5 / 16

Сни — це вічність в дар, реальність — хиткий жар

Каєндор, Баалтір, Кіона, Морноса, Нестор. Наймолодша донька без імені.

Був ще хтось… Вона знала, що були інші. Але вона не пам’ятала ні імен, ні вигляду.

Каєндор, Баалтір, Кіона, Морноса, Нестор.

— Аделаїда, хочете поговорити про сни? — Мелісса занепокоєно оглядає її.

Вона не хоче говорити про них. Вона хоче нарешті перестати про них думати. Коли Ада спить, то бачить кошмари. Коли прокидається, думає про них. Вона не відриває увагу від них на роботі, не забуває, коли зайнята навчанням. Вона не концентрується ні на чому іншому, лише на снах. Смерть. Біль. Кров.

— Я можу порекомендувати вам таблетки для покращення сну… — починає Мелісса, але Ада огризається.

— Меланін, чи мелатонін, чи що ще там у біса — мені не допомагає нічого. Навіть снодійне зі знеболювальним, — Ада хапається за перенісся. Вона знала забагато про те, які таблетки та в якій дозі можна випити, щоб її задурманило. Це не допомагало прогнати сни чи покращити їх. — Я просто хочу, щоб сни пройшли… — шепоче вона. — Я хочу поспати.

Каєндор, Баалтір, Кіона, Морноса, Нестор.

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

Персефона ненавиділа лізти в чуже життя, але з огляду на те, як саме виглядала Аделаїда, навіть вона почала переживати, чи з нею все в порядку. Кай, попри їхню останню розмову декілька місяців тому, з’явився на незапланованій зустрічі та не згадував останні слова. Вистачило короткого погляду на відчай Ади, й він присів поруч, стиснувши щелепу, та очікував довгої розповіді.

— Виглядаєш так, ніби однією ногою будеш в могилі, — повідомляє Кай без жодних церемоній, а буквально спрожогу, приземляючись на стілець навпроти.

Улюблені вікна Персефони, велика знижка в рахунку на чай та каву, що вони замовили, сонячні промінчики, що бігають стінами кафе, — все здавалося таким нормальним і звичайним, якби ж тільки Ада думала тверезо, а не стискала пальці до болю у суглобах, щоб від усього абстрагуватися.

— Крихітко, ти взагалі спиш? — переживає Персефона, і її долоня ласкаво лягає на щоку Аделаїди, а потім перевіряє температуру. — Ти схудла і паленієш. Якщо ти захворіла, то…

— Я не… Зі мною все гаразд, — Ада прибирає її руку і кидає погляд на Кая. Він намагається вдати, що не оглядає її, оцінюючи, чи є на ній синці та рани. Виходить погано. — Просто, кожного дня мені сняться кошмари про те, як мене вбивають, і це… Я хочу поспати, якщо чесно. У мене хронічна втома через тупі кошмари, а я навіть не знала, що це можливо.

Персі перелякано дивиться на Кая, а той просто знизує плечима і хитає головою.

— Кошмари — це теж саме, якби ти взагалі не спала, — говорить Персефона і підштовхує склянку з холодним американо до Ади, яка сьорбає його без особливого бажання. — І що саме тобі сниться?

— Смерть, — голос Аделаїди рипить сухістю, і вона робить ще ковток кави, але це не допомагає прибрати клубок у горлі. Вона робить більший і відчуває, що скоро вдавиться, і зупиняє спроби, коли Персі протягує їй серветку.

Сльози починають текти по щоках Ади гарячими стрічками, й тоді вона це усвідомлює, зрештою, і захлинається. Так не може продовжуватися. Вона втомлена, знесилена і вже пропустила декілька занять, які їй знадобляться, щоб закінчити курс. Вона не хоче цього всього, вона хоче додому. До Джона, який телефонує кожного дня і вислуховує, як їй набридло життя. І ці сльози не від жахливих картинок із кошмарів — до них вона звикла — а від втоми. Від неминучості того, що з нею відбувається.

Раніше сон був прихистком, де вона відпочивала. А тепер навіть там їй не було місця.

Кай нервово перебирає пальцями по столу.

— Що тобі сниться? — обережно питає він.

Аделаїда розповідає все від самого початку. Від прекрасних снів і до останніх, вкритих мороком і злобою, у яких вона вмирала знову і знову, народжуючи та очікуючи смерті. Аделаїда у снах не знала, наскільки близька смерть, але Аделаїда, яка споглядала за ними, завжди прораховувала, коли прийде Люцифер чи Люциус і накаже безликому Дедаліону вбити її. Це те, що вона каже, і те, від чого у Персі перехоплює дух.

— Люциус казав, що я богиня, — шепоче Аделаїда. — А потім почав казати, що я лише оболонка для неї.

Кай починає злитися, тепер постукуючи під столом ногою. Він завжди намагався контролювати вираз обличчя, але його геть виказувала реакція ніг чи пальців.

— Що на це все каже Люк? — цікавиться він ядовитим тоном. — Радіє, що досі тобі сниться?

— Що? — різко кривиться Аделаїда. — Він переживає, але що йому ще робити? Таблетки не допомагають, я не можу просто попросити сни зупинитись.

— Вони вбивають тебе, — агресивно видає хлопець із шаленим поглядом.

— І що мені зробити? Не спати?! — безнадійно гарчить Ада, блимаючи в бік розгубленого Кая.

До цього вони не мали емоційних суперечок, які тримали їх в секунді від бійки, але сьогодні сталася перша. Кай вчепився руками в білий стіл, привернувши увагу інших відвідувачів, важко дихаючи. Офіціант у далекому кутку розгублено заправляв руки у фартух, спостерігаючи, чи доведеться йому втрутитися. Персі кладе руку на плече Кая та посміхається в бік працівника, і той сором’язливо крутиться на місці, тікаючи із зали.

Кай заспокоюється від дотику Персефони, нарешті розслабляючи пальці, але Аделаїда відчувала коктейль із розпачу, люті й страху. Вона ненавиділа просити допомоги, але ще більше — просити допомоги та бачити, що ніхто не знає, що робити. Вони були у глухому куті. Усі троє.

— Кай, — Персі стискає його передпліччя ще раз, і той переводить на неї шалений погляд. — Моїй мамі снилися такі кошмари, коли вона була вагітна. Вона думала, що це через сни їй так погано, але насправді це важкий перший триместр. Ти часом не?...

— Звісно, ні, — відмахується Ада, але кладе руку на живіт. Раптом? Все може бути. Від самої думки починало нудити. — Це ніяк не пояснює те, що я завжди вагітна у снах. Я почала відрізняти епохи за дітьми. Може, у тебе інші ідеї, знавець психоаналізу?

Психоаналіз — головний напрям Кая. І він завжди майстерно тлумачив їхні з Персі сни. Але цього разу він хитає головою.

— Мені нема чого додати, окрім того, що я вже тобі казав, — гиркає він. — Ці сни почалися, тому що ти переїхала до Люка. І вони зупиняться, коли ти від нього підеш. Організм натякає на те, щоб тікати від нього. Просто проведи тиждень якомога далі від нього та побачиш, що я правий.

— Або божевільний, — Персефона дивиться на нього з відразою. — Ці сни — просто сни.

— Яким нема кінця і краю, — шепоче Аделаїда.

— Якщо так і продовжуватиметься, вона помре від виснаження, подивись на неї, — знову злість у голосі Кая, на якого Персі шикає, щоб його заткнути. Хлопець підіймається, агресивно постукуючи пальцем по столі, поки говорить. — Поїдь від нього на тиждень, і я обіцяю: це зупиниться.

Персефона фиркає на його самовпевнений тон.

— Кошмари — це відповідь людського тіла на стрес. Вона поїде звідси, геть від університету, і, звісно ж, виспиться. Річ не в Люку.

— Відколи ти захищаєш його? — дивується хлопець.

— Я захищаю Аду від твого божевілля.

Кай відкриває рота, щоб сказати ще щось, але вирішує, що його й так достатньо послухали, але не почули. Хлопець у швидкому режимі збирається і йде, а Персі лише закочує очі на його драматизм і знову повертається до Аделаїди, беручи її руки у свої, обнадійливо посміхаючись.

— Він нічого не розуміє, не слухай його, — говорить вона. — Я впевнена: ці сни — на фоні стресу, і вони скоро пройдуть. От побачиш.

— Коли я народжу у сні дванадцяту дитину? — видає Аделаїда, на що Персі здивовано блимає. — Люциус у сні сказав, що йому треба дванадцять дітей від мене. Одна дитина — одне життя. Я народила сім. Ще чотири.

— Всього чотири, — натягнуто додає Персефона. — Якщо тобі справді треба відпочити, зустрінься з Джоном. На день чи два. Я занесу в університет довідки, що ти захворіла, не переживай.

— Персі… — Аделаїда зупиняє її, незадоволено нахиляючи голову. Щоб не дивитись на сумний погляд подруги, Ада окидає оком заклад.

З іншого боку вулиці, спершись на стіну будівлі, за ними спостерігав чоловік із довгим волоссям і широкими плечима. Стаканчик маленької порції кави виглядав комічно в його великих пальцях, але Аду захоплює не це. Очі. Чоловік повільно ковтає еспресо, не відводячи погляду, а коли Аделаїда дає йому зрозуміти, що вона дивиться прямо на нього, — повільно розтягує губи в посмішці. Машина проїжджає повз і ніби стирає його з того місця.

Ада збентежено кліпає очима.

— Просто для моменту, я думаю, — продовжує балабонити Персі, — Кай божевільний, але якщо ти хочеш перевірити його ідею — спробуй. Враховуй, Кай скаже що завгодно, щоб ти й Люк не були разом, угу? — вона відпускає руки дівчини. — Він егоїст і думає лише про себе, і поводиться так з моменту, як ти зійшлась з Люком.

— Ти досі думаєш, що він закоханий.

— Це очевидно, — посміхається Персі й наливає собі чаю. — Тому я б не довіряла його язику. Ти починаєш сильніше змагатися за кохання, коли втрачаєш його. І поразка — злить.

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

Коли Ада повідомляє, що на вихідні їде до Джона, то у відповідь отримує розчаровану посмішку від Люка й проблиски нерозуміння в очах.

— У нас були плани, — повільно промовляє він. І це дійсно так: вони хотіли повечеряти у ресторані та влаштувати романтичне побачення за містом, де не зустріли б його студентів чи її однокурсників.

— Так, але у Джона важкий тиждень, і я хочу його підтримати, — справно бреше Аделаїда. Роки крутіння по життю, як дзиґа, давалися взнаки. Вона чудово вміла грати та приховувати, навіть коли її розум був затьмарений виснаженням.

— Сподіваюсь, я встигну познайомитися з ним до нашого весілля? — жартує Люк. Аді не смішно, не весело, тим паче, хоч вона й покірно посміхається. За останні декілька тижнів Люк неодноразово говорив їй, що бачить їх разом: заручини, весілля, майбутніх дітей. Все те, про що Персі казала Аделаїді. Люк дорослий і хоче завести сім’ю. Ада буде рада, але не діти. Після снів у неї розвинувся панічний страх вагітності та смерті після. — Запропонуй йому зустрітися, нехай приїздить на вихідних.

— Я спробую, — обіцяє Ада і цілує його в щоку. — Коли ти познайомиш мене зі своєю сім’єю? Якщо вона жива.

Це теж був жарт, але він лунав трошки перелякано з вуст дівчини. На щастя, Люк добродушно сміється.

— Обов’язково, днями, — обіцяє він.

У Люка були сини-близнюки. Аделаїда бачила їхнє фото у квартирі, але ніколи не запитувала їхніх імен. Люк не був дуже говірким у сімейній тематиці, як і ніколи не казав, що був одружений до цього. Здавалося, ніби це і не його діти, бо в документах університету, його анкеті, про них теж не було ні слова. Зазвичай більшість викладачів вказувала, що вони одружені або ж мають дітей. Люк нічого не написав про особисте життя. Лише вмістив багато посилань на наукові роботи.

Ада поважала його мовчання, бо і сама небагато розповідала про Джона. Спочатку, щоб не злякати потенційного хлопця. Тепер просто не вважала за потрібне, вони можуть поговорити між собою, коли познайомляться. Люцифер знав половину історії життя Ади, цього було досить.

— Люци, — звертається Аделаїда і підіймає на нього очікувальний погляд. Він повертається до неї та запитально згинає брову. Люк не реагує на звернення якось особливо, та Ада сподівається, що причина в тому, що він не почув її правильно. Бо якщо це щось інше — вона бажає зникнути із Землі, як сто разів до цього. — Я люблю тебе.

Люк широко посміхається й із задоволеним обличчям повертається до неї, цілуючи в лоб.

— Я теж тебе кохаю, Дея.

Потяг до сусідньої області, де проживав Джон, довіз Аделаїду швидко. Вона не змогла заснути, але трошки куняла без снів, що і скоротило дорогу вдвічі. Брат зустрів її на пероні з широкою, щасливою посмішкою і теплими обіймами, мирно сховавши носа в її шиї, як він завжди робив через різницю у зрості. Джон нижчий за Аделаїду на добру голову. І за десять років, що вони знають один одного, не змінився. Ні зморшки, ні випадання волосся, ні густої бороди. Лише ангельська посмішка і хитрий вогонь в очах. Синці під очима стали глибшими, а сірий бомбер із чорною кепкою затерлися у декількох місцях. Кепка ніби вросла в його темне волосся з роками, й Ада зупиняє порив стягнути її та викинути.

— Давно не бачились.

— Я теж рада, — Аделаїда його щипає за щоку, ну точно дитя, й короткий момент бійки між ними, і лише потім вони прямують до таксі.

Джон жив краще, ніж Ада, бо був розумніший, але вона завжди відмовлялася від його допомоги, адже це було дивно — брати щось від молодшого. Спочатку, поки вони обоє ще були підлітками, вона піклувалася про нього, а тепер він хотів піклуватися про неї? Ні, такого приниження Ада б не пережила. Хоча вона і прийняла великий чек на навчання, коли зібрала половину суми самостійно.

Клуб, яким займався брат, явно отримував велику частку фінансування від нелегальної частини місцевих авторитетів, але Джон ніколи не доповідав про повний прибуток та оборот Аделаїді. Вона бачила по одягу, який він купував для себе і дарував їй, та по машинах, що змінювалися за його бажанням. Аделаїда лише раз спробувала поговорити з братом з приводу легальності всього його доходу, на що він просто сказав їй не влазити у справи, що не можуть її зачепити.

— Отже, Люк.

Джон ставить повну тарілку їжі перед дівчиною. Це щось, що він їв ще вчора, але дбайливо розігрів для сестри. Коли вони були молодші, Аделаїда часто готувала яєчню з усім, що залишалося в холодильнику. І те, що Джон подав їй, підозріло нагадувало цю страву. Ада наколює на виделку підгорілий сир і з розчарованим поглядом підіймає його до лиця Джона. Він перехоплює столове наряддя без вагань і кладе до рота так званий делікатес, шумно пережовуючи із задоволеною посмішкою.

— І як це — бути поруч зі стариганом? — бубнить Джон, ковтаючи. Хлопець повертає виделку на тарілку Ади та береться за власну порцію. — Вже знайшла інструкцію, як змінювати підгузки? Скоро знадобиться.

Дівчина давиться від сміху і стукає брата під столом. Велика лампа над кухонним острівцем — єдине, що дає світло навколо, не рахуючи будинків за вікном. Аделаїді трошки здається, що вона на допиті, проте це її не обурює. Простора квартира Джона всіляко була кращим пейзажем, ніж її гуртожиток чи помешкання Люка. Вдень тут буде світло, бо великі вікна в підлогу та білі стіни здавалися телепортом до зимової країни, лишень тут було завжди тепло. Джон зазвичай спав на дивані, коли Ада приїздила, а вона займала його ліжко у спальні.

Переважно засинали вони все одно разом, бо говорили до відключки, але сьогодні Ада знала, що хлопець дасть їй спокій відразу після вечері.

— Перестань, йому всього 38, і він не виглядає на свій вік. Дивись, — вона дістає блокнот зі снами з дорожньої сумки, яку залишила на кухонному столі. Джон бере з її дозволу фото, яке стирчало між сторінками. Воно зроблене всього декілька днів тому. На диво, на зображенні Ада має хороший вигляд, хоча в житті мала глибокі синці під очима і червоні склери. — Непогано, так? — наче читаючи його думки, спитала Ада.

Але Джон застигає, його рука з виделкою повною їжі зупиняється в повітрі теж. Він довго в тиші роздивляється фото Люка, не промовляючи ні звуку, навіть не видихає, лише погляд стає темнішим із кожною секундою. Він ніколи так не реагував на незнайомців.

— Ти що, знаєш його? — дивується вона і дивиться на фото знову. У Джона рідко щось викликало яскраву емоцію, як зараз. — Буде смішно.

— Я… — Джон опускає руку і важко ковтає, швидко блимаючи, щоб розслабити вираз обличчя. Він простягає фото назад. — Люк? Від “Лукас”?

— Лука, — поправляє Ада і посміхається, сподіваючись, що її задоволений вираз запевнить Джона у тому, що вона щаслива. Джон ненавидів кожного її хлопця, але це не може повторитися з нареченим. Дівчина витягає наступне фото, не очікуючи подальшої реакції від Джона. Це зображення давнє, одна з перших зустрічей трійки. — А це Персефона та Кай.

— О, боже… — видихає Джон і бере в руки наступну фотографію, пильно вдивляючись. А потім починає посміхатися і доходить до знервованого сміху. — Який жах… Оце Кай? — він переводить веселий погляд на Аду, а та з полегшенням киває, позаяк це дуже тепла реакція від її брата. — Повірити не можу. Люк вже знайомий з ними?

Аделаїда хитає головою, і, оу, до неї ніколи не доходив той факт, що Люк жодного разу не бачив її з друзями. Через їхні стосунки, звісно. Але він слухав про них постійно.

— Ти знаєш Кая? — запитує Аделаїда.

— Трохи, — посміхається Джон. У нього різко підіймається настрій. — Він був у нашому нічному клубі декілька разів. Веселий хлопець. Розбив скло, проте заплатив за нього більше, ніж потрібно. Наскільки тісний світ, — знову сміється, прикушуючи губу. — Тобто в тебе був поруч Кай, але ти все одно обрала Люка?

— Ти говориш, як Персі! — незадоволено видихає Аделаїда. — Кай друг, і я не бачу нічого більшого. До того ж він молодший.

— Угу, — пирхає від сміху Джон.

— Він ніколи не намагався… І ти не знаєш Люка, щоб диктувати мені правила, хто був би кращим, — Ада незадоволено складає руки на грудях. Джон дивиться на неї із секунду, а потім видихає і киває, приймаючи її відповідь.

— Але ти тут, бо щось сталося? — цікавиться він і відсовує їжу трохи далі.

— Просто скучила за тобою, — посміхається Аделаїда і чіпляє його підборіддя пальцем. — Давно не бачились, а ти он як змінився. Виріс? Почав бритися?

— Дуже смішно, — закочує очі Джон і нахиляє голову набік, вдивляючись, що Ада приховує за жартами цього разу. — То що сталося?

Хоча це і здається дуже дивним, Аделаїда все ж наважується розповісти братові про сни, які побачила за останні декілька місяців. І також пояснює теорію Кая про те, що це пов’язано з Люком. Вона не розповідає всі деталі, лише загальні описи, але й їх досить, судячи з реакції Джона. Він киває, обдумуючи, і зрештою видає вердикт, який збиває з ніг Аделаїду.

— Я погоджуюся з Каєм.

— Що? — істерично посміюється Аделаїда. — З цією тупістю? Сни не можуть бути реакцією на Люка.

— Десь всередині ти знаєш, що ваші стосунки розвиваються стрімко, і твій здоровий глузд просить тебе гальмонути, угу? — припускає Джон і отримує незадоволений погляд від Ади, на який сміється, штовхаючи її плечем. — Це не звучить дико, а от те, що він хоче одружитися, — так. Раптом він реально маніяк. От що ти про нього знаєш? Він не говорить про колишню дружину і не знайомить тебе з дітьми, хоча якби він був хорошим батьком, то одразу б повідомив їм про тебе.

— Можливо, вони знають про мене, як і ти про нього. До того ж я теж не поспішаю тебе знайомити, а ти взагалі моя єдина родина, м?

— Я і не планую з ним знайомитися, — Джон вирішує прибрати на кухні, зокрема пусті тарілки, з яких зникла їжа, поки Аделаїда розповідала про сни. — Якщо хочеш знати, я ніколи не схвалював стосунки з ним. От і все. Можеш скільки завгодно вважати інакше, але тіло і розум, — хлопець стукає себе по скроні, — дають тобі знаки. Прислухайся до них.

— Ти та Кай однакові, — Ада складає руки на грудях. — Не здивована, що він тобі подобається навіть після розбитого скла.

Джон на це гулко сміється.

Навіть якщо Аду будуть запитувати під дулом пістолета, вона ніколи не визнає, що Кай мав рацію. Снів не було, вона нарешті виспалась і почала відчувати себе як нормальна, жива людина, без туману в голові й сухості в очах. Лише після здорового і повноцінного відпочинку до дівчини дійшло, яка ж вона була втомлена і виснажена за ці місяці. І як важко навіть просто думати, коли голова відмовляється складати речі за порядком, а руки, якими можна управляти як зазвичай, відмовляються тримати щось, настільки м’язи розслабилися без відпочинку. Тепер вона могла порізати хліб без проблем і навіть одразу ж посміхнулася, коли заспаний Джон вийшов на кухню.

— Ти приготувала сніданок? — бурмоче він, потираючи очі. — Знайшла, з чого?

Його рука заривається у волосся Аделаїди та куйовдить пасма сильніше. Дівчина відбивається від настирної руки, й Джон залишає її вологі кучері у спокої. Вона тільки вклала їх після сну. Темний чуб Джона теж мокрий: він взяв за звичку від сестри починати ранок з мокрого волосся, щоб воно мало гарний вигляд до кінця дня. Джон був настільки схожим на неї, що інші завжди дивувалися, коли дізнавалися, що вони не рідні. Ті самі звички, ті самі жарти та той самий біль минулого.

Навіть квартира Джона, з її пустотою і біло-сіро-чорним наповненням, здавалася багатшою та ріднішою, ніж наповнений артефактами простір Люка, який він називав «домом». Навколо Аделаїди зараз не було нічого особистого — цю квартиру могли б здавати туристам, і вона не здивується, якщо це і було так. Все-таки вона розуміла, чому Джон може мати таке оточення: вони намагалися не прив’язуватися до речей. Усе життя складалося у валізу. Їй навіть не було що додати у квартиру Люка, окрім книг та одягу.

Іноді Аделаїда запитувала себе, чи були б вони з Джоном такі ж близькі, якби виросли разом змалечку. Вона більше схилялася до думки, що такий міцний зв’язок їм вдалося побудувати саме через те, що вони зустрілися, коли вже були підлітками, які втратили усіх і плекали останню надію мати близьку людину.

— У тебе завжди є яйця і молоко, я тебе гарно навчила, — вона хапає брата за щічку і тягає за неї, на що Джон сміється і відбиває її руку. 1:1 — Ада помстилася за волосся.

— Ти завжди поводишся так, ніби старша за мене на сто років, — говорить він і починає заварювати для них каву.

— Зважаючи на мої сни, так і є, — віджартовується дівчина, але Джон лише підтискає губи.

Зранку він завжди нагадував їй закривавленого хлопчину, якого вона вивела з темної вулиці та повела до сирітського будинку. Його стриманий щенячий погляд та спосіб давати відповіді кивками не змінилися досі. Джон незадоволено зводив брови, коли говорив або дивився на тих, хто йому не подобався. Молодший брат, який тримався як старший, щоб сприймати його інакше.

— Ти давно не розповідав, як пошуки твого батька, — обережно починає Ада і перевертає яєчню на інший бік. Вона вловлює мікропорух руки Джона (він проливає каву повз чашки), але у них залишилося мало часу для розмов. Після обіду вона поїде назад.

Пошуки батька Джона за десять років зрушилися з нульової точки лише до поділки однієї десятої. Вони ніколи не обговорювали телефоном саме цю тему, але навіть віч-на-віч було важко. Часто Джон змовчував і переводив тему, але сьогодні його погляд затримується на кухонних меблях, і він все ж таки підтримує початок.

— Я не втрачаю надії, — визнає хлопець й отримує співчутливий стиск плеча. — Я знаю, що він не мертвий, але не знаю, як знайти того, хто хоче здаватися втраченим. До того ж я не можу видати й себе. Що буде, коли колишній моєї матері дізнається, що я досі живий, і захоче закінчити справу?

— Думаю, він би тебе шукав, якби так думав.

Джон киває, бо дотримувався такої позиції всі десять років.

— Я знайшов інших дітей батька, — говорить він, й Аделаїда починає світитись від нової інформації. — Дав їм знати, що я живий, але не отримав відповіді, тож… — він незадоволено хитає головою. — Думаю, вони не хочуть мене знати.

— Хіба діти твого батька не хотіли би бачити тебе вже дорослого і цілого? — дивується Ада і вимикає вогонь, востаннє перемішуючи сніданок. Вона пропускає похмурий вираз обличчя брата, коли він задумується.

— Можливо, вони звинувачують мене у смерті матері. Я кину цю справу, до того ж який у ній сенс тепер? — Джон штовхає Аду стегном у бік, вона промахується повз тарілки, поки виловлювала їжу на сковорідці. — Ти виходиш заміж. Я сподівався, що зможу тебе вберегти від долі посудомийки та пелюшок, але от ми тут.

— Джонні, — скиглить Аделаїда, задираючи голову до стелі. — Я не планую дітей так швидко.

Надзвичайно великі руки, як для росту Джонні, накривають макітру Ади, й він розвертає її до себе, вглядаючись їй в очі.

— Один дзвінок — і я заберу тебе від Люка та зроблю все, щоб він ніколи тебе не знайшов. Обіцяю. Просто один дзвінок, якщо тобі здається, що щось не так, — вмовляє Джон, ніби хоче, щоб Ада приклала телефон до вуха та зателефонувала прямо зараз. Вона цього не робить, але обіймає брата і колихає його з боку в бік. — У мене більше нікого немає, тільки ти, і в тебе завжди буду я, щоб не сталося.

— Джонні, — бурмоче Аделаїда, — боюся, це єдина правда, з якою ми помремо.

Хлопець сумно сміється, але стискає Аду сильніше перед тим, як відпустити. Їхні вихідні разом закінчуються швидше, ніж дівчині хотілося би.

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

У них з Люком ще був цілий вечір вихідних попереду, і Аделаїда знала, що її чекає смачна вечеря і декілька годин фільму разом у романтичній атмосфері, бо Люк продовжував телефонувати їй весь час, поки вона була з Джоном, запитуючи як її самопочуття і чи потрібно буде її зустріти. Але дівчина відмовилась, бажаючи прогулятись від вокзалу до будинку. Це були всього двадцять додаткових хвилин відсутності Люка в її житті, що відчувалися як свобода, на яку вона заслуговувала.

Ніколи до цього за всі місяці стосунків Аделаїда не хотіла втекти від коханого. Вона завжди неслася до нього назустріч, радіючи будь-якій спільній хвилині, бо їхній завалений графік не підтримував той рівень зустрічей, який їй подобався. Проте тепер… вона хотіла власного простору. Десь, де не буде Люка, його ліжка, снів із ним. Думка про це все її холодила і викликала нудоту, але це було настільки абсурдно, що вона зупиняла ці позиви й свідомо вмовляла себе дивитись тверезо на ситуацію.

Ще з двадцять хвилин шляху Аделаїда провела у супермаркеті, блукаючи поміж рядами, навіть не чіпаючи продукти. Вона декілька разів підіймала пляшки з вином і ставила їх назад — зазвичай його обирав Люк, маючи вишуканий смак. Потім вона зупинилася перед фруктами та вибрала гранати. Два великі, свіжі. Вона ніколи не любила їх, ті навіть снилися в кошмарах, як вона жадібно їла їх, а з неї сміялися. І Люк ненавидів ці червоні ягоди, ніби то отрута. Згадуючи це, Аделаїда повертається до вина та бере гранатове.

Вона не могла кинути Люка тільки тому, що їй сняться сни. Це божевілля. Хоч і таке хороше, але божевілля. Проте, чим більше вона крутила думку, що їм потрібно знову роз’їхатись, щоб вона знову відчула себе людиною, тим більше здавалося, що це правильно.

Її очікування справдилися: вдома у Люка її зустрів запах смачної вечері та, на подив, гомін декількох голосів.

— Ось і вона, нарешті, — проголошує Люк і постає у коридорі. — Як добралась?

— Чудово, — посміхається Аделаїда і цілує його в щоку, проходячи до кухні, де її вітають два нові обличчя. — Добрий вечір?

— Привіт! — в унісон говорять двоє. Один гучно, інший низько.

З першого погляду очевидно, що вони брати, але по розповідях Люка здавалося, що його сини — близнюки. Проте зараз на Аделаїду дивились люди, які ніби були зіставні один з одним. Обоє низькі, але вищий носив взуття на платформі й здіймався над братом, який сидів за столом. Вони схожі, але одночасно ніби протилежні.

— Аделаїда, це Ци та Ян, мої сини, — знайомить Люк, обіймаючи закляклу при вході дівчину. — Вони проїздом у місті, тому вирішили заскочити та познайомитись. Як я й обіцяв, знайомлю із сім’єю днями.

— Побачили нарешті богиню, яка полонила нашого батька, — жартує блондин. Брати стрункі, з видовженими обличчями й тонкими губами, але їхній колір волосся та очей відрізнявся. У блондина одне око було блакитне, а інше, як і у брата з чорним волоссям, — темне, ніби чорна горошина. Навіть зіниць не видно.

— Ци, — осудливо шикає, виходить Ян, темний хлопець. Його обличчя було кам’яне і спокійне. Жоден м’яз не поворухнувся, коли він подивився на близнюка. — Мій брат так жартує, бо батько завжди називає тебе богинею.

— Як мило, — воркує Ци, посміхаючись. Він явно був яскравою, веселою стороною дуету. Посмішка не спадала з його обличчя ні на секунду, і, на відміну від брата, він стояв, постійно рухаючись, поки Ян сидів на стільці, склавши руки на колінах. — Ніколи не бачив батька таким закоханим.

Слово «батько» дивно різало вуха. Аделаїда очікувала, що вони будуть називати Люка «тато», але близнюки зверталися до нього лише так чи на ім’я в усю коротку розмову, що вони встигли провести. Дует не залишився надовго, вони навіть не збирались спробувати вечерю. Як тільки Ада опинилася на кухні, оглядаючи вже пусті тарілки, близнюки почали збирати речі.

— У нас були справи з Люком, ми не планували порушувати ваш спокій, — весело пояснює Ци та посміюється, стискаючи плече Яна. — Але були раді спіймати хвилинку з вами, Аделаїда.

— Прошу, можна на ти, — ввічливо пропонує вона, але близнюки махають головою одночасно. Ян повільно і навіть сердито, а Ци весело і широко натягуючи посмішку: дику, божевільну, ніби він зараз може жартома вчинити вбивство.

У них було щось чуже і вороже, чому Аделаїді хотілося опиратися і втекти, хоч вона їх і не знала. Тому дівчина вдає, що зайнята на кухні, поки Люк закінчує розмову і проводить гостей до дверей.

— Ще недовго, — повідомляє Люк їм. — Я впевнений, це останній раз.

— Що буде після? — цікавиться Ци все тим же нахабним тоном.

— Якщо це правда, — додає спокійно Ян.

— Повернемося до старих часів, — пояснює Люк і відчиняє двері. — Поки рано про це думати. Просто зачекайте. І приглядайте. Якщо з’явиться Ді, повідомте.

— А серце? — запитує Ци після секунди роздумів.

— Не переймайтеся цим.

Близнюки не прощаються. Люк просто зачиняє двері, ніби вони зникли абсолютно без звуку, і Аделаїда удає, що накладає вечерю, гучно стукаючи ложкою по тарілках. Він повертається до неї з посмішкою і цілує в чоло, займаючи місце біля мийки.

— Як тобі мої сини? — запитує Люк.

Аделаїда напихає в рот більше їжі, щоб було більше часу подумати. Їй не подобалося лестити та брехати, але питання вимагало одного з двох.

— Хотілося би дізнатися про них більше, — бухтить вона з повним ротом. У горлі клубок, ковтати важко. Люк сміється до дрижаків на її шкірі.

— Вони обоє фехтувальники, — говорить він, не відриваючись від миття посуду. — Не професійні, але у них добре виходить! З дитинства їм подобалася стрільба, але вони дуже зневажають пістолети.

Насилля. Їм подобалося насилля, ось на що натякав Люк, хоч і не казав напряму.

— Коли вони були маленькі, ми з ними ходили на полювання. Качки маленькі, але по них важко стріляти, — продовжує Люк та закінчує мити посуд. Він бере рушник і витирає мокрі тарілки. — Інша річ — дикі кабани. Ох, ця сила, — замріяно мовить він, згадуючи. — Але, всупереч зростові, мої хлопці з легкістю вполювали одного вепра. Їхній найбільший тріумф.

Аделаїда нарешті ковтає вечерю. Здається, що «вепром» у цій історії був зовсім не кабан.

— Що ти купила? — мимохіть запитує Люк, киваючи на пакет. — Що за вино?

— О, — Аделаїда помітно нервово сміється і тягнеться до пакета, повертаючи етикеткою. — Гранатове.

Очі Люка стають холодними, й він припиняє витирати посуд.

— І… гранати.

Він кладе посуд на поверхню біля мийки та із силою витирає руки рушником.

— Ти ж знаєш, що у мене алергія на це все.

— Я не змушую тебе їсти та пити…

— Я повинен просто дивитися, як це робиш ти? — випалює Люк, кидаючи рушник до сухих тарілок. — Повірити не можу, Ада.

— Люк, — зневірено видає вона, намагаючись загладити його злість тоном зі щирим вибаченням. — Мені хотілося гранатів, тож…

— Я чітко казав тобі про гранати у цьому домі, — каже він під кінець. — Річ не у тому, хто їх їстиме. Я ненавиджу цей фрукт і все, де він є. І його не повинно бути у моєму домі. Взагалі.

Аделаїда різко здіймається і хапає пакунок, притискаючи його до грудей.

— Я не буду викидати їжу просто тому, що у тебе якийсь маніакальний пунктик на одному фрукті, — заявляє вона і рухається до дивана і столика у вітальні. Вона з’їсть ці два гранати прямо зараз, навіть якщо її буде нудити від них. Вип’є усю пляшку вина, навіть якщо сп’яніє до безпам’ятства.

— Я тебе зрозумів, — повідомляє Люк та шурує до спальні, гримаючи дверима, що аж вікна дрижать.

Цієї ночі їй не сниться Люк, Люциус чи Люцифер. Цієї ночі вона опиняється в іншому тілі, в іншій реальності, але бачить перед собою Кая. Він у нічній сорочці за столом перед свічкою писав листа пером. Хоч і було темно, Аделаїда одразу помічає, що на його лиці немає шрамів, про які вона завжди думала, коли бачила його особисто.

— Тобі треба поспати, — повідомляє хлопець, не відриваючись від листа.

Аделаїда очікує, що ця версія неї скаже щось у відповідь, але з подивом розуміє: вона контролює сон. Може підняти руку, поворухнути пальцем. Може встати. Але нічого з цього не робить, бо раптом злякає Кая і розвіє марево.

— Тобі теж, — відповідає вона і потирає очі. Це вперше, коли у неї коротке волосся. Ада не відчуває важкості на голові, та вони не лоскочуть плечей. — Кому ти пишеш листа?

— Історику, літописцю, — Кай бурмоче щось під ніс і потім чхає. Кімната, де вони залишились, настільки пильна, що все літає у повітрі. — Він може щось про це знати.

— Ти ж Кай, правильно?

Хлопець повертається до неї з милою посмішкою і теплим поглядом, очі округлюються від здивування.

— Все добре, Айде?

— Ада, — виправляє його дівчина.

Кай кліпає очима і кладе перо на стіл, повністю повертаючись до неї.

— Що?

— Моє скорочене ім’я — Ада.

— Ада як А…

Кай у сні не завершує фразу, але його обличчя стає білим, як сніг. Воно різко розвіюється, та Аделаїда прокидається від шуму з реальності. Люк випадково перевернув всю сушарку для речей. Вона була ненадійно закріплена до стіни й постійно відпадала, а вони обоє були занадто ліниві, щоб закріпити її знову. Дівчина сонно дивиться на нього, а Люк матюкається під ніс.

— Вибач, — бурмоче він. Ада заснула у вітальні. Голова крутилася від алкогольного вечора. — Ця штука знову впала. Я клянуся, треба викликати майстрів.

— Я можу попросити Кая, — випалює вона і жаліє одразу ж. Кай працював з інструментами у вільний час більше заради задоволення, але він вмів свердлити та мав чим. Проте ім’я хлопця привертає увагу Люка одразу ж, і він, нахмурюючись, звертається до неї.

— Твій друг?

— Так, — говорить Ада та одразу ж починає швидше. — Але це дурниця, краще просто найняти когось.

— Ти бурмотіла його ім’я у сні, — повідомляє Люк і підбирає з полу сорочку. — Що тобі снилося?

— Нічого.

— Брехня.

— Ми робили завдання, — незрозуміло для чого, але внутрішнє відчуття просить Аделаїду збрехати. Вона не хоче пояснювати всі обставини, які сталися у сні, бо і сама не розуміла їх до кінця. І Люк виглядав вже досить розлюченим, коли вона взагалі згадала чуже ім’я.

— Ніяких минулих життів? — з підозрою цікавиться Люк. — Мене?

— Ні, просто якась повсякденна нісенітниця, — відмахується дівчина. — Ти на роботу?

— Ранкові пари, спи, — Люк підходить і залишає сухий поцілунок на її чолі, збираючись далі в іншій кімнаті. Минає час, і двері гупають, а квартира занурюється у повну тишу, в якій Аделаїда сидить кілька довгих хвилин, думаючи ні про що.

Сни з Люком здавалися реальними. Це те, чого вона не хотіла визнавати, але доводилося. Аделаїда відчувала їх у тілі так, ніби могла обмацати все навколо, якби захотіла, але сценарій сну цього не давав зробити. Вона знала, що сюжет у снах існував, що вона це вже переживала. Що електрика, яка розливалась по її шкірі там, це та ж сама, що іскриться зараз, але стара, давня. Тоді, давно, вона не знала, як опанувати те, що було всередині неї, але зараз внутрішнє відчуття підказувало, що робити.

Попри те, що її курс більшу частину навчання займався в практичних кабінетах, вона мала повний доступ до всіх наукових робіт та даних. І це було неможливо, щоб вона була єдиною, хто страждав від жахливо реалістичних кошмарів, які псували її життя. Сеанс з Меліссою був завтра, а сьогодні перед зміною на роботі вона могла б почитати дані про психологію та сни.

Питати поради у Кая, щоб зустріти його необачні коментарі, Аделаїда, звісно, не планувала. Він може поділитися знаннями з кимось іншим, якщо його манера висловлювати думку — звинувачення.

Замість сліз від безсилля і неможливості контролювати ситуацію, цього разу в Аделаїди прокидається цікавість, і вона вирішує провести розслідування перед навчальним днем. Але коли вона майже збирається вийти з дому, стаціонарний телефон починає дзвонити.

Їй не можна підіймати слухавку, бо це не її будинок, але внутрішнє відчуття підказує це зробити. Інтуїція дуже часто виручала Аделаїду, і вона навчилася довіряти магнітному відчуттю всередині, а зараз воно волало, як не в себе.

Ада приймає виклик, а Персі одразу ж говорить її ім’я.

— Звідки у тебе номер? — дивується Аделаїда та перекладає слухавку зручніше, натягаючи взуття.

— Всі номери викладачів є в довіднику, — швидко говорить Персефона. — Я не знаю, як пояснити, але тобі потрібно піти з квартири Люка на декілька днів.

Ада пирхає від сміху, але Персі звучить настільки серйозною, якою ніколи не була.

— Причина?

— Кажу ж, не можу пояснити. Ада, тобі краще піти прямо зараз. От прямо зараз, в чому ти є, йди.

— Я і так виходжу, — незадоволено відзначає дівчина, ненавидячи навіть маленький прояв контролю в її бік. — Але я не можу просто взяти та зникнути на декілька днів. У мене сьогодні пари та робота, навіть якщо я піду від Люка, це явно не сподобається менеджеру.

— Залиш записку, що тобі потрібно десь бути. Я не знаю. Придумай щось. Але йди з квартири. Зараз! Ада!

— Я тільки приїхала від Джона.

— Точно! Тобі потрібно до Джона! — Персі починає кашляти. — Ада, просто, повір мені. Зараз.

— То мені писати записку чи йти?

— Йди! — Персі кидає слухавку, й Аделаїда дивиться на неї так, ніби може там побачити лице дівчини замість швидких гудків.

Здавалося, окрім Ади, з розуму сходили усі навколо. Навіть Персефона, яка дуже рідко переживала хоча б за щось, зараз постійно перебувала в тривожному стані. Персі виділялася спокійним, врівноваженим характером. Вона абсолютно не думала про те, що може піти не так. Запізнитись — це не проблема, як і потрапити в біду. Її спокій міг звести з розуму тривожний тип людей, але коли Персі переживала за щось — це лякало. І сперечатися з нею не мало сенсу. Проте і зникнути з життя Люка на декілька днів — неадекватна витівка.

Ада залишає записку, що Персі потребує допомоги, бо захворіла, тому, можливо, вона не повернеться сьогодні додому, і лише тоді з важким видихом додає до сумки зайві речі для ночівлі й виходить за межі квартири. Вона встигає провернути ключ раз, як світло блимає, і дівчина різко обертається від відчуття, що хтось опинився за нею.

І вона не помиляється. Висока постать з довгим темним волоссям по лопатки дивиться на неї зверху вниз, спершись на двері сусідньої квартири плечем. Якби у під’їзді було менше світла, Аделаїда могла би побитись об заклад, що очі чоловіка світилися зсередини, як сигнальні ракети — світлим червоним. Хоча, уважніше оглянувши, вона зрозуміла, що його очі молочно-карі. Як та кава, яку він пив, коли спостерігав за нею з іншого боку вулиці.

— Аделаїда, — раптово промовляє чужинець, і Ада робить крок назад до дверей. Якщо вона вчасно проверне ключ, то ще встигне забігти всередину. Незнайомець не здавався їй привітним, хоч і посміхався. Тваринним вищиром. — Яка виняткова зустріч.

— Ми знайомі? — дівчина повільно повертає ключ назад за спиною, проте він все одно гучно жвяхкотить. Чоловік швидко оглядає її руки, а потім хмикає.

— Баалтір, знаєш таке ім’я? — проговорює він, знову підводячи очі на її обличчя і зацікавлено підіймаючи брову.

Аделаїда знає. Другий син, бог світла та війни. Вона мало пам’ятала його лице, бо Люцифер забрав сина одразу ж після народження, щоб навчати ремеслу, а після він завжди відвертався від неї.

— Я вас вперше бачу, — Ада опускає ручку вниз. Її голос тремтить, але на обличчі вона цього не показує.

— Хм, — протягує Баалтір із зацікавленою посмішкою на вустах. — Скажи мені, Аделаїда, — тихо говорить він, неусвідомлено нахиляючись вперед до неї, — ти добре спиш вночі?

У Аделаїди перехоплює дух від почутого, і вона робить невпевнений крок далі від чоловіка, що його веселить. Звук гортанного сміху доводить Аду до білого жаху й спертого повітря у легенях. Їй здавалося, що вона зараз задихнеться, варто йому лише підійти ще ближче, і не було схоже, що Баалтір переживав із цього приводу. Хіба що йому, навпаки, подобалася реакція.

Він був богом війни й горів від страху в очах; від лише однієї думки, що буде переможцем.

— Якщо ви зробите крок, я закричу.

— М? — Не втрачаючи посмішки, хлопець робить різкий крок вперед. — Тобі не допоможе.

Він шепоче останню фразу, закриваючи рот Аделаїди. Вона рипається, але нога чоловіка прибиває її до дверей, а його вільна рука витягає з рукава довгий кинджал, який мерехтить під лампою. Аделаїда точно кричить у цей момент, але крик глухне у його руці. Наступне, що вона відчуває, — лезо у горлі.

Це не вперше, коли її вбивали таким чином. Вона знає, який біль повинен бути далі. Фантомно відчуває холодну сталь всередині себе, але, на її подив, цього разу це не сон. Аделаїда й не вмирає, як зробила б там. Баалтір, явно здивований, що це не працює, продовжує всовувати лезо все далі в її тіло. Воно там не опиняється, а застряє десь у дверях.

— О… — він матюкається під ніс і в момент спантеличення Аделаїда вдаряє його між ніг і нарешті виривається, кидаючи речі та ключі на підлогу, втікає. Баалтір кричить її ім’я, але не слідує за нею, він та його кинджал залишаються за спиною Ади.

І вона біжить. Тікає, сподіваючись, що скоро прокинеться. Бо за аргументом сновидіння — лише коли прокидаєшся, ти знаєш, що це був сон. І вона б не пережила рану від кинджала в реальності.

Тому вона біжить до того, хто попереджав її, бо якщо він останній, хто був у її реальному сні, тоді саме Кай повинен знати щось і про це.