Травень сімнадцятого

Андрія Михайловича я знайшов через Володимира Васильовича, нашого ветерана з кімнати без вікон на Шулявці. Той пам'ятав майже всіх старих 1С-партнерів Києва. «Якщо хочеш зрозуміти, що відбулось у сімнадцятому, — то Андрій Михайлович. Він був директором великого франчайзі на Подолі. Зараз напівпенсійний, але офіс ще тримає. Я скажу, що ти прийдеш».

Андрій Михайлович погодився на середу о другій. «Підіймайтеся на третій поверх. Третя кімната праворуч від ліфта, на дверях табличка „Партнер 1С — BAS — Сервісне обслуговування". Ми давно не приймали журналістів, але я зроблю виняток».

У середу о другій я піднявся сходами старого радянського адмінбудинку біля Контрактової. На третьому поверсі справді була та табличка — олівцевого кольору, з логотипами обох брендів, 1С і BAS, поряд. Старі двері, на яких поверх двох логотипів — наклейка з QR-кодом «Сертифікований BAS-партнер 2024».

Усередині — типовий пострадянський офіс у дусі кінця двохтисячних. Хол з квітами у горщиках, дерев'яні двері у бухгалтерію (закриті), окрема кімната, де сиділо двоє молодших розробників за моніторами, і кабінет директора у глибині. На стіні у холі — фотографії командних виїздів у Карпати, ще з нульових років, з підписами «1С:Партнер. Київ. 2003», «1С:Партнер. Київ. 2008», «1С:Партнер. Київ. 2014». Останньою у ряду — фотографія з 2024-го, з підписом «BAS-Партнер. Київ. 2024».

Андрій Михайлович вийшов мене зустрічати. Чоловік шістдесяти двох років, у сірому светрі, окуляри з товстою оправою, борода коротка з сивиною, тиха посмішка людини, яка все вже бачила і нічому не дивується.

— Заходьте, Денисе. Я чай поставив. Сідайте.

— Розкажіть мені, — попросив я, — як виглядала індустрія до сімнадцятого року.

Андрій Михайлович сів навпроти, налив чай.

— Спокійно. Я б сказав, це був золотий період — наш золотий період, я маю на увазі, нашої фірми. Ми з'явились у двохтисячному, у нас тоді було два програмісти і офіс на Повітрофлотському. У дві тисячі другому ми вже були сертифікованим партнером 1С. До дві тисячі десятого — у нас було двадцять розробників, шістсот клієнтів, дві регіональні філії: у Полтаві і Хмельницькому.

— А після Майдану?
— Після Майдану — стало складніше. Не зразу. Перший рік — все працювало. Ми думали, що ця тема «з санкціями» — це політика, нас не торкнеться. Ми ж технічні. Ми обслуговуємо клієнтів. Бухгалтерія підприємств, яких санкції не стосуються, — нікому не заважає.

— А потім?
— Потім — у п'ятнадцятому, у шістнадцятому — почали говорити: «треба щось робити з російським софтом у державних установах». Спочатку це не торкалось 1С — говорили про антивіруси, говорили про офісні програми. Але було зрозуміло, що рано чи пізно черга дійде. Атмосфера змінювалась.

— Як ви це відчували?
— Клієнти почали запитувати: «Андрію Михайловичу, а нас не закриють?». Я казав: «Не закриють». Я в це вірив. Бо технічно це було так складно — у країні триста тисяч робочих місць, як їх перенесеш? Я думав, держава не наважиться. Виявилось, я помилявся.

— П'ятнадцяте травня дві тисячі сімнадцятого року, — сказав Андрій Михайлович. — Я пам'ятаю той день. Понеділок. Я був у Хмельницькому на виїзді у клієнта, ми робили закриття місяця. Десь о першій ночі — телефон. Дзвонить мій заступник з Києва. Каже: «Андрію Михайловичу, увімкніть новини. Президент щойно підписав».

— Указ номер сто тридцять три.
— Так. Указ номер сто тридцять три про введення в дію рішення РНБО про санкції. У списку — ВКонтакте, Однокласники, Яндекс, Mail.ru, антивірус Касперського, 1С. У всіх — заблоковано доступ, заборонено надавати послуги.

— Що ви відчували?
— Я завмер на хвилину. Потім подумав три речі одночасно. Перше — що мене технічно щойно позбавили бізнесу. Я не мав права постачати продукти 1С, не мав права надавати послуги, не мав права отримувати оновлення. Мої шістсот клієнтів — в один день стали юридично у сірій зоні.

— Друге — що я не знаю, що з цим робити. Я двадцять років тримав цю фірму. У мене двадцять п'ять родин на зарплаті. Шістсот клієнтів. Куди їм іти?

— Третє — і це найгірше — я не міг сказати клієнтам, що буде далі, бо сам не знав. Я сидів у Хмельницькому, о другій ночі, і думав: завтра вранці клієнт прийде з питанням, а у мене відповіді немає.

— Як ви відповіли клієнтам?

Андрій Михайлович зробив паузу.

— Я повернувся у Київ у понеділок, зібрав команду. Сказав: «Працюємо як працювали. Поки що нічого не змінюється. Ми тримаємо клієнтів. Ми дивимось, як будуть розвиватися події».

— А клієнти?
— Клієнти спочатку запанікували, потім заспокоїлись, потім звикли. Це звичайна для України реакція на «треба щось міняти». Тиждень панікують, місяць думають, рік нічого не роблять. Те, що сталось на практиці — більшість сиділа на тих самих базах 1С, отримувала оновлення сірими каналами (через сусідні країни, через торренти, через колег у Москві), офіційно нічого не купувала, неофіційно — все працювало.

— Це було законно?
— Це була сіра зона. Юридично — заборона була тільки для державних структур і для нових покупок. Наявні бази — формально не заборонені. Послуги — формально заборонені, але якщо ти просто «допомагаєш сусіду» — кому до того? Україна — країна слабкого правозастосування, особливо у таких питаннях. Це не Німеччина, де ти не можеш купити чашку кави без ПДВ. У нас, як завжди, є закон і є життя, і вони рідко перетинаються.

— А BAS? Коли він з'явився?

Андрій Михайлович усміхнувся.

— BAS з'явився вже влітку сімнадцятого, через два-три місяці після указу. Я тоді одразу зрозумів: це рятувальний круг, який підкинули.

— Хто його зробив?
— Українська компанія. Точніше — українські люди, які раніше представляли інтереси 1С в Україні, отримали окрему ліцензію від материнської фірми, створили окрему юридичну особу — «Бізнес Автоматизація Софт», скорочено BAS. Зареєструвалися в Україні, отримали власні ТМ, власні конфігурації. Українська «Бухгалтерія для України» стала «BAS Бухгалтерія». Те ж саме у УТ, у КУП, у ЗУП.

— Що в BAS реально українського?
— Юридична особа — українська. Команда розробників конфігурацій — українська. Підтримка — українська. Документація — українською. Назва бренду — українська. Веб-сайт — український.

— А двигун?
— Двигун — той самий. Платформа 1С:Підприємство 8.3, ліцензована з основної компанії. Ось — ключове слово. BAS — це не форк, не своя розробка платформи. Це локальний дистриб'ютор з власними прикладними рішеннями. Усе, що нижче від прикладного шару — мова, метамодель, виконуване середовище — приходить з тієї самої Москви, що і раніше.

— Це вирішило санкції?
— Юридично — так. Технічно — так. Етично — ну, дискусійне. Залежить, як ставити питання. Якщо питання «чи ми сплачуємо гроші у Москву?» — формально ні, ми сплачуємо у Київ. Якщо «чи якісь гроші потім ідуть у Москву?» — за нашою ліцензійною структурою, певна частина йде туди як роялті. Точних цифр у відкритому доступі немає, я не маю інсайдерської інформації, але вся ця структура виглядає як юридично чиста, етично складна.

— Як ви технічно переходили?

Андрій Михайлович вийняв з шафи папку з матеріалами — пожовтілий від часу пластиковий конверт, з документами 2017-2018 років.

— У сімнадцятому-вісімнадцятому ми зробили велику міграційну хвилю. Усі наші клієнти на «1С Бухгалтерія для України» переходили на «BAS Бухгалтерія». На УТ — на BAS УТ. На ЗУП — на BAS ЗУП. Це технічно не складно, бо конфігурації фактично ідентичні. Власне, перші релізи BAS — це були прямі копії останніх 1С-релізів, тільки з заміною бренду у назвах і у логотипах.

— Як це виглядало для клієнта?
— Як косметика. Бухгалтер відкривав програму у понеділок — і в нижньому правому куті, замість логотипу 1С, був логотип BAS. У документах — те саме. У звітах — те саме. Облікова логіка не змінилась. Це був перехід тільки по бренду і по ліцензії.

— Скільки це коштувало?
— Залежить від клієнта. Маленький — кілька тисяч гривень за оновлення ліцензії плюс година роботи нашого спеціаліста. Великий — десятки тисяч плюс кілька днів. Не катастрофа, але реальні гроші.

— Хто платив?
— Клієнт. Завжди клієнт. Це витрата на легалізацію. Більшість погодились, бо альтернативи — або сидіти на сірому 1С, або переходити на щось зовсім інше (Odoo, ERPNext, кастомне). Більшість обрали найменший спротив — BAS. Це той самий продукт, тільки під іншою назвою, з окремою ліцензією.

— Як ви себе тоді почували? Особисто.

Андрій Михайлович довго мовчав. Я не перебивав.

— Полегшено, — сказав він зрештою. — Не гордо. Полегшено. Бо BAS дав мені юридичне виправдання продовжувати робити те, що я робив двадцять років. Я не мусив зачинятися. Я не мусив звільняти команду. Я не мусив казати клієнтам: «вибачте, ми більше не можемо». Я міг сказати: «у нас тепер BAS, той самий продукт, та сама ліцензія, тільки бренд інший».

— А вам не муляло, що це той самий продукт?
— Муляло. Не одразу. У сімнадцятому-вісімнадцятому я думав: добре, ми перейшли, працюємо далі. У дев'ятнадцятому я почав думати глибше. Я зрозумів, що юридична чистота — це не моральна чистота. Те, що я виплачую податки в Україні, не змінює того факту, що під капотом нашого софту — російська платформа. Це почало мене мучити.

— Що ви робили?
— Я почав поступово зменшувати залежність фірми від BAS. Це не швидкий процес — на той момент 95% нашого доходу — з нього. Я почав інвестувати у компетенції з Odoo, з ERPNext, з кастомної розробки на Laravel. Я знав, що рано чи пізно ця залежність ламатиметься — або з нашого боку, або з боку держави. Я готувався.

— Зустрічали інші реакції?
— Усякі. Деякі колеги поставились прагматично: «що ми, дурні, відмовлятись від робочої системи?» — продовжили без рефлексії. Інші — вийшли з 1С/BAS взагалі, перейшли на чисто українські рішення або західні. Більшість, як я, — застрягли посередині: продовжують, але готуються. Це широкий моральний прошарок, у якому я перебуваю.

— Що було між сімнадцятим і двадцять другим?

— Тиха зима, — сказав Андрій Михайлович. — Я б це так назвав. Або, точніше, тривала тиха зима. Указ підписаний, але індустрія не зруйнована. BAS працює, ліцензії продаються, клієнти оновлюються. Усе юридично чисто. Усе технічно стабільно. Морально — підвішено.

— Що ви маєте на увазі?
— Маю на увазі, що ніхто не розв'язав питання. Те, що ми перейшли з 1С на BAS — це косметика. Те, що в Україні досі тримається інфраструктура на російському двигуні — це факт, який ніхто не виправив. Через п'ять років після санкцій — у двадцять другому році, перед повномасштабною — ситуація була точно такою ж, як у вісімнадцятому. Та сама платформа. Та сама мова. Та сама структура ліцензій. Тільки прапор інший.

— А держава?
— Держава дала нам жити. Це і добре, і погано. Добре — бо триста тисяч робочих місць збереглись. Погано — бо проблема не розв'язалась, а законсервувалась. Тиха зима — це коли все застигло, але нічого не змінюється. У нашому випадку — все застигло на дев'ять років. П'ять років до повномасштабної, чотири роки після.

— Що змінилось після двадцять другого?
— Це окрема історія, — сказав Андрій Михайлович. — Дуже окрема. Я не готовий зараз про неї говорити. Я думаю, ви про неї зробите окремий розділ.

— Так. Сімнадцятий розділ.
— Тоді й поговоримо. Зараз — поговоримо до того моменту.

Я закрив блокнот.

— Останнє питання. Якщо б ви зараз могли повернутись у травень сімнадцятого, що б ви зробили інакше?

Андрій Михайлович зробив довгу паузу.

— Я б почав готуватись раніше. Не у дев'ятнадцятому, як я це робив фактично. У сімнадцятому, з того понеділка після указу. Бо тоді у мене ще було п'ять років до того, як питання стане гострим. Я б тоді почав інвестувати у альтернативи повноцінно, не косметично. Виростив би команду на Odoo. Перевів би першу хвилю клієнтів. До двадцять другого мав би здорову гібридну фірму, яка може жити з BAS і без нього.

— Чому не зробили?
— Бо я не вірив у глибину проблеми. Я думав, що санкції — це формальність, BAS — рятувальний круг, а далі все йде як йшло. Я недооцінив, наскільки історія може повернутися. Я думав, що ми у тихій зимі назавжди. Так не буває.

— Двадцять другий змінив це?
— Двадцять другий роздер тиху зиму на шматки. Те, що з мого боку було поступовою підготовкою — стало обов'язком. Те, що було раціональним планом — стало етичним імперативом. Це і є наступна частина історії.

Він підвівся, потиснув мені руку.

— Дякую за розмову. Це було важко, але потрібно. Передавайте Володимиру Васильовичу привіт.

Я вийшов на Поділ. Біля Контрактової гуляли туристи, біля Андріївської церкви — продавці магнітиків. Звичайний київський день, без жодних натяків на те, що десь у тилу цього міста тримається індустрія, побудована на платформі, яка дев'ять років тому стала формально нелегальною, а потім — легально-сірою.

Я думав про одне.

Травень сімнадцятого — це момент, у якому Україна могла зробити різку зміну, але обрала поступову адаптацію. Указ існував, але правозастосування — м'яке. BAS виник як рятувальний круг, але технічно це той самий двигун. Індустрія перейшла на новий бренд, але філософська проблема — не розв'язалась.

Це дуже українська історія. Не зміна — а тиха адаптація. Не реформа — а косметика з юридичним покриттям. У цій історії немає ні переможців, ні переможених. У ній усі залишились на своїх місцях, тільки ярлики поміняли.

Андрій Михайлович — частина того покоління, яке створило цю індустрію. Він не злочинець. Він не герой. Він прагматичний українець з двадцятирічним стажем, який тримає сімейну фірму у важкі часи. Те, що його вибори були імпровізовані, а не стратегічні — це типово для нашої країни. Ми всі такі. Будемо такими ще довго.

У наступному розділі — про сам BAS глибше. Про його технічну і юридичну природу. Про те, наскільки він є українським і де його межі. Через героя, який працював всередині, у самій BAS-команді, у двадцятих роках. Розділ шістнадцятий — «Український форк, який не зовсім форк».