Глава 7.1 Амалі

Я прокинулася ще до світанку.

Кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.

Було тихо. Занадто тихо. 

Прислухалася.

Голосів не було.

Лише старий годинник за стіною рівно відміряв час.

Учорашній день закінчився.

Принаймні так хотілося думати.

Я сіла на ліжку й потерла долонями обличчя.

Перед очима одразу постала стара читальна зала.

Темний дерев'яний стіл та записник магістра.

Його спокійний, рівний голос.

"Чи розуміли ви те, що читали?"

Міцно заплющила очі.

Ні.

Не зараз.

Учора, повернувшись додому, я навіть не запалила лампу.

Скинула плащ на спинку стільця.

Довго сиділа біля вікна, дивлячись, як над містом одна за одною спалахують вечірні вогні.

Хотіла розкласти все по поличках.

Не змогла.

Щоразу, коли думки поверталися до сувою, я згадувала не символи.

Його погляд.

Спокійний.

Уважний.

Наче він бачив значно більше, ніж говорив.

Коли над містом остаточно опустилася ніч, я так і не змусила себе повечеряти.

Лягла, навіть не перевдягнувшись і, на диво, заснула майже одразу.

Без голосів, без снів.

Наче втома виявилася сильнішою за страх.

Зрештою я відкинула ковдру й підійшла до вікна. 

Місто лише починало прокидатися.

На вулиці дзенькнули відра.

Хтось відчиняв крамницю.

Із сусіднього двору долинав запах свіжого хліба.

Світ жив так, ніби нічого не сталося. Хотілося, щоб і для мене все залишилося таким самим. 

Я пройшла на маленьку кухню й поставила чайник на плиту.

Полум'я одразу ожило під металевим дном.

Поки вода повільно нагрівалася, дістала хліб, сир і невеликий глиняний горщик із медом. 

Тітка завжди казала, що навіть найгірший день легше пережити після чашки гарячого чаю.

Хотілося вірити, що вона має рацію.

Насипала заварку в чайник. 

Залила її окропом.

Кімнатою розлився знайомий терпкий аромат.

Зробила кілька ковтків.

На мить я навіть повірила, що сьогодні буде звичайний день.

Помилилася.

Дорога до Центрального Архіву промайнула непомітно.

Ранкове місто поволі оживало.

Відчинялися крамниці.

На бруківці торохкотіли колеса возів.

Місто жило своїм звичним ранком.

Коли попереду з'явилася знайома будівля Архіву, я одразу побачила темно-сірі плащі Академії.

Вони були там само, де й учора: біля входу, на сходах, у коридорах.

За добу неможливо звикнути до того, що Центральний Архів більше не належав лише архіваріусам.

Підійшла до дверей, де чергували двоє магів.

Один швидко ковзнув поглядом по моєму службовому жетону й мовчки відступив убік.

Я зайшла всередину.

У просторому холі стояла незвична тиша.

Ніхто не сміявся нишком, не сперечався через каталоги, навіть не скаржився на старі рукописи чи втому.

Люди говорили пошепки, ніби боялися потривожити саме повітря.

Я зняла плащ і рушила до свого столу.

Усе залишалося на своїх місцях.

Чорнильниця.

Перо.

Учорашній каталог.

Навіть кухоль, який я так і не прибрала ввечері.

На його дні ще темнів тонкий слід учорашнього чаю.

Я поклала сумку на стілець і вже простягнула руку до журналу, коли за спиною почувся знайомий голос.

— Амалі.

Я обернулася.

До мене вже прямував Віллі.

Побачивши його, я відчула, як усередині неприємно стиснулося.

Він зупинився поруч і трохи винувато всміхнувся.

— Магістр Кіріан Де'Арден...

Він ніяково кашлянув. 

— Просить тебе піднятися до старої читальної зали.

Кілька секунд я просто дивилася на нього.

Невже знову?

— Зараз? — тихо запитала я.

— Так.

Він переступив з ноги на ногу.

— Сказав покликати тебе, щойно прийдеш. 

Я кивнула.

Навіть не встигла сісти за стіл.

Повільно повернулася до виходу.

Сходи до старої читальної зали сьогодні здавалися ще довшими, ніж учора.

У голові одна за одною спливали вчорашні запитання.

"Чи розуміли ви те, що читали?"

"Що сталося після того?"

"Ще?"

Я була певна, що мене знову чекає допит.

І навіть не здогадувалася, що цього разу все буде інакше. 

Стара читальна зала зустріла мене тією самою тишею.

Біля дверей, як і вчора, стояли двоє охоронців.

Один мовчки відчинив їх переді мною.

Пані Лір цього разу не було.

У кімнаті були лише ми двоє.

Магістр Кіріан стояв біля високого вікна, схрестивши руки за спиною.

Він дивився кудись униз, на внутрішній двір Архіву.

Почувши мої кроки, обернувся.

— Доброго ранку, панно Ервен.

Я трохи розгубилася.

— Доброго ранку... магістре.

Він кивнув на стілець.

— Сідайте.

Я слухняно сіла.

На столі не було ні футляра.

Ні сувою.

Ні навіть записника.

Лише дві чашки.

І чайник, від якого ще здіймалася тонка пара.

Я здивовано поглянула на нього й він перехопив мій погляд.

— Чай?

Кліпнула.

— Перепрошую?

— Чай.

Він підняв чайник, ніби це була найзвичайніша пропозиція у світі. 

— Сподіваюся, ви не відмовитеся від чашки чаю.

Я з нерозумінням дивилася на нього.

Що відбувається?

Учора він ставив запитання так, ніби кожне слово могло вирішити мою долю.

А сьогодні...пропонує чай?

Наче прочитавши мої думки, він ледь помітно всміхнувся.

І чомусь саме це здивувалоа мене ще більше.

— Це не допит, — спокійно сказав він, наливаючи чай. — Сьогодні нам не знадобиться записник. 

Я не повірила.

Здається, це відобразилося в мене на обличчі.

Бо він тихо додав:

— Якби я хотів поставити вам ті самі запитання вдруге, то не став би запрошувати вас зранку.

Він посунув одну чашку до мене і я обережно взяла її.

Чай пахнув м'ятою і якимись незнайомими травами.

Кілька секунд ми мовчали.

— Ви сьогодні снідали?

Запитання застало мене зненацька.

— Так...

Згадавши, що так і не торкнулась до приготованого бутерброду, додала.

— Насправді... лише чай.

Він ледь кивнув.

Наче саме такої відповіді й очікував, й підсунув тарілку з печивом.

— Пані Лір казала, що ви часто забуваєте їсти, коли працюєте.

Я здивовано підняла голову. 

— Вона... це сказала?

— Так.

Я відчула, як щоки вже починають палати.

Чомусь саме це збентежило мене ще більше. Я не розуміла, що відбувається взагалі. 

Він зробив ковток чаю і  поставив чашку.

— Панно Ервен.

Його голос став серйозним.

— Скажіть мені дещо…

 

 Ви боїтеся мене?