Розділ 9 Кіріан

Я швидко підвівся, і книга майже сама опинилася в моїх руках. Мейра навіть не встигла нічого додати — лише відступила на пів кроку, поки я уважно переглядав сторінки. 

«...після Другого...»

Ні.

Не це.

Напис на вузькому полі змусив мене затриматися. Я підніс книгу ближче до світла. Чорнило вицвіло, проте літери не втратили чіткості — рука писаря була твердою. Та річ була не в даті й не в позначках. 

Мій погляд прикипів до підпису на останньому рядку. Пальці самі зчепилися на палітурці. Незнайомі літери тягнулися вздовж поля так плавно, наче належали до оригінального тексту. 

Обманка. Їх додали пізніше, коли роботу над каталогом уже закрили. 

— Мейро. 

Голос пролунав тихіше, ніж звичайно, але вона почула одразу. 

— Так, магістре? 

— Принесіть мені каталог за цей самий рік. 

Вона кивнула без жодних питань і розчинилася в тіні стелажів. 

Амалі мовчки спостерігала за мною. Здавалося, її більше цікавила моя реакція, ніж сама книга. Вона чекала пояснень, але я не поспішав їх давати. Спершу мав зрозуміти все сам.

Мейра повернулася швидше, ніж я очікував.  

— Ось.

Я коротко кивнув і розгорнув книгу.

Перші сторінки не цікавили. Я перегортав їх майже не затримуючись, машинально звіряючи звичні позначки архіваріусів: дати, переміщення, відомості про реставрацію, стан рукописів. Усе так, як і мало бути, аж поки погляд не зачепився за вузьке поле. Саме там, де випадкові записи ніколи не з'являлися, знову проступав той самий знайомий почерк. 

Другий каталог ліг поруч із першим.

Обидва були укладені в один рік. В обох на полях хтось залишив однакові примітки, виведені тією самою рукою. Збігів ставало надто багато, щоб і далі вірити у випадковість.

Мейра підійшла ближче, затримавшись за крок.

— Ви щось помітили?

— Уже кілька речей.

Насправді — не лише тут. Перед тим Амалі чогось злякалася. Усього на одну мить. Замало, щоб хтось звернув увагу. Достатньо, щоб це запам'ятав я.

— Каталог завершили раніше, — торкнувся пальцями сторінки. 

— Як ви дізнались?

— Чорнило, почер і сама примітка.

Кінчик пальця ковзнув трохи нижче.

—Вони не належать цьому каталогу.

Погляд Мейри знову зупинився на вузькому рядку.

— Тобто її дописали вже після того, як роботу закрили?

— Значно пізніше.

Ще кілька секунд вона мовчки вдивлялася в незнайомі символи, ніби сподівалася знайти бодай якийсь знайомий відгук.

— Але навіщо?

Я не поспішав із відповіддю.

Запитання було слушним, але водночас воно заводило в глухий кут. Подібних приміток у каталогах просто так не залишають, тим паче мовою, яку, здавалося, вже ніхто в цілому світі не міг прочитати.

Краєм ока я помітив Амалі.

Вона теж не відводила погляду від дивного запису. Не намагалася щось вигадати чи вгадати зміст — просто вдивлялася в чужі символи так пильно, ніби вони чимось її зачіпали за живе.

Прочитати їх вона не могла. Втім, як і я. І саме це непокоїло найбільше.

За весь час мені ще не траплялася писемність, яку не вдалося б віднести хоча б до якоїсь відомої мовної групи. Навіть найдавніші діалекти залишають по собі знайомі риси: окремі знаки, повторювані конструкції, знайомі корені. Ця ж не нагадувала геть нічого з того, із чим доводилося мати справу раніше.

Ні Мейра, ні Амалі не квапили з запитаннями. Обидві терпляче чекали, поки окремі шматки мозаїки складуться бодай у щось схоже на відповідь. Даремно. Поки що переді мною лежали лише дві однакові загадки.

Найбільше непокоїло інше. Дата, номер фонду, почерк основного писаря — усе бездоганно відповідало своєму часу. Лише коротка примітка на полі випадала із загальної картини. Здавалося, вона не належала жодному з цих каталогів, ніби хтось відкрив уже завершену книгу через багато років, щоб залишити зашифроване послання. Не для випадкового читача — для того, хто знатиме, де і що шукати.

Палець повільно ковзнув над вузьким рядком, навіть не торкаючись пожовклого паперу. Звичка. Старе чорнило з роками ставало крихким і легко осипалося від найменшого необережного руху.

— Магістре…

Тихий голос Мейри повернув мене до реальності.

— Ви дивитеся не на напис. Ви дивитеся навколо нього.

Я тільки всміхнувся у відповідь.

— Бо сам напис мене зараз цікавить найменше.

Амалі збентежено переводила погляд з мене на книгу, вочевидь не розуміючи, до чого веде ця розмова.

— Але ж...— я легенько постукав подушечкою пальця по краю сторінки. — Будь-який запис залишає по собі сліди. І не лише у вигляді чорнила.Мейра схопила на льоту.

— Ви шукаєте, чи не шкребли пергамент?

— Саме так.

Вона нахилилася ближче. 

Світло з високого арочного вікна впало під іншим кутом, і на гладкій поверхні пергаменту проступили ледь помітні, майже стерті плином часу подряпини.

Амалі затамувала подих.

— Тут щось було.

— Було. І це ретельно прибрали ще до того, як поверх вишкребеного місця з'явився новий запис.

 Хтось навмисно і систематично змінював історію Архіву.

— Магістре, ось ви де!

Голос прокотився Старим рукописним фондом так гучно, що Амалі сіпнулась.

Звісно.

Орен.

Як завжди, він увірвався до зали так, ніби зовсім забув, що це одне з найтихіших місць Архіву. Позаду, значно спокійніше, ступав Дарен із кількоми важкими каталогами в руках. Виглядало так, ніби він приніс їх просто з центрального сховища.

Лише тепер Орен помітив Амалі, а згодом і Мейру. Його усмішка одразу стала трохи винуватою.

— О... Перепрошую.

Кинув швидкий погляд у мій бік і вже значно тихішим, змовницьким тоном додав:

— Але перебити вас усе одно доведеться.

— Це хоча б чесно, — фиркнула у відповідь Мейра.

— Я завжди чесний.

Дарен промовчав. Він просто поклав стопку каталогів на стіл — важкі томи глухо вдарилися об дерево, здійнявши в повітря тонку хмарку вікового пилу.

— Останні сторінки.

Я відклав книгу, яку досі тримав у руках, і розгорнув привезений каталог. Перегорнув кілька аркушів, а вже за хвилину знайшов те, чого шукав.

Кілька незрозумілих символів і той самий підпис.

Випадковість більше не видавалася правдоподібною. Перед нами чітко вимальовувалася система.

Запала тиша. Кожен по-своєму намагався осмислити побачене, але Орена впевненості та терпіння вистачило рівно на три удари серця.

— Ну?

Його погляд ковзнув спочатку до мене, потім до Дарена.

— Ну скажіть уже щось.

Дарен втомлено потер перенісся.

— Не починай.

— Та чому? — Орен щиро розвів руками. — Ми ж молодці.

— Сам себе вже й похвалив.

— Бо від тебе ж не дочекаєшся.

Я все ж усміхнувся. 

— Молодці.

Орен завмер, а тоді дуже повільно повернув голову до Дарена.

— Ти чув?

— Тепер він згадуватиме це до кінця року. — Дарен приречено похитав головою.

— Щонайменше, — охоче погодився Орен.

Дарен лише знову похитав головою, тоді як Мейра мовчки звіряла відкриті книги, перегортаючи сторінку за сторінкою.

Амалі ж так і не відірвалася від тексту. Її погляд знову й знову повертався до рядків, ніби розгадка ховалася не у відкритих словах, а десь між ними.

Цікаво.

Від самої першої зустрічі мене не полишало відчуття, що вона помічає набагато більше, ніж належало б. Поки що це не давало прямих доказів, але й відмахнутися від таких збігів уже не виходило.

— Дарене.

— Так.

— Де ви їх відкопали?

— У різних місцях. Два — у сховищі історичних каталогів, ще один — серед описів приватних колекцій. Останній узагалі лежав глибоко у фонді монастирських рукописів.

Отже, чимось випадковим це бути не могло.

— Тобто їх ніхто не збирав докупи навмисно.

— Ні.

— І ніхто не міг залишити їх поруч випадково.

— Теж ні.

Орен переводив погляд з мене на Дарена так швидко, ніби справді стежив за магічним змаганням, і зрештою не витримав:

— Добре... Я зараз поставлю дуже дурне запитання.

— Як завжди.

— Дякую за підтримку, Мей.

Образитися Орен навіть не подумав — вигляд мав такий, ніби саме на таку реакцію і чекав.

— Якщо ці записи є в різних каталогах... — він широким жестом обів рукою сторінки. — То це означає, що Далтон спеціально ходив Архівом і залишав їх усюди?

Запитання здавалося надто прямолінійним, але саме тому його не можна було списувати з рахунків.

— Але навіщо? — тихо озвалася Амалі.

— Не знаю. І поки що це не головне. Ми більше не шукаємо самі примітки — ми шукаємо людину. Якщо Далтон робив це свідомо, то або розраховував, що хтось натрапить на слід, або точно знав, хто саме це шукатиме.

Орен миттєво випростався.

— Оце вже зовсім інша розмова.

На відміну від нього, Дарен залишався стриманим.

— Знайти одну людину все ж простіше, ніж перерити сотню книг.

— Якщо вона взагалі ще жива, — тихо додала Мейра.

Я закрив останній каталог і рішуче підвівся з-за столу.

— Це ми зараз і перевіримо.

Дорога до кабінету пані Лір минула майже мовчки. Лише біля самих дверей стало зрозуміло, що вона щойно закінчила прийом попередніх відвідувачів.

Молодий помічник архіваріусів, проходячи повз Амалі, на мить затримався.

— Жива?

Дочекавшись її короткого кивка, підморгнув і попрямував до виходу.

Сам не знаю чому, але ця дрібниця неприємно зачепила.

Втім, пані Лір уже запросила нас до кабінету, і ця думка відступила.

— Якщо ви прийшли всі разом... значить, справа справді цікава.

— Поки що не знаю. — Я поклав перед нею фоліант. — Але дуже хочу це з'ясувати.

За мить важка книга вже лежала розгорнутою.

Спочатку все йшло звично: дата, номер фонду, позначки про реставрацію, запис про переміщення. Звичайний робочий рядок, у якому ніщо не мало викликати підозри.

Лише біля вузького поля на самому краю сторінки вона завмерла.

Не різко — навпаки, надто повільно. Наче власним очам повірила не відразу.

— Далтон...

— Ви його знаєте?

— Особисто — ні. Але старші архіваріуси добре пам'ятають це ім'я.

— Чому? — запитала Мейра.

— Бо половина Архіву й досі живе за тими правилами, які колись створив він.

— Зачекайте... — Орен обвів поглядом високі полиці. — Тобто все це?

— Саме так.

— Уся ця система — його робота.

Я поклав поруч із першим фоліантом ще три.

Пані Лір перегорнула кожен, звіряючи дати, примітки й підписи.

— Де ви це відкопали?

— У різних фондах.

— Випадково?

Я мовчки похитав головою й чекав що вона скаже.

— Ви хочете знати, що тут написано.

— Саме так.

— Не можу.

— Шкода… — Орен тихо видихнув.

— Не тому, що це неможливо. А тому, що я сама не знаю цієї мови. Її перестали викладати задовго до того, як я народилася.

— Тоді хто ж знає? — він одразу ж підібрався.

— Я знаю лише одну людину. Далтон.

Спантеличений вигляд Орена міг би розважити, будь ми в іншій ситуації.

— Зачекайте... Ви ж не хочете сказати...

— Так. Далтон ще живий.

Навіть Дарен здивовано звів брови.

— Після стількох років?

— Архіваріуси рідко бувають звичайними людьми. Особливо ті, хто все життя працював із магічними рукописами та сильними артефактами.

— То чому він більше не в Архіві? — запитала Мейра.

Пані Лір закрила каталог.

— Кажуть, останні роки служби він майже нікого не приймав. Працював сам. А потім одного дня просто передав ключі наступникові й більше сюди не повертався.

Кілька секунд я мовчав, а потім запитав:

— Ви знаєте, де його знайти?

Пані Лір підійшла до великої карти біля шафи, провела пальцем уздовж північного тракту й зупинилася біля маленької позначки майже на самому краю.

— Тут.

— Старий будинок архіваріуса неподалік звідси.

Саме звідти кілька днів тому надійшов темний футляр, через який усе й почалося.

Відповідей усе ще бракувало. Але тепер ми принаймні знали, куди вирушати. Поки що цього було достатньо.

— Магістре...

Орен ледве стримував нетерпіння.

— Це ж означає... Ми їдемо?

Амалі не зводила очей із маленької позначки Північної застави. Навряд чи вже усвідомлювала, як далеко може завести одна коротка примітка на пожовклому полі старої книги.

— Вирушаємо завтра на світанку.