Галина Вирвикаша і повітряна куля

Наступного ранку Галина прокинулася, як завжди, рано. Настрій у неї був чудовий. Вона йшла вузькою стежкою поміж городів та несла каструлю із зерном та іншою їжею для тварин й тихенько мугикала пісеньку.

Нагодувавши курей і кролів, жінка пішла до сараю, де жили її любі кізоньки. Поки вони виходили погуляти, Галина почала відбивати ногою ритм пісні по землі. Потім підстрибнуло коліно, потім — стегно, і втриматися від співу стало просто неможливо.

— Ой, кізоньки ви ж мої любії, ой, ви ж мої біленькії! — залунав навколо тонкий голос.

Усі мешканці знали про талант Галини до співів. Казали, що коли вона народилася, то замість крику заспівала тужливу баладу. Тож ніхто не дивувався, коли в найнесподіваніші моменти — чи то в черзі за хлібом, чи то на серйозній події — раптом лунав мелодійний спів. Люди лише зітхали:

— То Галя. Як завжди.

Кізоньки тим часом закрутилися навколо хазяйки, трохи притупцьовуючи копитами. Вони дивилися на Галину жовтими очима, і здавалося, що все чудово розуміють.

Та тільки-но Вирвикаша дійшла до першого куплета, як почула гучний стукіт у хвіртку.

На порозі стояла її донька Маргарита і мала дуже незадоволений вигляд.

— Мамо, ти що, здуріла? Яка ще повітряна куля в такому віці?

— Мені всього п’ятдесят, — рішуче сказала Галина. — І я хочу полетіти. Це моя мрія.

— Яка ще мрія? Ти ж тільки вчора дізналася про цю кулю!

— Так! І весь час уже про неї мрію!

Галина стояла перед дзеркалом і уявляла, як буде виглядати в кошику повітряної кулі. Потім підфарбувала губи й почала вибирати сукню для особливого моменту.

Донька Маргарита не знала, що ще сказати, тож використала останній аргумент:

— А як же твої кози?

Ці слова подіяли. Галина сіла на край ліжка й відклала сукню.

Вона одразу вийшла на подвір’я подивитися на «дівчаток», які спокійно щипали травичку. І справді — залишити їх вона не могла.

— То я візьму їх із собою на повітряну кулю! — радісно вигукнула Галина.

Маргарита схопилася за голову.

Отак, одягнувши пишне плаття з квітковим візерунком, Галина взяла за повідці своїх кіз і вирушила до місця зборів.

План першого польоту був простий: трохи піднятися вгору і одразу почати спуск. Місце посадки визначили на центральній площі — в межах одного кілометра. Погода була ясна, а вітер — слабкий.

Галина зайшла до кошика із двома козами. Почалися приготування.

Відповідальним за перший політ був лікар. Він перевіряв пальники, дивився, чи працює подача газу, розтягував купол і за допомогою вентилятора наповнював його повітрям.

Куля стала настільки великою, що козам Розі та Корделії це зовсім не сподобалося. Вони занепокоєно мекали й намагалися вилізти з кошика.

Галина заспокоювала їх, як могла, хоча їй самій теж було трохи страшно. Вона тихенько почала наспівувати пісню, ледь чутно, щоб ніхто не помітив її хвилювання.

Коли повітря в кулі нагрілося, кошик почав підскакувати… але навіть за годину Галина з «дівчатками» так і не відірвалися від землі.

З’ясувалося, що вага Галини разом із двома козами була надто великою.

Перед нею постав непростий вибір.

Валерій Іванович дуже обережно зауважив, що одну козу — а краще дві — варто залишити на землі.

Галина довго не могла вирішити.

Хтось із присутніх навіть пожартував, що в кошику можуть залишитися тільки Роза й Корделія, а Галина піде додому.

Минуло кілька годин, і нарешті вирішили так: у кошику залишаться Галина й Роза — молодша кізонька, яка зовсім не бачила світу. Старша Корделія колись жила в інших людей, а потім потрапила до Галини, тож, як казали агрійці, «їй і так було що згадати».

Процедуру запуску повторили.

Цього разу Галина і Роза боялися вже значно менше. Вони гордо випросталися у кошику — і з криком «Ура!» почали підійматися вгору.

Небо було чисте й блакитне. Перед Галиною відкрився неймовірний краєвид на Агрію та безкрайнє море.

Вона дивилася на маленьких людей унизу, махала рукою й співала.

— Ой, люди добрії, погляньте на мене! Яка ж я гарна, яка ж я щаслива! — лунало з кошика.

Галина вигадувала пісні сама й казала, що фольклору не визнає, бо «вона і є фольклор».

Пісні були прості й підходили до будь-якої нагоди. Часто вони складалися лише з двох рядків, які Галина повторювала знову й знову.

Тим часом агрійці разом із мером і лікарем уже чекали зустріти кулю.

Та раптом піднявся сильний вітер.

Він почав розгойдувати кошик у різні боки, крутити Галину з Розою й швидко відносити їх далі від міста.

Жінка й коза так перелякалися, що присіли на дно кошика й притислися одна до одної.

Отак вони летіли деякий час, поки Галина не наважилася підвестися й глянути вниз. А внизу було море — темне, глибоке й трохи страшне.

Галина нашіптувала всі пісні, які знала, і тремтячими руками обіймала Розу.

Вона не розуміла, куди летить і що робити, аж поки на горизонті не побачила материк, велику річку й місто біля неї. Там працювали заводи, їздили машини, а люди, побачивши кулю, почали махати руками.

Страх потроху відступив.

Галина з усієї сили закричала вниз:

— Я Галина Вирвикаша! З міста Агрія! Біля Азовського моря!

Люди кричали їй у відповідь.

Пролітаючи над різними містами, Галина чула:

— Ми з Поріжжя!

— Ми з Дніпра!

— Ми зі Златограда!

Жінка піднімала козу, щоб люди побачили її улюбленицю. Роза, щоправда, була не дуже рада такій увазі.

Отак, облетівши кілька міст, Галина знову побачила на горизонті знайоме море.

Вона заплющила очі руками — собі й Розі — аж поки куля не опустилася на площі, де на них чекали агрійці. Це був успіх.

Хоч і не зовсім за планом.

Галина ще довго розповідала, що бачила й чула: як співала, як знайомилася з людьми по той бік і як багато цікавого там відбувається.

Куропась твердо вирішив використовувати повітряну кулю для зв’язку з іншими містами.

Щоправда, знайти нових добровольців було непросто — переліт усе ще був небезпечним.

Єдиним, хто погодився, став поштар Федір. Хоч він і був уже не молодий, але можливість повітряної пошти його дуже захопила.

Отак мешканці Агрії і почали надсилати листи й пакунки до інших міст, а у відповідь отримувати смаколики та корисні новинки «з того боку».

Галина вирішила оновити своє прізвище й додати до Вирвикаші ще й Ла-Манш. Колись вона почула цю назву, і після своєї неймовірної подорожі вирішила, що це саме те, що треба.

І всі були щасливі. Люди поступово звикали до нових правил і до того, що навколо вода.

Хоча залишалася ще одна дивна історія.

Наступного ранку в Галини заболіло горло, тож вона пішла до Валерія Івановича.

Цей випадок одразу потрапив на стіл до мера й отримав штамп «СЕКРЕТНО».

Бо, як усі знали:

«В Агрії ніхто не хворіє».