Вирішальний день
Куропась так сильно здивувався, що ледь не впустив куряче стегно на підлогу. Він підскочив із крісла й вибіг надвір.
А там — вода. Вона була всюди: блищала, плескалася, підступала до сходинок і повільно заповзала на набережну.
Наполохані люди швидко бігали з відрами. Хтось намагався вичерпати воду назад у море, хтось кричав, а хтось просто стояв і дивився, не вірячи власним очам.
— Ой-йой-йой… — схопився за голову мер.
За пів години уже почалася нарада у піжамах.
У кабінеті мера була напружена атмосфера.
— Що ми знаємо? Доповідайте! — гримнув Григорій Маркович.
— Вода піднімається, — сказав Хропач.
— Місто опускається, — додав лікар.
— Ми тонемо, — чесно сказав Федір.
— Але ще не потонули, — додала Галина.
Усі замовкли. Ідей не було.
Раптом Федір уважно подивився на мера.
— Пане мер… а що вам сьогодні снилося?
— Снилося? — здивувався Куропась. — Ніби нічого важливого…
— Згадайте! — заговорили всі разом. — Це дуже важливо!
— Пам’ятаю… — сказав він. — Метелика. Великого, яскравого. Я біг за ним… біг… біг…
— Куди ви бігли? — запитали.
— Не заважайте згадувати! — буркнув мер, знову заплющивши очі. — Отак біг, біг… через траву, через пісок… а потім — лимани!
У кімнаті стало тихо.
— Лимани? — перепитав Хропач.
— Там живе найстаріша мешканка міста, Людмила Кукурудза, — прошепотіла Галина. — Вона знає всі старі історії. І навіть такі… які уже ніхто не пам’ятає.
Усі переглянулися.
— Тоді нам треба до лиманів, — тихо сказав Хропач.
Куропась розплющив очі.
— У нас немає вибору, — сказав він твердо. — Треба йти.
Вода вже заливала вулиці. Люди пересідали в човни, хто мав, а хто просто сидів на дахах і чекав. Куропась брів по коліна у воді, і вперше в житті не знав, чи дійде кудись вчасно.
Хатинка баби Люди була надиво сухою.
Усередині було тепло й затишно. У повітрі пахло сушеними травами, м’ятою й чимось солодким. На полицях стояли баночки, пучки трав висіли під стелею, а в кутку тихо булькав маленький казанок.
Біля казанка стояла маленька бабуся.
— Гришку… — усміхнулася вона. — Нарешті прийшов.
Бабуся зовсім не здивувалася.
Вона простягнула меру старий пожовклий аркуш, згорнутий у трубочку, і перев’язаний тонкою ниткою.
Тим часом повз Куропася тихо пролетів той самий яскравий метелик.
— Це передавалося з покоління в покоління. І сьогодні настав той день, — сказала бабуся.
Куропась обережно взяв аркуш. Його пальці трохи тремтіли. Він повільно розв’язав нитку й розгорнув папір.
Літери були нерівні та трохи вицвілі.
Григорій Маркович прочитав:
«Хто не пам’ятає коріння
та зрікається свого ім’я
піде під воду без вороття!»
Потім перечитав ще раз. І ще раз.
Його брови піднялися, а погляд став зовсім серйозним. У цей момент щось ніби клацнуло всередині. Наче шматочки великої загадки раптом стали на свої місця.
Мер усе зрозумів й кинувся назад до міста, бризкаючи водою, та оголосив:
— Ми повертаємо стару назву! Негайно!
Він підписав документ і, стоячи по коліна у воді, закричав:
— Ми знову Агрія!
Усі мешканці міста повторили.
Спочатку несміливо.
Потім трохи голосніше. А потім — зовсім голосно.
Але вода не зупинялася.
Куропась заплакав. Уперше у житті.
Та раптом хтось закричав:
— Дивіться! Вода відступає!
І справді — вона повільно відступала.
Куропась зітхнув з полегшенням.
Він випростав спину й звернувся до людей:
— Так, ми Агрія! Ми завжди нею були й будемо. Зміни нам потрібні, але ми робитимемо їх обережно. І більше ніколи не забудемо, хто ми є!