7

 

Ніч у лісі пройшла відносно спокійно, якщо не зважати на те, що для міської дівчини, темрява, за межами мегаполіса, здавалася суцільним кошмаром. Ліс жив тисячами звуків: десь у гущавині моторошно ухала сова, під ногами шурхотіли нічні гризуни, а вітер у кронах дерев вив так, наче там збиралася ціла зграя привидів. Звісно, Ріта була в тілі грізного бойового дракона, який міг би спопелити цей ліс одним подихом, але  вона залишалася дівчиною, яка до смерті боялася темних кутів.

— Едріане... — прошепотів серед ночі її бас. — Переляж ближче до мене. Мені... е-е-е... Торну холодно. Луска мерзне, розумієш?

— Твоя луска витримує пряме попадання вогняної стріли, Маргарито, — тихо відгукнувся лорд, який лежав на іншому боці багаття, підклавши під голову сухе листя.

— А зараз не витримує! Давай рухайся сюди, тільки не сильно впритул, бо це некультурно! На першому побаченні так близько не підсідають!

Едріан лише важко зітхнув, але все ж переліг ближче до масивного лускатого боку. Найдивнішим було те, що генерал, який пройшов вогонь і воду, сам відчув дивний дискомфорт. Він усе життя спав пліч-о-пліч зі своїм драконом Торном у військових походах і ніколи нічого не відчував, окрім запаху сірки. А тепер, знаючи, що всередині цієї рептилії ховається дівчина, він почувався так, наче ліг в одне ліжко з незнайомкою. Серце калатало швидше, а рука мимоволі намагалася не торкатися зайвий раз прохолодної чорної луски.

Перші золоті промені сонця пробилися крізь лісову гущавину, підбираючи краплі роси на траві, наче дрібні діаманти. Повітря було кришталево чистим, свіжим, із густим ароматом вологої хвої та річкової прохолоди.

Ріта солодко примружила очі, відчуваючи, як приємно гріє сонце її дупцю.

«Ох, який чудовий сон, — ліниво подумала вона, розтягуючись на м'якому моху. — Мені наснилося, що я стала крокодилом із крилами. Треба менше дивитися серіалів на ніч...».

Вона звично вирішила потягнутися у своєму улюбленому ліжку. Ріта викинула задні кінцівки назад, а довгий, важкий м'язистий хвіст із силою різко мотнувся вбік, наче гігантський батіг.

БА-БАХ!

— О пресвітлі боги-и-и-и! — почувся чоловічий крик, який миттєво обірвався гучним, важким сплеском води.

ПЛЮ-Ю-ЮХ!

Ріта миттєво розплющила свої очі й підхопилася на всі чотири лапи. Замість білої стелі своєї київської спальні вона побачила ліс, небо та річку, з якої в цю секунду з купою бризок та лайки піднімався лорд Едріан.

Хвіст Ріти спрацював ідеально — він просто змів суворого воїна з берега прямо в глибоку річкову завісу. Лорд виплутувався з водоростей, його  волосся обліпило обличчя, а з розкішних шкіряних чобіт фонтанами виливалася вода.

— Ой... Мамочки... — злякано пробасила Ріта. Поки вона кумедно затискала лапами власну пащу, намагаючись стримати сміх. Збоку це виглядало неймовірно: грізне чудовисько винувато кліпало очима, переминаючись із лапи на лапу, як дівчинка, що розбила вазу. — Едріане, вибач! Я просто робила ранкову розтяжку! Ти як там? Не потонув?

Лорд Валоріан виліз на берег, важко дихаючи. Злість вирувала в очах, але коли він подивився на винуватий вираз драконячої морди, слова лайки застрягли в горлі. Він розстебнув мокрий шкіряний жилет, зняв обладунки і сорочку, щоб викрутити їх від води.

Ріта застигла на місці. Її драконячий погляд прикувало до чоловіка. Попри злість ситуації, вона як дівчина просто не могла не оцінити те, що побачила. Едріан мав приголомшливе, ідеально спортивне чоловіче тіло. Його широкі плечі, рельєфні кубики преса та міцні руки були вкриті кількома тонкими бойовими шрамами, які лише додавали йому мужності. Сонце гарно підкреслювало кожен м'яз, коли він викручував сорочку, і Ріта відчула, як її драконячі щоки під лускою починають зрадницьки палахкотіти від збентеження.

«Ого... А лорд у нас не просто суворий, він ще й гарячий», — промайнуло в її голові.

— Розважаєшся, Маргарито? — крізь зуби процідив Едріан, розвішуючи мокрий одяг на гілках, залишаючись із голим торсом. Його голос усе ще вібрував від холодної річкової води. — Спочатку ти відмовляєшся воювати, тепер намагаєшся втопити свого командира. Що далі? Здаси нас Даркмуру в обмін на сукню?

— Я ж сказала — випадково! — ображено заревів її голос. — Краще б допоміг мені. Я прокинулася, і мені терміново потрібна кава. Ну або хоча б міцний чорний чай із лимоном. Без цього мій мозок відмовляється працювати!

Едріан, який якраз витирав мокрі груди, єхидно посміхнувся і показав рукою на річку:

— Кави в нашому світі немає, Маргарито. А щодо чаю... он твоя чашка, об'ємом у кілька тисяч літрів. Нагинайся і пий з річки, вода тут чиста й корисна. Торн завжди так робив.

Драконяча морда Ріти витягнулася від обурення. Вона сердито тупнула лапою, піднімаючи хмару пилу.

— Що?! Пити з калюжі?! Нагинатися і лакати як якась худоба?! Ти при своєму розумі, дикуне?! — вибухнула вона на весь ліс. — Я дівчина! У мене є манери та виховання! Я не буду хлебтати воду разом із мальками та жабами!

— І як же ти збираєшся пити, принцесо? — Едріан схрестив руки на своїх потужних голих грудях, іронічно піднявши брову.

— Ти принесеш мені воду! — кокетливо заявив грізний бас Ріти. — Набери у свої чисті руки і напої мене. Як учора з шашликом. Давай, працюй, мілорде!

Едріан кілька секунд дивився на неї, намагаючись зрозуміти, де закінчується її божевілля і починається суто жіноче нахабство, яке, як не дивно, викликало в нього все більший інтерес. Він зітхнув, підійшов до річки, зачерпнув у жмені прохолодної кришталевої води і повернувся до дракона.

— Нагинайся, вередлива ти рептиліє, — тихо сказав він.

Ріта повільно опустила голову, переможно посміхаючись. Тепер, коли Едріан стояв перед нею без сорочки, так близько, що вона могла відчувати запах його шкіри, її серце всередині драконячого тіла забилося як шалене. Лорд стояв занадто близько. Його сірі очі дивилися прямо в її зелені зіниці з якоюсь новою, дивною терплячістю та ніжністю.

Дівчина відчула неймовірне збентеження. Вона обережно, намагаючись не дихати вогнем і не зачепити його гострими зубами, наблизила пащу до його долонь і акуратно, маленькими ковтками випила воду. Його руки були теплими, незважаючи на холодну річку.

Коли вода закінчилася, вони кілька секунд просто стояли так — грізний напівголий воїн та синьо-чорний дракон, дивлячись одне одному в очі на відстані кількох сантиметрів. Між ними виразно пролетіла та сама перша справжня іскра симпатії, яку обоє намагалися проігнорувати.

— Дякую... — тихо, наскільки дозволяв бас, пророкотала Ріта, ніяково відводячи погляд убік.

— Будь ласка, Маргарито, — Едріан витер руки об штани, і на його губах з'явилася м'яка посмішка. — А тепер збирайся. Твій одяг... тобто моя сорочка вже підсохла. Нам пора наздоганяти загін, і цього разу намагайся не махати хвостом без попередження.

А далеко вгорі, на густій гілці верби, гоблін Кронк гарячково дописував у свій пергамент, кусаючи губи від повної відрази до людської військової тактики:

«Нові дані: секретна зброя людей повністю деморалізувала генерала Валоріана. Він ходить перед нею без сорочки і поїть її з рук, як улюблену кішечку. Дракон червоніє крізь луску. Це якась дуже підступна темна магія кохання... Нам кінець».