Глава 2.2 Амалі
Переді мною більше не було десятків незрозумілих знаків.
Лише одне слово.
Коротке.
Чітке.
Знайоме.
Я знала його.
Так само беззаперечно, як знала власне ім'я.
І саме тому це було неможливо.
— Амалі?
Голос пані Лір долинув ніби здалеку.
Я не могла відірвати очей від сувою.
— Що ти бачиш?
— Слово.
Воно вирвалося саме собою.
У майстерні запала мовчанка.
— Яке слово? — тихо перепитала пані Лір.
Я мовчала.
Серце калатало десь у горлі.
Я не знала цієї мови.
Ніколи не бачила цих символів.
Не вивчала стародавніх писемностей.
Я навіть магом не була.
Тоді...
звідки?
— Амалі.
У голосі пані Лір вперше з'явилося занепокоєння.
— Що там написано?
Я підняла голову.
Усі дивилися тільки на мене.
Реставратори.
Писарі.
Навіть хлопець, який хвилину тому жартував, тепер мовчав.
Вони чекали.
Я мала сказати:
— Не знаю.
Це була б правда. Я справді не знала, звідки знаю це слово.
Але знала, як воно звучить.
Мої губи самі ворухнулися.
— Ае'thyr...
Здавалося, звук розчинився в повітрі.
Ніхто не поворухнувся.
— Що? — першою порушила тишу пані Лір.
Я кліпнула.
— Що?
— Що ти зараз сказала?
Я розгублено подивилася на неї.
— Я...
Один із писарів насупився.
— Це була назва?
Інший одразу додав:
— Чиєсь ім'я?
Я похитала головою.
— Не знаю.
— Але ж ти це прочитала.
— Так.
Мій голос ледь було чути.
— Здається прочитала.
Пані Лір швидко взяла перо.
— Повтори.
Я подивилася на сувій.
На той самий рядок.
На той самий знак.
І...
нічого.
Переді мною знову були лише дивні символи.
Жодного слова.
Жодного знайомого знака.
Наче тієї миті взагалі не існувало.
Я нахилилася ближче.
Марно.
— Ну? — нетерпляче перепитав писар.
Я відкрила рот.
І...
не змогла.
Слово вислизнуло.
Не забулося.
Саме вислизнуло.
Наче хтось обережно забрав його з моєї пам'яті.
— Я не пам'ятаю.
— Це неможливо, — одразу сказав хтось за спиною.
— Минуло кілька секунд.
— Я знаю.
— То як можна забути?
Я лише безпорадно похитала головою.
— Тут було слово.
Присягаю.
Я його бачила.
Пані Лір уважно дивилася на мене.
Не зі співчуттям.
Не з недовірою.
Вона спостерігала.
Ніби намагалася зрозуміти, чи я сама вірю тому, що кажу.
Потім перевела погляд на сувій.
— Добре, — спокійно сказала вона. — Якщо ти справді щось прочитала, ми це з'ясуємо.
Вона занурила перо в чорнило.
— Спробуй пригадати хоча б перший звук.
Я заплющила очі.
Перед внутрішнім поглядом на мить знову спалахнуло те саме слово.
Я вже майже могла його вимовити.
І саме в цю мить усі свічки в майстерні одночасно згасли.
Не одна.
Не дві.
Усі.
Темрява накрила кімнату так раптово, що хтось тихо скрикнув.
А за секунду я зрозуміла найстрашніше.
З вулиці не долинало жодного звуку.
Ні возів.
Ні людей.
Ні птахів.
Ні навіть вітру.
Світ замовк.
Світ замовк.
Я не відразу це усвідомила.
Спочатку здалося, що перестала чути людей.
Потім зрозуміла.
Я перестала чути все.
За вікнами більше не гуркотіли вози. Не кричали торговці. Не дзвеніла вода у фонтані. Навіть вітер, який ще мить тому колихав дерева, зник. Наче хтось одним рухом стер усі звуки світу.
— Що відбувається?.. — прошепотів один із писарів.
Його голос прозвучав неприродно гучно. Бо більше не було нічого, що могло б його заглушити. Пані Лір різко підійшла до вікна.
— Відчиніть.
Один із працівників смикнув клямку. У кімнату ввірвалося холодне повітря. Але не звук. На вулиці люди метушилися. Візник щось кричав. Я бачила, як рухаються його губи. Бачила, як кінь нервово б'є копитом. Але не чула нічого.
У грудях невпинно наростав страх.
Не той, що змушує тікати.
Той, що змушує завмерти.
І саме тоді вони повернулися.
Спочатку один голос.
"…почуй…"
Потім другий.
"…ми тут…"
Ще один.
"…знайдіть…"
Я заплющила очі.
Марно.
Голоси ставали тільки гучнішими.
"…чуєш?.."
"…згадай…"
"…знайди…"
Вони накладалися один на одного. Перепліталися. Губилися. Я більше не могла розібрати окремих слів. Лише відчай. Такий сильний, що на очі навернулися сльози. Я затулила вуха долонями.
Даремно.
Голоси були не навколо.
Вони звучали всередині мене.
— Амалі!
Я здригнулася. Пані Лір щось говорила. Я бачила її губи. Але не чула. І раптом… усі голоси обірвалися.
Разом.
Так різко, що від тиші заболіло у скронях. І тоді заговорив він. Той самий. Порожній. Беземоційний.
— …ти пошкодуєш…
Я різко вдихнула. Світ повернувся. Одразу. Ніби хтось розірвав невидиму завісу. За вікнами заржали коні. Закричали люди. Десь неподалік щось із гуркотом упало. Вітер із силою вдарив у прочинене вікно, змусивши згаслі свічки хитнутися. Майстерня ожила.
Усі заговорили водночас.
— Що це було?!
— Ви теж...
— Свічки!
— Подивіться надвір!
Я все ще сиділа, не зводячи очей із сувою. Серце шалено калатало. Я не могла поворухнутися. Пані Лір навіть не подивилася на мене. Вона стрімко нахилилася над пергаментом. Її рука завмерла просто над ним.
— Ні...
Це було сказано так тихо, що я ледве почула.
— Пані Лір? — озвався один із писарів.
Вона не відповіла. Повільно провела пальцем над рядком символів. Не торкаючись чорнила. Лише стежачи за ним поглядом. І зблідла.
— Неможливо...
Усі миттєво стихли.
— Що сталося?
Пані Лір зробила крок назад.
Не відриваючи очей від сувою, вона прошепотіла:
— Тут бракує символу.
— Якого символу? — не зрозумів реставратор.
— Одного з них...
На мить заплющила очі.
— Його більше немає.
Я знала пані Лір шість років. За весь цей час я жодного разу не бачила, щоб у неї тремтіли руки. Зараз тремтіли не лише руки.
Раптом у двері майстерні майже влетів молодий посильний. Він був захеканий і такий блідий, ніби біг без зупинки через усе місто.
— Пані Лір!
Вона навіть не обернулася.
— Не зараз.
— Але...
Він важко ковтнув повітря.
— Із Прикордонної вежі. Терміновий лист.
Пані Лір перевела на нього погляд.
— Що сталося?
Хлопець зблід ще більше.
— Один із Первинних Договорів...
Голос хлопця зірвався.
— ...щойно зруйнувався.
_____________________________________________________________________
Пані Лір
