Глава 6. Кіріан
Двері тихо зачинилися за Амалі.
Я ще кілька секунд дивився на темне дерево.
Кроки стихали. Рівні.
Без поспіху.
Не бігла.
Не озиралася.
Дивно.
Більшість людей після допиту або поспішали забратися якнайдалі, або ще раз намагалися щось пояснити.
Вона не зробила ні першого, ні другого.
Лише пішла.
Не поставила жодного запитання.
Наче вже змирилася з тим, що відтепер її життя більше їй не належить.
Перед очима знову постала Амалі.
Темно-каштанове волосся м'якими хвилями торкалося підборіддя. Кілька неслухняних пасом вибилися вперед, ніби вона вже не раз машинально заправляла їх за вухо.
Великі горіхово-зелені очі.
Надто уважні для людини, яка нібито нічого не розуміла.
І надто втомлені для двадцятичотирирічної дівчини.
Спокійний голос.
І пальці, що весь час стискали край столу.
Усе в ній говорило про страх.
Лише дві відповіді говорили про брехню.
Але страх був справжнім.
Не тим, який народжується після викриття брехні.
Іншим.
Страхом людини, яка сама не розуміє, що з нею сталося.
Саме це не давало мені спокою.
Вона була надто молодою для всього, що сталося сьогодні.
І зовсім не схожою на людину, здатну зруйнувати Первинний Договір.
Я закрив записник.
За вікном уже сутеніло. На карті Архіву золотаві смуги сонця поволі згасали, залишаючи приміщення в холодному світлі вечірніх ламп.
— Вона збрехала.
Пані Лір не здригнулася.
Не відвела погляду.
Лише тихо відповіла:
— Так.
Я підняв очі.
— Ви це знаєте.
— Так.
— І все одно дозволили їй це зробити.
Вона мовчала кілька секунд.
Потім зробила кілька повільних кроків до столу.
— Так.
Її голос залишався спокійним.
— Це я попросила її мовчати.
Я дивився на неї.
За дванадцять років служби Імператору мені доводилося допитувати людей, які брехали від страху.
Від провини.
Від відчаю.
Бачив тих, хто приховував злочини.
І тих, хто приховував правду, щоб урятувати інших.
Але наставник, який відкрито визнає, що наказав своєму учневі брехати під час офіційного розслідування...
Таке траплялося вперше.
— Ви усвідомлюєте, що щойно сказали?
— Цілком.
Жодного хвилювання.
Жодних виправдань.
Вона знала, що робить.
І це насторожувало більше, ніж будь-яка брехня.
Я відклав перо й уважно подивився на неї.
— Переконайте мене.
Пані Лір повільно подивилася у вікно.
— Ви бачили її сьогодні.
— Так.
— І що побачили?
Дивне питання.
— Налякану дівчину.
Вона ледь похитала головою.
— Ні.
Пауза.
— Ви побачили людину, яка не розуміє, що з нею сталося.
Я нічого не відповів.
Бо це було правдою.
Амалі не поводилася як людина, що приховує владу.
Вона поводилася як та, хто сам став її жертвою.
І саме це не вкладалося в жодну відому мені схему.
— Вона сказала, що не розуміла написаного.
— Збрехала.
— Так.
— Чому?
Пані Лір нарешті повернулася до мене.
— Бо я попросила.
— Чому?
Вона мовчала.
Я терпляче чекав.
Нарешті вона видихнула.
— Тому що якби вона сказала правду...
...ви б більше не випустили її з цієї кімнати.
Я не заперечив.
Бо вона мала рацію.
Якби звичайний архіваріус зміг прочитати те, що навіть ніколи не згадувалось у Первинних сувоях...
це вже не було б звичайною справою.
Це була б державна загроза.
Я підвівся.
Повільно підійшов до столу, де досі лежав опечатаний футляр.
Навіть тепер він здавався неправильним.
Надто простим.
Надто звичайним.
Ніби навмисне приховував власну природу.
Я провів пальцями по темному дереву.
Холодне.
Звичайне.
Жодного сліду магії.
Саме це й було найгучнішою відповіддю.
Артефакти ніколи не мовчали.
Цей — мовчав.
Наче вже сказав усе, що хотів.
— Ви були поруч із нею всі шість років?
— Так.
— Помічали щось незвичайне?
— Ні.
— Жодного прояву?
— Жодного.
Я знову подивився на футляр.
Не сходилося.
Якщо вона володіла такою силою — вона мала проявитися значно раніше.
Якщо не володіла… тоді хто прочитав текст її голосом?
Саме це питання не давало мені спокою.
Не "як".
Не "чому".
Саме "хто".
Бо за роки досліджень в Академії я навчився одній простій речі.
Магія майже ніколи не робить нічого сама.
Завжди є той, хто її запускає.
І цього разу я не міг знайти того, хто натиснув на перший важіль.
— Магістре.
Я підняв голову.
Один із молодших дослідників Академії стояв біля дверей.
— Ми завершили огляд майстерні.
— Результати?
— Жодних залишкових заклять.
— А сувій?
— Порожній.
Я завмер.
— Повторіть.
— Магічного відгуку більше немає.
Ніби його... ніколи й не було.
У кімнаті запала тиша.
Такого не повинно було статися.
Первинні сувої могли слабшати.
Могли засинати.
Але не ставали порожніми.
Я ще раз подивився на записник.
На ім'я, написане чорнилом.
Амалі Ервен.
Двадцять чотири роки.
Молодший архіваріус.
Шість років без жодного порушення.
Занадто звичайна.
Саме це тепер здавалося найпідозрілішим.
Я повільно закрив записник.
— Завтра почнемо спочатку.
— З чого саме?
Я ще раз поглянув на двері, за якими зникла Амалі.
— З неї.
Не тому, що вважав її винною.
Навпаки.
Саме вона була єдиною людиною в цій справі, яка не вписувалася в жодне з відомих мені пояснень.
А я не звик відступати, доки не знаходив відповідь.