Розділ 10.1 Амалі

Ранкове повітря ще зберігало нічну прохолоду.

Я зачинила за собою важкі двері Архіву й мимоволі озирнулася. Кам'яна будівля, що за шість років стала майже другим домом, виглядала так само, як і щодня: високі вузькі вікна, темний дах, плющ, що вже майже дістався другого поверху, й знайомий гамір, який заспокоював.

За всі двадцять чотири роки життя мені майже не доводилося залишати Сільваріс. Найдовша моя "подорож" закінчувалася біля міського ринку разом з тіткою або крамниці переписувачів, коли пані Лір доручала забрати папір чи чорнило. Усе інше життя вміщалося між архівними стелажами, читальними залами й нескінченними рядами каталогів.

І мене це цілком влаштовувало.

Кам'яна арка, що поєднувала Архів із головною територією Академії, була всього за кілька десятків кроків. Я проходила під нею безліч разів — але завжди в один бік. До сховищ, службових кабінетів чи приймальні, де магістри забирали потрібні книги. 

Сьогодні вперше я не звернула до знайомих дверей.

Кроки самі стали повільнішими, ніби хотілося запам'ятати цей ранок.

Академія вже прокидалася.

Десь далеко лунав дзвін, скликаючи студентів на ранкові заняття. Уздовж широких кам'яних доріжок поспішали юнаки й дівчата в темно-сірих плащах із гербом Академії. Хтось сонно позіхав, хтось переглядав записи просто на ходу, а двоє молодших магів так захоплено сперечалися про якусь формулу, що мало не врізалися в статую засновника.

Це викликало в мене теплу посмішку, адже я ніколи не змогла б вчитися тут. ПОрожня. Без магії. І від цього уявлялося, що Академія має бути величною. Майже нереальною.

Насправді ж вона жила. Гомоніла так само, як Архів. Лише трохи голосніше.

Я бачила її сотні разів і водночас — уперше. Раніше вона була лише силуетом за вікнами Архіву, фоном, чимось, що існувало поруч, але ніколи б не стосувалося мене.

Тепер усе виглядало інакше. Навіть повітря тут відрізнялось.

Біля Архіву воно завжди пахло старим папером, пергаментом і чорнилом. Я давно перестала помічати цей запах, так само як перестають помічати цокання годинника, якщо він супроводжує тебе щодня. Тут же його перебивали свіжа трава, ранкова прохолода, і аромат квітів, що звисали з кам'яних балконів.

Десь неподалік голосно засміялися.

Двоє хлопців поспіхом вибігли зі сходів гуртожитку, на ходу застібаючи плащі. Один із них так захоплено щось доводив товаришеві, що перечепився через власну сумку й ледь не впав просто посеред доріжки.

— Я ж казав, що проспиш! — розсміявся другий.

— Не проспав.

— Дзвін уже був.

— Перший.

— А другого вже ніхто чекати не буде.

Вони ще трохи сперечалися, але за мить обоє, сміючись, побігли до навчального корпусу.

Я провела їх поглядом.

Біля фонтану дві дівчини ділили одну булочку, водночас намагаючись щось повторити з конспекту. Молодий маг у темно-синьому плащі, не дивлячись під ноги, читав розгорнуту книгу й ледь не врізався в статую. Під вікнами головного корпусу хтось поспіхом сушив волосся просто магією.

На тренувальному майданчику вже починалися ранкові вправи.

Невеликі вогняні кулі одна за одною зривалися з чиїхось долонь і розсипалися іскрами ще в повітрі. Хлопець, що стояв поруч, уперто намагався підняти кам'яну брилу, але замість цього здіймав навколо себе хмару пилу.

— Не тягни її силою! — долинув суворий голос наставника. — Відчуй вагу, а не борись із нею!

Камінь, звісно, навіть не поворухнувся.

Я ледь усміхнулася.

Магія виявилася набагато... звичайнішою, ніж уявлялося. Без блискавок, без гучних вибухів. Просто люди, які помилялися, сперечалися, навчалися й починали спочатку.

І від цього Академія раптом перестала здаватися недосяжною.

Я навіть не помітила, як опинилася на великій площі позаду будівлі.

Тут рух був жвавішим. Помічники вантажили до воза ящики з провізією, біля стайні кілька конюхів виводили осідланих коней, а молодий маг у дорожньому плащі сперечався з охоронцем, намагаючись довести, що зможе повернутися до заходу сонця.

На мене справді чекала подорож. Не та, яку я сотні разів читала у книгах. Справжня. Та, що вела далеко за межі Архіву, Академії й усього звичного життя.

У грудях водночас ворухнулися два протилежні відчуття.

Здавалося, варто лише рушити — і назад повернеться вже зовсім інша людина. 

Дурна думка, але саме вона вперто крутилася в голові.

Моє життя було передбачуваним. Я знала, де прокинуся завтра, які книги стоятимуть на столі, хто попросить знайти черговий рукопис і де завершиться мій день. Навіть якщо траплялося щось несподіване, це «щось» усе одно залишалося всередині знайомих стін.

Тепер усе було інакше.

Попереду чекала дорога, якої я не знала. Люди, яких ніколи не бачила. Місця, про які досі читала лише в чужих щоденниках і дорожніх описах. 

Я боялася.

Не небезпеки.

Не голосів.

Навіть не того, що могло чекати нас попереду.

Я боялася зробити перший крок у світ, який завжди існував лише на сторінках книг.

І водночас...

Саме цього хотіла найбільше.

Хотіла нарешті побачити річку, яку знала лише за старими мапами, міста, назви яких десятки разів переписувала до каталогів, старі застави, про які читала в хроніках. Хотіла переконатися, що світ за стінами Архіву й міста Сільваріс справді такий великий, як про нього писали. 

Мабуть, саме тому страх не зупиняв мене. Він лише нагадував, що сьогодні починається щось значно більше, ніж звичайна поїздка.