Боги у вічній війні, вибір життя і тінню пітьми

На піку людських можливостей тіло може витримувати навантаження завдяки викидам адреналіну: він розширює судини та змушує кисень швидше насичувати тканини поживними речовинами. Це те, про що думала Аделаїда, згадуючи лекційні матеріали, які залишилися валятися разом із сумкою під дверима квартири Люка. Якби вона почала думати про ніж, який ще хвилину тому пройшовся між її кістками до поверхні вхідних дверей, адреналін би не допоміг бігти.

Стукіт серця у вухах був гучнішим, ніж удари кулаків по вхідних дверях квартири Кая. На щастя, гуркіт на сходах був достатнім доказом, що потрібно поспішати. Коли Кай відчинив, Аделаїда впала в його обійми без сил, нарешті дозволивши собі розслабитись після напруження. Десять хвилин бігу без зупинки — й тіло, вже змучене недостатньою кількістю сну, відмовлялося функціонувати на повну. Ада думала, що помре отак, в обіймах хлопця, який спантеличено чіплявся за руки та талію, намагаючись тримати її на ногах.

— Хей, хей, — заспокоює він, зачиняючи двері, — ти у безпеці.

— Казала ж, вона прийде сюди, — Персі визирає з вітальні. Її голос приводить Аделаїду до тями, хоч вона і не може висловити, які саме емоції викликає такий збіг з присутністю тут Персефони. Легені обіймає вогонь щоразу, коли Ада вдихає більше, ніж треба. Навіть видати тихий звук здається тортурою, проте погляд говорить замість будь-яких слів, бо Персефона вирівнюється і винувато стискає губи. — Довго пояснювати, — говорить вона і простягає руки до Ади, але та притискається до Кая. — Тихо, я не та, хто намагається тобі нашкодити.

— Персі, — Кай насуплює брови й відштовхує дівчину з дороги, коли проводить Аду до дивана.

Він закутує її у покривало, щоб зігріти, але це не допомагає. Нервовий холод пробирається до кісток, і тіло починає трястися у стресі. М’язові спазми були непомітними, поки Ада трималася в позиції прямо, але зараз її коліна підстрибували, тремор не зупинявся, навіть коли вона взяла пляшку з водою зі столу. Там стояли гарячий заварний чайник і три чашки, одна з яких була наполовину повна. Проте навіть думка про щось зі смаком викликала нудоту в Ади.

Персі з декілька секунд споглядає на її спроби відкрити її та обережно, намагаючись не злякати Аделаїду, рухається ближче. Вона простягає руки, й Ада віддає їй пляшку, а потім робить декілька ковтків із чужих рук. Це допомагає заспокоїтись, але Персефона не відходить від неї, присідаючи на підлокітник дивана поруч.

Руки Кая продовжували тримати Аду, ніби вона могла зникнути з кімнати. В інші дні це було б некомфортно, але зараз дійсно допомагало відчувати реальність. Це було правдою.

Її намагалися вбити. Аделаїда зустріла того, кого бачила у снах лише раз, і він намагався її вбити. Можна було поклястися, що Баал одного разу вже підглядав за нею, але не підходив, бо вона була не одна. І от вперше за довгий час вона залишилась на самоті, й він підкрався і спробував завдати удару. У снах він ніколи не мав наміру її вбити, чому ж зараз?

Аделаїда видає понівечений звук відчаю. Кай від цього прибирає від неї руки й тривожно стискає губи. Думки не складалися в одну. З яких пір герої снів стали реальними, і чому Аделаїда так легко з цим змирилася?

— Люк, — шепоче Персефона, кидаючи погляд на Кая. Хлопець нервово кусає шкіру навколо нігтів. Аделаїда помічає, що на декількох пальцях вже утворилися червоні ранки.

Він би спробував пояснити їй, що чекав цього моменту десятки років, але водночас боявся, і це зводило його з розуму.

— Її не було б тут, — відповідає Кай на зауваження.

Він починає наливати чай у пусті чашки й одну передає Персефоні. Три чашки, нарешті розуміє Аделаїда, для чаю, приготованого завчасно. Вони ніби чекали, що це станеться, й Аделаїда навіть від миттєвої думки сунеться назад, якомога далі від них. Кай уловлює рух і зупиняється, коли заповнює другу, вдивляючись в її очі. 

— Ада, — його голос діє як седативне, — ти у безпеці. Тут тебе не знайдуть.

Персі завмирає, помічаючи, як вода колотиться в її чашці без фізичного впливу. Вона насторожується, кидаючи погляд на Аду.

— Баалтір, — ім’я вилітає свистом. Аделаїда починає кашляти. Цього разу ні Кай, ні Персефона не крутяться навколо неї. Вона сама хапає напівзаповнену чашку і запиває брак повітря теплим напоєм. Ада ще раз кашляє від несподіванки та вдивляється в зелену воду з дрібним листям. Чай настільки гіркий, що його не врятував би й цукор.

Говорити вголос про те, що сталося, робило ситуацію реальнішою. Вона б не здивувалася, якби відсутність здорового сну настільки розплавила її сприйняття дійсності, що їй примарився Баал і вона тікала не від нього й кинджалу в горлі (дівчина хапається рукою за місце, перевіряючи там рану, якої не було), а від власного божевілля, яке їй це наслало.

Хвилястий ніж був занадто справжнім у шкірі та між м’язами, хоч і не залишив ані подряпини.

— Що? — Персефона шоковано кліпає очима в бік Аделаїди. Вона повільно наближається до неї й присідає біля ніг, ловлячи тремтячі долоні у свої холодні.

— Дурень, — гулко сміється Кай, не приховуючи емоцій. Гигоче, як над чудовим жартом, й сідає поруч. — Що він сказав?

Аделаїда відповідає не одразу. Їй потрібно ще декілька хвилин, щоб пояснити без придиху: чоловік на ім’я Баалтір намагався вбити її. У нього була зброя, яка не виглядала як людська. Вона переливалась там, де не було світла, ніби в ній зачинили маленький всесвіт із зірками та планетами. Зрештою, вона розповідає й очікує від Персефони чи Кая шоку, зневіри, що вони її ущипнуть, і виявиться — це все знову сон. Цього не відбувається.

Натомість Кай утримує важкий погляд на дівчині та місцях, які вона обводила пальцем, куди Баалтір намагався її вдарити. Перевіряє, чи дійсно там немає слідів, говорить, що навіть синця не залишилося. Потім Персефона оглядає її руки. Там, де Баал схопив її, починали виднітись сині плями від чужих пальців. Кай закриває рот рукою і відвертається до вікна, щоб подумати. Аделаїда сподівається знайти підтримку в Персефоні, але вона нервово обходить кімнату по колу і стримано переказує історію Ади під ствердні «угу». Ніхто не вдає, що вона божевільна, проте все одно обоє хочуть упевнитися, що Аделаїда не бреше, тричі змушуючи її повторити одні й ті самі факти.

— Від стресу ти могла переплутати порядок подій, — пояснює Кай, включаючи вже знайомого мозкоправа. Від цього Аді трошки легшає: знайомі патерни завжди заспокоювали.

— Яка різниця, коли мене намагалися вбити, але я лишилася живою всупереч усій логіці, — спокій не встиг утамувати злість.

Персі та Кай переглядаються, не кажучи й слова один одному, й ігнорують очевидне питання в саркастичній ремарці. Ада хоче заревіти, щоб вони теж поговорили з нею — вголос, а не обмінюючись поглядами. З іншого ж боку, їй, навпаки, страшно чути їхні теорії.

Баал був частиною снів, а не реальністю. Холодна зброя повинна була вбити її одразу, а не пройти як у тісто, нічого не зачепивши. Це все не могло бути правдою: занадто страшно для дійсності. Втім, хочеш-не хочеш, у снах не було відчуттів. Зараз же тепло Персефони струменилося у її бік, коли дівчина сильно стискала її плечі та штовхала на спинку дивана. Це була реальність, від якої нудило.

Ада виривається від близькості Персефони й сунеться далі на дивані, викликаючи у Персі розбитий вираз обличчя. Проте вона не намагається ще раз її чіпати. Лише кидає погляд на стурбованого Кая перед вікном. Чим довше він мовчав, тим важчим здавалося повітря у кімнаті.

— На ножі повинно бути серце, — говорить Персі, в очах блиснула ідея. — Ти бачила?

— Це не те, що я роздивлялася, коли він входив у моє тіло, — відповідає Аделаїда з відчутною зневагою у голосі. Вона втомлювалася від напруги. Чим більше часу відділяло її від моменту, тим сильніше вона відчувала вагомість події. Все поділилося на до та після.

— Кай, — Персефона звертається до задуманого хлопця, ігноруючи тон Аделаїди. — Той артефакт.

Вони знають, що це був не простий людський ніж. Кинджал у руках Баала був бажаною цяцькою для всіх, готових поранити або вбити Люцифера чи Дедаліона. Боговбивця хоча б раз та ранив їх, навіть у руках малих демонів. Люцифер перевіряв, у чиїй власності кинджал працює, і на його біду — у всіх. Це була єдина зброя, яка могла би вбити бога. Але звідки він з’явився чи хто його створив — досі не було відомо.

— Головне, що він не спрацював, — автоматично відповідає Кай і прокліпає думки, важко ковтаючи. 

Темні очі перебігають на Аделаїду, хлопець слабо посміхається, але в піднятих куточках губ немає ні вогню, ні втіхи. Він — карикатура на підтримку. Хлопець сідає поруч із нею, і вона ніби оточена. З іншого боку — Персефона і її тепло. Дівчина відчуває напругу й підіймається, проходячи на кухню. 

— Що тобі снилося? — Кай намагається спитати спокійно.

Тіло Ади здіймається від страху. Баалтір теж спитав про сни. Аделаїда завжди відчувала їхню значущість, але про них повинна була знати лише вона. Невже Кай накликав на неї останній сон, де вони разом? Чи може він і так у курсі про все, що приходило Аді в голову вночі? А раптом її сни стали занадто реалістичними, й це ще один із них, але вона тут себе контролює? Як у тому сні з Каєм… Ада не хотіла здатися божевільною, але мала лише один варіант, як перевірити цю теорію.

Вона бере руку Кая, ігноруючи його підозрілий вираз, та кусає за зап’ясток. Хлопець декілька секунд ніяк не реагує, занадто шокований, але коли зуби Ади впиваються до смаку крові, він ойкає і намагається вирватися, майже вдаряючи її іншою долонею, коли відпихається.

— Що. Ти. Робиш?! — Кай шипить і все-таки вириває долоню, притискаючи її до грудей, як цінний скарб. Ада винувато облизує губи й хитає головою.

— Перевіряю, чи це не сон, — повідомляє вона й витирає рот від слини, засмучена, що це реальність.

Персефона повертається назад до кімнати й різко зупиняється, коли Кай обережно відсувається від Ади, хоча до цього саме вона намагалася від них дистанціюватися.

— Що тут сталося?

Кай злісно нахмурює брови.

— Вона вкусила мене!

— О… окей, — Персефона збентежено оцінює шанси, але вирішує ризикнути та сідає поруч з Аделаїдою. Цього разу вона не реагує на неї. — То… навіщо ти?

— Я сподівалася, що це все сон, — швидко бурмотить Аделаїда, нарешті здаючись. Разом із прийняттям дійсності до неї повертається і голос. — Це не могло бути… правдою. Як це… Ну! Я не!..

Персі зі співчуттям плескає її по коліну й пропонує чай ще раз, але Ада зиркнула на неї так, що чашка могла опинитися у когось на голові. 

— Нам потрібно розуміти, на якій стадії твоя пам’ять, — Кай запитує досі обуреним тоном, потираючи вражене місце на руці. Від слідів зубів залишилися глибокі впадини, і вже виднілися перші червоні синці. — Яке життя ти пам’ятаєш останнім?

— Звідки тобі знати про мої життя? — шепоче Аделаїда і впирається в диван сильніше, ніби той міг би її з’їсти й розчинити, щоб вона не знала, що буде далі.

— Ти бачила мене у снах? — раптово питає Персефона. Кай повертається до неї так різко, що хрустить шиєю. — Ти… — дівчина зітхає. — Ні, тоді б ти не говорила зі мною. А його?

Вона киває на Кая, і той повертається до Ади з обережністю, очікуючи вердикту. Аделаїда могла б збрехати (тим паче, останній сон був якраз із Каєм), не уточнюючи, що він відрізнявся від інших: там вона керувала. Ніби управлінець снами дав їй кермо.

— Я записувала всі сни, але мої речі у Люка, і сама я туди не повернуся.

Персі підіймає здивований погляд на неї.

— Тобі доведеться.

— Що?

— Вона нікуди не піде, якщо не хоче, — різко відповідає Кай.

— І в кого вона залишиться? У тебе?

— Їй не можна зі мною бути, — випльовує хлопець. — Ти знаєш це. Якщо Люк дізнається…

— Якщо він дізнається, що вона у мене…

— Я поїду до брата, — встрягає Ада.

— Погана ідея, — заперечує Персі, перетворюючись на ураган кроків по кімнаті. Вона обмірює її генеральською ходою, — це приверне увагу Хроноса і до нас, тож…

— Мене намагалися вбити, бо я з Люком! — вибухає Аделаїда і різко підіймається. Чай хлюпає на ідеально білий стіл, а покривало падає на підлогу. Аді здається, що вона оголена, коли її голос такий гучний. — Баалтір! Навіть у снах його ціль завжди була одна. Вбивство Люка. Там завжди був Баал. Кожен раз. Інші діти змінювалися, приходили й зникали, лише єдиний раз там був ти! — дівчина тикає пальцем на Кая, і він біліє за секунду. Персефона оглядає їх двох. Вона цього не знала.

— То ти зустрічав її у минулих життях? — дивується вона. — Не тільки в останньому?

— Технічно, — мутно відповідає Кай. Обоє дівчат дають йому декілька секунд на продовження, але він мовчить, косячись на Персефону. Його рука повільно починає підійматися по нозі до ременя, й це було як сигнал.

Персі різко стрибає на хлопця і валить на підлогу, але він не противиться, коли вона затискає його шию передпліччям, а покірно тримає руки долонями донизу. Їхня сутичка моментальна; Кай явно дозволяє себе скувати, хоч і незадоволено ричить від руки Персефони, яка тримає його за волосся, притискаючи голову вниз.

— Хто ти?! — паніка та злість у голосі дівчини обертаються навколо відчаю, вона сильніше тягне його за гриву, ніби намагаючись стягнути маску. Персефона та Кай знали одне одного з початку їхнього спілкування в університеті, якщо вірити їхнім словам. Вона довіряла йому, як рідному братові. І не раз, не два так і називала. Аделаїді здавалося: це мила дружня прихильність. Тепер вона не впевнена. — Ти ж не він.

— Каєндор? — всміхається Кай і переводить погляд на Аделаїду, яка здивовано зводить брови. Вона пам’ятає первістка ще дитиною, але він не виглядав, як хлопець на підлозі. Каєндор мав чорне волосся і широкі чорні очі, а Кай був світловолосим хлопцем з темними бронзовими ірисами. Його пасма були золотими у сонячному світлі, але темніли із заходом сонця до глибокого каштанового кольору. З гордовитим вищиром, його очі повільно переходять на дівчину зверху, і гулкий голос промовляє закляття: — Персефона Терея, донька Лю… 

Дівчина різко закриває рот Каю, і він використовує цю можливість, перевертаючи її на підлогу, хоч вона і не пручається більше. Персефона взагалі перестає рухатися, а завмирає, ніби побачила привида перед собою, зі сум’яттям у погляді, здаючись перед хлопцем.

Ще хвилину назад здавалося, що вони знають один одного. Персі завжди була вдячна за порятунок: Каєндор був тим, хто відчинив двері в храм і випустив її звідти. Він знайшов її знову, коли вона втратила всіх, кого знала, і залишився поруч. Персефона вірила, що Кай — єдиний, кому вона могла б довіряти. І тепер це бачення руйнувалося на очах.

— Ти… — замість останньої частини слів, дівчина роздратовано спихає його і спирається на лікті. Кай підіймається на ноги, не спускаючи погляд із Персі. — Я не знаю всіх дітей Люци, але я вірила, що ти один з них… Каєндор. Ти завжди казав про себе — Каєндор. Бог погоди та стихійних лих.

— Я — Каєндор, але не маю сили, — він обтрушує долоні від пилу з підлоги й підіймає очі на Аделаїду, очікуючи чогось. — Люк забрав їх, скував, як тебе, Персі, у храмі. Думаєш, чому я ховаюся? Вмію тільки телепортуватись завдяки артефакту.

Аделаїда вирішує ставити питання пізніше. Поки зі всієї розмови, що вона зрозуміла, можна було зійти з розуму. Вони говорили так, як і у її снах. Так, якби ті були правдиві. Вона досі не вірила у все це, тримаючись за останнє — надію. У психології існує ментальний розлад, коли люди ділять спільні марення та ілюзії та починають вірити у них. Що, якщо це щось схоже? Як із цього їм вибратися, коли вони всі повірять?

Власне тіло зраджує: відчуття нудоти, тремтіння, жар та холод суперечать спробам переконати себе, що це все ще сон.

— Я думала, що твої сили і є телепортацією, — дивується Персі. — Люк не зніме тавро просто так.

— Його смерть зніме, — здогадується Аделаїда, і Кай киває. Було легко припустити, враховуючи, як сильно Кай ненавидів Люка і як оберігав Аду від нього. Легко, адже у багатьох мітологічних історіях убивство бога руйнує його прокляття на інших.

Бога.

— Я переховувався у нього під носом і дізнався те, що мені було потрібно, — додає він, затримуючи очі на Аді. Нота розчарування, змішаного з болем, блимає у його погляді, але він швидко опанував себе, нервово чіпляючи пляшку на столі, але тут же залишаючи її на місці. — Якби я хотів вбити вас, — говорить він Персефоні, — я б це вже зробив.

— Ніби ти можеш, — пирхає Персі, але Кай дивиться на неї холодно, майже зі зневагою. — О, — доходить до дівчини. — Ада смертна. Її можуть вбити.

— Смертні, — підтверджує Кай.

Усі сни — то правда. Були життя, які Аделаїда проживала у снах від народження і до самої смерті. Вона пам’ятала не тільки важливі деталі, які сталися тоді, але й неподільні, хоч і незначні: перші кроки, невдачі, провали, веселі гуляння. Вона жила у тих снах. Аделаїда була тими людьми, яких зустрічав Люк та брав у шлюб. Саме їх він і знищував, як непотріб, коли наставав час. Тих дівчат не зміг вберегти і Кай, якщо він так багато знав про її минуле.

Аделаїда відступає від нього, але Кай не реагує на це, а Персі дає їй шлях до втечі. Ада прибігла в єдине безпечне місце, і тепер воно ним більше не було. Здавалося, кожного разу її безпека і комфорт — ілюзія, що розбивається об реальність рано чи пізно. Кай не був її останнім шансом на порятунок, якщо щось піде не так у цьому місті. Персефона теж не видавалася «вигідним» варіантом для втечі. Здавалося, у неї немає в планах піти від, за раптовим ствердженням, батька. Аделаїду могли вислідити навіть поруч із Люком, щоб спробувати вбити, і він нічого б не зробив.

— Це не та, кого ми очікуємо, — продовжує Кай, киваючи на Аду. — Якби це була вона, Баал вбив би її.

Ім’я Баалтіра зривається з губ Кая у знайомій пестливій формі. Так говорять про друзів, з якими більше не спілкуються, але досі поважають. Персі підіймається на ноги й зупиняє Аделаїду на місці, хапаючи за руку. Кай знає Баалтіра, Персі знає, що її брат хотів вбити Аделаїду. Але вони обоє не вдають, ніби це — неправильно.

Ті сни, вони були правдою. Отже, ці двоє заплющували очі на смерть Ади. Що завадить зробити це знову?

Персі міцно тримає руку Аделаїди, але більше не звертає на неї уваги, як і Кай. Обоє поглинуті у подальший план, де бажання Ади не враховуються. У цю секунду їй це підходить. Вона окидає оком квартиру Кая й вишукує, яким чином може втекти звідси.

— Вона не згадала все, — шепоче Персефона й оглядає обличчя Ади, намагаючись знайти там щось, але воно залишається пустим полотном для всіх. — Можливо, коли її пам’ять…

Рука Персефони продовжує обпікати шкіру, але очі дивують байдужістю. За спиною Ади були двері на кухню. Якщо вивернути зап’ясток Персі, вона відпустить її, з’явиться можливість зачинитися в іншій кімнаті. Наскільки вона пам’ятала, на кухні є вікно. З четвертого поверху вона ще не стрибала, але є шанс переповзти до сусіднього балкону. Звісно, якщо у Персефони немає сил, які заморозять її, бо поки що руда дівчина не обмовилась про те, що може зробити як богиня. Ада пам’ятала зі снів, що робили її діти у злості. Особливо Баал та його вогняні смерчі.

Він міг спалити поселення з усмішкою на вустах.

— Спогади повернуться лише поруч із Люциусом, — вперше за довгий час це ім’я звучить не зі снів, не з кошмарів, а в реальності. Тілом Аделаїди пробігають мурашки, і вона тягнеться назад, але Персі аж насуплює брови, стискаючи її сильніше, і насильно тягне на диван, щоб сісти знову. — Він — ключ до її божественності. Якщо ти віриш, що це вона, — поверни її йому. Закрий її з ним, як ти це зробила сотні років…

— Ні! —  викрикує Аделаїда і виривається з рук дівчини. Її голос настільки гучний, що пуста чашка на столі розбивається на бурштинові друзки; прозоре світло-жовте скло засипає все довкола, дивом не пробиваючи пластикову пляшку поруч. У Персі забирає дух, коли вона підскакує від вибуху. Тепер стіл був не тільки залитий чаєм, але й пошарпаний вибухом.

Бажання Ади вибігти на вулицю було сильне, але страх більший — за дверима квартири все здавалося лячнішим. Там у неї немає зовсім нікого, а тут є хоча б надія, що вона не божевільна. Аделаїда втекла в іншу частину кімнати до великих вікон, в яких Кай намагався побачити план дій. Усі роки вони шукали Аделаїду і сподівалися, що вона згадає все, стане богинею і допоможе вбити Люцифера. Але тепер він дивився на розгублену смертну, яка готова розвалитися, тільки б не згадати, ким є насправді.

Він не міг силоміць затягнути Аду до Люцифера і змусити її спати з ним, але якщо доведеться, то знайде і цей спосіб. Кай погано вмів заспокоювати словами, хоча від її метушіння по вітальні стало ясно, що Аделаїда потребувала не підтримки від нього і Персі, а простору.

Аделаїда хотіла триматися якнайдалі від розгублених… друзів? Ні, більше не її друзі, не її допомога. У неї є тільки Джон, знову, як і колись. І страх як рушійна сила вберегти себе.

— Це вона, — незадоволено вимовляє Персі, окидаючи рукою на залишки чашки. Вона вибухнула під впливом крику Ади. — І я бачила, що це вона. І вона була з нами. Не з ним. Її вибір у цьому житті — не він. І ніколи не буде ним.

Кай, здається, обдумує ці слова, але потім хитає головою, хоч і погоджується прийняти Аделаїду.

— Вона не залишиться зі мною, — виділяє він, схиляючись до Персі. Та зводить брови й надуває губи.

— Боїшся, що вона згадає твоє рандеву зі смертю? — розчаровано промовляє Персефона, повертаючись до Аделаїди.

Кай ображено сіпається від її випаду. Персі знала його занадто довго, щоб кидатися такими словами, але, коли вона глипає на нього знову, в її погляді проскакує розчарування та злість. Персефона ніколи так не дивилася на Кая. Навіть коли він відмовлявся відповідати на питання про його минуле. А тепер вона знала більше. Володарка часу мовчить, ніби вже забула про їхню коротку бійку, але вони провели одне в одного під боком півстоліття, і тепер Кай вмів читати її погляди краще. Персефона лише вдавала, що її не бентежить нове відкриття. Для спокою Аделаїди, яка могла ненароком підірвати не тільки чашку, а і голову когось із них.

Тепер Персі буде допитувати його більше, попри те прийняла, що Каєндор виглядає зовсім не так, його пам’ятає Люцифер та інші. Баалтір, щоправда, ніколи не звертався до Кая інакше, а він прожив з ним перші роки після народження, що підтверджувало: перед нею її старший брат.

Ада тепер починає помічати більше деталей, ніж коли була в шоковому стані. Час пройшов занадто швидко, і вона навіть не встигла оком змигнути — вже стемніло. Стіл був у безладі: ніхто не чіпав чай чи чашки, як і не прибирав скло. Вода з пляшки майже зникла, але вона не пам’ятала, скільки випила.  У Кая під очима з’явилися великі впадини від тривоги, а от Персефона сьогодні втратила червоний колір волосся і стала майже білою. Годинників навколо не було, але організм підказував, що вже давно пройшли сутінки.

— Баал знайшов тебе, і він не зупиниться, поки не вб’є. Якщо його план буде успішним, невдовзі помремо й усі ми. І ти єдина, хто може це змінити. Ти готова вислухати, хто ти насправді, Аделаїда?

— Ніби вона має вибір, — пирхає Кай і падає на диван, вказуючи на місце напроти себе з вимогливим поглядом. — Сідай, це довга легенда, міс богиня життя.

Персефона опиняється поруч із ним і покірно складає руки на колінах, киваючи дівчині теж. Але Аделаїда не може зрушити з місця. Вона кидає погляд на дорогу до дверей — і це чудовий шанс до втечі, хоч вона не придумала, куди.

— Повір, я можу вбити тебе навіть зараз, — холоднокровно повідомляє Кай, помічаючи її обережний погляд. — Але ти — не загроза для мене. Поки що. І я не вбиваю богів та демонів просто так. За все має бути виплачена ціна.

Аделаїда згадує той факт, що Кай завжди був щедрим на гроші. Вони ніби з’являлися у нього в гаманці нізвідки. Що характерно — завжди готівка. Було схоже, що він не мав кредиток взагалі. Скільки буде коштувати її голова в такому разі? Може, він попросить щось у Люка й поверне її до нього за цю ціну?

— Шантаж — це теж валюта, — раптово посміхається Персефона. Вона ще злилася на нього, в її погляді горіло роздратування, але дівчина схопила емоції, іноді перевіряючи реакцію Аделаїди на них. Всього було забагато для одного дня.

— Це саме те, як ти мені платиш, — Кай знову косо дивиться на дівчину, але та мило посміхається і зводить плечима. Персі легко визнавала, що може використовувати маніпуляцію, якщо потрібно.

Їхня розмова звучала майже ніби все окей, і вони не обговорювали можливий кінець світу Аделаїди від рук Люцифера, Баалтіра чи когось ще, як Дедаліона. Аделаїда прочищає горло, і дві пари очей покірно повертаються до неї.

— Тож сни… правда? — перше її питання, але дівчина вперто не рухається з місця. — Все, що там було… кожна моя смерть?

— Я перейду до цього згодом, — обіцяє Кай. — Зараз ти повинна зрозуміти основи — боги та демони. Уся мітологія, яку ти коли-небудь вивчала, була заснована на твоєму житті. Деякі боги — це ти. Твої минулі життя. Люциус або Люцифер — він основа для богів, яких ми знаємо. Ті, що творять чудеса та руйнують життя за гріхи. Ви споріднені душі, які зустрічаються у кожному твоєму житті.

— Люк — бог? — Аделаїду ця думка спонукає таки сісти. Не кожного дня виявляється, що коханий чоловік — давня істота, яка століттями чекає зустрічі з тобою.

У перші сни Аделаїда думала про те, що вони обоє були смертними, які реінкарнуються і знову знаходять один одного. Що Люк — її рідна душа, яка відчуває її кожне перевтілення. Як і тих, кого вона народила. Вони смертні. Їхні діти теж, просто це все — замкнене коло історії. Пізніше вона почала здогадуватися, що це не так, але вважала, що її мозок фантазував через нескінченні міти Люка, якими він її годував у вільні години.

— Ви вампіри? — Дівчина обережно сідає на диван у той час, як Персі сміється з цієї репліки.

— Пам’ятаєш, я зустріла в Румунії того… графа? Він теж запитав це, — вона штовхає Кая в плече. — Ми бачились в університеті, а згодом він просив його вкусити.

Кай починає з цього сміятись і плескає у долоні від сміху. Одночасно хлопець звільняє більше простору для Ади, щоб їй було комфортніше слухати їх, але Аделаїду ніби душать стіни, а не люди навколо. Більше ніж люди.

— Точно! Смішний мужик, довелося викликати Нестора, щоб він йому пам’ять стер.

— Мій шостий син, — згадує Аделаїда пошепки. Вона ніколи не бачила його. Пологи з Нестором були важкі. До нього в Аделаїди вже були невдалі вагітності, Нестором вийшла остання надія. Проте його довелося вирізати з неї наживо. Ада померла, так і не почувши дитячого крику.

— Так, — говорить Кай, повертаючись до неї та стираючи посмішку з лиця. — У тебе дванадцять дітей. Або… Повинно бути. Ми точно не впевнені.

— Але не всі вони від Люка, — додає Персефона. — Ми не знаємо, де вони зараз та чим займаються, — говорить вона, стулюючи губи, а потім втомлено зітхає. — Нам відомо лише про тих, кого ти народила від нашого батька, Хроноса, — дівчина вказує на себе та Кая. — Але є пророцтво.

— Мати-Земля та Батько богів породять дітей у коханні. А діти Землі, народжені від смертних родів, — демонами зійдуть у нещасті, — бурмоче Кай. — Ти можеш народжувати як богів, так і демонів. Ми — боги. Оскільки породжені від Люциуса, він же Хронос, та тебе. Але твої смертні діти, яких ми не знаємо, народжені не від Люка, себто — вони демони.

Здавалося, вони й самі не знали, з чого почати пояснення. Поки що Аделаїда зрозуміла одне: вона богиня. Реальна богиня. А її наречений Люк — бог Хронос. І у них є діти, теж боги. Хоча через постійні реінкарнації в Ади є й інші діти, які були демонами. Проте Персі та Кай не знали про них, і це явно тривожило обох більше, ніж саму Аделаїду. На жаль, у снах про це нічого не було. Вони завжди були пов’язані з Люком.

— Ми зустрічали тільки одного твого сина не від батька, — тихо говорить Персефона. І шепоче його ім’я, ніби лише згадка може накликати біду. — Борей. Але Люциус сказав, що вбив його. Ми не можемо впевнитися, бо для того, щоб викликати бога або демона, треба знати його повне ім’я й божественних родичів. Імена — священні. Потрібно сказати повне, щоб зв’язатися з нами. Я, Персефона Терея, донька Люцифера Аттара, володарка часу.

Дрижаки пробрали Аделаїду, коли та закінчила. Всього на долю секунди здалося, що час завмер, кров застигла, і все перестало звучати, рухатись, крутитись. Ніби Земля зупинилася в потрясінні, що хтось покликав когось настільки могутнього. А потім хід секунд відновився як нічого і не бувало.

— Існують різні боги, які можуть управляти водою, чи емоціями, чи вміють телепортуватися, — здавлено повідомляє Кай. — Люциус шукає всіх, і він може зрозуміти, хто і що робить, тому я намагався не потрапляти йому на очі, бо він вважає мене зниклим безвісти. Але мені потрібно було знайти тебе  — так я опинився тут. І поруч з ним.

— Йому легше зустріти тебе, коли ти під носом, — з нерозумінням говорить Аделаїда.

— Найбезпечніша схованка — недалеко від Люциуса. Я знав, чим він займається, дізнався, з якими дітьми він підтримує стосунки. Знову зустрів Персі, — хлопець киває на неї. — Це полегшує задачу, коли треба буде знайти зброю, щоб вбити його. Тепер ми знаємо, що ніж у Баалтіра.

— І поруч з тобою ми у безпеці, — додає Персефона. — Ти захищаєш дітей від інших, богів чи демонів. Через це всі ми й шукаємо тебе, тоді Люци не може нас використовувати, а ми можемо робити власні справи без остраху його гніву.

Аделаїда кривиться на пестливу форму імені.

— О… — вона опускає очі на коліна. Не кожен день говорять, що ти богиня не як комплімент, а як прокляття. — Але ви — мої діти? — Персі киває, а Кай ствердно кліпає очима. Аделаїда стискає губи й хитає головою в зневірі. — Каєндор, Баалтір, Кіона, Морноса, Нестор, Персефона, Ци та Ян. Ци та Ян! — викрикує вона останнім. — Я бачила їх. Вони приходили до Люка. Вони вітали мене.

Персі закочує очі на це, а Кай невдоволено глипає.

— Звісно ж, вони прийшли першими, — говорить він більше до Персі, ніж до Аделаїди, яка слідкує за його незадоволеними помахами руками. — Я здивований, що Кіона не приходила. Вона любить задурити голову Аді, коли та ще не познайомилась з Люком. Чому вона завжди знаходить її першою…

— Цього разу були ми, — зводить плечима Персі.

— Але хто ти? — перериває їхній діалог Аделаїда і витріщається на Кая. — Я пам’ятаю Каєндора, і ти — не він. Баалтір майже не змінився з моїх снів, мені було легко впізнати його. Хто ти такий?

Кай набирає в груди повітря та оглядається на таку ж задуману Персефону, яка ніби це теж зрозуміла та почула вперше.

— Каєндор, — повторює хлопець. — Твій первісток.

— Ти не виглядаєш як він, — Ада знову ще раз проводить очима по хлопцю. Звісно, Каєндор був ще дитиною, але колір волосся та очей — не той. — Він мав іншу зовнішність.

— Пройшли десятки тисяч років, ти думаєш боги не змінюються? — хмикає Кай. — Боги можуть змінюватись, старіти чи молодшати, якщо заплатять за це відповідну ціну. Не варто нагадувати мені про те, що я зробив заради цього, бо в тому немає честі.

Ада знову втискається в диван. Кай червоний від сорому чи злості, а Персефона реагує з розумінням, повільно киваючи на розповідь.

— Ти пахнеш як Люциус, світишся як він. Навіть більше, ніж ми всі. У тебе білий ореол, у нас сірі. Я думала, це через вік, — додає Персефона, описуючи незрозуміло для Ади, але вираз Кая темнішає. — Ти казав це мені в нашу першу зустріч. Ти прийшов до мене в храм і попросив прихистку, — вона яскраво посміхається, згадуючи. — Кай — причина, чому я вийшла звідти. Кай зміг відкрити печатку на храмі, яку зробив батько, щоб зачиняти там дітей.

— Рука бога, — посміхається він, перебираючи пальцями.

Аделаїда не зустрічала Персі у снах, і вона б не зрозуміла, якою за рахунком донькою була Персефона, якби їй не пояснили умови народження. Спільні спогади Кая та Персі здавалися одними з небагатьох теплих подій у життях обох. Кай був героєм для Персі, нехай зараз вона й дізналася забагато правди про нього, якої не очікувала, і досі не вирішила, як це сприймати. Проте ким би Каєндор не був, для Персефони він завжди буде найближчим серед родини.

Одразу після пологів Люцифер забрав Персефону від Аделаїди й відправив у Дельфи. Аді ж було перерізано горло. З короткої оповіді довгого життя Персі визнала, що змогла вийти з храму, де її тримала секта, яка досі поклоняється Люциферу, лише кілька сотень років тому. 

З Каєм вони знайомі з того часу. Хлопець не вдавався в подробиці, що дізнався про знаходження Персефони за порадою Баала. Чим менше Аделаїда боїться їх, тим було б легше щось пояснити. Бо на даному етапі їхнього нового знайомства було важко сказати, що вони — надприродна сім’я з дуже заплутаними та важкими взаєминами. І попри те, що хтось міг спробувати тебе вбити сьогодні, завтра може врятувати. Баалтір частенько плигав з одного боку на інший.

Кай не багато розповідав, поки Персефона вела перелік важливих подій, як зі словника в кінці енциклопедії. Аделаїда почула терміни «демони», «боги», «Пантеон» та «пекло» в такому непохитному тоні, ніби Персі кожного дня пояснювала, що відбувалося. 

— Я найстарший з усіх дітей Аделаїди, — швидко промовляє Кай. Він нервово поправляє кучері. — І єдиний, хто пам’ятає все божевілля, яке Люци створив, поки намагався повернути тебе до життя. Це довга історія.

— У нас є час, — холодно говорить Аделаїда і складає руки на грудях.

Кай незадоволено кривиться, але вмощується комфортніше, спираючись на підлокітник. Персефона вже чула від нього цю історію. Її переказ доповідав і батько, і Баалтір, і Кіона. Вона б і сама могла почати, але боялася впустити важливі деталі. Кай кидає нервовий погляд на дівчину, й вона всміхається йому. У нього дежавю. Він вже розповідав Аделаїді це в минулому житті з допомогою бога смерті, який десь сім десятків років вважається зниклим безвісти. Пекло пустує без Диявола, а у Кая немає захисту від Хроноса.

Неозброєним оком дівчата бачать сум’яття на обличчі Каєндора. Він — найдавніше створіння після батька. Найперший син бога богів. І, здавалося, повинен пишатися особливим статусом. Проте Кай виглядав загнаним у кут, навіть коли думав, як пояснити Аделаїді сюжет їхнього життя. Історію створення світу. Йому було помітно боляче згадувати та підбирати слова.

— Наш світ почався в Едемі, — говорить він. Аделаїда затамовує подих, уважно слухаючи. Люк постійно торочив про це місце з мітів. Рай поза Землею. — Боги часу, долі, життя, історії та смерті жили там разом з їхніми батьками: Хаосом та Тиранією. Але з часом Едем почав вмирати. Щоб запобігти цьому, Хаос створив із себе все неживе, але це не допомогло. Едем продовжував в’янути та отруювати богів. Тиранія, вбита горем, звинуватила дітей у смерті коханого. Вона прокляла їх власною смертю, і з неї вийшли всі живі істоти, які повинні були бути як подарунком, так і приреченням для богів.

Мурашки пробігають по хребту Аделаїди, й вона кидає погляд на Персефону, яка слухає це з відкритим ротом, ніби казку. Персі помічає переляк і обнадійливо бере Аду за руку, стискаючи її, й це дійсно працює. Кай тягнеться до столика за пляшкою та робить ковток води, нервово прокручуючи кришечку між пальцями, знову обдумуючи наступний етап розповіді.

— Коли боги зрозуміли, що вони приречені, дружина Хроноса, якого ти знаєш як Люка, вирішила спробувати останній спосіб, щоб врятувати дітей Едему, — Кай підіймає очі, які зблискують в темноті. — Єхидна принесла себе у жертву. Її діти вирізали серце та створили з нього ключ, який відчинив двері на Землю. Так боги опинилися тут, але ненадовго. Хронос, збожеволівши від вчинку дружини, заручився підтримкою декількох богів та вбив їх, а з їхніх сердець зробив артефакти.

— Існують інші боги? — уточнює Аделаїда. — В сенсі… наскільки більше богів ходить по Землі?

Кай та Персі переглядаються, й остання явно намагається не засміятися. Для Ади історія була зовсім не смішною.

— Існують боги та демони, — Кай добиває Аделаїду цим фактом, і вона відчайдушно свистить повітрям. Перш ніж у неї виходить вставити декілька нецензурних слів, хлопець продовжує: — Богів небагато, — обіцяє він. — І більшість не може тебе вбити, — додає він, щоб хоч якось її підтримати. На диво, ці слова дійсно їй допомагають заспокоїтися. — У богів немає ДНК, як у людей, але існують закони всесвіту, і вони не дають дітям вбити батьків. А батькам — вбити дітей. Тобто я, як твій син, — обережно каже хлопець, прикладаючи вкушену долоню до грудей, — не можу тобі нашкодити.

— Ти десять хвилин назад погрожував мене вбити, — нагадує Аделаїда.

Кай незадоволено примружується.

— Я це можу зробити руками смертних, — пояснює він. Потім вказує на Персі та додає: — Вона теж не може тебе вбити.

— Не збиралася, — шепоче дівчина, посміхаючись Аді та відпускаючи її руку. — Баал хоч і твій син, але у нього є кинджал, і той може вбити будь-кого. Боговбивця, ми так назвали ніж, дає можливість вбити бога чи демона навіть людині. Тому було б класно, якби ми змогли його відібрати у Баала. На щастя, поки ти людина, кинджал для тебе безпечний. Він створений лише для надприродних істот.

Аделаїда робить дихальну вправу, щоб заспокоїтись і ще раз подумати. Історія Кая здавалася їй логічною. Існували боги та Едем, вони боялися померти в ньому, бо той став отруйним. Хаос та Тиранія створили Землю, коли померли. А дружина Хроноса, Люка, принесла себе у жертву, і він вбив інших богів, залишивши у живих лише декількох.

— Хронос… тобто Люк… Люцифер, — Аделаїда вже заплуталася у кількості імен, але їй було огидно кликати бога іменем нареченого, якого насправді ніколи не існувало, — мав іншу дружину. Навіщо йому я?

Питання звучало тупіше, ніж ніжки стільця, але Аделаїда хотіла почути від інших, що вона — реінкарнація Єхидни. Натомість Персефона обнадійливо хитає головою.

— Ти не Єхидна. Коли боги вмирають — це назавжди. Вони не можуть переродитися. Як люди, — натякає вона, схиляючи руку в бік Ади. — Боги народжуються лише від союзу бога та його спорідненої душі. І неважливо, чи ця споріднена душа — демон, людина чи інший бог. Проте демони можуть народитися від союзу бога та людини. Або демона та людини. Або демона та демона.

— Ти і є споріднена душа Люци, — додає Кай, зупиняючи Персефону. Ада переводить погляд назад. — Існує пророцтво, що одного разу ти станеш безсмертною. Люци сподівається на це, але… спочатку він намагався сам зробити тебе богинею. За допомогою серця Єхидни. Люциус був готовий подарувати чужу вічність смертній, за що і був проклятий власницею серця. Думав, що може управляти чужою долею. Він не бог долі, щоб це вирішувати. Як він зробив зі своїми братами та сестрами. І за це його прокляли. Твоє життя перетворилося на вічне, але смертне. Ти вмирала і перероджувалась, не пам’ятаючи його. А він шукав тебе і не завжди знаходив тоді, коли ти могла його покохати. Люциус був проклятий кохати вічно, а ти була проклята не пам’ятати його. Він знаходив тебе, ви закохувались знову, мали дітей, ви…

— Він вбивав мене.

— Кожен раз, — сумно усміхається Кай та відводить очі, закриваючи пляшку з водою і залишаючи її на колінах. Нічне місто виблискує в них, нагадуючи про своє існування. Ада забула про це. Про людей за вікном. Тепер для неї існували лише боги та демони. — Люциус насолоджувався тим, що він верховний бог. А я, коли пішов від нього, сподівався знайти причину для існування на самоті. Аж допоки він не згадав про мене, і йому знадобилась моя сила. Забирати життя, віддавати його. Я той, хто може дати тобі вічність, яку він хоче мати. Але я цього не зроблю. І він це знає. І кожна наша з ним зустріч — тортури.

Хлопець стискає кулаки.

— Він забрав у мене забагато, — він заплющує очі та опускає голову, колихаючи головою. — Я заберу все, що можу, лиш би він розчинився.

— Нас чекає нова війна, — Персі тягнеться через Аду та бере Кая за руку і ствердно киває йому. Вона звертає на Аделаїду свої смертні очі, говорячи тихіше. — Твої смертні діти, демони, вони живуть століттями, і ми не знаємо, скільки їх. Ти могла народити лише одного бога від Люка за життя. Але скількох демонів від смертних? Ми не знаємо.

— І остання реінкарнація, дванадцята, та, коли ти станеш богинею знову. І це не тільки про вічне життя, — Кай нахиляється до неї, говорячи тихіше. — Це про твою силу. Ти — мати. Ти можеш створити новий світ. Едем для нас. І справжнє пекло для демонів. Або навпаки. Баалтір… він знає про пророцтво. Реальне прокляття Люциуса, якого він боїться: одного дня власне дитя вбʼє його руками чужого сина. «Син твого сина — хрест тобі». Баалтір вб’є тебе, якщо це зупинить прокляття або відстрочить його. Він буде вбивати тебе знову і знову століттями.

Аделаїда намагається зловити логіку, бо у снах її вбивав не Баалтір, а Дедаліон, про якого Кай не сказав ще ні слова.

— Він боїться, що це твоє останнє переродження і надалі твої діти переможуть. Але без тебе, війни не буде, — підтверджує Персефона. — Я бачу, що це кінець. І твій єдиний син, якого ти будеш любити, знайде тебе. Або ж ти його ще народиш. Мої пророцтва випадкові у часі. Але у видінні ти його любила. Його звати…

— Доля не має чіткого плану, — Кай перериває Персефону, вириваючи пальці з її долоні та зціплює руки в замок. — Ти можеш знову бути з Люциусом. Правити світом. От що він хоче. Хоче твого кохання, і хоче твоєї влади, і хоче більше богів. Ваші діти допомагають йому керувати людством. Один бог не може знаходитися у декількох місцях, але діти забирають частину сили у батьків. Наприклад, бог війни буде створювати війни, а бог природи — катаклізми. Це потрібно Люци, бо він не може робити все сам. З того часу, як люди зневірилися у богах та демонах, Хронос втратив міць. Переховується, вдає із себе смертного, змінює імена. Але як тільки ти отримаєш все, він зможе знову стати богом з мітів та легенд. Люди дізнаються про вас.

Аделаїда вловлює його думку, і її це не цікавить. Люди, вона людина, у яких є життя. Сни, коли їй поклонялися, були прекрасними, але її цікавить і просте щастя. Без володарювання. Якщо бути богом — це мати нескінченний доступ до розкішного життя, як у Персі чи Кая, вона готова стати богинею. Їй не потрібні раби. Люди будуть так само полювати на артефакти, щоб вбити богів, якщо дізнаються.

— А інші варіанти?

— Смерть Люцифера, — шепоче Персефона. — Твої діти, хтось із них уб’є його. І ця дитина отримає силу Бога. Стане головним. І тоді ми всі помремо.

— Демон — стане богом? — уточнює Аделаїда. Персефона киває. — Але чому він вб’є інших?

— Бо вони єдині мають змогу вбити його, — уточнює Кай. — Батько не може вбити дітей, а діти — батьків. Але онук може вбити діда, наприклад. Брат — брата. Твій син-демон вб’є всіх, крім тебе. Батьки дають дітям силу, і лінія богів — їхні межі влади. Персі управляє часом і дістала це в подарунок від Люциуса. Не буде тебе або Люциуса — не буде більше ні богів, ні світу.

— Але Баалтір хоче мене вбити, — Аделаїда стискає руки на обшивці дивана. Персефона дивиться на Кая, а він на неї. — Назавжди.

— Ти можеш померти, але твоя божественна сила — ні. Той, хто вб’є тебе, стане новим богом або богинею життя.

— Доля вирішена у цьому питанні, — Персі важко ковтає, перебиваючи. — Я знаю, як я помру. Кай помре, якщо Люци виживе. Щоб Баалтір не хотів, його план не здійсниться.

— Я номер один у списку, кому батько планує відрізати голову, — додає Кай.

— Але ти сказав, що він не може тебе вбити?

— Ножем може, — нагадує хлопець. Відрізана голова була не просто метафорою. — І це не всі способи. Мої брати та сестри теж можуть, але власними руками. За допомогою артефактів це ще легше, і більшість із них знаходиться у Люци. Десять артефактів на десять сердець родини Аттар. Знайди їх, і це допоможе побороти Люциуса. Але для початку нам краще б дізнатися, де твої інші діти та хто з них підтримує нас. Це допоможе у майбутньому.

— І як їх знайти? — Аделаїда кліпає очима. Поки що, з огляду на все, більшість дітей, що приходили до неї у снах, не на її стороні.

— Нестор, — Персі сяє думкою. — Він пише історію. Все, що записано в історії, існує. Все, чого там немає, зникає. Але якщо Нестор на боці Люци, у нас немає шансів.

— Хіба він може обрати бік? — дивується Кай, зводячи збентежено брови. — У Нестора та Люци не найкраща історія стосунків. І зараз він працює на богиню історії, — пояснює він для Аделаїди, — Сторії. Вона в нейтральному положенні у нашій ситуації.

— Технічно Нестор теж нейтральний, але ми не знаємо цього точно. Потрібно знайти його, але нам не можна потрапити на очі Люци, — Персі дістає телефон і заходить у карти. — Нестор у Європі, це точно. Скоріш за все там, звідки почалася цивілізація.

— Тоді нам в Азію, — говорить Кай. — Наша історія починається з шумерів. Бахрейн.

— Мені потрібно сказати Джону, — Аделаїда підіймається.

— Ні! — обоє викрикують, і дівчина сіпається.

— Тобі треба повернутись до Люциуса, — впевнено заявляє Кай. — Без пам’яті не повернеться і сила. Ти повинна згадати все, і лише потім ми продовжимо наш план.

— Але я згадала: мій останній сон був з тобою. Люциуса там не було. Тільки ти та я, — впевнено заявляє Аделаїда. На цей тон Кай реагує тривожно, майже перелякано, він відводить підборіддя в бік, оглядаючи її обличчя, але вона лише зводить брови. — Ти писав під свічкою, і у тебе ще не було цих шрамів.

— Тоді це було давно, — сміється Персефона, але Каю не смішно. Його рот відкривається у жаху, коли він згадує момент, і хлопець різко відвертається, потріпуючи головою, відкидаючи думки.

— Цього не може бути, — шепоче він, нажаханий. — Це… ти не можеш цього пам’ятати, — він обертається до Аделаїди, і його очі округлюються, темнішають, світяться, як вода у місячному сяйві. Очі Кая завжди були такі — в’язкі, магічні. І тепер це не здавалося метафорою, а повною реальністю. Але він швидко опанував затьмарення і видихнув, насуплюючи брови. — Навіть так, нехай, але тобі варто повернутися до Люка. Потім, коли ти згадаєш останнє життя, скажи, що Джон потребує допомоги, й ми вирушимо туди разом. Потім — Еллада. Буде добре, якщо ми знайдемо компас, я заховав його там.

Він не вдається в деталі, що повинен зробити компас для них і чому той важливий, але Ада занотовує в пам’яті запитати пізніше.

— Але як я дізнаюсь, який сон — про моє останнє життя? — дивується Аделаїда. Кай бере її під руку і починає відводити до дверей на вихід, і дівчина кривиться, не розуміючи, чому її виганяють поспіхом.

— Коли я просила, щоб моє життя змінилося за ніч, я не цього хотіла, — бурмоче Персефона і ляскає руками по колінах. — Отже, моя позиція: я вдаю, що стаю на бік Люка. Кай веде нас до книги історії, де ми дізнаємося, хто ж твій син і де його знайти. А ти повертаєшся до Люка, прикидаючись, що все окей, згадуєш фінал, а потім збираєш речі та одразу їдеш до брата.

Усі кивають й Персі заплющує очі, глибоко вдихаючи. Богиня часу, яка завжди запізнюється, — іронія. Аделаїда хапає речі й вислизає за двері, кидаючи останній погляд на втомленого Кая.

— Який шанс, що Люк мене вб’є?

— Він кохає тебе, — видає хлопець й кривиться. — Або він так думає. Він закоханий у дівчину, яка померла десятки тисяч років тому, а ти — її реінкарнація. Питання насправді в тому, чию ти долю обереш — його чи свою. Якщо хочеш — залишайся з ним. Спокусити твого сина божественною силою буде нескладно, тому я б не сказав, що ти дуже потрібна для вбивства Люка.

— Вперше бачу, що ти маніпулюєш, — видає Персефона, здивовано кліпаючи очима. Кай втомлено посміюється і хитає головою.

— Важкість тисячоліть, коли я втікав. Не вперше, і останнього не буде.

Аделаїда робить відмітку на цих словах і зачиняє двері. Потім вона знову відчиняє, встигаючи швидше за Кая, та заходить назад і дивиться на них двох  з абсолютно серйозним виразом.

— Я дуже перепрошую, але це все — не пранк? — запитує вона, переглядаючись із ними обома. — Бо з одного боку, ви говорите так серйозно. А з другого — я ніби досі сплю, і тому це здається правдою. А з третього — ви наче біса гоните і зайшли дуже далеко. Тому, якщо це жарт, скажіть зараз, бо мені здається, що я зійду з розуму швидше, ніж прийму всю цю легенду про богів та демонів за правду.

Персефона складає руки на грудях і повертається до Кая, який слухає монолог Ади з відкритим ротом, але з розчарованими очима. Буде не дивно, якщо виявиться, що він цю легенду розповідав їй усі 12 життів і кожного разу вона не вірила.

— Просто покажи їй, — втомлено каже Персі й киває в бік дівчини.

— Якщо її знудить на мою улюблену сорочку…

— Кай, заради всього святого, — ниє Персі, й на диво це працює, бо Кай закочує очі, за секунду опиняється біля Аделаїди, диявольськи посміхаючись, ніби він зараз зариє її під землю і там залишить, і, на її подив, майже так і відбувається.

Хлопець хапає її за руку і враз абсолютно все тікає з-під її ніг, Ада наче розчиняється у повітрі, а потім гравітація різко прибиває її назад, і вона нарешті розуміє суть задач із фізики й що таке вага, адже відчуває її як вперше. Кай пригортає дівчину до себе, але закриває її рот рукою.

— Телепортація — не дуже приємний досвід, — визнає він і сильніше стискає пальці на її плечі, підтримуючи, коли коліна дівчини підгинаються знову і вона чіпляється за його тіло. — Тшш…

Голос Кая справді заспокоює, коли він так говорить. Ніжно, терпляче. Аделаїда відчуває приплив сил та енергії, поки хлопець розповідає їй, де вони знаходяться і чому. Це було найближче кладовище до будинку Люка. Густе повітря вологої ночі важко проникало в легені, спираючи Аделаїді дух. Вона ковтала кисень, але він ніби йшов через затори в горлі. Над ними височів пам’ятник з ангелом, який позначав центр кладовища. Темна стежка розділялася на три гілки, зникаючи серед невисоких кущів, які, здавалося, завжди росли навколо забутих могил: люди забували їх викорчовувати, й вони розросталися по сусідству до самої безлюдної дороги. У таку пору там навіть не проїжджали машини.

— Я можу переміщатися у будь-яку точку, — пояснює Кай і важко вдихає. — Є те, чого Персефона не повинна знати, і прошу тебе не ділитись цим з нею, окей?

— Мгм.

— Твоє останнє життя, — Кай витримує паузу, досі вагаючись, чи варто розповідати це, та все ж продовжує: — Воно… Ти зрозумієш, що воно останнє. Там буду я. І там буде ще один хлопець, Борей. Я не впевнений, що там буде хтось інший, але можливо.

— Він той, кого згадувала Персі?…

— Циц, так, — підтверджує Кай. — Про це не знає навіть Персефона. Вона не знає деталей ночі твоєї останньої смерті і не знає, що там був я. Єдине, що мені потрібно, — шепоче хлопець і бере Аделаїду на руки, важко видихаючи, — це смерть батька богів. І тобі теж, щоб нарешті бути вільною від нього. Борей — найкращий шанс. І я сподіваюсь, що хоча б хтось із них досі живий. Тому твій останній сон буде про Борея. І про те, як, втікаючи, ти загинула замість нього. — Дівчина ствердно мугикає на це і притискається до Кая. Вона хоче спати і готова зробити це хоч посеред кладовища. — Ада… Ти, взагалі, як?

— Хочу вмерти й народитись заново, але у моєму випадку — це не просто художній засіб.

Кай починає сміятися з цього.

— Ти й не уявляєш навіть, наскільки ти сильна, — шепоче він, і через секунду вони знову у його квартирі. Але цього разу Ада абсолютно не відчула ніякого тяжіння, коли вони переміщалися. Міцні обійми заземляли навіть під час магічних ритуалів.

 

꒷꒦︶꒷꒦︶ ๋ ࣭ ⭑꒷꒦

 

Ну, можна сказати, Аделаїда була рада, що її власні діти (серед тих, кого вона знає ближче, ніж на відстані ножа) не планували вбивати її. Поки що. Але повернутись до Люка, вдавати, що вона не знає, хто він, — це було дивним. Він одразу обійняв її, міцно притискаючи до себе, й оглянув переляканими очима з ніг до голови, вишукуючи якісь ознаки небезпеки, але під одягом не було видно синців від Баалтіра. Ада навмисно намагалася не подати знаку, що щось не так, і міцно трималася за Люка, заспокійливо посміхаючись і говорячи, що вже все гаразд.

Це не допомогло. Люк був не на жарт переляканий. Його погляд бігав по Аделаїді зверху вниз, а руки стискали її тіло в пошуках поранення, на яке б вона ойкнула. Один хибний писк від неї, і він був готовий бігти за негідником, який її скривдив. Так здавалося, принаймні.

— Я побачив твої речі біля дверей, що сталося? — Аделаїда визирає через його плече: вся складена сумка валялась на взутті при вході. Зазвичай квартира Люка була чистішою за хірургічний відділ, тому найменший безлад одразу впадав у вічі. — Я місця собі не знаходив. Сусіди нічого не чули та не бачили, а твій телефон у сумці, на роботі тебе не бачили, і твій менеджер передав, що ще одна така витівка — і ти звільнена. Я вже думав, тебе викрали чи гірше…

Зріст Ади був вищим за середній. Вона височіла над людьми у натовпі, завжди жартувала над Персефоною, дістаючи продукти з верхньої полички, в школі грала в баскетбол аж декілька місяців (що доволі багато для неї, вона ніколи не набувала звичок у захопленнях). Хоча з Люциусом вони були майже на одній висоті. Зараз їй хотілося збитися до клубочка. З одного боку, вона знала, що минулі життя з Люком були жахливими. Він використовував її як інкубатор для богів, щоб пришвидшити дванадцяте життя.

З іншого — ось воно, те саме “12” життя. І Люк не планував вбивати її цього разу, точно не хотів кривдити, і навіть Персі та Кай знали це. То чому, з якої причини Аделаїда все одно хоче від нього втекти? Ще вчора їй здавалося, що Люк — найкращий подарунок долі. Але то було для смертної дівчини, яка ніде не знаходила прихисток.

Тепер вона відчувала, що може більше. Не тільки через раптову божественність, а тому, що Люк створив стільки злого, що жодне добро до неї не виправдає цього. Аделаїда хоче захистити Персі, яка бажала Люкові лише одного — смерті. Ще до всієї історії у квартирі Кая вона думала, що втомилася від присутності Люка. Таємниця його турботи розкрита, і правда не в тому, що він кохав, а в тому, що вона виглядала як та, в кого він закохався десятки тисячоліть назад.

Чи сподобалася би йому Ада, якби Люк пізнав її без цього факту? Чи ставився б він до неї так, як робив у минулих життях? Чи справді цінував її, як хотів показати; чи то просто звичка? Обов’язок перед долею, яка послала йому прокляття?

Чи Аделаїда любила Люка? Чи він був просто зручним?

— На мене напав якийсь чоловік, хотів пограбувати, але я втекла, все добре, — бурмоче вона і відштовхується від Люка, слабо посміхаючись йому. — Я залишила записку, бо Джон… — вона важко зітхає і пірнає пальцями в закручені локони. Ні, вона не зможе залишитися з Люком ще на кілька днів. Клубок у горлі болів настільки, що їй було важко не тільки говорити, а йі дихати. Якою б досконалою брехухою вона не була, тримати маску іншої людини постійно протягом днів було не для неї. Їй треба втекти, обдумати події, підготуватися. Лише тоді вона зможе зіграти роль. — У клубі якісь проблеми, мені треба допомогти. Це займе декілька днів, тому я поїду прямо зараз. Щось із документами, треба довірена особа, а я єдина, хто у нього є.

— Давай я допоможу, — пропонує Люк та йде за дівчиною у спальню. — У мене є зв’язки, лише один телефонний дзвінок…

— Ні, — твердо повідомляє Аделаїда і зупиняється, сердито кидаючи погляд. Люк завжди був «твої проблеми — це мої проблеми», і раніше Ада б з радістю погодилася. — Мені не треба твоєї допомоги. Я вирішу це так, як я вважаю за потрібне. Персі закриє за мене пропуск. Кай допоможе…

— Кай? — раптом кривиться Люцифер. — Знову твій друг?

«Друг», вимовлене, оббризкане отрутою, не було простим висловленням. Аделаїда фиркає від тону й складає руки на грудях, з викликом оглядаючи чоловіка. Бог… чого б там не було. Він виглядав, як справжня нікчемна людина, яка не вміла контролювати емоції.

Аделаїда знала, як виглядає злість. Вона бачила її у названому батькові, у його бажанні її контролювати, коли вона пізно поверталася «додому». Бачила це у першому своєму хлопцеві, якому не сподобалося, що вона набила тату. І знову, тільки тут, побачила злість у Люку, який намагався загнати її у кут. Але вона відвернулася, обережно крокуючи задом до виходу зі спальні. Розвернутись до нього потилицею — підписатись на удар по ній. Ада не спускає з Люка погляду, прораховуючи власні шанси на втечу.

Всього за секунду лице чоловіка з тривожного котячого погляду, який хотів випитати, зазирнути в душу Аделаїди та вберегти її від злого кривдника, змінилося на червону лють. Яку він ніколи не показував до цього, але яка не налякала Аду ні на мить.

— Як давно ти знаєш правду? — рівний тон неприємно клюнув, Аделаїда обережно рухається назад, але Люк віддзеркалює її шлях.

— Не наближайся до мене.

У Аделаїди було одне єдине правило у стосунках, яке вона ніколи не порушувала: як тільки чоловік підіймав на неї руку, вона йшла від нього. Навіть якщо це було різке хватання за руку, коли це була злість, бо він знав, що сильніший і може так з нею зробити. Вона могла побитися зі своїм колишнім, і це було для неї нормою, якщо так вирішувалася сварка. Те, що зробив Люк, було табу.

— Ада, я просто хочу показати тобі місце, де ти зможеш дізнатися більше, — Люк підіймає руки долонями до неї. У них нічого немає, але це мало заспокоювало, коли вона знала, що йому не потрібна зброя, щоб скривдити її.

— Я не хочу з тобою нікуди йти.

— Можливо, у тебе немає права голосу тут.

— Можливо, йди до біса, Люцифер.

Вона звикла до цього. Її життя ніколи не було легким чи приємним, допоки вона не зустріла Люцифера. Завжди були бійки в сиротинці: деякі починала вона, інші — рознімала. Ада знала, як тікати, як правильно приземлитись, якщо стрибаєш з висоти. Ці знання не стають відомими просто так, вони приходять з досвідом, а Ада стрибала з другого і навіть третього поверху не один раз.

Аделаїда знала, як вивернути руку, куди вдарити, щоб відбитися. Вона вміла оцінювати навколишнє середовище так, щоб знайти найкращий план відходу. Навіть коли вона була у безпеці, її мозок працював на випередження: вдарити коліном, повернути ручку дверей, завалити їх, схопити сумку, вибігти. 

Але їй не доводиться навіть думати, бо коли вона рухається назад, за її спиною чується тихий задоволений смішок, і вона вдаряється в тепле і високе тіло. Аделаїда хоче поглянути в гору, але на її голову приземляється широка долоня і розвертає обличчя назад до Люцифера, який з відкритим ротом дивиться на неї з повними очима жаху, невір’я, але досі люті.

— Chérie¹, подивись, як розгублено виглядає бог часу, — сміється незнайомий, низький, але чарівний голос. 

Він говорив, ніби насмішка — частина його тембру, яка ніколи не виходила зі слуху. Аделаїда напружується і застигає, забуваючи навіть дихати. Пальці незнайомця ласкаво повзуть по її щоці вниз на плече, де і залишаються. Люцифер стискає кулаки, поки спостерігає за ними. Таким вона його ще ніколи не бачила: маска жаху загнаного в кут щеня. Простір ніби стискався навколо них і душив її знову, як у квартирі Кая. 

— Думав, що я мертвий?

Грайливий тон чоловіка заповзає Аделаїді під шкіру, і вона здригається, що не проходить повз нього; він лишень хмикає на її порух. Запах орхідеї та молока, вона ніколи до цього не відчувала цей солодкий квітковий запах у такій кількості, але було щось ще — мокре та гниле.

— Et toi, ma chère… je suis si fière de toi², — воркоче незнайомець, і Ада заплющує очі, прикушуючи губу. От так вона і помре. Від незнайомця, якого боявся навіть Люциус. — Я тебе не скривджу, — шепоче потім він, ніби читаючи її думку. — А от його…

— Думаєш, я переживаю за нього? — Аделаїда нарешті повертається до чоловіка, й у неї перехоплює дух.

На неї дивиться хлопець з льодяними очима. Вони не були блакитними чи чорними, але мали такий же темний колір, як його волосся — до синього відтінку. Такою буває лише ніч наприкінці дня, коли сонце тікає за обрій і дає зорям гуляти по його володінні. І на секунду їй здалося, що він володіє темною частиною годин.

Незнайомець мило всміхається Аделаїді, повільно кліпаючи та киваючи. Йому явно приніс задоволення вражений вираз обличчя, який вона не змогла приховати.

— Я думав, ти бажаєш вбити його сама, коли прийде час, — повідомляє він і відвертається до Люциуса. — Батьку, — говорить він майже шанобливо, але явно тріумфальніше, ніж варто було б. — Прошу пробачити нам з Аделаїдою, проте ми маємо певні справи, — говорить він і всміхається хитрою напівусмішкою, витягуючи ніж, вже знайомий Аделаїді, у крові. На мить вона лякається, що зараз він теж встромить лезо їй в шию, але чоловік тримає кинджал двома пальцями та грайливо колихає у повітрі. — Баалтір передає привіт.

— Ні! — Люцифер подається вперед до них, але безіменний чоловік смикає Аделаїду назад і за секунду вони із тіні в коридорі виринають у тінь у провулку посеред двох шумних вулиць.

— Ах, паскудство, — чоловік забирає від неї руку й спирається на стіну, притискаючи долоню до боку, з якого проливається кров. Аделаїда нажахано підскакує і хапає його за рану, оглядаючи широкий поріз. Червона густа рідина одразу ж заповнює її пальці. Удар прийшовся на косий м’яз, і вона може лише уявити біль, який скошував чоловіка. Якщо він не буде вчасно оглянутий лікарем, то втратить забагато крові, щоб взагалі вижити. — Avevo dimenticato… quanto fossi bella.

Аделаїда зводить очі на нього, чоловік оглядає її з жалісним обличчям, замість власної рани. Рука з ножем прямує до її лиця, але дівчина вчасно зупиняє його і занепокоєно дивиться. Незнайомець пирскає від сміху сам із себе й повертається до самовдоволеного виразу з хитрою посмішкою, але потім скиглить від болю і знову складається навпіл.

— Баалтір мертвий? — запитує Аделаїда, оглядаючись. Вони між вулицями у центрі міста, тут лише щури, сміттєві баки та двоє їх. Сцена майже з минулого, коли вона зустріла Джона.

— Як ти отримав рану? Сильно болить? Як я можу допомогти? — починає проговорювати незнайомець, копіюючи жіночий голос. — О, боже, дякую тобі, неймовірно героїчний і прекрасний чоловік, що врятував мене від злого і жахливого Люцифера. Може, почнемо з цього?

Аделаїда гидливо витирає закривавлені долоні об одяг незнайомця. Робить крок назад, з викликом підіймаючи одну брову, вона оглядає свого вимушеного супутника ще раз.

— Тебе явно поранив Баалтір, поки ти забирав у нього ніж. Болить сильно, але не настільки, якщо ти зміг розіграти цілу виставу перед Люком, просто щоб похизуватися кинджалом. Я не можу допомогти, це ти тут бог, — відмічає вона, ніби це очевидно. — І дякую тобі, що мене не нудить від телепортації. 

— О? — чоловік здивовано округлює пухкі губи. — Ти вже мала з цим справу?

— Декілька годин назад, — киває Аделаїда, а потім знову на його рану. — Як довго це буде загоюватись?

— Se mi baci… — чоловік стискає зуби та робить шумний вдих від болю, — farà effetto più in fretta.

— Я не розумію французької, — бурчить Аделаїда, насупившись.

— У цьому і суть, — широкі брови чоловіка зводяться від болю, і він знову дивиться на неї. — І це італійська, — виправляє він і ховає кинджал під довгий плащ. Чоловік був повністю одягнений у чорне: водолазка з коротким коміром, штани, важкий ремінь. Його темне волосся падало хвилями навколо обличчя, повністю закриваючи вуха, але не шию. Там теж була невелика рана, схоже, від нігтів. Чоловік кладе туди долоню й шипить, коли подряпина починає пекти від дотику. — Ах…

— Це все через кинджал? — запитує Аделаїда. Вона вже знала, що ніж важливий, але, здавалося, незнайомець не так і сильно за нього боровся, якщо залишився живим. Чи ж він значно могутніший, ніж Баалтір. Або обидва варіанти є правдивими.

— Це все, бо він намагався тебе вбити, — пирхає чоловік, але потім завмирає на секунду і стривожено примружується. — Ти не пам’ятаєш мене?

Аделаїда оглядає його з ніг до голови, аби скласти повну картинку, але хитає головою, і на обличчі незнайомця вимальовується яскравий вираз розчарування, та потім він зітхає і знизує плечем.

— Тоді це пояснює, чому ти не хочеш мене зцілювати, — визнає він. Потім прочищає горло і відштовхується від стінки, продовжуючи притискати руку до живота. — Я думав, ти просто знущаєшся наді мною за те, що відбулося у минулому. Тоді… — він зупиняється, знову придивляючись, задумується. — Неважливо, — посміхається він після нетривалої паузи. — Якщо коротко, певна пташка прилетіла до мене з ножем і повідомила, де ти знаходишся. У процесі цій пташці підрізали крила цим кинджалом, і от я тут. З новеньким артефактом. Ну, а по дорозі я вирішив, що потрібно врятувати jeune femme en détresse⁴ і зайшов якраз у момент, коли Люци планував знову посадити тебе в кайданки та змусити народжувати йому… восьму дитину? — він кривиться, а потім закочує очі. — Мені сказали, це твоє дванадцяте життя, але я знаю тільки, — він починає загинати пальці, — дев’ятьох. Де ще п’ятеро?

— Я знаю тільки дев’ятьох, — киває дівчина. Вона запам’ятала число.

— О? — дивується він і нахиляє голову на бік. — То ти повинна пам’ятати двох останніх. Ти вже зустріла їх чи згадала?

— Буде легше, якщо ми почнемо з імен. Я Аделаїда, ти вже знаєш, а ти?

Хлопець знову диявольськи посміхається і хмикає.

— Ммм, можеш називати мене Данте. Він був моїм фанатом, — хвалиться Данте із задоволеною посмішкою.

— Справжні імена не розповсюджені у цій родині, так? — починає злитись Аделаїда. — Спочатку Люк, який виявився чи то Люциусом, чи то Люцифером. Кай називає себе Каєндором. Тепер ти.

— О, mi amada, якби я відрекомендувався, ти б одразу зрозуміла, а в цьому немає нічого веселого, — зазначає Данте з посмішкою, — ти повинна згадати моє ім’я сама.

— Я вже зрозуміла, містер драматичний ефект, — саркастично випльовує вона, але з глибоким вдихом заспокоюється. — Ми ж не будемо стояти тут вічність? Куди нам іти?

Хлопець простягає їй руку.

— Куди скажеш, моя принцесо, — пропонує Данте. — Квартира Кая підійде?

— Цілком, — погоджується вона і кладе долоню в його. Хлопець із хитрою усмішкою різко тягне її на себе і притискає, обіймаючи. — Кажеш, ти вже телепортувалася? Кай показав?

— Бог природи, я вже вивчила, — погоджується вона, злегка відсуваючись від нього, але міцно стискаючи скривавлений одяг. Данте дає їй більше простору, відхиляючись.

— Бог чого? — гигоче він, розвеселений її ствердженням. — Це він тобі сказав?

— Пам’ятаю зі снів.

— От засранець, — продовжує сміятись Данте та обертає їх навколо. Вони знову проходять між тінями й опиняються уже в знайомій кімнаті у квартирі бога «природи». — Але це брехня, — змовницьки шепоче чоловік і підморгує їй, відпускаючи з обіймів. — Кай, у тебе гості!

З кухні чутно різкий стукіт, вся широка фігура Кая опиняється у дверях вітальні, й каструля (пуста) падає з його рук. Спочатку на його обличчі застигає невимовний шок, але поступово він змінюється на прийняття і радість. Данте вирівнюється в поставі, робить короткий уклін, відставляючи ногу назад, і широко посміхається, розставляючи руки в боки.

— Обійми свого vieille sorcière⁵, — підштовхує Данте, і Кай теж починає посміхатися й кидається до нього в обійми. Вони обоє починають сміятися, але швидко Данте крехтить від болю й стискає плече Кая, щоб втриматись на ногах. — Тут виникла халепа...

— О, ти поранений! — знову лякається Кай та проводить чоловіка до дивана, всаджуючи туди. — Як це сталося?… Стоп, ні. Я думав, що ти помер! — викрикує він, випрямляючись. — Що сталося? З цього моменту.

Данте дивиться на нього, засоромлений, прикушуючи губу. Аделаїда розгублено переминається з ноги на ногу, споглядаючи за ними. Вона очікувала, що двоє знайомі. Проте зовсім не думала, що близькі до посмішок на честь зустрічі та радості в очах.

— Той храм у Коринфі біля Дельфи, чи як там, пам’ятаєш? — запитує він. Кай киває, сідаючи. — Баал закрив мене там.

Аделаїда підіймає каструлю й сідає разом з нею на колінах. Можливо, їй знадобиться вона, якщо вона глибше задумається про те, що тільки-но сталося, бо її вже починало нудити. У всьому іншому квартира Кая така ж, як і була. Хлопець навіть не прибрав пусту пляшку води зі столу. Проте Персефона зникла. 

— Я думав, Люци наказав йому вбити тебе.

Данте посміхається, знизуючи плечима.

— Він не хотів, по старій дружбі, — пояснює він, — тому закрив мене там на… — Данте повертається до Аделаїди. — Скільки років пройшло з її минулого життя?

— Сімдесят.

— На сімдесят років, — підтверджує він. — Не найгірший варіант. Насправді я був там закритий, але прислужниці ставились до мене, як до скарбу. У мене навіть був інтернет! — він сяє усмішкою, дістаючи телефон і повертаючи його екраном до них. У нього малюнок крука на екрані. — На жаль, інших привілеїв технологічного прогресу там не було, тому не міг вам зателефонувати. А люди на форумах не сильно тобі вірять, коли ти називаєш себе богом і просиш звільнити з храму, якого не існує на поверхні для їхніх очей. Але у мене була підписка на Netflix.

— Данте ж не помре від втрати крові? — цікавиться Аделаїда. Кай здивовано кліпає на її репліку, але реагує швидко: підіймає водолазку Данте з його дозволу та оглядає широкий і довгий поріз від спини до живота, де явно встромили ніж прямо між м’язів. — Виглядає жахливо.

— Бувало гірше, — посміхається Данте. — Що ще я пропустив за ці роки? Де Персефона?

— То ти знайомий з нею? — дивується Аделаїда. Він міг знати всіх дітей Люцифера, але не бути з ними в хороших стосунках.

Кай залишає їх на мить, повертаючись із кухні з вежею чистих рушників та пачкою вологих серветок.

— Звісно. Вона єдина з цього сімейства, з ким можна відчувати себе в безпеці, — заявляє Данте. Кай опиняється перед ним на колінах, починаючи обробляти рану. — Інші або хочуть тебе вбити, навіть якщо не можуть, або поклоняються Люци настільки, що будуть вбивати за нього. Ніколи не знаєш, який смертний — посіпака сімейства Хроноса. Що вона вже знає? Окрім того, що ти, виявляється, бог природи? — з насмішкою кліпає очима Данте, оглядаючи Кая, який густо червоніє. — Він збрехав тобі.

— Я збрехав, бо тут була Персефона, — цідить крізь зуби Кай і обертається до Аделаїди. — Мої володіння — телепортації, але Персі впевнена, що я вмію переміщуватись лише через артефакт. І нехай так залишається.

Його слова не пояснюють того факту, що Аделаїда пам’ятає Каєндора, первістка, саме як бога природи. Але вона дає шанс розповісти це пізніше та пояснити, подумки відмічаючи, спитати ще раз.

— Чому ви підтримуєте з нею контакт, але при цьому не довіряєте їй у певних речах? — Ада підставляє каструлю, в яку Кай кидає мокрі закривавлені ганчірки, якими витирав рани Данте.

— Імена мають силу, — нагадує він. — Вона може проговоритись ненароком або взагалі обрати сторону Люциуса, — додає Данте. — Персі його донька, як не крути. Ми не можемо довіряти їй на сто відсотків, але вона корисна.

— Як і я, — холодно відмічає Аделаїда, напружуючись.

Персефона була однією з найвідвертіших людей, яких вона колись зустрічала. Безкорисна, терпляча і любляча. І той факт, що, знаючи її стільки століть, рятуючи від Люцифера, Кай досі не довіряв їй, для неї був диким. Адже вона потрібна цим двом для помсти, та не більше.

— Хм, — Данте стискає губи й відводить погляд. Аделаїда світилася злістю, але він вирішує не виводити її ще більше.

— Ти завжди можеш повернутись до Люка, — спокійно говорить Кай, вкотре оглядаючи рану. — Я краще попрошу Персі це все обробити, — говорить він вже до Данте, — рана буде загоюватись дуже довго без її допомоги.

— Ви навіть не намагаєтеся впевнити мене у тому, що мені є сенс з вами залишатися, — говорить Аделаїда і ставить каструлю на стіл з гучним звуком. — Ще вчора я думала, що моя основна проблема — дивні кошмари та незалік по предметах. А сьогодні я втягнута у боротьбу за владу між богами, які існують насправді, а не є витвором мітів. Те, що для вас очевидні речі, для мене — повний фарс. Я нічого не знаю, не розумію і просто намагаюсь бути корисною там, де треба. І якщо я не можу бути корисною вам, то я краще дійсно повернуся до Люка, і нехай він скує мене і змусить народжувати хоч сотню дітей. Але у цьому буде хоч якийсь сенс, ніж я буду сидіти тут і відчувати себе повною дурепою, яка нічого не може зробити.

Аделаїда захлипується і з шоком підносить руку до щоки, витираючи сльози стресу. Вона і сама до кінця не розуміла власних почуттів. За декілька годин їй розповідали одне, а потім визнавали, що це неправда, і тепер — кому довіряти? У що взагалі треба вірити? Вчора вона була нареченою в щасливих стосунках. Ходила на роботу, подавала людям каву і переживала за правильну температуру молока та співвідношення вода/кава. Вчорашня Аделаїда вчилася робити масаж і тренувалася на коханому, доводячи його до сміху.

А сьогодні Аделаїда — частина надприродного з підвищеною вірогідністю померти, як і у її снах. Вона глипає на Кая, згадуючи, які жахливі ті сни були і як він намагався попередити її, а та не слухала. Якби ж вона швидше повірила, може, зараз було би по-іншому.

Данте простягає дівчині білу хустинку з кишені.

— У сучасному світі є кляті одноразові серветки, тупий ти валянок, — ричить вона, вириваючи її й кидаючи чоловікові на обличчя. Він від цього починає сміятись: від тихого сміху до реготу, який підхоплює й Кай, обережно простягаючи дівчині те, що вона і просила. — Вибач, бог чого б ти там не був, сподіваюся, я не розгнівала твою особу і мене не зжеруть тіні.

— Ні, я обожнюю, коли ти злишся, — відповідає Данте, опускаючи хустинку з очей й кидаючи на неї зачарований погляд. — Ти мило вигинаєш брови.

Аделаїда майже ричить на це, але вирішує заспокоїти раптову істерику.

— То ти бог тіней? — запитує вона, чіпляючи ніс серветкою.

— Можна і так сказати.

— Ти не розкажеш, ясно, — незадоволено киває Аделаїда, — але ти сказав, що я згадаю тебе. У сні?

— Veux-tu partager une nuit avec moi? — пропонує Данте, на що Кай буквально давиться й дивиться на нього шаленими очима. — Що? Ми обоє знаємо…

— Будь ласка, не переді мною, — підіймає руки хлопець. — Який жах…

Кай іде геть із кімнати на кухню. Аделаїда встигає тільки почути звук закипання води та цокіт скла.

— Я відчуваю, що ти говориш щось вульгарне, але чи потрібно мені за це взяти той кинджал і зрештою тебе дорізати? 

— Shall I believe that unsubstantial Death is amorous?⁶ — цікавиться Данте. — Це риторичне питання, якщо що. Я постараюся більше не використовувати у реченнях мови, які ти не знаєш, але залишу звертання «mi amor».

— Добре, прийнято, — погоджується Аделаїда, не спускаючи погляду. Данте теж мовчить, очікуючи ще якоїсь репліки.

Він ніяково шипить повітрям, прочищаючи горло. Аді стало навіть легше, що їхнє швидке і дивне знайомство завело в ступор не тільки її.

— То… як давно ти…

— Мені снилися минулі життя: все було гарно і казково. Потім він почав мене вбивати.

— Він? — підіймає брову Данте. Прям як Кай.

— Люцифер, — стверджує Ада, але потім ойкає і виправляється. — Він давав команду. Тому, хто мене вбивав. Його ім’я — Дедаліон.

— Хм, — заінтриговано киває Данте і проводить Кая поглядом, який ставить на стіл дві чашки й заливає їх окропом, а потім додає холодної води. Він стискає губи та знизує плечима, але раптово виявляється небагатослівним у присутності Данте. Проте помітно, що він дає йому надію. Хоч і нервову, але Кай не стримує посмішок кожного разу, коли їхні очі зустрічаються.

— Я нічого не бачила. Нічого. Навіть його обличчя. Він був вищим за Люцифера, але завжди одягнений так, що я не бачила його лиця, або ж він був ззаду. І я ніколи не бачила, чим він перерізав мені горло. Дедаліон — хто це?

— Важко сказати, — Кай простягає дівчині чашку та сідає поруч з іншою на столику, навпроти обох. Він нічого не приніс для Данте, і той з осудом дивиться на хлопця. Кай передає йому свою чашку з незадоволеним лицем. — Але він вбивав тебе. Ми про це в курсі. Дедаліон не твій син, якщо міг це зробити.

— У нього був кинджал, — Ада киває на Данте, й той здивовано вигинає брову.

— Цей кинджал побував у багатьох руках, — зосереджено бурмоче Кай. Данте робить ковток із чашки, незадоволено кривиться, майже плюючись, і простягає чай назад до Кая. Він дивиться на нього з поглядом «я ж казав тобі». Але чашку забирає і спокійно робить ковток.

Ада теж робить ковток. Знову цей жахливий гіркий смак. Вона боялася спитати, скільки тисячоліть цій заварці.

— Вбивство богині — великий гріх, навіть якщо вона смертна, — повідомляє Данте, відкидаючи голову назад і заплющуючи очі. — Він відплатить ціну за це, Доля щось йому та зробить. Де в біса Персефона? — роздратовано бурчить він. — У мене буквально кишки розрізані.

Богиня часу, яка вічно запізнюється, ніби почула Данте. Лунає дзвінок у двері, й дівчина влітає, збиваючи з ніг власника квартири. Кай чемно промовчав на це.

— Я думала, ти помер! — викрикує вона, чи то звинувачуючи, чи то горюючи, але потім міцно обіймає Данте за шию, і він знову крехтить, але намагається сміятися. — Ти!

— Данте, твій старий друзяка, який зараз вихаркає усю печінку, якщо ти не перестанеш, — воркоче хлопець і легенько відпихає Персефону. — Радий тебе бачити! Останнього разу ти була впевнена, що завтра помреш!

Він говорить це все з широкою посмішкою, за яку хочеться задушити, що Персі й робить, легенько здавлюючи його щоки.

— Ну, тоді померла не я, — вона обертається до Аделаїди, — ми були знайомі від сили секунд десять. Але я рада, що ми зустрілися знову.

— Отже, всі тут знають один одного вічність, крім мене, — хмикає Ада.

— Я і Данте знайомі не більше п’яти хвилин, буквально, — говорить Персефона та накриває його рану на шиї власною рукою, заплющуючи очі. Повітря згущується навколо її долоні, ніби стаючи водою, а коли вона прибирає її, рана зникає. Ада відмічає, що волосся Персі стало червонішим за ці кілька годин. — Але він відвідував мене у Дельфах, коли я ще не знала, хто він. Запитував про пророцтва, які я бачила.

— Допомагали в ставках на спорт, — жартує хлопець, на що Кай незадоволено пирхає. Він явно не у захваті від гумору Данте.

— Я тоді думала, що я одна така вічна, і мене зачинили тут, бо я можу зробити боляче людям.

— Я думав, що мені доведеться вбивати, щоб виживати, до кінця життя, але потім середньовіччя закінчилося, — продовжує балагурити Данте, і на це вже зітхає навіть Аделаїда.

Персефона закінчує з раною на животі та відводить руку, перевіряючи, чи все загоїлося до кінця. Вона повернула час клітин назад. Її волосся знову біліє.

— Як відчуття?

— Ніби у мене в животі й не було ножа, — посміхається Данте. — Merci, chère Persephone.

— То який план? Ти не мертвий, Баалтір теж, але він буде намагатись забрати ніж, Кай і я тут, а Аделаїда — майже богиня життя.

Вони всі переглядаються між собою. Данте просто знизує плечима, Кай кидає йому футболку, повертаючись зі спальні, й допомагає розрізати зіпсовану сорочку. Новий одяг на нього трохи завеликий, хоча він і більший за хлопця. Персефона складає руки в замок і спирає на них підборіддя.

— Нам необхідно, аби Аделаїда згадала все, — починає вона. — Нам потрібно до Нестора почитати книгу історії. Потім, якщо там буде щось написано про Борея, нам потрібно знайти його…

Данте спантеличено кривиться та оглядає цих двох, і Кай ловить переляк, а Персефона не розуміє його раптової реакції.

— Люци міг вбити Борея, — швидко говорить Кай. Обличчя Данте блідне, а постать кам’яніє. Секунду він не вірить у почуте, а потім погляд спалахує люттю. — Данте, ми не знаємо точно, бо він зник. 

— Люциус його важко поранив, але він використав артефакт і перемістився, тому є шанс, але… — Персефона заплющує очі, відганяючи погані думки. — Років п’ятдесят я не відчувала його. Ні його час, ні його потік. Але останні декілька років мені здається, що він існує, — вона киває на Аделаїду, — у цей же момент я зустріла її, тому думаю, що це фальш-сигнал від присутності Ади. Останній раз, коли вона поїхала до брата, відчуття його потоку знову зникло.

— Яке паскудство, — Данте від відчаю вдаряє по столу. — І нам треба знайти бога або демона, який погодиться вбити Люци та забрати його долю собі, — він важко зітхає і знову відкидає голову, потираючи очі від втоми. — У нас і так небагато варіантів, бо це точно не буду я, любі друзі.

Аделаїда, збожеволівши, оглядає інших двох, які з розумінням кивають.

— Стоп, демона? 

Данте перекочує голову й відкриває очі, з насмішкуватим поглядом зводячи брови, ніби вона запитала найбільшу тупість, яку він коли-небудь чув.

— Люба моя, ти досі не зрозуміла? — всміхається він всоте. — Я можу вбивати богів, як твої діти, бо я не такий бог. Я не… — він стискає губи й кидає погляд на Персефону, яка поринула глибоко у себе. — Я сам диявол.

 

¹тут і далі, звернення Данте:
Chérie (французька) — мила або кохана
(іспанська) — кохання моє
²Et toi, ma chère... je suis si fière de to — Аделаїда не розуміє і ви теж не будете (перекладайте самостійно).
⁴Jeune femme en détresse (французька) — молода жінка в біді
⁵vieille sorcière(французька) — стара відьма
⁶Shall I believe that unsubstantial Death is amorous?— “Чи повинен я вірити, що невагома Смерть закохана?” Данте цитує акт 5, сцену 3 “Ромео і Джульєтта” Шекспіра