Смерть із кавою в руках, сміх і тіні на губах

Люцифер кликав знову. Він називав її ласкаво “Дея”, як ніхто, крім нього. Просив повернутися, прийти до нього і подарувати життя Землі, про яке вони мріяли разом, поки її не відібрали. Аделаїда бігла, аж поки його голос пропав у тінях та в лоскоті вітру. 
Цього разу вона тікала, знаючи, що Люциус не буде йти за нею. Він хоче, щоб вона сама повернулася. Його божественна гордість може позмагатися лише з людською пихатістю. Аделаїда більше не відчувала нічого, що тягло б її назад. Тільки руки, які підняли її угору й віднесли до ліжка. Аромат конвалій та солодкого печива, їй колись знайомий. У тих мареннях, які не були важкими чи кривавими.
Золото, там сипалось воно, як пил з квіток, розтікалося по її шкірі рожевим блиском. Кай був у тих снах, і він співав, перебираючи її то коротке, то довге волосся, розповідаючи казки про минулі роки, про війни, у яких він щоразу перемагав. Про батька та його уроки. Про силу й лють. Ці сни, жовті від сонця, були яскраві й теплі, а не сірі й жорстокі.
У ці сни вривався Данте; кружляв її у танку серед пелюсток вишень та запаху орхідей у полі чорних квітів. Він посміхався, але не як зараз, а ніжно, задоволено і щасливо. Здував з волосся дівчини рожеві пелюстки й казав їй “tu sei la mia acqua, il mio sole, la mia luna e le stelle”¹. Вона не знала, що це означало й уві сні. Проте одне вона знала напевне: їй приємно слухати зізнання всіма мовами, які знав Данте, бо вона розуміла його тон і без перекладу.
Але Аделаїда знову прокинулась від уколу прямо в серце гострим кинджалом. Власник мантії зібрав її з рук Данте і провів кривим металом від горла і до живота, розрізаючи тіло. Вона підстрибує на ліжку й закриває рукою грудну клітину, захищаючись від примарного удару.
— Добрий ранок, — Данте повертається з робочого місця до неї. Перед ним розгорнута карта, й сонце світить лише на стіл. — Що снилося?
— Набір кадрів, нічого суттєвого, — Ада пірнає руками в долоні. Сонце, тепло, співи. Кров.
Навряд чи він вірить, коли вона до білих кісточок стискає одяг на собі, але вирішує не допитувати. Повертається до карти й гукає Кая, який шумів посудом на кухні. Ада згадує смак чаю, і її починає нудити.
— Раптом не згадала мене? — запитує Данте, ніби мимохідь, проводячи пальцями по карті. — Важко дихаєш, ніби тебе хтось там намагався наздогнати. Я багато за тобою бігав.
Ада дійсно була готова підскочити та втекти, хоч її вороги й були з іншого часу та не могли б наздогнати зараз. Проблема у сеансах з Меліссою, певно, була якраз у тому, що Ада не могла пояснити, чому їй хочеться втекти. Зараз вона знала відповідь, але спокійніше не ставало.
— Я думала, кошмари пройдуть, якщо Люка не буде поруч.
— А тобі снилося якесь життя? — дивується Данте, повертаючись. Ада хитає головою, і він сумно стискає губи. — Тоді ти просто стресуєш, і хотілося би сказати, що не варто, але це буде брехнею. Не люблю брехати.
Остання фраза звучить жартома, і Данте м’яко посміхається. Після цього він пояснює, що їм потрібно зазначити на карті декілька точок на майбутнє, якщо доведеться розділитися. На щастя для них, Кай вже давно вказав більшість «безпечних зон» — місць, де можна знайти телепорт, якщо раптом їм він знадобиться.
Кай забарився в іншій кімнаті, але почало пахнути кавою. Світанок прорвався з-за хмар, але не виглядало так, ніби вона спала довго. Сни приходили уривками. Аделаїда час від часу прокидалася під притишену розмову Кая та Данте. Вона не розрізняла мови, але діалог не вщухав, аж поки за вікном прокинулись перші птахи.
Це змусило богів визирнути та зайнятися іншими справами, як виявилося, серед них  — копирсатися у речах Кая посеред спальні. Його шафа була перевернута догори ногами, але Ада цього не пам’ятала. А от шелест паперу під пальцями Данте — так. Можливо, він навмисно був таким голосним, щоб її розбудити.
— Ти спостерігав, як я сплю? — запитує вона, не думаючи. Аделаїда дивиться крізь пальці на нього, запитально вигинаючи брови. 
На її подив, Данте кидає на неї збентежений погляд, а потім знизує плечем. Йому не личить обережність у рухах та рожевий колір на щоках. Хоча червоні склери від відсутності сну підкреслюють глибину очей. Він досі пахне квітами, як і вчора, ніби його викупали в букетах і вплели запах в одяг, але на чорних тканинах не було і натяку. Навіть у нагрудній кишені пальта було пусто, хоча, на смак Аделаїди, вона б додала туди темно-сині бутони. Він досі носив футболку Кая з учора, але не змінив чорних штанів та важкого ременя.
— Перевіряв, чи ти дихаєш, — визнає він.
Сьогодні Данте здавався молодшим. Йому й не даси багато, не більше тридцяти, але минулого вечора від рани та явного виснаження після бійки він виглядав жахливо. Сьогоднішнім ранком він мерехтів ніжністю. Від веселої бравади немає й сліду. Можливо, втома, або ж він не хотів робити й без того важкий ранок дівчини скрутнішим. Волосся кольору глибокої ночі розсипається по його бровах хвилями. Він необережно поправляє його на потилиці та сідає поруч з нею на ліжко, обдумуючи наступні слова.
— Останні п’ятдесят років я боявся, що тебе все-таки вбили. Баал не був відвертим щодо новин цього світу, а інші не знали, де я. А якщо хтось і додумувався перевірити Дельфи, я не був настільки дурним, щоб йти в руки Люци, — зітхає він, стискаючи перенісся. — І от, ці десятки років я варився у думках, що тебе вбили та ми більше ніколи не зустрінемося. Це… — обличчя Данте перекошується, і він наче й сам дивується тому, що каже, — зводило з розуму. Безсилля і невідворотність. Я рідко таке переживав, але з тобою...
Він переводить погляд на Аделаїду та оглядає її, ніби бачить вперше. Здається, лише в цю секунду до нього дійшло, що насправді сталося. Зіниці Данте розширяються, і він важко ковтає, забуваючи дихати. Ада некомфортно рухається на ліжку, спускаючи ноги до підлоги. Їй би хотілося підтримати Данте чи заспокоїти, але вона не знала його реакції на такі дії. Чи він би зрадів, чи відмахнувся.
Хоч вона й познайомилася з ним, підсвідомість була спокійна. Аду не лякав зацікавлений погляд, і не хотілося втекти від його близькості. Данте був як друг, якого не бачили декілька років, і от він з’явився знову, і ви намагаєтеся влитися у забуте річище: поговорити, пожартувати, згадати. Аделаїда так сильно намагалася його згадати, але відчуття всередині, в голові, блокувало пам’ять про чорні очі й бліду шкіру.
— Ти, здається, знаєш мене цілу вічність, — обережно говорить вона. — Але ти для мене ніхто. Я імені твого не знаю.
— Тобі настільки не подобається Данте?
— Це не твоє ім’я.
Диявол лихо посміхається та нахиляється до неї ближче.
— Скажи його, і я прийду, — шепоче він.
Кай з осторогою кашляє на вході в кімнату, й Ада сіпається далі від Данте, викликаючи у нього задоволений сміх. З неприкритим осудом Кай дивиться в бік бога смерті, готовий кинути чашку кави йому в голову. Єдине, що його зупиняло: довелося б прибирати плями зі стін. Аделаїда та її безпека в цьому разі хлопця цікавили мало.
— Кава готова, — повідомляє Кай, киваючи за себе. — І що ви тут обговорювали на такій відстані?
— Данте намагався мене вмовити називати його Данте.
— Я переміг, mi amor, — підморгує він та підіймається з ліжка до столу, постукуючи пальцями по карті. — Розповідав Аді, що ми були знайомі та близькі. Проте це наш секрет для Персефони. Вона думає, що я не спілкувався ні з ким, лише допомагав вам тоді, — він натягнуто посміхається Аді. — Я не твій син, і навіть не твій родич, як ти вже зрозуміла. Я тобі майже ніхто. Але ти не повинна казати про це Персі. Нехай вона думає, що я знаю тебе лише як богиню Терея.
— Тобто я не можу їй довіряти? — уточнює Ада.
— Ні, їй не можу довіряти я.
Данте знову киває на карту, показуючи квадрат її рідного міста.
— Маємо час зібратися, допоки Персі не приєднається до нас. Джон, твого брата так звуть? — запитує хлопець, Ада киває. — Сподіваюся, у вас буде декілька днів разом, бо поки що непомітно, щоб Люци дібрався до нього, — він кидає важкий погляд на Кая. Той киває, згадуючи неприємні епізоди з минулого, коли Персі опинилася в його руках. — Якщо наш план вигорить і Сторія буде люб’язна, ми не повернемося сюди. Можливо, що не виживемо, але, судячи з видіння Персі, це буде не скоро і не тут. Люциус не любить бігати за жертвами, більше вірить у долю і час, тому чекатиме, що ти прийдеш до нього.
Думки у сні підказували Аделаїді рівно ту ж позицію. Люку потрібна вона, але він завжди був впевнений, що вона нікуди не дінеться. Раніше він казав це жартома, але тепер Аделаїді здається, що під обгорткою сміху ховалася правда. Він вірив, що вона не втече. Помилився. Хоча, якби не Данте, міг бути й правим. Вислизнути від Люцифера без його допомоги в Ади б не вийшло.
Аделаїда хоче запитати про їхнього батька більше, але спіткається об розуміння, що не впевнена, як до нього звертатися. Вони всі називали його “Люци” чи “Люциус”, але ніколи “Люцифер”, ніби навмисно оминаючи цю форму імені. Вона ж за звичкою казала “Люк”, бо саме таким його знала. Проте, той самий Люк — це наречений, який кохав її. А Люци — той, хто хотів би вбити.
Імена не плуталися у неї, бо були схожі. Але називати Люка по-іншому язик не повертався.
— А Персефона може маніпулювати Люком, задурюючи його неправдивими пророцтвами? — цікавиться Аделаїда, потягуючись. Вона не пам’ятає, щоб її вкладали спати, вона залишилась у джинсах і футболці зі вчора, але вона точно пам’ятає, що заснула у вітальні під голоси чоловіків із кухні. Вони подіяли на неї, як колискова.
Данте повертається до неї із задоволеним виразом і киває, усміхаючись коронною посмішкою. Здавалося, у нього більше зубів, ніж у нормальної людини, коли він так широко задирав кутики пухких губ.
— Ти швидко вчишся правилам гри богів та демонів, — повідомляє він, втішно хмикаючи. — Але Люк рано чи пізно зрозуміє наш план. До того ж нас точно буде чекати хтось біля квартири Джона.
— Люк не знає, де він живе.
— Люк знає, як знайти цю інформацію.
Ада хитає головою, натягуючи вираз гордості на лице.
— Мій брат не просто хлопчик із сиротинця, — заявляє вона. Аделаїда обожнювала Джона й використовувала усі моменти, щоб це показати. Здавалося, навіть найменший здобуток змусить її дарувати братові лаври. — Повір мені, Люк ніколи не дізнається, де Джон. Йому доведеться стежити за мною, якщо він захоче. Але якщо ти перемістиш мене…
— Я так і планував.
— …то буде шанс, що він ніколи й не дізнається, — Ада кидає косий погляд, коли Данте її перебиває. — У всякому разі Джон повинен знати, що відбувається. Я, звісно, вигадаю якусь історію про миротворчу місію з благодійності в Камбоджі чи в Індії, але у нього буде багато питань.
— І перше: чому ти до нього завалилась зі мною після того, як повідомила, що переїхала до Люка всього декілька місяців тому, — пророкує Данте із самовдоволеним мрійливим поглядом, який Аделаїда хоче стерти ляпасом. — Знаєш, мене часто описували відомі тобі письменники як ще того казанову.
— При першому знайомстві люди намагаються вдавати із себе кращу версію себе, а не вихваляються неоднозначними здобутками.
— Я не людина, дозвольте нагадати, Il mio sole, — випрямляється Данте, помітно скривджений порівнянням. — І ти мене вже давно знаєш, — він роздягає дівчину очима і зупиняється, лише спіткнувшись об її незадоволений погляд, — просто не пам’ятаєш.
— У тобі стільки самолюбства, що це доводить до нервів, — бурчить Ада і потягується, поки Данте сміється і повертається до столу, а потім звертає карту назад у пакунок. — Джону подобається Кай, можливо, краще мені піти до нього з ним. Він буде навіть радий познайомитися.
— М? — Данте здивовано оглядає її, але дівчина явно не жартує, і він знову драматично зітхає.
— Навіть твій брат в курсі, що я хороший, а ти об мене ноги витираєш, — заявляє Кай з дверей у спальню. Аделаїда не помітила, що він пропав. Цього разу в його руках немає чашки, і він виглядає свіжішим.
Ада зводить брови з осудженням такого твердження і дивиться на Кая в очікуванні, що він таки забере жарт назад, але той різко переводить тему: їм пора збиратися у прискореному режимі. У неї із собою не так багато речей, невеликий набір одягу на перший час, декілька фото та блокнот зі снами, хоча вона пам’ятала все ідеально, і він не мав би згодитися. На жодному знімку, які у неї збереглися із собою, немає Люка, і це, за дивним відчуттям, полегшення. Цю сумку, як вона розуміє, встиг схопити Данте, коли вони тікали з тіні… або він за нею повернувся.
Думки дівчини повертаються до Баалтіра.
— Баал же спробує мене вбити знову? — цікавиться вона, і Кай зупиняється посеред викидання речей на підлогу. Його збір сумки виглядав хаотичним. Хлопець підводить на неї зацікавлений погляд. — Він хоче просто вбити мене, щоб відкласти війну?
— Майже, — Кай переманює увагу на себе. — Йому треба твоє серце.
— Кхм-кхм, — Данте занадто награно кашляє. Ада нахиляє голову на бік, очікуючи пояснення, але бог смерті неоднозначно оглядає Кая і виходить з кімнати.
— Він вірить, що твоє серце допоможе йому воскресити декого, — продовжує Кай, ігноруючи насупленого Данте. Він встигає ще раз кашлянути з кухні. — Проте, поки ти смертна, йому все одно.
— Прозвучить дивно, але зараз найбезпечніший час для нас, щоб діяти, — Данте поспішає повернутися в кімнату з кавою та присідає на стіл, складаючи руки на грудях. — Люк не буде нам заважати, бо знає, що ти ще не богиня, а йому потрібна саме вона. Баалтіру немає сенсу полювати за смертною, тобто він теж буде чекати, коли ти станеш богинею. І йому потрібен ніж, а він у мене, і я його не віддам.
Аделаїда киває, розуміючи його аргументи, й повертається до складання речей, які Кай вивалив на підлогу: верхній одяг, футболки, сорочки, декілька коробок для взуття і менші, для прикрас чи парфумів. Одну з чорних к…