На Лук'янівці

Антона я знайшов через знайомого. «Тобі треба пройти двадцять метрів від виходу з метро, повернути ліворуч, і там кав'ярня з вікнами в підлогу. Він сідає завжди в куток, спиною до стіни. Не сплутаєш».

Я не сплутав. Чоловік років сорока, окуляри, чорна футболка з логотипом якоїсь конференції, ноутбук закритий, перед ним — порожня чашка з-під еспресо. Я сів навпроти.

— Антон?
— Він.
— Я можу записувати?
— Записуй. Тільки прізвище не пиши, бо клієнти прочитають і впізнають.

Він замовив другу каву. Я — чай.

— З чого почати? — запитав я.
— З того, що ви всі мене зневажаєте.

Антон пише на 1С з 2006-го. До того — на Delphi, ще раніше — у школі писав на Паскалі під TurboVision. Він з тих програмістів, які пам'ятають, як у 90-х на дискетах ходили туди-сюди, бо інтернету ще нормального не було.

— Я приходжу на айті-конференцію, — каже він, — і мене питають: «Ти що пишеш?». Я кажу: «1С». І все. Розмова закінчена. Вони дивляться, наче я зізнався, що тримаю в гаражі «Жигулі» 1985 року. А я за два дні минулого тижня написав модуль, який заощадить клієнту шістсот тисяч гривень на рік. На Laravel я б це писав місяць.

— Чому місяць?
— Бо там я мав би будувати модель з нуля. Контрагент, договір, специфікація, банк, виписка, рознесення платежів. У 1С це все вже є. Я просто пишу логіку: коли надходить платіж від цього контрагента, дивись на договір, якщо це договір номер три — рознеси в інший аналітичний розріз. Усе. Двадцять рядків коду. На Laravel — це міграції, моделі, контролери, тести, інтеграція з банком, валідація. Не двадцять рядків. Сотні.

Він робить паузу.

— Тільки оце «вже є» — і є моя проблема.

— У сенсі?
— У тому, що я двадцять років працюю всередині чужої моделі світу. Хтось у Москві у 1996-му вирішив, що такий-то регістр називається так, що проводки робляться отак, що документ має такий-то набір реквізитів. Я можу це переробити, але всередині рамок. Я не можу вийти за межі. І ось коли я виходжу з 1С і пробую писати на Go якесь API — у мене ламається мозок. Я вже не знаю, як думати без регістрів.

Це була перша річ, яку я почув від практика і яку не очікував почути.

Я очікував чути про російську мову ключових слів. Про повільність типових конфігурацій. Про санкції. Про те, що 1С — це не серйозно, а серйозно — це Kubernetes і React. Я приготувався почути все це.

Я почув інше: двадцять років усередині чужої моделі світу.

Це фраза, яку я весь день потім прокручував у голові. Бо це не просто скарга програміста на застарілу платформу. Це опис чогось глибшого. Програміст, який двадцять років варився в одній екосистемі, перестає бачити її як систему. Вона стає його когнітивним повітрям. І коли він пробує вийти — повітря не вистачає.

1С тримає програмістів не контрактом і не зарплатою. 1С тримає їх способом мислення, який вона в них убудувала.

Я ще не знав, на той момент, що це буде головною темою книги. Але це з'ясується пізніше.

— А як ти взагалі почав? — спитав я. — У 2006-му.

— Випадково. Закінчив універ, шукав роботу, побачив оголошення: «Потрібен молодший програміст 1С, навчимо». Прийшов. Це був франчайзі на Подолі, маленький, чотири людини. Власник — дядько Сергій, йому тоді було років сорок п'ять, ходив у светрі з ромбами. Сів навпроти мене і каже: «Ти любиш бухгалтерію?» Я кажу: «Ні». Він: «Це нормально. Я теж не люблю. Я люблю гроші. А бухгалтерія — це гроші».

Антон сміється.

— Я пропрацював там три роки. Дядько Сергій навчив мене не платформі. Платформу я сам вивчив. Він навчив мене розмовляти з бухгалтером. Він казав: «Коли клієнт каже „у мене не працює", ніколи не вір, що це техніка. Спочатку постав три питання: коли востаннє працювало, що ти змінив, і чи спробував перезапустити». Це звучить смішно, але це фундамент. Більшість моїх багів — не баги. Більшість — це нерозуміння.

— А де зараз дядько Сергій?
— У Чехії. Виїхав у 2022-му. Тримає там маленьку фірму, пише на BAS для українських клієнтів, які теж виїхали. Каже, що міг би вже піти на пенсію, але клієнти не відпускають.

Тут варто на хвилину покинути кав'ярню і повернутися назад у часі. Бо коли дядько Сергій навчав Антона, він і сам колись був тим, кого хтось навчав. А той хтось — теж. І так, якщо тягнути ланцюжок назад, ми приходимо в Москву кінця 1991-го, до людини, ім'я якої Антон не вимовив ні разу за всю розмову, хоча працює на її платформі вже двадцять років.

Це Борис Нуралієв.

Це не біографічна книга, тому я не буду переказувати його шлях у деталях. Скажу головне.

Нуралієв — економіст за освітою, кандидат економічних наук, до 1991-го працював у Головному обчислювальному центрі Держкомстату СРСР. Це була установа, у якій збиралася і оброблялася статистична інформація всієї радянської економіки. Якщо в той час у країні існував центр компетенції з машинної обробки облікових даних — то це був він.

У жовтні 1991-го, за два місяці до того, як перестав існувати Радянський Союз, Нуралієв із братом Сергієм зареєстрували компанію. Назвав її «1С». Що це означало — у різних інтерв'ю він казав по-різному, але найпоширеніша версія: «один секунд» — час, за який програма мала знаходити потрібний документ. Першим продуктом була не бухгалтерська програма. Першим була інформаційно-пошукова система — пошуковий рушій, який індексував довільні текстові бази й шукав по них за природномовними запитами. Нуралієв розвивав цю ідею ще з вісімдесятих, у Головному обчислювальному центрі Держкомстату, де писав систему вилучення інформації з масивних статистичних архівів. У дев'яносто першому це стало комерційним продуктом.

Я зупиняюсь на цій деталі, бо вона багато пояснює.

Уяви собі бухгалтера малого підприємства у Києві в 1992-му. Щотижня виходять нові накази, інструкції, листи Міністерства фінансів. Паперові журнали запізнюються на місяці. Юриста в компанії немає. Інтернету немає. І тут хтось приносить дискету з програмою, у яку можна завантажити будь-який текст і шукати по ньому за фразою, а не за номером. Бухгалтер вантажить туди свою добірку наказів і листів Мінфіну — і знаходить потрібний пункт за словами з пам'яті. Ціна — копійки порівняно з вартістю одного штрафу.

Бухгалтерська програма прийшла трохи пізніше — 1С:Бухгалтерія 1.0, версія для DOS, у 1992-му. Синій інтерфейс у стилі Norton Commander. Меню зверху. Друк на матричний принтер.

Цей продукт виграв ринок не тому, що був найкращий. На ринку тоді були конкуренти — «Парус», «Інфін», «БЭСТ», «Інфо-Бухгалтер». Деякі з них були технічно сильнішими. Виграв він через інше: дешевизну, легке піратство, мережу місцевих фірм-партнерів і постійні оновлення під нову нормативку.

Усе це — не моє відкриття. Це загальновідома історія, її можна прочитати в десятках статей. Я переказую її коротко лише тому, що без неї дядько Сергій, який двадцять років по тому навчатиме Антона, не з'являється на світ.

— А ти знаєш, хто такий Нуралієв? — спитав я Антона, коли ми допивали по другій каві.

Він подивився на мене з легкою посмішкою.

— Знаю. У нас на корпоративі в році, здається, дванадцятому, керівник нашого франчайзі підняв тост за нього. Сказав: «За того, хто нас усіх годує». Усі підняли.

— А зараз підняв би?
— Зараз — ні.

Він зробив паузу. Я не перебивав.

— У дванадцятому ми ще не думали про це так. Я не думав про це так. 1С була просто платформою. Як Windows. Тобі ж не спадає на думку питати, з якої країни Білл Гейтс, коли ти відкриваєш Excel. От і ми не думали. Це було щось як... технічна реальність. Як те, що в розетці двісті двадцять вольт.

— А коли почало спадати на думку?
— У чотирнадцятому. Коли вже Крим. Тоді почали говорити: треба з цього злазити. Але як злазити, ніхто не знав. У сімнадцятому ввели санкції — і всі побігли на BAS. Тільки BAS — це теж 1С, тільки під іншою етикеткою. Я тобі це ще розкажу окремо.

— А в двадцять другому?
— У двадцять другому я не працював два тижні. Просто не міг відкрити Конфігуратор. Сидів удома, дивився Telegram. Потім зрозумів, що мене так звільнять. Відкрив. Пишу далі.

Він допив каву.

— Знаєш, що найгірше? Найгірше — не те, що я пишу на платформі країни, яка нас атакує. Найгірше — що я не можу не писати. Бо клієнти. Бо в них облік. Бо вони не можуть зупинитися. Якби я вимкнув рубильник — у мене сорок підприємств за тиждень зупинилися б. І бухгалтери б не отримали зарплату. Я ж не герой. Я просто хлопець, який підтримує бази.

Я закрив записник.

— Дякую, що знайшов час, Антоне.
— Та пиши свою книгу. Тільки чесно пиши.

Я вийшов з кав'ярні на Лук'янівку. Йшов уздовж проспекту, повз сіру панельку. На четвертому поверсі горіло вікно. Хтось закривав квартал.

Я не знаю цієї людини. Я не знаю, чи це 1С, чи BAS, чи Excel, чи просто олівець і калькулятор. Можливо, мені здалося, що це знайома мені програма — я вже був налаштований шукати її скрізь.

Але я знаю одне. У цій країні, у цьому місті, у цьому під'їзді хтось щодня відкриває програму, корені якої тягнуться до Москви жовтня 1991-го. Хтось обслуговує цю програму. Хтось її, можливо, ненавидить, але не може зупинити. І хтось — Антон, дядько Сергій у Чехії, тисячі інших — навчилися думати усередині цієї програми так глибоко, що вже не знають, як думати без неї.

Із цієї точки починається все, про що буде книга.

У наступному розділі я піду в інший офіс. До людини, яка двадцять років тому могла привести в Україну SAP — і не привела. І розкажу, чому. Бо без цієї історії не зрозуміти, чому вікно за Лук'янівкою світиться саме цією програмою, а не іншою.