Глава 2.1 Слово
У майстерні стало так тихо, що я почула, як за вікном стукає дощова крапля по кам'яному підвіконню.
Дивно. Я могла заприсягтися, що ще хвилину тому світило сонце.
— Ну? — нетерпляче озвався хтось із працівників.
Я ковтнула клубок у горлі й повільно підняла кришку.
Футляр виглядав так, ніби в ньому мали зберігати щось безцінне.
А всередині лежав лише старий пергамент.
Майже звичайний.
Кілька секунд ніхто не промовив ані слова.
— І це все? — розчаровано пробурмотів один із писарів.
— Через це нас усіх зібрали? — підтримав інший.
Я теж чекала побачити щось інше.
І саме тоді я згадала голос.
...не торкайся...
Він звучав інакше. Не так, як усі інші. Раніше я ніколи про це не замислювалася. Голоси просто були. Розгублені. Сумні. Але після кожного з них щось залишалося.
Смуток.
Біль.
Співчуття.
Лише цей не залишив нічого. Порожнечу. Саме вона лякала найбільше.
Я обережно простягнула до нього руку.
— Можна? — запитала більше з ввічливості, ніж із потреби.
Пані Лір лише кивнула.
Сувій виявився напрочуд легким. Ніби всередині не було нічого, окрім висохлого пергаменту.
— Дуже старий, — пробурмотів один із реставраторів, зазираючи мені через плече. — Дивно, що взагалі пережив дорогу.
— Не розсиплеться, — спокійно відповіла пані Лір. — Інакше його не перевозили б у такому футлярі.
Я ковзнула пальцями по стрічці. Вицвіла. Майже срібна. Без жодного вузла. Наче її не зав'язували. Просто поклали зверху.
— Дивно, — вирвалося в мене.
— Що саме? — одразу запитала пані Лір.
— Не знаю.
Не могла пояснити, що саме мене насторожувало.
Просто щось не збігалося.
Обережно підняла стрічку.
Вона легко зісковзнула на стіл.
Надто легко.
Пергамент тихо розгорнувся сам.
Наче тільки цього й чекав.
Усі нахилилися вперед.
На пожовклому аркуші були символи.
Десятки. Сотні. Вони не нагадували жодної писемності, яку я бачила раніше.
Не літери. Не руни. Не знаки чотирьох стихій.
Чим довше я дивилася, тим менше була певна, що бачу ті самі символи.
На одну мить мені здалося, що один із символів змінився.
Я кліпнула.
Символ знову був таким, як раніше.
Мабуть, здалося.
Я вже хотіла відвести погляд.
Мабуть, справді здалося.
Але щось змусило мене глянути на сувій ще раз.
І саме тоді один із символів здригнувся.
— Амалі? — тихо покликала пані Лір.
Я не відповіла.
Повільно нахилилася ближче.
Я не спала майже всю ніч. Після голосів таке траплялося часто. Очі могли просто втомитися.
Ні.
Цього разу я бачила це абсолютно чітко.
Один зі знаків ніби тремтів.
Не пергамент.
Не чорнило.
Сам символ.
Наче його хтось писав просто зараз.
Я наче заворожена простягнула руку.
— Не торкайся чорнила, — одразу озвалася пані Лір. — Якщо воно нестійке, можемо втратити частину тексту.
Рука завмерла за кілька сантиметрів від сувою.
— Перепрошую.
— Бачиш щось?
Я ще кілька секунд мовчала.
— Не знаю...
Бо я справді не знала, що саме бачу.
Символ знову змінився.
Тепер поруч із ним ніби проступив інший.
Потім ще один.
Вони складалися один до одного, ніби кожен знак нарешті знаходив своє місце.
Я кліпнула.
І все зникло.
Переді мною знову лежав хаос із незрозумілих знаків.
— Щось не так? — запитав один із писарів.
— Ні... мабуть.
Я вже сама собі не вірила.
Пані Лір обережно пересунула сувій ближче до світла.
— Дивна робота, — пробурмотіла вона. — Наче чорнило зовсім не вицвіло.
— Може, його переписували?
— Ні.
Вона похитала головою.
— Так не пишуть уже кілька століть.
Кілька століть.
Я знову подивилася на сувій.
І саме тоді символи перестали розпливатися.
Вони завмерли.
Повільно.
Один за одним.
Наче написане нарешті стало цілісним.
Переді мною більше не було десятків незрозумілих знаків.
Лише одне слово.
Зовсім коротке.
Я знала його.
Так само беззаперечно, як знала власне ім'я.
І це було неможливо.
____________________________________________________
Любі читачі! 🤍
Ласкаво прошу до світу, де архіви пам'ятають більше, ніж люди, а одна випадкова знахідка може змінити долю цілого світу.
Дякую, що ви поруч. Кожен ваш коментар, вподобайка чи зірочка допомагають цій історії знайти нових читачів.
До зустрічі в наступній главі! ❤️
Пані Лір
Той самий футляр