Глава 7.2 Амалі

— Скажіть мені дещо…

Ви боїтеся мене?

Відповідь знайшлася не одразу. Погляд сам опустився до чашки, від якої здіймалася тонка цівка пари вгору.

— Не знаю, — чесно сказала я.

Він не перебивав. Чекав.

— Учора... мені було страшно.

Кілька секунд минуло в мовчанні. 

— Але не через вас.

Його брова ледь помітно піднялась.

— А через що?

Палець повільно ковзнув краєм чашки.

— Через те, що я не розумію саму себе.

У кімнаті запала тиша. Він уважно дивився на мене. Уже не так, як учора. У цьому погляді було більше слухання, ніж недовіри. 

— До вчорашнього дня я була звичайною архіваріускою.

На губах майнула гірка усмішка. 

— Найбільшою проблемою було не переплутати полиці в каталозі.

— А сьогодні?

Я опустила очі. 

— Сьогодні відчуття, ніби я можу бути... 

Слово так і не зірвалося з губ. 

Небезпечною.

Він зрозумів і без них.

— А ви самі?

Я подивилася на нього. 

— Що?

— Ви теж так думаєте?

Питання прозвучало настільки спокійно, що я навіть не одразу усвідомила його зміст.

Відповідь не приходила довго, а потім ледь хитнула головою.

— Не знаю.

Це була перша відповідь за два дні, у якій я була по-справжньому впевнена. Я справді не знала. 

Магістр Кіріан мовчки зробив ковток чаю й лише тоді неквапливо поставив чашку на стіл.

— Це добре.

Між бровами сама собою залягла складка.

— Добре?

— Так.

Він дивився кудись повз мене.

— Найнебезпечніші люди завжди абсолютно впевнені, що мають рацію.

Лише тоді його очі знову зустрілися з моїми. 

— Ви ж сумніваєтеся.

— Хіба це робить мене менш небезпечною?

Ледь усміхнулася. 

— Ні.

Він навіть не намагався пом'якшити відповідь.

— Але робить вас значно менш схожою на того, кого я шукаю.

— То ви... не вважаєте мене винною?

Він не відповів одразу. Лише підійшов до вікна.

За склом Архів уже жив звичним життям. Архіваріуси поспішали між корпусами, магістри Академії щось обговорювали у дворі. Здавалося, увесь світ рухався вперед, тоді як ми двоє залишалися на місці.

— І ким вважаєте мене?

Він повернувся. Сірі очі залишалися такими ж спокійними, як і раніше.

— Людиною, яка стояла найближче до дверей.

— До яких дверей?

— До відповіді.

Після короткої паузи він додав:

— Але сама ще не знає, як їх відчинити.

Уперше від учорашнього дня стало трохи спокійніше. Не тому, що все стало зрозумілим. Навпаки. Невідомого лише побільшало, але хоча б одна людина більше не дивилася на мене так, ніби я вже винна.

Кіріан повернувся до письмового столу, висунув вузьку шухляду, дістав чистий аркуш і швидко написав кілька рядків. Потім підсунув папір до мене.

— Це що?

— Перелік місць.

Старе сховище.
Північний фонд.
Закрита реставраційна майстерня.
Зала карт.

Ще кілька назв, які я добре знала.

— Завтра мої люди перевірятимуть їх.

— Навіщо показуєте це мені?

— Бо ви знаєте Архів краще за будь-кого з моїх людей. Якщо помітите бодай щось незвичне... Не мовчіть.

Очі ковзнули по аркушу. 

— Ви мені довіряєте?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко. Усмішка з’явилась сама собою.

— Це було чесно.

На його губах промайнула ледь помітна тінь усмішки.

— Я довіряю фактам.

Він відсунув убік чашку.

— А вони поки що говорять на вашу користь.

Аркуш зник у сумці.

— Зрозуміла.

— І ще дещо.

— Від завтра ви працюєте зі мною.

Сенс сказаного дійшов не одразу.

— Перепрошую?

Здавалося, що за останні кілька хвилин моє життя знову змінилося. І знову — без жодного попередження.

— Поки триває розслідування, ви входите до складу моєї групи.

— Але я архіваріус.

— Саме тому.

Він спокійно зробив ковток чаю.

— Пані Лір...

— Уже погодилася.

Подив стримати не вдалося.

— Вона погодилася?

— Вона сама це запропонувала.

Це було зовсім не схоже на пані Лір. Вона ніколи не кидала своїх людей у невідомість, особливо молодших архіваріусів.

— Чому?

Магістр Де’Арден поставив чашку на блюдце.

— Бо розуміє те саме, що й я.

— І що саме?

Його погляд ненадовго зупинився на мені.

— Що все почалося з вас.

Серце неприємно стиснулося.

— Але ж це не означає...

— Ні, — спокійно перебив він. — Це нічого не означає.

На мить розгубленість узяла гору.

Він ніби прочитав мою думку.

— Ви не підозрювана, панно Ервен.

А потім додав:

— Принаймні поки що.

— Тоді хто я?

— Зараз ви — єдина людина, яка може допомогти мені зрозуміти, що сталося в тій кімнаті.

Його слова прозвучали несподівано спокійно. Без тиску. Без наказу. Лише як визнання очевидного.

Після короткого вагання все ж таки запитала:

— А якщо я нічим не допоможу?

— Допоможете.

Він сказав це так упевнено, що я мимоволі насупилася.

— Звідки ви знаєте?

— Не знаю.  Але маю звичку довіряти закономірностям.

Я мовчала.

— Сувій відкрився саме перед вами.

— Це випадковість.

— Можливо.

Він не став сперечатися.

— Саме тому я й хочу це перевірити.

У кімнаті запала коротка тиша.

Очі самі знайшли вікно. Ранкове сонце вже торкалося дахів Архіву. Десь унизу прокидалися внутрішні дворики. Здавалося, звичайний робочий день уже почався.

— То... сьогодні я можу повернутися до роботи?

— Сьогодні так.

Я вже підвелася й повернулася до дверей, коли магістр знову заговорив:

— Якщо голоси повернуться...

Усередині все завмерло.

Він уважно дивився на мене.

— Не приховуйте цього.

Холод пробіг спиною.

— Звідки ви...

Він не відповів. Жодної реакції. Повністю переключився на папери, заглибившись у них із таким виглядом, ніби я вже давно вийшла з кімнати.

Пальці самі міцніше стиснули дверну ручку.

Він не міг цього знати.

І саме це лякало найбільше.