Мотоцикл біля гаража

З Романом я зв'язався напряму. Він був у моєму LinkedIn-фіді з пропозицією, написаною від першої особи: «Пишу про 1С/BAS зсередини, після п'яти років у команді розробки типових. Готовий до інтерв'ю — анонімно або під ім'ям, на ваш розсуд». Я написав. Він відповів: «Анонімно. Можете назвати Романом, але прізвище — ні. Приїздіть у Вишгород, я живу за містом, у вихідні зазвичай у дворі чи у гаражі».

У суботу о першій я доїхав на маршрутці до Вишгорода, потім ще двадцять хвилин таксі до приватного сектору на околиці. Дім — двоповерховий, з червоної цегли, без декору, з пласким дахом, типовий для індивідуальної забудови двадцятих років. Біля гаража — старий мотоцикл «Дніпро» сімдесятих років, із чорним бензобаком, частково розібраний. Поруч — інструменти, ящик з деталями, ганчірки у машинному маслі.

Роман стояв у комбінезоні, з ключем у руці, нахилений до двигуна. Тридцять шість років, темне волосся, борода, окуляри у пластиковій оправі. Підняв голову, побачив мене.

— Денис?
— Так.
— Привіт. Я з мотоциклом вожуся, вибач за вигляд. Зараз помию руки, чай поставлю. Сідай отам, на лавочку.

Він зник у гаражі. Я сів на дерев'яну лавочку біля стіни, дивився на мотоцикл. Старий, важкий, метал з потертим хромом, крила з облупленою фарбою.

Роман повернувся через п'ять хвилин з двома кружками чаю, у чистій футболці, сів навпроти мене.

— Перший раз я журналістам розповідаю про BAS зсередини, — сказав він. — Зазвичай хлопці, які виходять, мовчать. Бо ринок маленький, всі знають всіх. Я вирішив, що для книги — можна. Тільки прізвище, повторюю — ні. У мене там багато знайомих ще лежить, не хочу проблем.

— Згода.
— Як почати?
— З того, як ти туди потрапив.

Роман зробив ковток.

— У дев'ятнадцятому. До того був у середньому франчайзі — звичайний 1С-розробник, як усі. Потім побачив вакансію у BAS, на розробку типової. Пішов на співбесіду, мене взяли. Тоді у них було швидке зростання — після санкцій сімнадцятого вони з нуля будували українську команду розробки конфігурацій, набирали активно. Зарплата — на чверть вища за франчайзі. Робота — стабільніша. Я погодився.

— Що ти там робив?
— Я входив у команду BAS Управління торгівлею. Близько п'ятнадцяти розробників, троє тестувальників, два аналітики, тех-лід. Ми робили оновлення типової — десь раз на квартал великий реліз, плюс кілька малих між ними. Виправлення помилок, нові функції, адаптація до української нормативки.

— Скільки людей у всій компанії було?
— Я не знаю точну цифру, але приблизно — у часи мого піку десь близько ста людей. Розробники по чотирьох-п'яти типових, тех-підтримка, документація, тренінги, юристи, бухгалтерія, маркетинг. Класична середня IT-компанія, тільки спеціалізована.

— Як це виглядало зсередини? Хто був, ким, що там було українським?

Роман зробив паузу, поправив окуляри.

— Це складне питання. Давай я тобі чесно розкладу.

— Команда розробки конфігурацій — переважно українська. У нас по моїй команді — усі п'ятнадцять розробників — київські і одеські хлопці і дівчата, від тридцяти до сорока років. Тех-лід — теж київський, з 1С-стажем років п'ятнадцять. Аналітики — українські, з бухгалтерською освітою. Це наш шар роботи — повністю в Україні, повністю українцями.

— Тех-підтримка — українська. Сидять у Києві, відповідають клієнтам українською. Я з ними працював, коли клієнт писав баг — інженер тех-підтримки відтворював, давав мені тікет, я лагодив, він повертав клієнту. Звичайний пайплайн.

— Документація — українська. Це окремий технічний письменник, дівчина з лінгвістичною освітою. Перекладала наші зміни на людську мову. Усі релізи мали release notes українською. У старих базах ще залишалися шматки російською — з часів до сімнадцятого — але всі нові — українською.

— Юридична особа — українська. Бухгалтерія — українська. Податки — в Україні. Усе, що ти бачиш як зовнішній клієнт, — повністю українське.

— Що не українське?

Роман зробив довшу паузу.

— Платформа. Двигун. Те, що під капотом наших конфігурацій. Це 1С:Підприємство 8.3, ліцензоване з основної компанії, з Москви. Кожне оновлення платформи — нові версії 8.3.20, 8.3.21, 8.3.22 — приходило з російського сервера. Через захищений канал, з ліцензійними ключами. Це не приховували — це були умови ліцензії. Ми не могли мати свою платформу, бо у нас не було права її форкати.

— А оновлення приходили технічно як?

— Звичайний релізний пайплайн. У них там команда у Москві випускала чергову версію — дистрибутив платформи, документація, changelog. Ми отримували через закритий партнерський портал — у нас були окремі облікові записи, окремий канал. Завантажували, тестували сумісність з нашими конфігураціями, потім випускали клієнтам.

— Тобто у вас були поточні контакти з командою у Москві?

Роман подивився на мене.

— Так. Не операційні, але технічні. Якщо у нас з'являлась помилка у платформі — наприклад, регресія у новій версії — ми писали у трекер. У них там був окремий канал для BAS-команди. Відповідали швидко — за день-два. Інколи робили патчі персонально для нас, якщо це було критично.

— Це було як до санкцій?
— Майже як до санкцій. Тільки оформлено через юридичну прокладку. Раніше — український офіс 1С спілкувався з московським офісом прямо. Після сімнадцятого — те ж саме, тільки з позначками «BAS-партнер» у листуванні, з окремими договорами, з ліцензійними платежами замість підпорядкування. Зміна правової форми, не зміна суті.

— А люди? Чи ходили туди-сюди?

Роман зробив ковток чаю.

— До чотирнадцятого року — постійно. Спільні конференції, спільні навчання, спільні дослідження. До сімнадцятого — ще трошки. Після сімнадцятого — різко припинилось на офіційному рівні. Але неофіційно — хтось писав колегам у Telegram, з кимось спілкувались на конференціях, дивилися їхні статті. Це технічна спільнота, її важко розрізати указом.

— А після двадцять другого?

— Це окрема історія. У лютому двадцять другого, після початку повномасштабної, у нас в офісі панувала тиша. Перші два тижні — взагалі ніхто нічого не писав. Усі сиділи вдома, дивились Telegram, чекали. Потім поступово почали повертатись до роботи, але відносини з російською командою — обнулилися.

— Як це виглядало?
— Технологічний канал — формально працював, але писати туди стало неможливо. Хтось з наших ще раз чи два надіслав баг-репорт, отримав сухе «прийняли», подумав «ну що я роблю?» і перестав. Я ні з ким з Москви після двадцять другого жодного слова не написав. Усі мої колеги — теж.

— А на рівні компанії?
— На рівні компанії — складніше. Ліцензія залишилась, технічна співпраця залишилась, оновлення платформи приходили далі. Просто зведено до мінімуму, до мовчазного отримання файлів. Жодних людських контактів, тільки технічне виконання. Це і досі так.

— Як ти сам ставився до цього?

Роман довго мовчав, дивлячись на свій мотоцикл.

— У дев'ятнадцятому-двадцять першому — нормально. Я був звичайний розробник, який ходить на роботу, отримує зарплату, робить функцію за функцією. Я не думав про це з етичного боку. Я думав, що працюю на українську компанію, з українським менеджментом, для українських клієнтів. Так це і виглядало зсередини.

— А у двадцять другому?
— У двадцять другому — стало муляти. Не одразу. Перші місяці — шок, потім адаптація, потім поступове усвідомлення того, що я працюю не зовсім на українську компанію. Що під капотом — російська платформа. Що моя робота — прокладка, не повна заміна.

— Що ти робив?
— Я залишився. Спочатку — бо не знав, де ще. Потім — бо звик. Потім — бо у нас почали говорити про майбутню повну незалежність платформи, мовляв, ми робимо план. Я повірив на якийсь час. Вийшов я у двадцять четвертому, бо побачив, що план не рухається.

— Який план?

Роман зітхнув.

— У двадцять третьому-четвертому всередині BAS обговорювалось — створити свою повноцінну платформу. Незалежну від російської. Свій двигун, свою мову, свій рантайм. Це обговорювалось на високому рівні, навіть оголошувалось у партнерських колах. Але реально — нічого не рухалось. Бо це сотні людино-років і сотні мільйонів доларів інвестицій. Українські власники цього не мали. Західні інвестори у такі проекти не вкладаються — занадто нішево. Держава — не помічала. План залишився планом.

— Чому ти вийшов?

Роман узяв мотоциклетний ключ зі столика, повертів у руках.

— Зрозумів, що це місце мене морально нікуди не веде. Я тут можу робити ту саму роботу ще десять років. Якісну, добре оплачувану. Але внутрішньо я застряг у тій самій моральній сірій зоні, у якій сидять і франчайзі-партнери — гадаю, Андрій Михайлович, якщо ти з ним говорив, теж тобі це казав. Тільки я був усередині механізму, а він — у партнерській мережі. Усередині — гірше. Я бачу зсередини, що це не може бути ні твоєю національною гордістю, ні твоєю особистою інженерною місією. Це робота на проміжному рішенні, про яке всі знають, що воно проміжне, але всі вдають, ніби воно довготривале.

— Що ти зараз робиш?
— Фрілансер. Свої кілька клієнтів на 1С/BAS, бо це моя основна навичка, нічого не вдіяти. Але паралельно вчу Go, працюю над невеликим стартапом у партнера — це український софт для логістики, ні шматочка 1С, ні шматочка BAS, повністю свій код, повністю на сучасному стеку. Це довгий шлях, але я сам собі майстер.

— Філософське питання. Що таке BAS, на твою думку?

Роман подивився на мотоцикл, потім на мене.

— Бачиш цей мотоцикл? «Дніпро» сімдесят п'ятого року. Я його відновлюю два роки. Поміняв проводку. Поміняв сидіння на нове, шкіряне, ручної роботи. Перефарбував бак, замість облупленого зеленого — глибокий чорний. Поставив новий хром на колесах.

— Це двигун новий?
— Двигун — той самий. Я його розбирав, чистив, регулював. Замінив прокладки. Але блок — старий, з київського радянського заводу сімдесятих, з номером на корпусі.

— І це — той самий мотоцикл?
— Технічно — так. За духом — наполовину. На вигляд — це сучасний відновлений байк, з пишним хромом і шкірою. На двигуні — це сімдесяті. Це те, що я тримаю руками. Не іграшку, не з нуля побудовану новинку. Гібрид часу.

Він подивився мені прямо в очі.

— BAS — це той самий «Дніпро». Українська команда зробила нові форми, новий бренд, нову українську документацію, чисту юридичну особу, місцеву тех-підтримку. Це новий хром і шкіряне сидіння. Прикладний шар — повністю наш. Платформа — той самий радянський двигун, тільки виготовлений у дев'яностих і нашарований шарами тридцяти років.

— Це погано?
— Це складно. Я не вирішу за тебе, чи це погано. Якщо ти раціональний інженер — це елегантне рішення для країни, у якій немає ресурсів зробити свою платформу за п'ять років. Якщо ти етично уважна людина у двадцять шостому році — це болить, бо двигун — російського виробництва. Якщо ти прагматичний бізнес — це працює і годує. Усі три погляди — правильні одночасно.

— Що буде з BAS, як ти вважаєш?

Роман задумався.

— Кілька сценаріїв. Перший — статус-кво. Так було, так і буде ще десять років. BAS працює як локальний дистриб'ютор російської платформи, юридично чистий, морально сірий, технологічно стабільний. Це базовий сценарій, найбільш вірогідний.

— Другий — повна заборона. Якщо держава затягне санкції після перемоги, наприклад, припинить ліцензійні платежі у Москву через закон — BAS впаде, бо не зможе оновлювати платформу. Це катастрофа для індустрії, але вона звільнить ринок для альтернатив. Це малоймовірний сценарій, бо держава не хоче руйнувати облік країни.

— Третій — повний форк. BAS наважиться вкласти у свою платформу. Знайде інвесторів, або державу, або зарубіжного партнера. Зробить по-справжньому український продукт за п'ять-десять років. Найжаданіший, але найменш вірогідний, бо економіка не сходиться.

— Четвертий — повільне витіснення. Ринок поступово, протягом п'ятнадцяти років, переїжджає на Odoo, ERPNext, кастомні рішення. Без катастрофи, без революції. BAS залишається, але як легасі. Бухгалтери, які звикли, працюють далі. Нові компанії — обирають щось інше. Це повільний шлях, але вірогідний.

— Ти на який ставиш?
— На четвертий, з домішками першого. Реальність буде така: ще десять років BAS буде головним інструментом у малому і середньому бізнесі. Паралельно зростатиме альтернативний шар. Через двадцять років — баланс зміниться. Через двадцять п'ять — BAS буде як COBOL у сучасних банках США. Живий, але старіє.

Я закрив блокнот. Подивився ще раз на мотоцикл.

— Дякую, Романе.

— Будь ласка. Слухай, якщо у книзі треба буде когось ще зсередини — у мене є двоє колишніх колег, теж вийшли, теж готові говорити. Скину контакти.

Він підвівся, я теж. Потиснув руку.

— Тільки прізвище — ні.
— Згода.

Я пішов до зупинки. Він повернувся до свого «Дніпра», нахилився над двигуном.

Я думав про одну річ.

Роман — антипод Андрія Михайловича з попереднього розділу. Андрій — людина епохи, яка прийшла з 1С і пройшла через травень сімнадцятого. Роман — людина молодшого покоління, яка прийшла у BAS, побачила його зсередини і вирішила вийти. Один — ззовні, з боку франчайзі. Другий — усередині механізму.

Обидва погляди потрібні. Без Романа не зрозуміти, наскільки BAS — український, а наскільки — ні. Без Андрія Михайловича не зрозуміти, чому індустрія обрала цей шлях, а не інший. Разом — вони дають повну картину «українського форка, який не зовсім форк».

Це не вирок і не виправдання. Це констатація. BAS — це юридичний українець, технологічний росіянин і етичний громадянин сірої зони. У країні, яка чотири роки воює з країною-постачальницею двигуна. Чотири роки. Триста тисяч робочих місць. Двадцять тисяч компаній. Один двигун з Москви.

У наступному розділі — про сам той момент, який змінив все. Про двадцять четверте лютого двадцять другого року. Про те, як індустрія прокинулась у четвер, у п'ять ранку, і почала жити з новим питанням, на яке ні Андрій Михайлович, ні Роман досі не мають повної відповіді. Розділ сімнадцятий — «Сім листів».