Куди ми пливемо

Змін насправді сталося багато. Після того як місто повернуло стару назву, агрійці не одразу повірили, що все позаду. Ще кілька днів вони прислухалися до води, вдивлялися в берег і прокидалися вранці з однією думкою: чи все добре?

Федір першим зрозумів, що старі звички більше не працюють. Його звичний маршрут для листів тепер упирався в море, тож він узяв олівець, карту й перемалював усе наново.

Тамарин чоловік, Гаврило, який  нещодавно страждав від солодкого сну, взявся укріпляти берегову лінію. Він їв солону рибу, казав, що так стає сильнішим, і цілими днями тягав каміння. Камінь до каменя, без поспіху. Берег поступово ставав міцнішим.

Галина постійно дивилася в небо. І якщо над містом або морем з’являлася темна пляма, вона глибоко вдихала, надувала щоки й видихала вгору — щоб прогнати перші ознаки хмар.

Мер Куропась завів новий зошит. Туди він записував свої сни — намагаючись нічого не прикрасити. Бо у снах іноді бачив більше, ніж наяву. І тепер уже знав: ігнорувати цього не варто.

Семен Хропач працював ще ретельніше. Він міряв берег, перевіряв будинки та записував правопорушення.

Сьогоднішній запис виглядав так:

«Антоніна Цибульченко з куркою Рябушею — гуляла набережною надто близько до води.

Семен Хропач — під час огляду набережної зупинився поговорити з Антоніною про Рябушу. Розмова тривала довше, ніж потрібно».

Він перечитав написане, зітхнув і додав:

— Ой... Це ж я. І правильно!

Лікар Бондаренко тим часом проводив свої досліди. Він майже не виходив із лабораторії, перевіряв воду, пісок, рослини, порівнював записи й час від часу щось креслив у товстому зошиті. Про результати він не говорив — лише просив не заважати.

Та все ж таки буря назрівала. Не на морі — у хатах. Спершу про це говорили пошепки. На кухнях, біля парканів, дорогою до крамниці.

— Куди ми пливемо? — питали люди.

— А ми хіба пливемо? Ми ж на місці стоїмо.

— Та ні… берег далі став. Хіба не бачиш?

Куропась чув ці розмови й дедалі більше непокоївся. Тож мер вирішив зібрати нараду. Цього разу лікар Бондаренко почав говорити першим. Він пояснив, що спостерігає за містом уже кілька днів і має одну ідею. Не просту, не швидку, але, можливо, необхідну.

Лекція тривала понад пів години. Валерій Іванович розклав на столі великі аркуші з кресленнями повітряної кулі й час від часу показував на них указкою, пояснюючи, що для чого потрібно, і чому це може допомогти.

— Повітряна куля… — сказав Семен Хропач. — Це щоб подивитися згори?

— Так, — відповів лікар. — Побачити берег, воду і напрям руху.

Федір нахилився вперед.

— Хороша ідея! Якщо ми дізнаємося, куди рухаємося, людям стане спокійніше.

— А ризик? — запитав Хропач.

— Є, — чесно сказав Бондаренко. — Але без цього ми залишимося без відповідей.

Галина уважно дивилася на креслення.

— Головне — не тягнути, — схвильовано сказала вона. — Люди вже переживають.

Куропась кивнув.

— Нам потрібні факти, — сказав він. — Не здогадки.

Потім він уважно подивився на присутніх і спитав:

— Чи є добровольці для польоту?

У кабінеті запала тиша.

Люди перестали рухатися й навіть дихати стали повільніше.

Аж раптом почувся голос Бублика:

— Це ж… треба летіти в небо?

Після цього всі загомоніли.

Агрійці не були боягузами — якщо, звісно, справа не стосувалася справжньої небезпеки.

Минуло кілька довгих хвилин, але охочих не знаходилося. Тоді Валерій Іванович додав, що сам він летіти не може, бо єдиний лікар у місті. Це ще більше насторожило людей.

Куропась узяв креслення повітряної кулі, щоб детальніше роздивитися, та раптом хтось гучно вигукнув:

— Я полечу!

То була Галина Вирвикаша.

Вона стояла, гордо склавши руки в боки й широко усміхаючись. Після чого жінка ще раз повторила, що хоче злетіти в небо й співати свої улюблені пісні, щоб їх почули не лише в Агрії, а й далеко за морями.

Хропач підняв брови.

Федір навіть відкрив рота від здивування.

Куропась кілька секунд мовчки дивився на неї, кліпнув очима й обережно перепитав:

— Ви… справді полетите?

— Звісно! — впевнено відповіла Галина.

— Чудово! — озвався лікар. — Тим паче, що Галина може подихом скеровувати повітря.

У кабінеті знову запанувала тиша.

А вже наступного дня в містечку почалися ретельні приготування. У повітрі відчувалося хвилювання — усі мешканці чекали, що ось-ось станеться щось важливе.

Та от тільки перше випробування пішло зовсім не за планом.