це сказати, — рівно відповідає Павло. — Ти мені подобаєшся, Ліліє. Повторюю. І те, що ти робиш — небезпечно. Я просто не знаю, як змусити тебе зупинитися.
Лілія важко дихає, тоді закочує очі.
— «Ти мені подобаєшся, Ліліє», — вона передражнює, підводячись. — Перш ніж роздавати поради, наведи лад у своїй голові. Те, що ти прийшов сюди в тому «емо-образі», який ти точно злизав у Юлія Вікторовича, — Лілія показує на психолога на іншому боці їдальні, — не дає тобі права бити друзів їхніми помилками при всіх. Ти міг сказати це наодинці. Прямо.
— Ліліє… — Павло червоніє.
— Та пішов ти, Чорний, — гарчить вона. — Як бачиш, можна бути і клоуном, і чесним, і грубим одночасно. Повчися в мене. Дивись! Я й досі в яскравому!— Вона різко видихає: — Дякую всім за обід. Піду «поверну» його під трибуни.
— Ліліє, — пробує Катя.
— Жартую… напевно, — кидає Лілія й зникає з їдальні.
Після цього повисає незручна тиша.
— Якщо вже шукати плюс… Лілія тепер точно знає, що ти до неї небайдужий, — обережно каже Катя.
— Вона не дурна. Це давно очевидно, — фиркає Дем’ян, повертаючись до Павла. — Але спосіб, у який ти «зізнався» — повне лайно. Ти зіпсував момент.
— Ой, хто б говорив! Я бачив тебе і той червоний шолом...
— Закрий рот, я прошу! — Дем’ян б’є Павла ногою під столом, і Павло скиглить.
Цього разу спрацьовує: він замовкає.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Остання вписка року завжди виглядає однаково: хтось багатий відчиняє двері й удає, що «так і треба», а решта приносить у дім все — музику, сміх, дурні ставки, образи, випадкові примирення й такі ж випадкові скандали. Платон не знає, чий це дім. Але участок великий. Більшість угіддя займає городина та декілька теплиць. Сам будинок з дерева, широкими балками під стелею, гірляндами на паркані та автівками вздовж нього. Можна було б подумати, що тут ціле весілля, а не просто підлітки та молоді студенти відпочивають в честь Різдва.
На Платоні цього разу кумедний костюм ведмедя. Він не планував багато пити. Він взагалі не планував залишатися довго. Але Андрій Мороз, як завжди, мав власні плани — причому гучні, нав’язливі й абсолютно неузгоджені з реальністю.
Андрій, добряче «попливший», притискається до Платона на дивані так, ніби той — єдина стабільна річ у цьому світі. Платон тримає склянку з напоєм у рукавичці костюма й втомлено думає, що це вже навіть не смішно. Він не хоче робити сцену. Не хоче привертати увагу. Не хоче, щоб хтось із цих людей отримав ще одну тему для пліток.
Та увага все одно знаходить його.
Біля стіни, під напівтемним світлом, Дем’ян Мороз стоїть із пляшкою пива й дивиться на диван так, ніби оцінює ворожу техніку. Поруч із ним з’являється Ярослав — у такому ж ведмежому костюмі, як у Платона. Десь далеко в голові Платона миготить абсурдна думка: серйозно? Вони в одному магазині брали?
— Я зараз піду й вирішу це, — бурмоче Ярослав, упираючись плечем у стіну.
— Сподіваюся, ти про Андрія, — сухо відповідає Дем’ян. — Бо якщо є корінь проблем — це він.
— Платон навіть не пробує відштовхнути його.
— Віктімблеймінг, — Дем’ян без усмішки штовхає Ярослава в плече. — Але… так. Мене це теж бісить.
Ярослав фиркає й уже рветься вперед.
— Хватить, — кидає він і швидко йде крізь кімнату до дивана. Дем’ян встигає схопити його за зап’ястя.
Платон якраз намагається відсунутися так, щоб не розлити напій, коли Ярослав без церемоній перехоплює Андрія, відтягує його вбік і «перемикає» на себе — підставляє плече, говорить щось тихо й різко, забирає на себе всю вагу цього п’яного, липкого, хаотичного настрою. Андрій, розгублений і слухняний у своїй нетверезості, майже одразу переносить увагу на Ярослава, і Платон нарешті може вдихнути.
Він підводиться, випрямляє хутро костюма, ковтає повітря так, ніби йому щойно дали дозвіл знову існувати.
— Дякую, — каже він Ярославові, щиро й коротко. — Реально.
— Ти й сам міг би поставити межі, — бурчить Ярослав, вже тримаючи Андрія так, щоб той не гепнувся. — Тобі пощастило, що я сьогодні в хорошому настрої.
— Давно носа не «випрямляли»? — крізь зуби питає Платон, але без справжньої злості.
У відповідь Ярослав кидає на нього швидкий погляд: він оцінював його. Як достойного суперника. Потім відвертається. Дем’ян тим часом з’являється поруч і, не питаючи, хапає Платона за передпліччя.
— Ходімо, — каже він тихо, але тоном, який не передбачає відмови.
Платон іде. Бо Дем’ян тягне впевнено. Ох, оця його манера косила коліна Платона, навіть якби для інших це було токсично. Дем'ян не керував його часом, а покращував його стан. Бо в кімнаті занадто шумно. Бо в повітрі занадто багато чужих очей.
Вони виходять на холодну веранду біля входу. Тут стоять кілька людей із цигарками, але всі зайняті. Ліхтарі підсвічують автівки, пар від дихання, мокрий асфальт. Дем’ян одразу дістає пачку й витрушує цигарку, рухами злими й різкими, бо дим і сигарети — єдине заспокійливе під рукою.
— Я ніколи не просив, щоб ти мене рятував, — Платон починає першим, бо не витримує тиші. — Але ти щоразу говориш так, ніби я тобі щось винен.
Дем’ян підкурює, не дивлячись. Кілька секунд мовчить, затягується й лише тоді повертає голову.
— А знаєш, в чому прикол? — його голос низький, натягнутий. — Ти справді мені нічого не винен. Взагалі нічого.
Він робить паузу, а потім — різко:
— Але чому, бляха, я стільки разів ставав між тобою і тими покидьками… а ти все одно обираєш Андрія? Ти сидиш із ним, спілкуєшся, даєш йому місце поруч із собою — ніби нічого не було. Ніби все «ок».
Платон стискає кулаки в лапах костюма.
— А що з того? — підвищує голос він. — Я не зобов’язаний ненавидіти людину тільки тому, що ти цього хочеш.
— Ти знаєш, що він зробив із Лілією, — відрізає Дем’ян.
— Це зробив Ярослав! — Платон майже гарчить. — Не змінюй відповідальності.
— А Андрій просто… нічого не зробив, — Дем’ян кидає гірко. — От я ж про це. Платоне, поясни мені, навіщо ти з ним говориш? Усі навколо кажуть, що він мудак, а ти все одно тягнеш його ближче. Ніби у тебе немає вибору.
— Я розумію, чому він тоді так поводився, — Платон вимовляє повільніше. — Я не кажу, що це було нормально. Але я… розумію причину.
Дем’ян різко видихає дим і відвертається, ніби ковтає ще одну хвилю злості.
— Розуміти причину — не означає стерти наслідки, — каже він уже спокійніше, але від цього ще гостріше. — Платоне, Андрій не цікавиться тобою так, як ти іноді думаєш. Йому цікаво, що ти можеш для нього зробити. Що ти можеш йому дати. Увагу. Статус. «Рятівника». Людину, яка його прийме, коли він сам себе не приймає.
Платон на мить мовчить. Бо частина його знає, що в цьому є правда — і саме тому болить.
— Ти говориш так, ніби знаєш краще мене, — тихо каже Платон. — Це не так.
Дем’ян робить крок ближче. Ліхтар ловить його очі — темні, утомлені, вперті.
— Я бачу тебе, — каже він.
— Бачиш мій макіяж? Мої костюми? — Платон гірко всміхається. — Ти бачиш картинку, яку я показую.
Дем’ян ковтає, підбирає слова так само обережно, як Платон підбирає тканину для маски.
— Я бачу, як ти стискаєшся, коли на тебе дивляться, — каже він. — Як ти ховаєшся в образах, бо так безпечніше. Як ти робиш мистецтво з тканини й блискіток — і як при цьому боїшся, що хтось побачить тебе без них.
Дем’ян затягується ще раз і повільно видихає.
— І я не прошу тебе перестати творити. Не прошу «стати нормальним». Я не про це. Я про те, що… ти сам по собі — теж достатній. Без декорацій. Тебе вистачає. Просто повір.
Платон відчуває, як у грудях щось стягується. Не романтично. Не «солодко». А як завжди у нього буває від правди — грубо й страшно.
— Я — це я, — вперто каже він. — І з костюмами, і без них.
— Я хочу, щоб ти сам у це повірив, — відповідає Дем’ян.
Платон не знаходить, що сказати. І робить єдине, що вміє, коли його притискають до стіни словами: бере пригорщу снігу з перил, зліплює абияк і кидає Дем’янові в груди.
— От і поговорили, — бурчить він, ховаючи тремтіння за злістю.
Дем’ян сміється коротко — не весело, а ніби від безсилля — і струшує сніг із футболки під костюмом.
— Тікай, — каже він. — Стратегія десять з десяти: тікати, коли чесність виповзає.
— Пішов ти, Дем’яне Мороз, — Платон відрізає і різко розвертається до дверей.
— Придумай щось нове! — кидає Дем’ян услід. — Сьогодні мені це вже казали!
Відповіді не буде.
⋯⋯ ✰ ⋯⋯
Коли Платон повертається всередину, йому здається, що у вухах гуде сильніше за музику. Він проходить повз людей, повз чужі костюми й чужі жарти, ніби під водою. Десь у дальньому кутку Ярослав усе ще «тягне» на собі Андрія — розмовляє, тримає, не дає зробити дурниць. Дем’ян лишається надворі. І це дивно… правильно. Наче в цьому вечорі кожному видали його «місце», і ніхто не питає, чи йому підходить.
Платон знаходить свій телефон у кишені костюма. Екран блимає повідомленням.
Андрій Мороз
пам’ятаєш про Сесем?
тато в захваті від ідеї
спитай у свого — вони ж тоді «в темі» були разом
впевнений, він теж буде радий
і розкаже купу всього… хоча трохи «дивного» 👀
Платон читає двічі.
Спілка смарагдових метеликів.
Те слово, яке Андрій уже згадував — як про легенду, як про «класну штуку», яку можна відродити. Те, від чого Платонові чомусь стає холодно, навіть під товстим хутром ведмежого костюма.
Він не відповідає одразу.
Бо відповідь — це вже дія. А дія — це наслідки.
А Платон сьогодні втомився від наслідків.