Мітологія, де істина згортає свій закон

Кошмар повторювався. Відколи Аделаїда втратила пам’ять, цей сон здавався відгуком минулого.

Джон, її брат із сиротинця, тягнув її за руку через сосновий ліс; подушка хвойних голок і холод землі впивалися в стопи Аді. Вона знову впала й відмовлялася зводитися. Джон не озирався — тільки тягнув її вперед, незважаючи на кров, що текла з її здертих колін. Такі сни, як психотерапевти казали Аделаїді, були нормальними. Частіше вони виникають у дітей під час застуди, іноді приходять до дорослих у стресові дні.

Дивним кошмар здавався не сюжетом. Його не було. Дивним було те, що, варто Аделаїді прокинутися, вона забувала, що тільки-но бачила. Проте кожного разу, коли сон повторювався, вона згадувала: це їй вже снилося. Вона якраз хоче сказати це Люкові зі сну, коли той тягне до неї руку, але тіло Аделаїди здригається, і вона прокидається з важким зітханням.

Лампа на столику біля ліжка Люка загоряється, й чоловік повертається до неї. У його просторій спальні холодно — Аделаїда натягує покривало на плечі й важко видихає. Вона не хотіла розбудити чоловіка, але вже пізно. Можливо, крик наприкінці сну був з реальності.

— Кошмар? — Люк хрипить і прочищає горло, втомлено блимаючи в її бік. На годиннику шоста ранку. Він встає з ліжка і виглядає на вулицю.

— Знову той сон, який я не можу запам’ятати, — підтверджує Аделаїда, хапаючись за голову. Вона знала, що снились тривожні події, проте, тільки-но розплющувала очі, з пам’яті стиралася будь-яка картинка. Залишалося відчуття тривоги, та й те рідко її покидало поза мареннями.

Люк зачиняє вікно та щільно зашторює, щоб навіть натяк на світло не проникав усередину. Потім повертається у ліжко, витягає долоню Аделаїди з-під її підборіддя та засипає холодну шкіру поцілунками. Цілує фаланги кожного пальця, зігріває подихом занімілі кінчики, дивиться з-під вій теплою прохолодою блакитних очей. Це заспокоює. Свіжа щетина ковзає по її долоні, коли вона гладить чоловіка по ідеальних вилицях.

Він був прекрасний. Ніби спроєктований богами, зітканий з дорогоцінностей та скинутий на землю як вибачення за всі вади суспільства. Вкладене назад м’яке світле волосся не зіпсувала навіть подушка, а очі здавалися яскравішими під лампою у темряві. Люк бере руку Аделаїди й цілує долоню, влягаючись.

— Зможеш заснути? — цікавиться він. — Сьогодні вивісять розклад. Мені потрібно бути в корпусі до початку парів.

— Мені скоро вставати, — відказує вона. Аделаїда могла б сказати правду: засинати стало моторошно, не хотілося переживати сон ще раз. Проте вона вибирає змовчати.

— Побудь зі мною ще трохи, — шепоче Люк. Його довгі пальці занурюються в її пишне волосся.

Ада замріяно посміхається, бо коли він дивиться на неї так — відмовити неможливо. Вона перевертається на інший бік і тягне руку Люка на себе, заспокоюючись в його обіймах. Залишилась лише година до її зміни в кафе. Вона може пролежати наступні тридцять хвилин у теплому ліжку, а потім почати збиратися на роботу.

За те, що вона прийде раніше, її ніхто навіть не похвалить, але цього разу це буде для себе: вона відчинить кафе першою, підготує кавову машину, подивиться щось перед початком роботи. День був нервовим не тільки через сон  — вона нарешті зможе побачити, скільки предметів схвалили для неї в цьому семестрі. Буде точно знати, скільки матиме вільного часу і чи будуть у неї спільні пари з Люком.

Зможе сказати Джонові, чи потребує його фінансової підтримки цього разу. Вона не любила брати його гроші, але великого вибору не було. Скоро це припиниться, Люк почне доглядати за нею, стане її сім’єю, і вона перестане відчувати борг перед братом.

Зовсім скоро. А поки вона цілує долоню Люка, який тихо всміхається і притискає її сильніше.

 

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

 

“Скорочений курс мітології” в переліку факультативів для фізіотерапевтів виглядав як жарт, але це був єдиний предмет, на який Аделаїда встигла подати кандидатуру з переліку бажаних. А також єдиний, де їй не потрібно було б купувати додаткові матеріали або спорядження, щоб завершити курс. Що здавалося для неї ідеальним варіантом, враховуючи, як важко вдавалося поєднувати підробіток із навчанням.

— Ти просто хочеш легкий залік, — закочує очі Персефона, коли вони обидві звіряють розклади, і дівчина бачить знайоме прізвище біля предмета. — Попроси у свого масіка, щоб купив тобі диплом. Що тут старатися?!

Попри доволі жорсткий жарт для когось, такі репліки від Персі не ранили й не ображали Аделаїду. Зрештою, вона навчалася в університеті завдяки Люкові. Мала де жити, не сплачуючи оренду, також завдяки йому. А ще отримала прекрасні, люблячі, турботливі взаємини з ним.

Так, вона зустрічалася із викладачем з університету, і вона знала, що це морально неправильно, але їй не 18, і йому не 70, і вони знають, що можна показувати світові. Персефона лише жартувала про це, а не засуджувала, і це — найкраще, що могла подарувати найліпша подруга. Позаяк найближчий друг Кай та брат Джон, не змовляючись, ненавиділи Люка з усього серця.

У Кая хоча би була причина: він навчався у цьому університеті та ненавидів Люка з професійного погляду, як некомпетентного викладача. Джон просто ненавидів абсолютно всіх її хлопців, тому, коли дівчина повідомила, що новий обранець старший на десять років, схвалення від Джона не пролунало. Лише довгий осудливий погляд — і очі, мов п’ять копійок.

Але їй і не потрібно було схвалення. До 25 років Аделаїда могла вирішити самостійно, що саме було для неї добре, а що — жахливо. І турботлива ніжність Люка; він носив її на руках (у всіх сенсах), дарував не тільки матеріальні дарунки, але й емоції — все, що вона просила від кохання. Від сім’ї теж не шукала благословення, зрештою, у неї її й не було. Джон, якого вона називала братом, був дитиною з притулку, в якому вони жили разом і звикли одне до одного настільки, що почали грати виставу «ми родичі» до кінця життя.

Адже так здавалося, що вони нормальні. Що їхня зустріч не була в темному провулку, де вона знайшла скривавленого 13-річного Джона, який просив про допомогу. Спершу він не розповідав, що тоді сталося, але через кілька років коротко переказав події минулого і як він залишився без батьків.

Джонова мати була двічі одружена, і в другому шлюбі (з батьком Джона) перший чоловік її почав переслідувати. Батько намагався захистити їх, але колишній матері спробував вбити дітей, проте випадково поцілив у їхню матір. А батько Джона відтоді так і не з’явився.

Аделаїда навіть трохи заздрила. Джон мав хоча б якусь пам’ять про події власного минулого, нехай і трагічні. Надія, що його батько живий і знайде його колись, теж зігрівала душу. У Ади не було ні близьких, ні надій, що вони коли-небудь з’являться. Події минулого настільки її травмували, що Аделаїда не пам’ятає майже нічого з життя до моменту, коли вона зустріла Джона. Тоді їй було трохи більше ніж сімнадцять, а вона не пам’ятала нічого про минуле, за що могла б зачепитися і триматися.

Пам’ять Ади мала відгук про те, що вона існувала. Народилась, прожила якось, десь, із кимось, проте в особових справах немає ні імені батьків, ні родичів. Документи були пусті настільки, ніби вона виникла на Землі і її просто втиснули в код. Хто б це не зробив, було б класно, якби він закинув її у багату сім’ю, як у Персі чи Кая, бо бути в злиднях дуже соромно, навіть без уточнення, що це важко.

До своїх років Аделаїда встигла накопичити грошей лише для освіти, яка могла б її прогодувати й не зайняла би багато часу. Залежно від рівня підготовки, фізіотерапевти навчалися від двох до чотирьох курсів, після підвищуючи кваліфікацію. Аделаїда вибрала чотирисеместровий курс з поглибленим вивченням лікувального масажу, що не дало б їй омріяний диплом бакалаврату, але точно допомогло б знайти роботу в центрах догляду, SPA чи підтримці спортсменів. Більшого вона і не бажала.

Стабільну роботу і просте життя.

Останній курс добігав кінця, й Ада була рада тому, що пішла навчатися медицини, бо це рішення хоча б звело її з Персефоною.

Молодша на декілька років розбещена дівчина з багатої сім’ї з високим рівнем внутрішньої справедливості, через що була віддана навчанню. Та і взагалі, здавалося, що Персі вже і так знала програму та ходила на пари лише від нудного життя. 

Університет зблизив її з Каєм, хоча познайомились вони, ще коли дівчина накопичувала гроші, працюючи в кафе. Хлопець здобував ступінь із психології та ідеально справлявся з майбутньою роботою під час пияцтв. У минулому саме він мав найбільше бажання показати Аделаїді майбутнє місце навчання, бо вона — його улюблена бариста, з найсмачнішою кавою серед усіх закладів у районі. Проте Кай швидко змінив ставлення до університету, коли дізнався, що провідником буде хлопець Ади. Люк, хоч і викладач тут, мало переживав, що про їхні стосунки дізнаються.

Вони не афішували, що були парою. Але тільки далекий від чуток студент не був у курсі, що Ада та Люк ходять на побачення. Ще декілька років назад Аделаїда б фиркнула, якби подумала, що опиниться у таких стосунках. Кохання — річ дивна. І той факт, що вона закохалася у Люка, того самого викладача факультативу мітології, здавався жартом життя із сумним саундтреком.

На захист Аделаїди: вона не планувала цього. Люк був постійним відвідувачем кав’ярні. Декілька розмов — і от вони вже на побаченні, і він пропонує дівчині допомогу зі вступом до університету, де він працює. Моральні орієнтири Аделаїди були на дні, вона це знала і погодилась навіть швидше, ніж треба було. А Люк… просто був… Люком. Чудовим. Не тільки як викладач, але й як людина. І за ним не тягнулася історія постійних залицянь до молодих дівчат, і тим більше до студенток. Ада почувалася особливою. Він не підживлював цю ілюзію словами чи подарунками. Вона читала це в його очах та дотиках.

— Дванадцять років, — Персефона шумно втягує молочний коктейль через трубочку, спеціально вибішуючи звуком Аду. Її великі блакитні очі дивляться на неї з осудом, а купа густих рудо-білих кучерів буйно стирчить у боки з високого хвостика.

— І це причина, чому я тобі не розповідала, що планую переїхати до нього, — Аделаїда закочує очі й різко відбирає склянку Персі та голосно цокає нею об стіл, ігноруючи її незадоволений писк. — Тебе хвилює той факт, що він старший? Але не той, що він мій викладач?

Персі пирскає від сміху і знизує плечем.

Вони вирішили відсвяткувати початок останнього навчального року у кав’ярні поруч із кампусом. Аделаїда знала працівників особисто: вони завше радо пробивали їй знижки, як колезі по ремеслу. Проте головним плюсом було розташування. Заклад знаходився за десять хвилин від кампусу, мав зручні столи для навчання, попри всі ці переваги для студентів, тут завжди було тихо і мало відвідувачів.

Персі ж обожнювала вікна. Дощ тарабанив по довгому склу, сонце заливало простір теплом, і веселка виднілася над будинком з іншого боку вулиці. У такі дні відвернути увагу Персефони від краєвиду було важко. Сьогодні ж сталося чудо: вона продовжувала дивитись на Аду й тягнути напій з мерзенним звуком.

— Він красунчик. Єдина причина, чому на його факультативі стільки дівчат, — їхнє палке бажання залізти на нього, — аргументує дівчина з осудом. — Ада, серйозно, у тебе стільки можливостей. Він старий. Хоче дітей і все таке, а в тебе тільки життя починається. Я справді думала, що у тебе просто інтерес до чоловіків у віці, але… переїзд? Це вже серйозно.

— Іноді ти забуваєш, що мені вже 25, а не 22, як тобі. Я ближча до 30, а ти до 20, — Аделаїда з натяком дивиться на подругу. — Заміжжя — лише природний етап стосунків.

Персі декілька секунд дивиться на Аду без жодних емоцій, а потім розкриває рот, щоб щось сказати, й знову закриває його, здаючись. Прірва між ними: Персефона та її трастовий фонд не можуть зрозуміти Аделаїду та її сирітське минуле. 

Приватний сирітський будинок був найяскравішим спогадом із 16 років. Перший період у житті, який вона пам’ятає. Велика, простора і світла будівля завжди заповнена іграшками, сльозами дітей та криком. Усередині пахло спиртом. Не алкоголем, а їдким запахом дезінфекції з лікарні. Коли Аделаїда згадує це, то одразу відчуває той самий запах десь на задній стінці горла.

Деякі діти затримувалися, як кошенята на перетримці,  пізніше вирушаючи в люблячі сім’ї. Інші ж втікали. Поліція знаходила їх, у кращому випадку живими, та повертала назад до сиротинця, але ті ніколи не затримувалися надовго. Аделаїда та Джон були єдиними, хто прожив там від початку і до повноліття. Після цього опікуни повністю ігнорували їхнє існування. Винятком став момент, коли один з їхніх улюблених вихованців загинув, і Аду запросили на поминки. Хоч з опікунами у неї не склалися міцні стосунки, Аделаїда була вдячна їм за ставлення: вони ніколи не вимагали від неї нічого та дозволили забрати Джона, коли вдалося орендувати окреме житло.

Фактично тепер не було нікого, крім них двох. Кровно нерідні, вважали один одного сім’єю, бо пройшли разом те, чого життя нікому не може підкинути.

— Я знаю, що використовую його, — повідомляє Аделаїда абсолютно чесно, в думках ставлячи галочку зв’язатися з молодшим братом і теж повідомити йому новину. — Але хіба це не нормальна практика, починати життя разом після декількох років стосунків?

— Могла б вже дочекатися випускного.

— Після ми плануємо побратися.

— Ви що?! — нарешті Персі показує стільки здивування, що могла б ним нагодувати глядачів у театрі.

— Так, — натягнуто посміхається Ада. — Власне, це те, чому я вирішила сказати тобі зараз. Але Джон… Я не знаю, що робити з ним. Він ніколи не прийме Люка.

— Ти реально зустрічаєшся з викладачем, — важко видихає Персі, ігноруючи всі слова. — Жахливіше не придумаєш. І ще й з Люком. Просто… жах. І ти його? Хто? Ескорт?

Аделаїда сміється з цієї реакції, бо іншого вона й не очікувала.

Дуже легко підготуватися до чогось, коли ти маєш уявлення, як воно буде.

 

Аделаїді було легко передбачати реакцію однокурсників на неї. Їхня практична група складалася всього з 10 людей, а на потоці було не більше 30. Проте їй пощастило потрапити саме у ту невелику компанію, що і людина, яка зненавиділа її з першого дня, — Гліб Вітауто. 

Гліб зіпсував Аделаїді смак навчання, знаючи, що вона не зможе йому протистояти. Вона не могла піти в деканат та повідомити про його гидкі коментарі з приводу її особистого життя. Не могла знайти й допомогу в особі людей з групи, які тишком-нишком сміялися, коли слухали коментарі Гліба про те, як легко Аделаїді закривати сесії ротом. І руками. Іншими місцями теж.

Гліб знав, група знала, вони бачили в Аделаїді проблему, нехай як вона випереджала їх у знаннях чи на практиці. Це було вже неважливо — вона кохалася з викладачем і падала в їхніх очах.

Через коротке світле волосся Гліба виднівся рівний рубець за вухом. Він сказав, що дістав його у дитинстві, але шкіра ще була рожевою, а рівність порізу нагадувала удар ножем. Проте невдалий, бо Гліб бісив Аделаїду в прямому ефірі на кожному занятті.

Гострі вилиці та пухкі рожеві губи робили з хлопця приємну картинку для споглядання. Це те, що і дратувало Аделаїду в ньому. Попри його гнилий характер, він подобався людям. Вона бачила його з першокурсницями, які кліпали віями в його бік, а він широко посміхався і фліртував. Люди, як Гліб, — не отримували те, на що справді заслуговували. Просто тому, що вважалися красивими.

У школі булінг обминув її, проте в університеті саме цей персонаж не давав проходу за короткий час знайомства. Іноді здавалося, що він мав на те право. Ада ж дійсно зустрічалася з викладачем. Він справді їй допоміг. Гліб та інші потрапили сюди завдяки власним зусиллям. Але вона швидко відганяла ці думки. Ніхто не заслуговував на це ставлення.

Можливо, це було б не так, якби не було Гліба. Інші групи однокурсників ставилися до Аделаїди байдуже. Навіть на лекціях, коли бачили, як Гліб чіплявся до неї, їм не було до того діла. Аделаїда думала про те, щоб перевестися в іншу групу, але Люк відмовляв їй. «Доведи йому, що ти сильніша», — говорив він. Аделаїда не розуміла цього, проте слухала його і продовжувала терпіти насмішки та коментарі.

Їй не було відомо, як Гліб дізнався про неї та Люка, проте сперечатися й удавати, що він просто бреше, вона не могла. Ігнорування працювало, і цієї стратегії Ада дотримувалася досі.

Коли до їхньої групи доєднали Марію, стало легше. Вона була наймолодшою серед усіх, трохи переляканою та мовчазною. Коротке пшеничне каре завжди було вирівняне, як під лінійку. На цьому фоні Аделаїда змогла заговорити з новою дівчиною, і вони мали приятельські стосунки. 

Марія була інтроверткою та не спілкувалася з людьми без їхньої ініціативи. Аделаїда ж хоч і вважала себе закритою особистістю, вміла розговорити навіть брилу льоду, якщо виникала потреба. Іноді Марія розповідала цікаві історії життя, якщо її запитати. Іноді ж лізла не туди, куди треба, без питань.

— Якщо тобі буде легше, я не вірю, що слова Гліба правда, — одного разу визнала вона, сором’язливо поглядаючи з-під вій. Її карі очі блиснули жалем. — Я бачила професора, — вона так називала Люка, — і від нього віє чимось злим та темним. А ти така світла, що він би тобі просто не підійшов. Знаю, говорю, як божевільна, проте у мене є така здатність: я відчуваю людей та їхню ауру. Це мені допомагає триматися осторонь поганих друзів, але, коли я кажу комусь про це, починають остерігатися мене. Хоча я завжди виявляюся правою.

— І який, як на тебе, Гліб? Яка у нього аура? — незадоволено здіймає брови Ада. Для неї слова Марії були обурливими, але вона не могла втратити єдину людину в групі, яка не дивилась на неї з осудом.

Марія серйозно задумується, з шумом втягуючи повітря через ніс. Через декілька хвилин їхні одногрупники повернуться в аудиторію, і практичне заняття продовжиться. Вони повторювали курс першої невідкладної допомоги, тому всі були розслаблені та впевнені в собі. Це легка пара.

— Гліб, — мугиче Марія, а потім хитає головою. — Він погана людина, але аура у нього звичайна.

Аделаїда б хотіла сказати, що у Гліба аура слимака, і колись вона його розмаже по стінці.

 

Сеанси з психотерапевтом були одними з найстабільніших зустрічей у житті Аделаїди. Травма з втратою пам’яті вже давно її не турбувала, вона попрацювала і прийняла той факт, що, найімовірніше, ніколи не згадає дитинство. Змиритись з цим було важко, та й мати таку тяжку травму за плечима — виклик.

Через це вона і потребувала постійної терапії, щоб не відбулося ретравматизації. Якщо більшість людей у її житті приходила та з часом зникала, втрачаючи контакт, то лікар завжди був поруч. Проте після переїзду довелося провести з десяток кастингів, перш ніж знайти гідну кандидатуру. Сьогодні у неї був новий вибір.

Молода терапевтка Мелісса виглядала як людина, яка може сама зшити собі сукню, самостійно зробити борошно з пшениці та вигодувати пташеня з руки. Перед цим вона б його сама народила. Дитя природи, з обсипаними гаївками щоками та довгими густими віями, вона нагадувала оленя, якби глибокий погляд не затримався на обличчі Ади занадто довго.

Аделаїда нервово потирала руки, очікуючи перших запитань; у голові прокручувався стандартний, завчений завчасно діалог, який завжди рятував її на перших сеансах із психотерапевтами. Її ім’я, вік, важке дитинство, досвід роботи. Вона розповідала це занадто часто незнайомцям, які за це ще й брали оплату.

Мелісса переглядала з цікавістю її анкету, задумливо похитуючи ногою й стискаючи губи.

— Так, я знаю, — схвильовано бурмотить Ада, ковзаючи на місці. Можливо, жарт забезпечить їм гладкий початок важкої розмови. Вона знала, що терапевтка не буде засуджувати. І все ж їй було неспокійно починати знову. — У мене доволі непроста біографія.

— Вам часто це кажуть? — Мелісса здіймає на неї великі зелені очі.

Аделаїда важко ковтає й смикає плечем. Питання просте, але заганяло в дискомфорт, який важко вигнати з тіла: він падав на шию тягарем, стискаючи навколо і запихаючи в горло клубок.

— Я рідко кому пояснюю, що зі мною сталося.

За минуле не було соромно. Важче було пояснити, чому вона змогла це пережити. Декілька сиротинців, втрата пам’яті, прив’язаність до хлопця, якого вона знайшла з ніг до голови у крові. Тривожність не покидала й у снах. Іноді вона справлялася з нею через залежності, проте вони були короткочасними. Куріння, перегляд серіалів один за одним, біг. Останнє вона кинула, але нікотинова залежність поверталася до неї стабільно, як і прихід нового року.

Аделаїда нервово проводить поглядом по кімнаті. Темно-зелені стіни та коричневі штори нагадували університетські кабінети, де доводилося принижуватися, випрошуючи взяти її у групу фізіотерапевтів. Вона швидко дивиться знову на терапевтку і майже підстрибує від її яскравого погляду.

— З яким запитом ви прийшли до мене? — Мелісса відкладає анкету та бере блокнот з ручкою.

Аделаїда винувато відводить очі. Правда в тому, що вона не впевнена, що саме її турбувало. За останні роки життя покращилося. Стабільність, яку шукала Ада і про яку молилась, хоч і не вірила в Бога, натомість знайшла її. Друзі підтримували та любили, навіть якщо вона показувала їм найгірші сторони. Джон продовжував триматися поруч, але дав їй свободу, якої вона вимагала.

Раніше, хоч він і був молодшим, Джон намагався контролювати все, що з нею відбувалося… І як саме. Опікувався нею так старанно, ніби кожен крок міг зламати її майбутнє. Ада справлялася з цим найкраще самостійно, але Джон все очікував, коли втрутиться посередник та зіпсує їхній спокій. Все, чого Джон коли-небудь хотів, — вберегти сестру. Коли Ада вирішила, що поїде з міста в пошуках кращої роботи, Джон нелегко сприйняв звістку, бо більше не міг спостерігати за нею на відстані однієї поїздки в таксі.

Вони не говорили декілька місяців після переїзду, і якби Аделаїда не спробувала йому зателефонувати, можливо, вони більше ніколи б не спілкувалися.

— У мене параноя, що станеться… щось погане. Хоча для цього немає ніякого приводу, — говорить вона знову невпевнено, підшукуючи правильні слова. — Ніби коли все добре, от-от і буде погано. Я не можу насолоджуватися тим, що вже маю.

Мелісса киває, записуючи слова Ади, а коли та не продовжує, то підіймає на неї погляд.

— Тривога — це поширений стан серед людей, які виросли у сиротинці, — говорить терапевтка. Те, що Ада чула сотню разів від інших її колег. — У дитинстві ви не мали безпечної зони й не могли бути впевнені у майбутньому. Для вас це відчуття і є безпека. Тому тепер, коли у вас все добре, ви не можете від нього відмовитися. Правильно?

Ада важко ковтає і знову знизує плечем.

— Ви боїтесь змін? — запитує Мелісса з ручкою напоготові.

— Ні.

— Чи потребуєте ви їх?

— Ні.

Зелений погляд обпікає Аду, й вона прикушує язик. Вони обидві знають, що вона бреше. Тепер проблема полягала в тому, на яке з питань.

— Хто для вас є головною авторитетною фігурою зараз? — Мелісса нахиляє голову на бік. Коли Аделаїда розгублено зводить брови, вона продовжує: — Для багатьох людей, це можуть бути батьки, або старші брати, або близькі люди. Чи маєте ви зараз когось серед оточення або з минулого, чий характер, моральні принципи чи погляди на життя ви перейняли для себе?

Аделаїді потрібна хвилина, щоб обдумати. У неї були люди, якими б вона хотіла бути. Або які б її надихали. Це були персонажі, коли вона була молодшою. Джон теж здавався їй прекрасною фігурою для наслідування, проте вона не мала його вдачі. Все ж, якщо брати причини, чому вона діяла і робила те, чим займалася зараз, то існувала лише одна людина на цю роль.

— Я сама, — впевнено відповідає вона. Мелісса цикає на це і робить відмітку у блокноті.

— Чи не маєте ви ідеалу для себе, якого ви не можете досягнути?

— Я ніколи про це не думала.

— Ідеал може загнати в кут. Тоді несвідомо ви бачите, що він задалеко, — Мелісса стискає губи й змахує долонею. — Це обтяжує. Спробуйте вдома зробити опис того, ким би ви хотіли себе бачити, — пропонує вона, — і потім подумайте, чи знаєте ви таких людей в оточенні. Та картинка, яку ми бачимо серед знайомих, — це брехня. Ніхто не ідеальний.

— Це не пояснює, чому я знаю, що у мене все добре, але відчуваю постійну тривогу і страх, що щось піде не так, — Аделаїда починає нервово хитати головою, але гострий погляд Мелісси зупиняє її рух. — Справа не в контролі. Якщо ви хотіли запропонувати зробити вправу з ним, це не те.

— Але передбачення того, що щось піде не так, — це і є контроль, Ада, — говорить Мелісса. — Тривога не виникає з нічого. Ви ж придумуєте плани, як все може зруйнуватися, намагаєтеся передбачити реакцію і дії, коли це відбудеться. Ні?

Ада мовчить, неначе схоплена за крадіжкою монет з банки. Мелісса з розумінням киває. Наступну половину сеансу вони обговорюють те, як Аделаїді потрібно навчитися менше думати. Бо думки витягали з неї сил більше, ніж реальні дії. Мелісса діяла не так, як інші спеціалісти. Вони зазвичай намагалися підвести Аду до думки, не надаючи їй власних ідей, але Мелісса казала прямо власну думку.

Вже у квартирі Люка, коли Ада коротко переказувала йому сеанс і те, як вони розібрали з Меліссою її переживання і що їй потрібно навчитися сприймати емоції, а не давити їх, Ада вирішила: нову терапевтку знайдено.

 

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

 

Мітологія насправді була не аж таким випадковим вибором факультативу, як це Аделаїда намагалася показати іншим, щоб вони не засуджували її за нього. Так, це абсолютно не давало їй ніякого практичного знання, проте нарешті власна фантазія знаходила пояснення тому, що відбувалося у її голові уві сні.

З підліткового віку, скільки вона себе пам’ятала, їй завжди снилися дивовижні сни про минулі часи, у яких вона відчувала себе не просто людиною, а богинею, піднесеною до небес. Аделаїда бачила війни і подарунки Землі, інших богів, які приносили людям як радість, так і незгоди. Вона обожнювала свої сни. Після жорстокої реальності, де долі не існувало і потрібно було робити все самостійно, ще й переховуючись від злоби буденності, фантастичні марення здавалися втіхою. На жаль, сон був розкішшю для Аделаїди, і вона не так часто потрапляла в іншу реальність, як їй хотілося б.

Можливо, причина, чому вона так легко влетіла в життя Люка і пустила його у своє, саме у закоханості в сни. Адже поруч із ним вони приходили частіше. Казкові, майже з іншого виміру, де він завжди поруч і вони живуть щасливе життя.

Дивно, як часто Люк широко посміхався, коли дивився на Аделаїду під час її розповідей про фантастичне. Але найщиріша його усмішка була подарована одного ранку, коли вони снідали навколо коробок з речами дівчини. Лише декілька днів тому вона перевезла речі у його квартиру, але досі не встигла розібрати.

— Мені снився сон сьогодні про тебе і мене, — згадує вона. Такі марення поруч із Люком виникали частенько, але вона не очікувала до такої міри яскравий у перший же день після переїзду.

— Ммм? — Люк повертається до неї від книги з грецької мітології. Його біле волосся було припорошене сивими прядками, майже непомітними в кольорі, а перші мімічні зморшки збиралися у павутинку навколо очей, коли він дивився на неї. Ця тепла, радісна, сонячна посмішка, від якої все зупинялося в часі. Аделаїда вперше вірила тому, що її кохали, а не просто сприймали, бо вона подобалася. Не просто використовували, бо могли.

Люку нещодавно виповнилося 38, але при цьому здавалося, що потрібно докинути з десяток років зверху за розум. Кожного дня він розповідав історичні факти так, ніби він бачив їх власними очима. А карі очі показували всю суть буття, яка так лякала Аделаїду в майбутньому, — важку та загадкову.

— Ти там був молодший, — грайливо пригадує Аделаїда сон і проводить рукою по його волоссю, вкладаючи чубчик, як їй подобалося, на бік. — Років двадцять? Але ти був королем чи щось таке. Правителем, — мрійливо зауважує вона. — Сидів на троні, й тобі підносили дари: і золото, і голови людей. А я була поруч. Тебе вважали богом, мене — твоєю богинею. Й уві сні мені справді здавалося, що ми живемо вічно, — вона зітхає, тикаючи виделкою в холодний жовток. — Часи змінювалися, століття пробігали, ніби їх перегортали, як сторінки. А ми залишались поруч.

Чим довше Аделаїда розповідала про сон, тим ширше задоволено посміхався Люк. Він зрадів сну, ніби віщому, наче зараз дійсно хтось принесе скрині з дорогоцінностями йому під ноги, та все ж не перебивав Аделаїду, поки вона не закінчила.

— Це було так… давно. Не тисячу років тому, а може, й десять тисяч. Чомусь уві сні мені так це відчувалося, — Аделаїда опускає очі до тарілки. — Напевно, це звучить наївно та по-дитячому, але мені сподобалося. З усіх дивних снів мої улюблені, коли це ти і я.

— Може, він тобі приснився, бо я тебе обожнюю, як богиню, — Люк посміхається й обходить стіл, аби поцілувати Аду в чоло перед виходом на роботу. — Я радий, що твоя голова теж вважає мене богом.

Він сміється з цього підколу, але дістає у відповідь від Ади лише стусан по нозі.

— Я викладав вам на парах міт на тему «Чому люди подібні до богів?», про бога часу Хроноса, якого прокляла мати Тиранія на вічне кохання? — Люк раптово задумується, але не очікує відповіді Ади й продовжує розповідати, ніби вони на лекції в університеті. У нього завжди один зарозумілий тон для них. — За вбивство матері Хронос був проклятий і приречений закохатися у смертну, з якою не може бути разом. Кожне смертне життя він знаходив кохану і кожного разу спостерігав, як вона вмирає, а він продовжував жити та чекати їхньої зустрічі. Це міт невеликого племені з Північної Африки. Вони приносили в дар Хроносу дівчат за описом його коханої. За легендою, якщо вони дійсно приведуть саме ту, то Хронос подарував би їм вічне життя.

Аделаїда сміється з цього.

— Ти тільки що це вигадав? — цікавиться вона. Люк лукаво посміхається і ліниво шарпає плечем.

— Моя королево, — кланяється він і нарешті прямує до дверей, не розгинаючись, а Ада розуміє, чому їй сподобався цей чоловік настільки, що вона готова на відчайдушні кроки. Наприклад, переїхати до нього й вийти заміж.

Вони вже встигли обговорити ці плани в деталях. Були моменти, де Люк наполягав. Для Аделаїди шлюб не був обов’язковим пунктом, але для нього — важливий юридичний важіль. Як квартира. «Якщо зі мною щось станеться, я хочу, щоб вона була твоя». Навіть ідея такої можливості холодила її душу, але в цих словах був сенс.

Хоч Люк і сказав їй, що ця квартира — її повноцінний будинок, Ада так не почувалася. Пройшло всього декілька днів, але у неї досі було відчуття, що вона тут чужа. Квартира не пахла нею, не виглядала як її. Блідий сіро-синій колір стін був гіршим за вибір жовтої кухні. Вона різала око найбільше, бо була прямо в центрі простору. З боків були чорні двері до вітальні, двох спалень та ванної.

У вітальні найбільшим досягненням був великий синій диван, ніби хтось ляпнув його в глибокий океан і не дістав з дна. Інше місце займали книжкові полиці. Якби не вікно, ще одна стіна теж була б зайнята паперовими збірками казок, мітів чи фантастичної літератури. Ада ніколи не бачила, щоб Люк читав їх, він ніби тримав усю інформацію в голові. Химерні фігури сучасного мистецтва в кутку між стіною до кухні та коридором хотіли видати з себе чи то людину в шпагаті, чи то гілку аркою.

Аделаїда боялася запитати, бо зазвичай такі чудернацькі штуки коштували багато. Ця виблискувала на сонці, яке майже не потрапляло у кімнату. Декілька фотографій прикрашали стіну, але фігури на них стояли так далеко, що було важко розібрати, хто є хто. Діти Люка не були на нього схожими ні зростом, ні кольором волосся. Його блондинисте здавалося прозорим або сивим, і не раз Ада намагалася змусити його зізнатися, де він так майстерно робить освітлювання.

Люк завжди сміявся і проводив по ньому рукою. Такий незвичний колір до біса йому личив.

Напевно, якби Аделаїда хотіла щось змінити у квартирі, ще було рано. Їй подобалися м’які кольори в спальні: вона завжди легко засинала і щасливо просиналася завдяки розсіяному освітленню всередині. Проте все інше вона сподівалася змінити після весілля.

Мелісса зустрічає Аделаїду з посмішкою і без анкети поруч. Пропонує трав’яний чай, а в кабінеті вже пахне лісом та травою. Це заспокоює, але Аді постійно хочеться чхати, й вона сьорбає носом.

— Поговоримо про твого брата? — цікавиться лікарка, й Аделаїда киває.

Вона дуже любила Джона й занадто багато піклувалася про нього, коли вони були молодші. У них невелика різниця, всього декілька років. Проте коли зустрічаєш людину вперше, а вона з ніг до голови у крові, бо поранена, і не пояснює, як це сталося, у майбутньому навичка розслаблятися поруч із нею просто так не набувається.

Його батьків вбили, коли йому було дванадцять. Рік він прожив на вулиці без документів і потім зустрів Аделаїду. До її вісімнадцятиріччя вони прожили у сім’ї, якій було плювати на них. І, враховуючи досвід Ади, це був непоганий варіант. Вони не бачили грошей, які держава виплачувала опікунам, проте їх не використовували як побутових рабів та не намагалися принижувати.

Коли ж Аді виповнилося вісімнадцять, завдяки щасливій випадковості у них вийшло знайти житло, і тут, власне, й почалася проявлятися гіперопіка Джона, який не міг дозволити Аделаїді продихнути самостійно, як би важко не було. Вона знала, що основна ноша буде на ній, поки Джон закінчував школу, і вона була готова її нести. Але брат плутався у справах, щоб полегшити її ношу, й робив гірше, встряваючи в халепи.

— Він хотів допомагати, хоч я не просила. Коли мені потрібна була допомога, мене не чули, тому я навчилася все робити сама, — визнає Аделаїда.

— Важливо навчитися приймати доброту інших.

— Мені не потрібна жалість Джона, — відрізає Ада, кидаючи на терапевтку прищурений погляд. — І він не допомагав, а контролював. Коли ж став повнолітнім, я знайшла привід поїхати з міста.

Мелісса підіймає на Аду здивований погляд, але киває. Вона не могла залишатися поруч із Джоном, який агресував на всіх людей поруч із нею, відлякуючи їх якомога далі. Аделаїда знала, що це захисна реакція. Джон так само ставився до свого оточення. Сором’язливий, він завжди залишався на периферії будь-якої соціальної взаємодії. Говорив мало, відповідав частіше простим кивком або хитанням голови, дозволяючи погляду говорити за себе. Незадоволення було запрограмоване на його обличчі автоматичними налаштуваннями. 

Прихильність до Аделаїди — єдина яскрава пляма в похмурому характері. Поруч з Аделаїдою вираз обличчя Джона ставав м’якшим, очі теплішали так, як ні в кого іншого. Він хижо захищає її у тихій манері, і як би рідко вони не бачилися, його присутність завжди, здається, втішає її. Але вона не могла терпіти поведінку Джона, якщо він не змінювався. Їй потрібні були люди. Вона не могла бути просто удвох із Джоном до кінця днів.

— То ви втекли?

— Ні.

Мелісса опускає очі й робить відмітку у блокноті. Вони обидві знали, що це брехня.

 

Всупереч зайнятості на усіх фронтах, від роботи до навчання, відпочинок не скасовувався. І якщо можливість прожити студентське життя прийшла після 25, ніхто не вижене Аделаїду з бару, де розважаються студенти, яким не більше 21. Хоча декілька косих поглядів вона завжди помічала, зважаючи на велику сумку з книгами, яку постійно носила з собою.

— Ада, яким вітром? — на її столик одразу приземляються два кухлі пива, і місце поруч займає висока фігура Кая. Як випускник курсу психотерапії, він планує пройти першу практику, доконуючи тупими питаннями Персі та Аду. — Знав, що ти тут будеш до того, як прийде Персефона, тому взяв пиво лише тобі. Персі та час — дві несумісні концепції.

Він сміється з цього, як з дуже смішного жарту, але Персефона справді часто запізнювалась. Завжди. А коли могла прийти вчасно, навмисно чекала і сиділа, щоб запізнитися. Дівчина казала, що цьому її навчив батько, тому ніхто з нею не сперечався, хоч і Кай найбільше засуджував її саме за це.

Ада зблизилася з Каєм не з великого бажання, а через серію абсолютно неймовірних збігів. Якби вірила в магію, то подумала б, що він нею володіє, бо доволі часто Аделаїда зустрічала хлопця там, де він не міг опинитися: на її роботі в зміну, коли Ада підміняла. У бібліотеці, коли він не навчався, туди йшла Аделаїда. Спочатку вона вважала, що Кай дійсно переслідував її, але пізніше виявилося, що це просто збіги: хлопець постійно зустрічався з нею, бо у них схожий графік життя, і вони запам’яталися більше, дякуючи ще й Персі.

— І я тебе теж рада бачити, — посміхається Ада і приймає пиво без вагань. Немає сенсу відмовлятися — він все одно знайде спосіб, щоб вона випила його коштом. На перших порах Ада відмовлялася від усіх пропозицій Кая заплатити за неї, вважаючи, що він просто жаліє її від бідності. Потім вона помітила, що він розплачувався за всіх і завжди, і Персі на це реагувала абсолютно спокійно.

Кай з Персі нагадували Аделаїді брата і сестру, бо вони з таким же завзятим настроєм сперечалися через маленькі деталі, принижували один одного жартами, але при цьому не один і не два рази вони рятували один одного від великих та малих проблем. Як справжня рідня, хоча вони клялися, що знали один одного з першого курсу, не більше.

— Ти зникла з кампусу. Говорять, переїхала? Тобі підвищили зарплату? — хлопець робить ковток пива і злизує піну з верхньої губи.

Кай виглядав ну прямо як модель із журналу моди. Високий, з бурштиновими теплими очима і світлим кучерявим волоссям у тон. Його обличчя прикрашали шрами на підборідді та на брові, і під словом «прикрашали» малося на увазі, що так і було. З ними Кай виглядав старшим, ніби йому майже під тридцять, і він встиг пройти дорогу з перепонами, де були гострі ножі, які його й поранили.

Хлопець не ділився тим, що сталося, навіть напідпитку. Проте ніколи не закрадалася думка, що це може бути щось погане, як нещаслива сім’я чи погана компанія. Кай був сонцем, від якого палали всі навколо. Він відчував емоції інших, але за декілька місяців, які Ада знала його, вона не могла розкусити, що ж саме він думав.

Кай був добряком, який завжди допомагав іншим, підіймав настрій, і найкраще — стежив за Аделаїдою у її непростому розпорядку дня між навчанням та роботою, не один раз приносячи їжу чи допомагаючи із завданнями для пар. Але відчувалося так, ніби Ада все одно його не знала насправді. Він був близьким і далеким одночасно. Вона не знала ні його прізвища, ні повного імені, ні хто його батьки. Чи є у нього брати та сестри, чи був він колись по-справжньому закоханий? І звідки, хто чи як залишив йому ті шрами?

— Ні, я переїхала до хлопця, — говорить Аделаїда і готується до першої реакції, яка не змушує себе чекати. Кай шоковано відкриває рот, а потім повільно закриває.

— Хлопця, — повторює він. Це не звучить, як питання, але дівчина все одно киває, підтверджуючи. — Завжди дивно, коли ти називаєш старого чувака «хлопець».

— Кай, — просить Аделаїда, стискаючи в руках кухоль.

— Я навіть не висловив ніяких емоцій.

— Вони у тебе на обличчі — тобі не треба було говорити.

— Окей, я не буду злитись, — знизує плечима Кай, але залишає пиво, яке крутив до цього в руках. — Просто я думав, до тебе дійде, що він конч.

Аделаїда робить глибокий вдих. З якихось причин, хоч вона і сприймала Кая як доволі близького друга, найважче розповісти про квартиру Люка було саме йому. Реакцію хлопця на абсолютно всі розповіді Аделаїди завжди було важко прогнозувати. Іноді він міг посміятись, в інший момент переживати та просити так більше не робити. А бувало, що пропонував допомогти вчинити тяжкий злочин на кшталт вбивства.

Тому, коли Аделаїда говорила про переїзд, спочатку їй здалося, що він нормально сприйняв цю інформацію, але потім Кай повністю змінюється на обличчі й від паніки, до переляку він починає різко хитати головою, ніби вона посвятила його в таємницю, за яку можуть знести голову.

— Ти жартуєш, так? — перепитує хлопець, явно сподіваючись, що вгадав правильно.

— Я знаю, що він мій викладач і що він старший, — монотонно повторює Ада, бо вона вже мала схожу розмову з Персі. Відповідь була записана у неї в голові на автовідповідач. — Але це лише на семестр, і я скоро випускаюсь, тому…

— Ні, Ада, — Кай різко бере дівчину за руку і нахиляється до неї, вдивляючись їй в очі. — Просто повір мені, Люк — небезпечний. Особливо для тебе. Я розумію, що ти по вуха в нього закохана, але він того не вартий. Ти ще пошкодуєш, що зв’язалася з ним. Я не можу пояснити, але… Молю… Благаю… — хлопець стиснув її руку сильніше. — Подумай ще раз.

Аделаїда вперше бачить в очах Кая такий відчай, ніби її збираються закопати живцем, а він нічого не може зробити. Перший її позив — це розізлитись на нього. Вона не маленька і може вирішити, що їй робити й з ким. Нехай їхні стосунки з Люком розвиваються у швидкому темпі, враховуючи їх нерівний соціальний статус і те, що вона залежна від нього і цього не приховує, але Ада з ним дійсно щаслива. Ніхто та ніколи не ставився до неї так, як Люк. Навіть Кай міг дозволити собі зневагу чи недооцінювати її, але Люк — ніколи. З першого ж дня знайомства він підтримував її у навчанні, як ніхто інший.

І маленькі деталі, які створюють велику картину. На першому побаченні Люк зняв своє взуття, щоб Ада змінила своє і не йшла додому на підборах, і це була найромантичніша подія в її житті. За все життя.

Другий позив Аделаїди — це заспокоїти Кая, який справді переляканий від цієї новини. Вона ізгой у місті, де її погодилися прийняти на часткову стипендію у вже і так не дуже престижний навчальний заклад. Але Кай прожив тут майже все життя, і він точно знав про Люка і його минуле більше, ніж вона.

— Люк хороший, — посміхається вона і стискає руку хлопця у відповідь, що приводить його до тями знову. — Він піклується про мене, і це саме те, що мені зараз  потрібно. Я знаю, що у нас різниця у віці, але вона не відчувається, бо ми обоє дорослі, ага? — говорить Ада і відпускає Кая, відчуваючи пустоту разом із цим. Вона бере пиво в руки, щоб заповнити її. — Я довіряю тобі та знаю, що ти не розкажеш про нас університетському керівництву, спричиняючи проблеми. Не думаю, що вони будуть раді дізнатися, що їхній викладач зустрічається з майже випускницею.

— Ада, — Кай знову її кличе, — ти не розумієш, хто такий Люк. Він лише здається хорошим, але насправді…

— Ти говориш, ніби знаєш його особисто. Звідки тобі знати про нього більше поза університетом, ніж мені? З пліток? Чи ти знаєш про нього, бо ви з ним виросли у цьому місті?

Кай прикушує губу і киває, бо слова абсолютно логічні.

— Я знаю його особисто, — здається він, відвертаючись. — Але… Я не можу цього пояснити, просто будь обережна з ним. Добре? Все, що я сьогодні сказав, це не від зла. Просто хочу допомогти тобі. Коли ви зустрічаєтеся у людних місцях та у вас є куди піти — це одне. Але якщо ти будеш жити у нього, він почне тебе ізолювати.

— Вимкни свій профільний предмет на секунду.

— Я просто…

— Він ніколи нікого не кривдив, — відрізає Аделаїда, з люттю в очах повертаючись до Кая, й той зціплює зуби на її реакцію. — І, знаєш, ти ж вивчаєш психотерапію та сни. Вони розповідають, що ми підсвідомо відчуваємо, так?

Секундна пауза здається обривом між морем та островом. Аделаїда кричить десь зверху, Кай кидає сигнальні вогні. А сенс, якщо вони говорять різними мовами?

— До чого ти хилиш? — Кай примружується, знову оглядаючи її, втрачаючи суть розмови.

— Мені снився чудовий сон про нас із Люком, де він ставився до мене, як до королеви. Отже, навіть мій мозок несвідомо впевнений, що ми ідеальна пара! — тріумфально посміхається Аделаїда, на що Кай невдоволено гойдає головою.

Він різко підіймається, залишаючи кухоль на столі.

— Знаєш, коли він зробить те, що планує зробити, не смій приходити до мене і плакатися про це. Бо я тебе попередив, — погрожує Кай знову ж таки з повним відчаєм в очах.

Він не залишається, щоб вислухати слова Ади. Просто вилітає з бару, майже збиваючи з ніг Персі, яка встигає помахати йому, але той не зважає на неї. Вона здивовано дивиться вслід і потім підходить до Аделаїди, яка червоніє від гніву, і намагається приборкати почуття, стискаючи губи.

— Розповіла йому про Люка? — здогадується дівчина і безсоромно забирає залишене пиво, роблячи ковток. Аделаїда киває, але не зводить очей з дверей. Можливо, він зрештою повернеться і попросить вибачення за ту дику дурість, яку видав. — Не варто було, — Персі повертається за її поглядом і видає цокаючий звук. — Кай давно в тебе закоханий, звісно, він ревнує.

— Це не була ревність, — Ада вже втомилася говорити, що Кай не має почуттів до неї. Не таких, у всякому разі. 

Персі часто про це казала, і про те, що Аді варто звернути на нього увагу, але Кай був таким дурним. Багато жартував, ніколи не був серйозним і навіть до навчання ставився, як до відпочинку, хоч і отримував найвищі бали. Ада не вбачала стабільності в таких людях, вона була завжди в центрі подій, щоб рухатись далі, а Кай просто плив за течією. До того ж він був для неї як молодший брат, навіть за відчуттями між ними ніколи не було ніякої іскри — цього не помічали й інші, лише Персі. 

— Він перелякався, коли дізнався. Ніби (я не знаю), Люк може зробити зі мною щось? Але це ж Люк. Я не розумію, про що Кай хотів сказати або на що натякнути. Якби Люк щось хотів зробити, це б вже сталося, так? Ми разом декілька років, і я досі дякую всесвіту, що він звів нас.

Персі спочатку здавлено пирхає від сміху, а потім закочує очі.

— Він не може тобі сказати, що закоханий, от і вигадує всяке, — говорить вона, а потім посміхається і нудно-медово додає: — Люк такий чудовий.

Вона копіює фразу Аделаїди високим голосом і отримує за це ляпас по руці, але далі вони не обговорюють цю ситуацію, хоча Аделаїда вже вдома засинає з думками про слова Кая.

І останній, з ким Аделаїда збиралася обговорити різкі зміни життя, був улюблений молодший брат. За останній рік вони бачилися від сили понад три рази. З ініціативи Ади, яка приїздила до Джона у гості. Проте він був тим, хто дзвонив їй майже кожного тижня та завжди відправляв фото буднів: приготований ним гриль або його вдалу вечірку в клубі. Рідко — фото з друзями. Ніколи — з дівчатами, що закладало підозри, що Джон має таємницю в шафі, яку не був готовий викласти, попри близькі стосунки між братом та сестрою.

Джон — хлопець невисокого зросту, його великими синьо-сірими очима і кучерявим темним волоссям, виглядав вічно на 19. Він часто посміхався, коли бачив сестру особисто, але більшість часу мовчав, говорила тільки вона. Навіть улюблений колір, який хлопець одягав разом з улюбленими чорними кепками, був похмурий, сірий. 

З одного боку, їхня перша зустріч жахає, але вони згадують про це зі сміхом і жартами при нагоді. Можливо, тому Аді було легко говорити про це на сеансі з терапевткою. 

Джон буквально впав на Аделаїду у проміжку між будинками, коли вона переховувалась від учителів із сиротинця, куди її відправили після втечі з іншого. Вона багато втікала. З одного будинку в інший, від однієї сім’ї до наступної. Лише Джон і його поява у житті змусили її зупинитися. Чи то перша зустріч справила на неї враження, чи той факт, що хлопець завжди був поруч із нею, навіть коли вона намагалася удати, що їй більше ніхто не потрібен.

— Ти з’їхалась з хлопцем? — попри те, що Джон не вище 170 сантиметрів, його голос був глибоким, вібраційним, металевим. Як вересневий грім, за яким вона так сумувала у новому місті з хмарочосами. Дощ тут ніколи не звучав, як шторм: вітру не було де розігнатися, а будинки закривали відлуння гуркоту грому. Телефонний динамік погано передавав тембр Джона, але в Ади все одно починає нити на душі, настільки вона сумує за його реальним голосом. — Лукас? Люциус? Лука?

— Люк, — поправляє дівчина. Піксельне зображення брата робить його на вигляд ще молодшим. — Я б надіслала тобі фото, але не маю жодного.

Абсолютно всі минулі стосунки Аделаїди були дуже різко і холодно відметені Джоном. Він завжди знаходив причини, чому той чи інший хлопець не підходить їй. Чому вони будуть нещасливі? І чому вона повинна більше цінувати себе і чекати справжнього кохання, яке її зрештою колись знайде?

— Люк, — холодно повторює Джон. — І скільки йому років?

— 38.

— Ада. Я думав, це новий.

— Я в курсі, — видихає вона. — Але він хороший, чуєш? Просто повір мені.

Між ними простягається лінива пауза, коли Джон дивиться на Аделаїду з незадоволеним виразом, а вона не піддається, бо погодитися з думкою брата — підписати документ про його контроль.

— Ти казала це і в попередні рази, а потім мені доводилося слухати, які ж твої колишні ідіоти. І я послухаю це ще раз, — видихає Джон, а потім сміється. — Чим він займається, нагадай?

— Викладає в університеті.

— Він хоча б не твій викладач? — знову сміється Джон, пожартувавши. Але тиша з боку Аделаїди дуже швидко змушує його замовкнути. Гніт сорому накривав, здавалося, обох. — Оце фарс.

— Клянусь, він не з тих викладачів, які заграють зі студентками, — швидко виправдовується Ада.

— Я бачу, — бурмоче Джон і робить шумний видих. — Слухай, це не моя справа, але я мало довіряю чоловікові, який у такому віці неодружений, до того ж знайшов кохання зі студенткою. Це дивно.

— Я знаю, але ми почали зустрічатися до мого вступу. Точніше, він — це той чоловік, що мені допоміг вступити, пам’ятаєш?

— А, то це цей Люк.

— Ти думаєш, скільки їх у мене? — Аделаїда хмуриться, хоч брат цього і не побачить, бо вона навмисно удає, що зайнята вечерею. Знову бачити осуд у погляді Джона не хотілося.

— Не знаю, мені всі твої хлопці однакові. Я відрізняю тільки Кая.

— Звісно ж, — токсичить дівчина, й Джон сміється. Він ніколи не зустрічався з Каєм, але завжди доволі тепло реагував на історії про нього. — Люк та я почали зустрічатися як звичайна пара, без оцих фліртувальних додаткових занять після пар, чи що ти там собі надумав. Просто з ним було добре, і до нього життя здавалося сірим, а тут…

— Раптом стало кольоровим, — занудно бурчить Джон.

— Так, — видихає Ада. Вона зупиняється, бо це важко пояснити. Перший погляд на Люка навіть у пам’яті відчувався так, ніби її щось вдарило в повітрі. Його перелякані очі та здивування, а потім привітна посмішка. І щось всередині змушувало її завжди йти до нього. Говорити з ним. Привертати його увагу. Це не було чимось адекватним, але вона рідко дозволяла собі такі моменти. — Мене ніби тягнуло до нього, от і все. Це важко пояснити, якщо ти ніколи не був закоханим. Іноді здається, що всі стосунки до Люка були перевіркою моєї витримки, а він став нагородою за пройдені тортури.

Джон мовчить добрячих десять секунд, якщо не більше, а потім на фоні починає шуміти папір.

— Що він викладає? — запитує він, шкрябаючи ручкою по записнику.

— Мітологію.

— О, боже, — дуже різко говорить хлопець, і зображення зникає. — Ада, я тобі передзвоню, здається, я спалив яєчню.             

— Добре, — напруга падає з плеча дівчини. Джон кидає слухавку, навіть не почувши її прощання.

 

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

 

Аргумент сновидіння — це теза, згідно з якою неможливо відділити реальність від сну, якщо той, хто перебуває у сновидінні, повністю віддається почуттям. Тобто, якщо під час сну орієнтуватися лише на емоції, то можна ніколи з нього не вийти. І, можливо, лише можливо, абсолютно вся реальність, у якій живуть люди, — це і є одне велике сновидіння. Проте спосіб дізнатися правду один лише — пробудження.

У кожному сні Аделаїда одразу знала, де вона. Не через те, що могла відрізнити реальність від фантазії, бо в останніх сновидіннях ніколи не контролювала те, що відбувалося. Вона не могла навіть підняти руку за бажанням, була як лялька, яку водили та показували натовпу і замість якої все робилося навколо. Аделаїда була очима, але не тілом. 

Якщо в перших снах бути глядачкою яскравого життя, смакуючи солодощі на язиці, бачити небо і зірки, відчувати поцілунки, їй було прекрасно, то в останніх снах вона тікала, але не вирішувала, куди. Її вбивали, а вона не могла запобігти цьому. Її ґвалтували, а вона не була в стані навіть кричати. Їй перерізали горло, і вона відчувала рану і кров, що стікала по шиї вниз.

— Дея, — Люк прокидається одночасно з нею і вмикає лампу на столику біля ліжка. — Що сталося?

— Я померла, — дівчина важко дихає і стискає руку на горлі, коли це згадує. Вона пам’ятає, що її сни швидко розчиняються у пам’яті, якщо вона їх не записує, тому біля ліжка лежали блокнот і ручка. Половина з нього вже була списана.

Дивні, занадто реалістичні сни почалися не так давно. До цього їй вже снилися фантастичні сюжети, де вона опинялася в пеклі, але поруч завжди був Джон, який захищав її та беріг від небезпек. У цих же снах його не було. Але завжди був Люк.

Він притягує її до себе і починає заколисувати, гладити та заспокоювати. Це могло б допомогти, якби Аделаїда не була настільки налякана реалістичністю того, що побачила. Вона досі відчувала кров у роті, у носі, навіть у легенях. Чула присмак сліз і гуркіт грубого голосу над вухом. Ада не стримується і починає плакати, обдумуючи останнє сновидіння через призму реальності.

Минув місяць відтоді, як вони почали жити разом. І кожної ночі Аді снилося життя з Люком, але не сучасне. Давнє. Стародавнє навіть. Вони жили у замках, їздили на конях. Вона полювала, щоб вижити, та втікала від нього, плутаючись у довгих спідницях. У тих снах Люк завжди називав її Аделаїдою, але вона його — Люк, Люци, Люциус, Люцифер. Він старішав зі сну у сон, але не Аделаїда. Вона завжди була різного віку, хоч і однієї зовнішності. Її шкіра, як молочний шоколад, її світло-каштанові кучері завжди нижче плечей, але ніколи коротше, її очі світло-карі із зеленим вкрапленням. В одному сні вона зустріла його, ще бувши дитям, а в іншому — вже із сивими пасмами навколо обличчя. Але він кохав її, як вперше. Дивився на неї, як на золото. Питав у неї, чи вона знає його. Просив згадати його, молив, благав на колінах.

Але тепер ні. В останньому сні він був розлючений, ревів від злості, стискаючи до болю її лице, закувавши руки та ноги в кайданки. І запах. Він був настільки їдкий, що навіть пам’ять зі сну передавала густоту повітря: камера Аделаїди тхнула сирістю щурячих хвостів.

— Ти не вона, — повторював він у відчаї, хапаючись за голову. — Не вона, і я не можу її знайти.

— Кого? — запитував голос у капюшоні. Аделаїда знала його, він був знайомий, цей тембр, хоч і нижчий, ніж зазвичай. Такий рідний, але водночас такий далекий.

— Мою богиню, а ця, — Люк тицяє в Аду зі зневагою, — просто смертна! Нічого більше, лише оболонка для народження богів. Розведіть їй ноги!

— Ні! — Ада вперше закричала, але не востаннє. Вона багато кричала, довго, бувало, і днями, допоки її голос не зірвався, і вона змогла тільки плакати.

Дівчина все писала і писала в обіймах, вивертаючи пальці, а Люк мовчки спостерігав, як слова виписуються на сторінках її щоденника.

— Я не був дуже добрим до тебе у цьому сні, м? — бурмоче він, і заправляє пасмо волосся за її вухо, і вчитується далі.

— Це був не ти, — Аделаїда різко зупиняється і відводить очі від тексту. — Його звали Люцифер. Або то він себе так називав, але це не був ти. Схожий на тебе. Ти б так не вчинив. І, може, то була не я, бо я не бачила нічого. Моє тіло було повністю покрите, там було темно, а руки були замкнені в кайданки.

— Тобто, думаєш, якщо це була не ти, то це не так погано, що цей Люциус вбив її? — Аделаїда підводить очі на Люка, який спокійно продовжує говорити. Він назвав його іншим іменем, якого не було у цьому сні. Так його назвали раніше, і той сон вони не обговорювали. Ада не виправляє Люка навмисно. — Наприклад, у нього була причина її вбити?

— Він знущався з неї, а не просто вбив, — говорить дівчина і стукає кінчиком ручки на слово «зґвалтував». — Яка б не була причина, це не виправдовує його. Мені було боляче. Він розривав мене зсередини й ззовні, бо просто міг. І вони всі спостерігали. Вони були поруч і нічого не робили.

Люк перевіряє її запис, на його обличчі зчитувалася заплутаність, але він не знаходить відповіді та ставить питання вголос:

— Вони?

Аделаїда закриває чернетку і кладе її на столик поруч.

— Каєндор, Баалтір, Кіона, Морноса, Нестор, — монотонно повторює вона, вкладаючись назад на подушку, хоча тепер їй було страшно засинати. Вона не хотіла повертатися у ту реальність, де вона страждає знову і знову, і так по колу. Кожне ім’я відносилося болем спогадів, які не могли бути її. Проте один сон пролітав як ціле життя, і вона пам’ятала народження і смерть людини, якою була в минулому, ніби це насправді сталося.

Життя тих Аделаїд вимірювалося дітьми. Каєндор був першим і улюбленим сином Люцифера. За його народження Аделаїда була осипана золотом і вічною славою, але це не подарувало їй вічного життя, яке обіцяв Люцифер. До п’ятнадцятого року Каєндора вона хворіла і випльовувала кров разом із мокротинням. На шістнадцятому померла.

Її другий син, якого вона народила після другої зустрічі з Люцифером, був богом війни. Народжений біля підніжжя вулкана. Люцифер молився на колінах, сподіваючись, що це теж буде син, і йому пощастило. Баалтір був сильною дитиною. До трьох років навчився махати списом, а в чотири — стріляв прямо у ціль. Його дитячі руки не тряслися, а очі бачили, як орлині, й він майже не проводив часу із матір’ю, яка загинула ближче до його десятого людського року.

Третьою була донька Кіона. Її посмішка зігріла Аделаїду одразу після народження, і вона не могла повірити, що може привести у світ щось настільки світле і чисте, як її дитя. Кіона росла швидко і вміла показувати казки, створюючи зі світла і тіней зображення, за що її часто зачиняли у кімнаті якомога далі від інших. Люцифер був незадоволений народженням доньки. Він хотів синів, які могли дати йому онуків швидше і більше, ніж одна донька. Каєндор, попри зневагу батька, провідував Кіону найчастіше, разом з Аделаїдою, проте і він швидко зник зі снів так, ніби пропав безвісти.

До моменту, як Аделаїда переродилась заново, про Каєндора вже ніхто й не згадував. Вона більше бачила Баала у тому житті, коли повинна була народити Морносу, але щось було не так. Те життя і сни про це були неправильні, обрізані, пошматовані. Вона не знала, як тоді зустріла Люцифера, і не знала, за що він її ненавидів, але це було воно — лють і зневага. Його погляд, коли вона народила дівчинку. Рик, що вирвався з горла, коли Ада зраділа появі дитини. Стріла, яка вбила Аделаїду в тому житті, була випущена з вулиці всередину її будинку й потрапила прямо в ціль без перешкод. Люцифер навіть не удавав, що йому сумно. Просто дав їй померти, дивлячись в очі.

— Каєндор, мій первісток, він приходив до мене кожного дня і приносив воду та прянощі, які полегшували біль. Він ніколи не говорив, приховував обличчя та руки, і лише один раз сказав ім’я пошепки, підгодовуючи мене. Каєндор єдиний, хто приносив мені їжу зі смаками, а не прісну для прислуги. Баалтір приходив з Люцифером, ніколи один, і завжди відвертався від мого погляду, коли я намагалася спіймати його. Проте помічниці відрекомендовували його велично і пускали до мене з пишним представленням, ніби він був важливим. Кіона доглядала за мною, полегшувала біль і переносила мене у божественні сади, але як тільки вона йшла, все це зникало. Морноса вкладала мене спати, коли я не могла заснути, але вона ніколи не розмовляла, не подавала навіть звуку. І Нестор, мій син, мій наймолодший син, якого я не народжувала. Він сказав, що моя дитина цього разу буде дівчинкою. Що вона буде ключем до історії, але ніколи не казав, що це означає. Але повторював і повторював, що моє життя не даремне, що я принесла світові проміння.

Люк витирає сльози з лиця Аделаїди, які вона не відчувала, поки він не доторкнувся до них. Мокрі річки втрати того, що ніколи не існувало. Вона розповідала історію чужого життя, вона знала, це не могло бути її правдою, ніхто не міг бути таким жорстоким, але це було боляче розуміти, сприймати та згадувати. Люк притягує її в обійми знову і шепоче, продовжуючи заспокійливо колихати її.

— Як ти померла?

Аделаїда заплющує очі й починає плакати, так і не розповідаючи, бо на це немає сил.

Люцифер і той невідомий у великому балахоні, вони прийшли одразу як вона народила. Нестор мав рацію: то була дівчинка зі світлим волоссям і мирним, тихим сном, яка не плакала взагалі, коли народилася.

— Вбий її, — повідомив Люцифер, і знесилена Аделаїда намагалася поглянути в пітьму того, хто витягнув ніж з-під мантії.

— Нехай інші це зроблять, — проговорює все той же глибокий голос. Такий знайомий, але далекий. Хто ти? Хотіла запитати, але у тому тілі вже не було життя, щоб промовити щось вголос. Та Аделаїда лише хрипла.

— Вони прив’язалися до неї, — говорить Люцифер і кидає на чоловіка гидливий погляд. — Дедаліон, навіть фермери не вбивають корову, яку вигодовували з дитинства.

— Вона слабка, — проговорює Дедаліон і робить крок ближче. Він високий, як і Каєндор, але лице приховував вправніше, нахиляючи голову донизу. — Дай їй померти власним шляхом.

— Довго, — відрізає Люцифер. — Декілька хвилин тут можуть означати століття пошуку. Ти знову хочеш ослухатися мене?

Аргумент явно переконав Дедаліона, бо він повільно опинився за тілом Аделаїди. Її ліжко було у крові там, де вона народила. Руки чоловіка в капюшоні тряслися, але ніж він тримав уміло, знано, і декілька шрамів на пальцях показували, звідки у нього ті знання. Довгі, худі пальці, широка долоня. Аделаїда померла, так і не побачивши обличчя свого вбивці.

 

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

 

Коли Марія бачить Аделаїду на парах, її радісна посмішка вмить зникає. Сьогодні навіть Гліб не докопується до неї. Спершу намагається. Голосно торочить, як важко вчився всю ніч, щоб отримати найвищий бал сьогодні.

— Але отримає його Адель, яка теж важко працювала вночі, — закінчує він. Декілька людей сміються, проте не так, як завжди. Глібу навіть стає незручно від реакцій. Він повертається до Ади та із соромом закриває рот від одного погляду.

Вона могла б його вбити тут і зараз. Встати, підійти, забити в куток, він би це їй дозволив, бо не очікував чогось особливого. Ада, хоч і була вища, не здавалася такою вже й небезпечною. Гліб — широкий, дужий хлопець. Він тямущий, був направлений на навчання сюди, бо пропрацював медичним братом і тягав пацієнтів з десятого поверху на переносці. Якби Ада не знала його, то думала б, що він плаває або активно вбивається в залі. Можливо, це теж правда, але Гліб не був схожий на лікаря.

Охоронця, майстра спорту, але не лікаря.

— Ада, — нарешті Аделаїда виправляє його. Вона проходить повз нього через всю аудиторію прямо до Марії, яка привітно посміхається увесь час. — Мені, звісно, подобається твоя ласка називати мене Адель, але мене так ніхто не зве. Хочеш стати моїм особливим?

Гліб хмикає й починає посміхатися.

— Хіба це місце не зайняте?

— Я поки ще нікого особливого не вбивала, — Ада теж натягає посмішку. — Будеш першим.

Гліб у ту ж секунду відвалює від неї на лавку якомога далі й навіть не обертається. З відповідей Аделаїди навіть хіхікають декілька людей. Вона ігнорує це та проходить до свого улюбленого місця, складаючи спочатку речі, а вже потім присідаючи та видихаючи. У неї буде довгий день із такою втомою на плечах.

Марія ж нахиляється ближче до її вуха й легенько штовхає.

— Ти молодець, але виглядаєш жахливо. Захворіла?

— Мало сплю, — визнає Ада. 

Практичний кабінет знаходився у підвальному приміщенні. Тут було декілька масажних столів та плакати із системою судин, м’язів та нервів на стінах. Ще дзеркальна стінка, як у танцювальній студії. Для студентів, коли їм пояснювали щось, виділили три ряди лавок. Ада завжди сиділа на останній, притуляючись до холодного дзеркала в душному кабінеті.

— Жесть, — видає Марія. — Мені тепер навіть незручно ділитись новинами.

Аделаїда зі здивуванням повертається до неї. Марія ніколи не розповідала нічого. У її житті ніби нічого, крім навчання, не відбувалося, й більшість часу, якщо їй і було що розповісти, Аделаїда витягала цю інформацію з неї, як пінцетом, питання за питанням. Зараз же вона світилася бажанням розповісти, з нетерпінням вирівнюючи спину й приборкуючи питання. Ада здіймає очі на годинник. Ще декілька хвилин до початку.

— Що сталося? — Ада теж займає відкриту позу, щоб Марії було легше відкритися.

Здається, вона була в секунді, щоб вибухнути, бо навіть голос стає голоснішим, хоча на них і не звертають уваги.

— Мене запросили на побачення! — Марія не стримується й плескає долонями. — Я б ніколи не подумала, що на мене зверне увагу такий хлопець, — зізнається вона. Ада незадоволено зводить брови. Марія була симпатичною, але досі виглядала на шістнадцять у свої повні двадцять. Її комплекс, що вона негарна, був лише в голові. — Він такий високий, і має довге волосся. Довше за моє! І галантний! Сказав, що помітив мене біля корпусу ще тиждень тому, але не хотів підходити, коли ти була поруч.

— Я? — дивується Ада, на що Марія жваво киває. — Ми знайомі?

— Ні, що ти, — посміхається вона. — Він просто хотів одразу запросити мене на побачення і боявся, що моя подруга буде почуватися незручно.

«Подруга»… Ада приховує сміх. Вони були не більше, ніж однокурсниці. Обидві ніколи не зустрічалися поза університетом. Навіть коли були групові проєкти, Аделаїда трохи шкодувала, що доводилося працювати з Марією: дівчина була слабкою в знаннях. У багатьох галузях, не тільки університетських.

Почуття провини гризло Аделаїду через такі думки, тому вона й не сильно намагалася зближуватися з Марією, як із Персі чи Каєм. Погано думати про Марію, а потім обдаровувати її увагою, здавалося Аделаїді, лицемірством, хоча вона ніколи не висловлювала поганих думок про дівчину іншим, а тримала при собі.

— І як його звати? — цікавиться Ада. Вона сподівається, що не знає його. 

— Ба… — Марія хитає головою, ніби забула ім’я, й тягнеться до телефону, не помічаючи паніки на лиці Аделаїди.

Якщо вона скаже “Баалтір”, в Ади земля піде з-під ніг. Адже був би це сон, то він занадто реальний, щоб вона спала. А була б це реальність — вона збожеволіє від існування таких збігів. Бо це не може бути він.

— Балдуїн, — згадує Марія з переможним “а!” й мрійливо заплющує очі. — Він такий гарний. Його очі карі, ніби в них хтось розлив молоко, а руки такі широкі, що коли він стиснув мені долоню, вона повністю зникла, — дівчина обертається до Ади, яка важко ковтає. — Він сказав, що моряк. І такий засмаглий, мені майже віриться, що це правда, — сміється вона. — Його шкіра поцілована сонцем, але світліша за твою.

Ада звужує погляд. Вона мулатка. І ненавиділа, коли хтось оминав це слово, щоб не образити її. Людям здавалося, що їй неприємно чути слова про колір своєї шкіри. Що її може образити, — те, що вони це помічають. Вони боялися казати, що вона має коричневий колір шкіри, але це не звучало погано. Їй не було відомо, звідки родом її батьки, проте Аделаїда й не намагалася дізнатися. Чи то вони вихідці з Африки, чи то вона є арабкою, чи має ромське коріння — це не змінило того, що вони її кинули.

Але Аді абсолютно точно не вистачало дому саме зараз. Вона хотіла до Джона. Їй треба було заспокоїтися та відчути безпеку, яку дарував тільки він.

— Ще, я не одразу це помітила, — продовжує Марія, ігноруючи або не помічаючи важкого погляду Ади, — у нього родимки у формі стріли на руці, отут, — вона вказує на передпліччя, тикаючи нігтем за формою.

Ада хоче провалитися крізь землю. Це не правда або збіг. Вона тільки відкинула тривогу від цієї думки, і тут вона підтвердилася. Родимка у формі стріли була у Баалтіра.