Глава 6.

Лише коли двері ліфта зачинилися, до мене нарешті дійшло, що я вибігла з квартири в розтягнутих домашніх штанях і старій толстовці. Я машинально пригладжую неслухняне волосся, намагаючись хоч якось привести його до ладу, але вже через пару секунд зрозуміла, що роблю тільки гірше. Пучок остаточно розвалився, пасма стирчать в усі боки, і в якийсь момент я просто здалася.

Коли я вийшла з під'їзду, він уже чекав на мене.

Дін, як завжди, виглядав так, ніби йому взагалі не потрібно було докладати зусиль, щоб виглядати добре. Здавалося б, звичайні джинси, толстовка — нічого особливого, але на ньому це все виглядало так, що я мимоволі завмерла на місці на пару секунд.

Серйозно, це взагалі законно?

— Сподіваюся, твій голий мужик до нас не спуститься? — посміхається він.

— Ні, — відповіла я, підходячи ближче. — Він мені набрид і я його вигнала.

— Так і знав, що ти жорстока.

Я посміхнулася і засунула руки в кишені, бо раптом не розуміла, куди їх подіти.

— Привіт, Грейс, — сказав він трохи тихіше, ніж до цього, і на секунду затримав на мені погляд. — Ти виглядаєш втомленою.

— М-м, як мило ти замінив «Ти сьогодні хреново виглядаєш, Грейс», — щурюся я.

Він злегка нахилив голову, і в його погляді з’явилося щось середнє між посмішкою і спробою мене посварити, наче маленьку дитину, яка щось накоїла.

— Дай людям про тебе подбати.

Я на секунду розгубилася, але швидко повернула собі звичний вид.

— Сьогодні якраз планувала лягти раніше, — відповіла я.

Він кивнув у бік під’їзду.

— Тоді йди.

Я завмерла.

— І все? — запитала, не приховуючи здивування та свого розчарування. — Навіщо тоді приїжджав?

Я намагалася сказати це якомога спокійніше, але, судячи з того, як він почав посміхатися, у мене це вийшло не дуже.

— Я, звичайно, розумію, що ти б із задоволенням стояла тут і далі, дивлячись на мене, — сказав він, ледь стримуючи посмішку, — але тобі справді потрібно поспати.

— Пам’ятаєш, я писала тобі про чорний список? Вважай, що ти вже в ньому.

— Я просто хотів тебе побачити.

Я застигла, не одразу зрозумівши його слова.

— Що?

— Ти запитала, навіщо я приїхав, — спокійно повторив він. — Я просто хотів тебе побачити.

Нокаут. Викликайте швидку.

І він сказав це так просто, ніби в цьому взагалі не було нічого особливого, а в мене в цей момент всередині все перевернулося від якогось дитячого захвату.

Він стиснув губи, явно стримуючи посмішку, коли помітив мою реакцію, і зробив крок ближче. Я навіть не встигла зреагувати, як він м’яко поклав руки мені на плечі й розвернув в бік під’їзду.

— Досить так на мене дивитися, Коллінз, — тихо сказав він біля мого вуха. — Інакше я не зможу поїхати.

Від його голосу по шкірі пробігли мурашки, і я в цей момент була щиро вдячна тому, що стою до нього спиною, бо інакше він би точно побачив, що відбувається з моїм обличчям.

Він злегка підштовхнув мене вперед, і я зробила крок до дверей, щосили намагаючись йти спокійно, ніби зі мною взагалі нічого не відбувається, хоча всередині вже панував повний хаос.

— На добраніч, Грейс, — почула я за спиною.

— На добраніч…, — швидко відповіла я, не обертаючись і майже влитіла в під’їзд.

І тільки коли двері під’їзду зачинилися за мною, я дозволила собі нарешті видихнути.

Зайшовши додому, я швидко скинула взуття і відразу ж попрямувала до своєї кімнати і буквально з розбігу впала на ліжко, зариваючись обличчям у подушку.

Але варто було мені перевернутися на спину, як я зрозуміла, що лежу і безглуздо посміхаюся.

Я тихо видихнула, прикриваючи очі долонею, але це не допомогло, бо всередині все одно залишилося це дивне, тепле відчуття, якого неможливо було позбутися, скільки б я не намагалася переконати себе, що нічого особливого не сталося.

Телефон завібрував, і я одразу ж потягнулася до нього, навіть не намагаючись приховати, що сподіваюся побачити одне конкретне ім’я.

Але замість цього на екрані з’являється незнайомий номер, і я на мить завмираю, відчуваючи, як легка радість всередині змінюється розгубленістю.

Невідомий номер: Якщо що, пропозиція щодо чаю чи кави все ще в силі.

Я кілька секунд просто дивилася на повідомлення, намагаючись зрозуміти, хто може писати мені, а потім до мене нарешті доходить.

Тео.

І в цей же момент я зрозуміла, що так і не зберегла його номер. Подумки вже дала собі підзатильник за свою розсіяність і знову перевела погляд на екран, перечитуючи його повідомлення.

Я: Вирішив нагадати, щоб я точно не забула?

Відповідь прийшла майже відразу, ніби він і не випускав телефон з рук.

Тео: Про всяк випадок.

Я піднялася на ліктях і відчула, як на губах сама собою з’явилася посмішка, хоча я навіть до кінця не розумію, через що саме.

Він писав так само, як і говорив — спокійно, без зайвих слів, без спроби якось продавити розмову.

І це… дивно, але чіпляє.

Я: Який дешевий підкат.

Тео: Ми з тобою вже фарбували стіну разом.

Тео: Думаю, етап підкатів можна пропустити.

Я тихо розсміялася, знову перевертаючись на живіт і впираючись підборіддям у подушку.

Я вже збиралася написати щось у відповідь, але нове повідомлення приходить раніше.

Тео: Скільки в тебе завтра лекцій?

Я: Дві вранці. А що?

Я не встигла навіть відкласти телефон, як він відповідає.

Тео: Тоді чекатиму на тебе біля входу.

Я завмерла, перечитуючи повідомлення ще раз, ніби в ньому може з’явитися щось нове, якщо придивитися уважніше.

Я повільно видихнула, знову перевертаючись на спину і дивлячись у стелю, відчуваючи, як у голові починає ставати занадто багато всього відразу.

Дін, тепер ще й Тео. І десь між цим усім була я, яка ще вчора сиділа вдома і думала тільки про проєкт і тести.

Я повернула голову, дивлячись на телефон, який все ще стискала в руці, і зрозуміла, що якщо зараз не відкладу його, то точно не зможу заснути.

А завтра, здається, на мене чекає насичений день.

Тому я просто швидко відповідаю Тео і відкладаю телефон вбік, а заодно нарешті переодягаюся в піжаму. Знову опинившись у ліжку, я підтягнула ковдру, майже накриваючись нею з головою, і заплющіла очі, все ще відчуваючи легке, дивне напруження у поєднанні з втомою, яка нарешті бере своє, і я засинаю.

***

Ранок почався з того, що я ледь не проспала.

Я прокинулася від звуку будильника, який, судячи з усього, вже хвилин десять надривався, і якийсь час просто лежала, намагаючись зрозуміти, де я взагалі і чому так яскраво світить сонце. Усвідомлення прийшло різко, разом із панікою, і вже за пару секунд я вискочила з ліжка, на ходу натягуючи джинси і намагаючись одночасно знайти шкарпетки і телефон.

Коли я вибігла у коридор, двері квартири різко відчинилися, і на порозі з’явилася Меган.

Свіжа і бадьора. Ніби вона не зникала десь всю ніч.

А я тільки і могла, що дивитись на неї з білою заздрістю.

— Ти знущаєшся…? — видихнула я.

— Я теж тебе люблю, — спокійно відповіла вона, проходячи всередину. — Мені, до речі, сьогодні теж треба в універ. Терміново.

— Добре… Чекаю на тебе, — пробурчала я, намагаючись зашнурувати кеди.

У підсумку я ще хвилин двадцять чекала, поки вона переодягнеться і поправить макіяж, і тільки потім ми разом вилетіли з квартири, практично бігом прямуючи до університету.

— Якщо я запізнюся, це буде повністю твоя вина, — сказала я на ходу, намагаючись пальцями розчесати неслухняне волосся.

— Ой, не ний, — відмахнулася Меган. — Зате сьогодні ввечері я вся твоя, і у нас буде нормальний дівочий вечір. Фільм, шкідлива їжа і жодної драми.

— Хоррор, — одразу уточнюю я.

— Хоррор, — погоджується вона. — І ти не будеш мені нити, що тобі страшно.

— Я ніколи не нию.

Вона лише фиркає на це, і ми, нарешті, влітаємо в будівлю університету майже вчасно. Ми попрощалися з Меган і розійшлися в різні боки.

На мій подив, біля аудиторії на мене вже чекав Брендон. І це саме по собі вже виглядало підозріло, бо Брендон це людина, яка вважає ранкові заняття особистою образою.

— Я думала, що в мене вже галюцинації, — сказала я, підходячи ближче.

— Заради тебе, моя рятівниця, я готовий на багато що, — з посмішкою відповів він. — Навіть на такі подвиги.

Він урочисто вручив мені стаканчик із холодною кавою і пропустив мене вперед. Я, прийняла його дар у вигляді кави, і ми разом сідаємо в першому ряду. Після лекції він ще раз дивує мене, коли приносить ту саму заповітну коробку з найсмачнішим, на мою скромну думку, чізкейком у всьому Чикаго.

— Це ж… той самий?

— Той самий, — впевнено кивнув він. — І це лише початок. Я обіцяв, що буду загладжувати свою провину.

— Ти ж розумієш, що це означає? — примружуюся я, забираючи у нього пластикову виделку і кладучи перший шматок до рота. — Тобі доведеться приходити до університету весь тиждень.

Він театрально зітхає, притискаючи руку до грудей, але при цьому продовжує посміхатися.

— Заради тебе готовий принести своє тіло і душу в жертву.

З мене вирвався смішок і я в жарт штовхаю його в плече. Після ще однієї пари, Брендона ловлять його друзі і вони разом швидко кудись зникають. Я ж, потягуючись і зіваючи, прямую до виходу.

І, якщо чесно, я була впевнена, що вчорашнє повідомлення Тео це скоріше щось з розряду «сказав і забув».

Однак, виходячи з університету, я відразу зрозуміла, що помилялася.

Він стояв біля воріт, притулившись до огорожі, і, помітивши мене, випрямляється. На його обличчі тут же з’явилася легка посмішка.

— Привіт, Грейс.

— Привіт, — відповіла я, намагаючись звучати максимально спокійно.

Він дивився на мене уважно, трохи довше, ніж потрібно, і від цього стає трохи ніяково.

— Куди хочеш піти? — запитав він, трохи нахиливши голову, ніби вже прокручує в голові варіанти. — Тут неподалік є непогане кафе, або можемо пройти трохи далі, там…

— А може… не в кафе? — обережно перебиваю я.

Він замовкає на півслові й переводить на мене погляд, у якому промайнуло легке здивування, але без роздратування, скоріше інтерес.

— Що ти маєш на увазі? — спокійно уточнює він.

Я поправила рюкзак, який знову зісковзнув з плеча, і мимоволі зітхаю.

— Давай просто пройдемося, — кажу я, знизуючи плечима. — Мені здається, я вже собі всю дупу відсиділа на парах.

Хлопець розсміявся, а мені здається, що можливо говорити про дупи з малознайомою людиною це не така вже й гарна ідея… Але Тео лише коротко кивнув, погоджуючись.

— Добре.

Він зробив крок ближче і, перш ніж я встигла зреагувати, обережно знімає з мого плеча рюкзак.

— Ей!

— Він тобі заважає, — спокійно сказав він, і вже закинув його собі на плече.

Я на секунду завмерла, не до кінця розуміючи, чи варто обурюватися, чи просто прийняти це як факт.

— Я взагалі-то сама можу його нести.

— Я не сумніваюся, — відповів він, дивлячись на мене з легкою усмішкою. — Але так зручніше, правда?

Я лише похитала головою, намагаючись приховати посмішку, і ми разом попрямували вздовж вулиці, поступово віддаляючись від університету.

Ми взяли каву в невеликій кав’ярні за рогом, усередині смачно пахнуло свіжою випічкою і чимось солодким, від чого на секунду захотілося залишитися там довше, але забравши наше замовлення, Тео передав мені мій стаканчик і ми вийшли на вулицю.

Вітер був свіжий, але не холодний, а в повітрі вже чітко пахнуло весною. Ми звертаємо в бік парку, і шум міста поступово стихав, а замість нього з’явилися голоси людей, рідкісний сміх, скрип велосипедів і звук кроків по доріжці.

Я мимоволі сповільнюю крок, озираючись навколо, і вперше за останні дні ловлю себе на тому, що нікуди не поспішаю.

— Ти часто так гуляєш? — запитує Тео, помітивши, як я трохи сповільнилася.

— Раніше — так, — знизую плечима, наздоганяючи його. — Зараз в основному гуляю від університету додому і назад. Іноді забігаю в магазин, якщо подруга згадає, що в нас закінчилася вся їжа.

Він тихо посміхнувся.

— Звучить дуже насичено.

— Дуже, — кивнула я.

Ми пішли далі, і на секунду між нами знову висне тиша, але цього разу, як не дивно, вона не тиснула, хоча легке напруження все одно нікуди не зникло.

— Яка музика тобі подобається? — запитала я, щоб не застрягнути в цій тиші.

— За настроєм, — відповів він.

— Дуже… зручна відповідь.

— Практична.

Я тихо хмикнула, роблячи ковток ще гарячої кави.

— Гаразд, тоді я перша. Іноді Lana Del Rey, коли хочеться трохи постраждати, іноді The Neighbourhood… — роблю паузу, — і іноді щось типу Chase Atlantic.

— Іноді? — запитав він.

— Ну-у…, — протягнула я. — Іноді… Коли хочеться відчути себе трохи більш… гарячою версією себе.

Він кинув на мене короткий погляд, але нічого не прокоментував, лише злегка кивнув.

— А ти? — знову запитала я.

— У мене все простіше, — видповів він. — Якщо подобається — слухаю. Якщо ні — перемикаю.

— Так не цікаво...

— Зате без зайвих складнощів.

Я похитала головою, мимоволі посміхаючись і трохи випередивши його, повернулася до нього обличчям, тепер йдучи спиною вперед.

— Як на мене, ти не схожий на людину, яка слухає все підряд.

— Так? А на кого схожий?

Я на секунду замислилася, кидаючи на нього швидкий погляд.

— На того, хто скаже, що слухає що завгодно, але насправді у нього є секретний плейліст, який він нікому не показує.

Він подивився на мене трохи уважніше, і на секунду мені здається, що я вгадала.

— Можливо…, — тихо кидає він, підносячи стаканчик до губ, приховуючи посмішку.

— Я так і знала! — Переможно викрикнула я, помічаючи, що і Тео тепер широко посміхається.

Ми йшли все далі, і розмова ніби стала трохи легшою, плавно перетікаючи з однієї теми на іншу. Так ми вже п’ять хвилин йшли й обговорювали останню церемонію вручення «Оскара» та те, що ми обоє були не надто задоволені результатами.

Телефон у кишені його пальто раптово почав вібрувати. Він подивився на екран, і вираз його обличчя змінився майже миттєво.

— Так, — холодно відповів він.

Я відвернулася, роблячи вигляд, що розглядаю людей попереду, хоча всередині все одно помітила цю різку зміну.

— Зрозумів. Вже їду, — сухо кинув він і різко поклав слухавку.

Тео сховав телефон у кишеню й на мить затримав погляд десь осторонь.

— Вибач…, але мені треба їхати.

— Все нормально, — кивнула я, забираючи у нього свій рюкзак. — Справді.

— Я можу тебе підвезти.

— Не треба, — хитаю головою. — Я все одно хотіла зайти в магазин.

Він дивився на мене ще пару секунд, ніби перевіряв, чи не кажу я це просто так, але потім кивнув.

— Добре.

І після невеликої паузи додав:

— Ще раз… вибач і дякую. Я напишу.

— Наступного разу кава з мене, — кинула я.

На його губах одразу з’явилася посмішка.

— Наступного разу я запрошу тебе на вечерю, — відповів він, і, помітивши моє здивоване обличчя, лише ширше посміхнувся.

Тео різко розвернувся й пішов, а я залишилася стояти на місці з кавою в руках, дивлячись йому вслід.