Глава 5.

Я зробила крок назад, остаточно вириваючись з його рук, і машинально поправила толстовку та прядку світлого волосся, що вибилось, ніби це могло повернути мені хоч якесь відчуття контролю над ситуацією.

— Ні, все нормально, — відповіла я, трохи швидше, ніж треба. — Дякую.

Я підняла погляд на чоловіка і на секунду просто завмерла.

Він не був схожий на типового студента. І не те, щоб він виглядав значно старшим, але було в ньому щось, що відразу виділялося із загальної картини: впевненість у рухах, спокій, який не виглядає награним. Темне акуратно укладене волосся, риси обличчя чіткі, майже різкі — лінія щелепи, прямий ніс, уважний погляд темних очей, який затримувався на моєму обличчі трохи довше, ніж слід було б.

На ньому була світла сорочка, розстебнута на пару верхніх ґудзиків, і темне пальто, яке ідеально сиділо на фігурі. Уся його зовнішність виглядала надто зібраною для звичайного студента між парами, і від цього створюється відчуття, що він тут скоріше по справі.

Я ловлю себе на тому, що сама тепер розглядаю його трохи довше, ніж слід було б, і швидко відводжу погляд.

— Я тебе не зачепила? — запитала я вже спокійніше, просто щоб сказати хоч щось нормальне.

— Ні, — відповів він, трохи схиливши голову. — Я встиг тебе вчасно підхопити.

Я хмикнула, проводячи рукою по волоссю.

— Чудово. Отже, моя зустріч з асфальтом на сьогодні відкладається.

На його обличчі з'явилася легка посмішка, коротка, майже непомітна, але вона була.

— Я Тео Сінклер, — сказав він, простягаючи руку.

— Грейс Коллінз, — відповіла я і потиснула її.

Його долоня була тепла, впевнена, без зайвої сили — він не стискав руку надто міцно і не тримав її довше, ніж потрібно.

Я відпустила його руку і на секунду залишилася стояти, не відразу повертаючись до того, що, взагалі-то, мала б робити. Трохи переношу вагу з однієї ноги на іншу, машинально відкидаючи вибите світле пасмо волосся, і ловлю себе на тому, що знову його роздивляюся.

А що взагалі відбувається? За останні пару днів це вже вдруге, коли я стою навпроти хлопця, на якого мимоволі починаю витріщатися.

Непогана динаміка, мені подобається.

На секунду між нами виникла пауза, і саме в цей момент я особливо гостро відчула різницю.

З Діном все було інакше. Поруч з ним не виникало ні незручності, ні напруги, він ніби сам заповнював собою весь простір, втягував у розмову, і поруч з ним не потрібно було думати, що сказати далі. Все відбувалося легко, природно, майже само собою.

Зараз усе було інакше.

Мій новий знайомий Тео стояв переді мною спокійно й упевнено, ніби ця дивна тиша його взагалі не бентежить. Він не поспішав щось сказати, не намагався заповнити паузу, не робив крок назустріч, і від цього я раптом почала почуватися трохи ніяково. З'явилася легка незручність, абсолютно несподівана, і, судячи з усього, помітила її тільки я.

— Бачу, ти не в захваті від місцевого мистецтва, — нарешті каже він, киваючи в бік стіни.

Я повернулася, оглядаючи свою «роботу», і мимоволі посміхнулася.

— Чому ж, навпаки, обожнюю. Ось, як бачиш, — відповіла я, повертаючись до стіни й обводячи її руками. — Творю красу.

— Зрозуміло, — спокійно киває він, пробігаючи поглядом по стіні. Однак на губах все ж з'явилася легка посмішка. — Значить, ти тут з власної ініціативи?

— На жаль, ні, — зітхаю я. — Це покарання за чужу недбалість.

Він злегка піднімає брову, явно чекаючи пояснень, але я лише відмахуюся. Ще не вистачало обговорювати своїх друзів із незнайомцями. Навіть із такими красивими.

— Довга історія. І не моя.

— Розумію, — каже він, і в його голосі немає ні здивування, ні осуду — просто констатація. — Може, допомогти?

Я повернулася до нього й мимоволі оглянула його з голови до ніг, затримуючись на світлій сорочці, яка виглядає надто чистою (і надто дорогою) для всього цього безладу навколо.

— Серйозно? — скептично запитала я. — І навіщо тобі це?

Він трохи нахилив голову, ніби обмірковуючи відповідь, але з його погляду було зрозуміло, що він уже щось для себе вирішив.

— Може, ти мені сподобалася і я так вирішив привернути твою увагу, — спокійно сказав він. — Вирішив перевірити, чи спрацює.

Я на секунду завмерла. Так… це він зараз серйозно чи просто знущається? Що, до біса, взагалі відбувається?

— Ем… У мене, взагалі-то, високі стандарти, — відповіла я, намагаючись зберегти максимально серйозний вираз обличчя.

Хлопець тихо розсміявся, при цьому продовжуючи уважно дивитися на мене. І я в цей момент раптом дуже чітко усвідомила, як, мабуть, виглядаю з боку: розпатлане волосся, сліди фарби на руках і на одязі (і я дуже сподіваюся, що це можна відіпрати) — просто мрія, а не дівчина.

— Це я вже зрозумів, — киває він, перестаючи сміятися. — Але, думаю, ризик виправданий.

Він обійшов мене, знімаючи з себе пальто, потім підняв з землі другий валик і, не задаючи більше жодного питання, закатив рукави сорочки.

Я навіть не встигла нічого сказати, як він уже почав фарбувати. І робив він це так спокійно й природно, ніби взагалі не бачив проблеми ні у фарбі, ні в тому, де він зараз перебуває.

Я якийсь час просто стояла й дивилася на нього.

Серйозно, що взагалі відбувається?

За останні дні моє життя ніби вирішило різко стати цікавішим і насиченішим новими знайомствами.

— Ти завжди так знайомишся з дівчатами? — нарешті запитала я, повертаючись до стіни й продовжуючи фарбувати.

— Ні, — спокійно відповів він. — Зазвичай я їх не ловую на льоту.

Я фиркнула, не стримавшись.

— Для першого разу в тебе вийшло непогано.

Він знову розсміявся, хитаючи головою і при цьому із завидною ретельністю продовжуючи фарбувати стіну.

Ми продовжили працювати вже мовчки, але ця тиша тепер не тиснула, скоріше просто висіла між нами, як щось нейтральне. Він не ліз з розмовами, не ставив зайвих питань, і від цього працювати було навіть простіше.

З його допомогою ми закінчили набагато швидше, ніж я розраховувала.

Я зібрала інструменти, відставила банку з фарбою вбік, щоб не забути віднести все це назад, і почала витирати руки ганчіркою, коли він знову заговорив.

— Давай підемо вип’ємо кави, — сказав він так само спокійно.

— А раптом я не п’ю каву?

— Добре. Тоді на чай.

— А я не ходжу на чай з першими-ліпшими, — відповіла я, піднімаючи брову.

Його це явно анітрохи не збентежило.

— Ми з тобою щойно разом фарбували стіну, — сказав він. — Це було навіть романтично. На мою думку, це вже трохи більше, ніж просто «перші-ліпші».

Я мимоволі посміхнулася і похитала головою.

— Можливо… як-небудь іншим разом.

Він дивиться на мене ще пару секунд, потім кивнув, ніби й не чекав іншої відповіді.

— Тоді дай мені свій номер, — спокійно сказав він. — На випадок, якщо цей «інший раз» все-таки настане.

Я на секунду замислилася. І, якщо чесно, сама не до кінця розумію, чому в результаті дістала телефон.

— Гаразд, — пробурмотіла я, розблоковуючи екран. — Але якщо будеш мені скидати нюдси або дзвонити о другій ночі й томно дихати, я тебе заблокую.

Хлопець на це лише розсміявся, і мені чомусь вперше за все наше спілкування здалося, що зараз це було щиро.

— Клянуся, я про таке навіть і не думав, — сміється він у відповідь.

Ми швидко обмінялися номерами, і я заховала телефон назад у кишеню, намагаючись виглядати так, ніби це взагалі нічого не означає.

Він розвернувся і пішов в бік парковки спокійно і впевнено. Я ще кілька секунд просто стояла на місці, дивлячись йому вслід, а потім різко видихнула і провела рукою по обличчю.

Потім я повернулася до стіни, зібрала все, що залишилося: порожню банку з-під фарби, валики, пензлі, ганчірки, акуратно склала все це в коробку, в якій все це й принесла, і, перехопивши її зручніше, попрямувала назад до будівлі університету.

Всередині було вже майже порожньо. Коридори були незвично тихі, поодинокі студенти, які ще не розійшлися, проходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги.

Я швидко знайшла потрібну аудиторію, залишила інструменти і, не затримуючись, швидко вийшла назад.

На вулиці вже стало прохолодніше. Я повільно пішла в бік дому, відчуваючи втому в руках і плечах. На шкірі все ще залишився запах фарби, і, здається, він буде переслідувати мене аж до самого душу.

І начебто все закінчилося. Просто звичайний день. Просто випадкове знайомство. Але мене не покидало якесь дивне відчуття тривоги. Легке, ледь вловиме, ніби щось змінилося, але я поки не могла зрозуміти, що саме.

***

Меган вдома не було, і, якщо чесно, це мене навіть не здивувало. Сьогодні вона знову вирішила залишитися у Логана, і хоч я й сумувала за своєю подругою, була щиро рада, що у них із Логаном, судячи з усього, все було добре.

Я швидко прийняла душ і переодяглася в домашній одяг, зібрала волосся в недбалий пучок і сіла за стіл, пообіцявши собі, що сьогодні вже точно займуся справою, а не буду вкотре відкладати все на потім.

У підсумку весь вечір минув за підготовкою до майбутньої сесії та спробами просунутися в проєкті, який вже кілька тижнів висів наді мною важким тягарем.

«Механізми формування довіри до цифрових медіа в епоху інформаційного шуму».

І, якщо бути чесною, це була не зовсім моя ідея. Тему запропонував науковий керівник, запевняючи, що вона «актуальна і перспективна», а я просто погодилася — у той момент вона дійсно здалася мені цікавою. Рівно доти, доки не довелося в цьому розбиратися.

Я відклала ноутбук убік і знову повернулася до підготовки до майбутніх тестів, але вже через півгодини зрозуміла, що остаточно втратила концентрацію. І ось уже останні тридцять хвилин я сиділа над розгорнутою книгою, зі сторінок якої на мене дивилися голі давньогрецькі чоловіки, і зрозуміла, що читаю один і той самий рядок кілька разів.

Мій телефон вібрує, вириваючи мене з цього стану.

Дін: Що робиш, Грейс?

Я мимоволі посміхнулася, побачивши, від кого надійшло повідомлення. Хотілося б написати, що чудово проводжу час, але це було б занадто нахабною брехнею.

Я кинула погляд на підручник і швидко набрала:

Я: Тусуюся в компанії голих старих мужиків.

Дін: Це саме та відповідь, яку я хотів почути.

Я тихо розсміялася і, не втримавшись, зробила фото сторінки підручника і відправила йому.

Дін: Він виглядає щасливим.

Я: Він просто в захваті від мене.

Дін: Ще б пак. Але скажи йому одягнутися, там нема чим хвалитися.

Дін: Хочу тебе побачити. Вийди ненадовго.

Я на секунду завмерла, перечитуючи повідомлення, не зовсім розуміючи про що він. А потім різко піднялася зі стільця і підійшла до вікна.

І так… У дворі стояла його машина.