Глава 5.1 Амалі
Біля дверей реставраційної майстерні стояли двоє магів Академії. Один притискав до деревини круглу металеву печатку, другий мовчки стежив, як у темному воску повільно проступає герб Академії.
Двері, крізь які ще зовсім недавно виходили перелякані реставратори, тепер були опечатані.
Наче всередині залишилося щось небезпечне.
Я швидко відвела погляд.
Не хотілося дивитися туди ще раз.
Коридором безупинно снували люди.
Хтось переносив важкі дерев'яні ящики.
Хтось ніс стоси журналів.
Незнайомі мені маги переглядали схеми приміщень, тихо обговорюючи між собою маршрути перевірок.
За одну годину Центральний Архів став більше схожим на місце розслідування, ніж на дім для старих книг.
Я мовчки пройшла повз них.
Моє місце чекало на мене там само — біля високого аркового вікна.
Чорнильниця.
Перо.
Розгорнутий каталог.
Два рукописи, які ще зранку потрібно було внести до реєстру.
Я провела долонею по дерев'яній стільниці й сіла.
Усе залишилося незмінним.
Лише я наче була іншою.
Кілька секунд просто дивилася на чистий аркуш перед собою.
Пальці самі потягнулися до пера.
Звичка.
Робота завжди допомагала впорядкувати думки.
Принаймні раніше.
Я відкрила каталог і перечитала останній запис.
Потім знову.
І ще раз.
Літери були знайомими.
Слова — теж.
Та сенс цих рядків вислизав.
Лише за кілька хвилин я зрозуміла, що весь цей час просто дивилася на сторінку.
Не зрозумівши жодного рядка.
Я тихо видихнула.
— Зосередься...
Переді мною лежав невеликий торговельний реєстр із північних провінцій.
Темно-коричнева шкіряна палітурка давно висохла й вкрилася дрібними тріщинами.
Кути сторінок пожовкли.
На згині корінця виднілися сліди старого ремонту.
Я обережно підсунула під книгу тонку дерев'яну пластину, щоб не навантажувати палітурку.
Так нас учила пані Лір.
Старі книги не пробачають необережності.
Спочатку м'який пензлик.
Потім тонка тканина.
Лише після цього можна перегортати сторінки.
Я ретельно змітала пил із країв пергаменту.
Рух за рухом.
Сторінка за сторінкою.
Знайомі дії поступово заспокоювали.
Принаймні я дуже хотіла в це вірити.
Перо торкнулося паперу.
Назва документа.
Орієнтовний рік створення.
Місце походження.
Стан збереження.
Тип чорнила.
Наявність пізніших виправлень.
Я працювала майже машинально.
Так само, як сотні разів до цього.
Та варто було на мить відвести погляд...
Перед очима знову виник сувій.
Чорні символи.
Свічки, що згасли водночас.
Неприродна тиша.
І той останній голос.
«…ти пошкодуєш».
Різко стиснула перо.
Чорнило бризнуло на сторінку.
Темна пляма швидко розповзлася між рядками.
— От же...
Я заплющила очі.
Доведеться переписувати.
Знову.
Потягнулася по чистий аркуш.
Старий рукопис не був винен у моїй неуважності.
Я обережно відклала його вбік, перш ніж чорнило встигло просочитися крізь сторінку.
І лише тоді помітила, що рука все ще ледь помітно тремтить.
Опівдні хтось тихо поставив на мій стіл кухоль із чаєм.
Я підняла голову.
Міра, молода писарка, що працювала кількома столами далі, лише ледь усміхнулася.
— Ти знову забула піти на обід.
Я розгублено кліпнула.
Обід.
Справді.
Навіть не помітила, коли настав полудень.
— Дякую.
— Хоч чай випий, — тихо сказала вона.
Уже відходячи, озирнулася через плече й додала:
— І сьогодні без перепрацювань.
Я машинально обхопила долонями теплий кухоль. Від нього підіймалася тонка цівка пари.
Приємне тепло торкнулося пальців.
Зробила маленький ковток.
Терпкий.
Трохи гіркуватий.
Саме такий, як я любила.
Хотіла зробити ще один.
Та в цей момент за спиною пролунали кроки.
Повз пройшли двоє магістрів Академії.
— Північне сховище?
— Без відхилень.
— Нижній архів?
— Також чисто.
— Реставраційна майстерня?
— Опечатано.
Їхні голоси стихли десь у коридорі.
Я ще кілька секунд дивилася їм услід.
Потім знову опустила очі на документи.
Коли згадала про чай вдруге, він уже вистиг.
Я сумно всміхнулася.
Останнім часом усе важливе чомусь неодмінно встигало охолонути раніше, ніж я про нього згадувала.
Час знову перестав існувати. Дзвін годинника десь у центральному холі час від часу нагадував, що день усе ж триває.
Сторінки змінювали одна одну. Чорнило висихало. Перо дряпало папір.
Десь поруч шаруділи каталоги.
Іноді хтось тихо просив подати потрібний реєстр.
Іноді повз проходили магістри Академії.
І щоразу розмови навколо стихали, щойно вони з'являлися.
Ніхто вже не працював так спокійно, як учора.
Навіть старі архіваріуси, які зазвичай не підводили голови від документів, сьогодні раз по раз озиралися на коридори.
Я теж.
Кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся в бік майстерні.
Щоразу, коли підводила голову, погляд сам знаходив опечатані двері. Наче перевіряв, чи вони досі там.
Червоний віск на замку вже встиг затвердіти.
Самим своїм виглядом він нагадував: сьогодні сталося щось, чого не повинно було статися.
Лише надвечір відчула, наскільки сильно втомилася.
У повітрі змішався запах старого пергаменту, пилу й теплої олії, якою заправляли вечірні лампи.
Я потерла очі й лише тоді помітила, що сонце вже торкалося дахів сусідніх будівель.
Його золотаве світло проникало крізь високі аркові вікна, повільно ковзаючи кам'яною підлогою.
Тіні між книжковими шафами ставали дедалі довшими.
Архів поволі засинав.
Колеги тихо прощалися між собою. Хтось зачиняв каталожні шафи.
Старий доглядач одну за одною запалював вечірні лампи, замінюючи сонячне світло теплим жовтим полум'ям.
Десь далеко дзенькнула в'язка ключів. За мить важкі вхідні двері глухо зачинилися.
Ще один робочий день добігав кінця.
Я закрила останній журнал.
Обережно промокнула чорнило.
Переконалася, що сторінка не змаститься і поклала перо в дерев'яну підставку.
Закрутила кришку чорнильниці.
Рухи були такими звичними, що я могла виконати їх із заплющеними очима.
Нарешті одягла плащ й перекинула сумку через плече.
Усе.
Досить.
Мені хотілося лише одного.
Якнайшвидше дістатися додому, поставити чайник і сісти біля вікна.
Де, хоча б на цей вечір, зробити вигляд, ніби сьогоднішнього сувою ніколи не було.
Я вже взялася за ручку сумки, коли почула знайомий голос.
— Амалі?
Я обернулася.
У проході стояв молодий архівний помічник Віллі.
Той самий, який щоранку розносив журнали між відділами.
Зазвичай він усміхався.
Зараз усмішки не було.
— Пані Лір просила тебе піднятися до старої читальної зали.
Я насупилася.
— Зараз?
Він кивнув.
— Так.
Потім трохи помовчав, ніби не був певен, чи варто говорити далі.
— Магістр Академії вже закінчив розмову з усіма, хто був сьогодні в майстерні.
Усередині все тривожно стиснулося.
Поправила сумку на плечі й міцніше стиснула ремінець.
Отже...
Моя черга.