7. Перстень

Неймовірний, всепоглинаючий холод сковував моє тіло в лещатах. Тремтіли не лише руки — здавалося, тремтіла сама душа, а я, зкрутившись у клубок, кута́лася у мокре листя, яке нічим не могло мене зігріти. Навпаки, воно липло до шкіри, прилипало до волосся, шаруділо під кожним моїм здригом.  

— Господи милостивий! Що ж ти робиш? Тебе треба зараз же перебрати, бо вся до нитки змокла, — долинув десь із глибини свідомості голос, такий знайомий і водночас чужий. Саме таким голосом колись — наче в іншому житті — мені дорікала мама. До того моменту, поки її не стало. Клята Інквізиція спалила її на вогнищі за підозру в чаклунстві. А вона ж лише врятувала породіллю та дитину...  

«Мамо...» — хотіла покликати я, та язик не слухався, і замість слів зірвався глухий стогін.  

— Де ж тебе так носило життя...  

— Я... з... ме... рзла... — продзенькотіла я, не в силах ані поворухнутися, ані розплющити очі.  

Холод, слизький, мокрий, підступний. Він просочувався в груди, у кістки, наче хотів витягти з мене останній подих.  

***  

Запах свіжозвареної каші поволі пробивався крізь туман у голові. Теплий, домашній, такий, що змушував повірити: я ще жива. Втома й слабкість більше не тримали мене в непроглядній темряві. Поволі розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу на широкій дерев'яній лаві в невеликій хатині.  

Стіни були складені з потемнілих від часу колод, а щілини між ними дбайливо замазані глиною. Біля маленького віконця ледь пробивалося тьмяне денне світло.  

Майже кожна балка під стелею була завішана сушеними травами. Над піччю звисали важкі в'язки деревію, чебрецю, полину й звіробою. Поряд сушилися ромашка, м'ята, материнка та грона калини. Від них повітря було густе, терпке, з легкою медовою ноткою, ніби сама хата дихала лісом і лугами.  

У великій білій печі ще жевріло вугілля. На припічку стояв чорний глиняний горщик, із якого підіймалася тонка цівка пари, а поруч лежав дерев'яний ополоник, потемнілий від багатьох років служби.  

Біля стіни тулилася масивна скриня. На її кришці акуратно лежали складені домоткані рушники, а поруч — дерев'яна прядка, ніби господиня щойно відклала роботу. Над лавою висіла полиця з глиняними мисками, кухлями та невеликими полотняними торбинками, перев'язаними мотузками.  

У покуті, за білою полотняною запоною, стояли старі ікони. Перед ними тихо тремтіло полум'я лампадки, відкидаючи золотаві відблиски на темні дерев'яні стіни. Здавалося, саме це маленьке світло зігрівало всю хату не гірше за піч.  

Десь із сіней долинав приглушений скрип дерев'яних дверей і тихе потріскування дров. Хата була простою, без зайвих прикрас, але в кожній речі відчувалися дбайливі руки господині. Тут пахло теплом, хлібом, травами... і дивним, майже забутим відчуттям безпеки.  

Я підійшла до ширми, за якою визирали ікони. Привідкривши її, я впевнилася у своїх думках. У кутку стояли три ікони: Богородиці, Святого Миколая та Архангела Михаїла — захисника від темних сил. Я торкнулася однієї з них кінчиками пальців, і раптом по моєму тілу пробіг теплий струм. Сили, які так стрімко полишали мене, почали повертатися.  

Поглянувши на свою руку, я застигла. Кістлява, чужа, висохла... тонкі пальці, довгі нігті, темна шкіра — ніщо в цій руці не було схожим на мою.  

Що це? Як таке могло статися? Чиє це тіло?  

— О-о-о, опритомніла, — пролунав голос бабці, що саме зайшла до хати.  

— Хто ви? І що зі мною?.. Що я тут роблю? — слова злітали з вуст тремтячим шепотом.  

— Диви лиш, яка прудка! Уже й у моїй хижі порається, та ще й мені докори чинить! — жінка засміялася. Сміх її був хрипкуватий, але теплий. — Я Орися. Люди кличуть мене бабою Орисею... А дехто й відьмою. Так-от у вас повелося. Та то я тебе з лісу витягла. Десь зо два тижні тому знайшла — холодну, мов крига, промоклу до самих кісток. Вже й гадала, душа твоя Господу відлетіла. Та ні... Вчепилася за життя. Гарячка тебе така пекла, що руку страшно було прикласти.  

Промовила жінка та поставила на стіл глиняну миску з кашею.  

— Але бач, зараз усе добре!  

— Дякую за турботу... але мені потрібно йти, — промовила я, та мій голодний шлунок видав зрадницьке, благальне «уррр».  

Два тижні... Якщо вірити Орисі — стільки часу вона мене виходжувала. Два тижні без свідомості.  

— Не бійся. Не вчиню тобі лиха. Лишайся, доки сили не вернуться. Хоч люди й кличуть мене відьмою, та мої руки життя рятують, а не гублять.  

***

Минав день за днем. Один світанок змінював інший, а за ними непомітно сплив цілий місяць. Осінь поволі згасала, поступаючись місцем зимі. Ранки ставали дедалі холоднішими. Трава вкривалася сріблястою памороззю, а голі гілки дерев дзенькотіли під крижаним вітром. Над лісом усе частіше нависало важке свинцеве небо, і вже кілька разів із нього зривалися перші несміливі сніжинки, що одразу танули на землі.

За той час я зміцніла. Рани загоїлися, щоки знову набули барви, а руки звикли до важкої праці. Зі світанком ми з Орисею йшли до лісу збирати останні трави, викопували лікувальне коріння, товкли то все в кам'яній ступі та готували запаси, яких мало вистачити на довгу зиму.

Люди приходили до нашої хижі майже щодня. Хтось просив зілля від гарячки, хтось приносив немовля, що не переставало плакати, а хтось благав урятувати пораненого чоловіка. Для одних Орися була мудрою знахаркою, для інших — відьмою. Та вона нікого не проганяла. Казала лише, що Господь дав кожній рослині силу, а людині — розум, аби ту силу пізнати.

Минув уже місяць відтоді, як смерть ледь не забрала мене в холодному лісі. Здавалося, сама доля привела мене до цієї хижі. Я навчилася розрізняти трави, чути ліс і не боятися тиші. Та що ближче підкрадалася зима, то частіше я ловила на собі тривожний погляд Орисі, ніби вона бачила те, чого не знала я.  

— Її стан — твоя розплата, — твердо сказала Орися, проте все ж взяла дівчинку за руку. Та раптом відсмикнула її, наче доторкнулася розпеченого заліза. — духа в ній бачу. Я не зможу допомогти, — поспіхом промовила жінка та стала збирати речі, з якими прийшла. У настільки тривожному стані я Орисю ще не бачила, що викликало ще більше занепокоєння.  

— Я заплачу... тільки врятуйте... — жінка впала на коліна, але Орися була непохитна. Під плач та стогін ми вийшли на порожню вуличку.  

— Невже і справді не можна нічого зробити? — прошепотіла я, не розуміючи, як така маленька людина могла заслужити таку долю.  

— Неможливо, — холодно відповіла Орися. Нічого не пояснивши. Будь-які мої спроби завести розмову були марними.  

Через два дні дівчинки не стало. А за нею впала сама Орися — безсимптомно та тихо. Наче хтось вимкнув у ній життя. Вона слабшала щогодини. За тиждень її обличчя стало прозорим, кістлявішим, ніж те, яке я побачила у себе в перший день. Але вона їла багато — надто багато. Так, ніби не могла насититися. І це було дивно та моторошно водночас.  

— Варваро... мені залишилось трішки, — прошепотіла вона, лежачи на лаві. — Я не можу боротись... усі сили йдуть на стримування... а воно хоче більше.  

— Хто? Воно?  

— Нав ‐ дух зі світу мертвих... що був у тій дівчинці. Тепер він у мені. Він сильний і голодний. Він хоче випити все до останку. Якщо ми його не приборкаємо — він погубить і тебе.  

— Що мені робити?  

— Спустись у підвал... Там книга. Принеси її.  

Я кинулась вниз, у темний підвал. Запах сирості різав ніздрі, по підлозі бігали щури, але зараз мене лякала лише невідомість.  

Книгу я знайшла одразу — на старій тумбі, укритій пилом. Потерта шкіряна обкладинка свідчила, що її перегортали сотні рук. Пожовклі сторінки пахли старими таємницями.  

— Оця? — запитала я, повернувшись до Орисі, і вона кивнула.  

— Біжи мерщій на ринок... Перстень купи. Не скупись на гроші. Найліпше, аби був родовий, із силою предків. Поспішай... Моє життя вже догорає, мов свічка...  

Зав’язавши хустину, я кинулась у місто. Так швидко я бігала лише тоді, коли тікала від інквізиції. Але там я боролась за своє життя. А зараз — за життя Орисі.  

Львівський ринок гудів, як вулик. Брязкіт коліс по бруківці, вигуки міщан, запах диму, прянощів, свіжої риби — усе змішувалось у вир, у якому я швидко почала губитись. Але продовжувала йти вперед.  

Я оглядала ряди срібла, золота, коштовностей — витончені речі, робота львівських майстрів. Та щось всередині шепотіло: "Це не те".  

І вже коли відчай почав стискати груди, я помітила жінку, що сиділа на бруківці з невеличким згортком речей. Я підійшла — і відчула. Ось воно.  

Обережно взяла перстень у долоню. Провела пальцем по стертій різьбі, ніби читала напис. — Давній... Родовий, сильний, саме такий як був потрібен.  

— Звідки у вас ця річ? — запитала я.  

Жінка підняла погляд. У її очах була втома, синці на руках без слів розповідали більше, ніж вона була готова сказати.  

— Це мамин перстень. Його зробив ще мій дідусь...  

— Чому продаєте? Це ж реліквія роду...  

— Жити ж якось треба... — з сумом у голосі промовила жінка, востаннє кинувши погляд на перстень.  

Я дістала шкіряну торбину з мідними шеляґами і щедро заплатила жінці. Плату було внесено. Орися казала: «Не жалій грошей». Та я ще не знала, що мова йшла не про ціну, а про відкуп роду.  

— Моя вам порада... Тікайте. Бо він вас уб’є, — тихо промовила я та міцно стисла перстень.  

Та раптом переді мною, ніби нізвідки, з’явився чорний кінь та став дибки — я впала на бруківку, боляче вдарившись рукою. Піднявши погляд угору, я відчула страх... але не лише перед конем. Коли вершник зіскочив і простягнув руку — я застигла.  

Інквізитор.  

— Обережніше, мій кінь ледь вас не затоптав, — промовив він до мене, а потім до жінки: — Чого тут сидите? Ідіть на ринок, там торгуйте. Жінка хутко втекла.  

А я підвелася, боячись дихнути. Він не впізнав мене? Чи, можливо, це тимчасово?  

— Дякую, — прошепотіла я й хотіла піти, та він зупинив.  

— Як звати юну красуню?  

— Варвара, — видихнула я, зустрівшись із його зеленими, мов карпатський мох, очима. Широкі скули, різкий профіль, брови, що надавали обличчю суворості. І влада — та сама, яка палить таких, як я.  

«Варвара, тікай. Тікай як найдалі».  

І я втекла. Не озираючись. Бо там, у хижі в горах, мене чекала Орися.