Глава 1

Смерть дружини стала для Ніка несподіванкою. Вибила його з себе, перемкнула мислення. Похорон відбувся якраз у той день, коли випав перший сніг.

Він дивився, як шматочки чорної землі опускалися на закриту домовину разом із лапатими сніжинками. І чим глибше його Соня опускалася в ґрунт, тим повільніше билося серце. А тепер, здавалося, воно більше не рухається. Зупинилося. Грудна клітка — промерзла. Під ребрами посилилося щось, що шкрябає душу.

Труна входить до холодної землі. Нік дивиться на дружину востаннє. Сніжинки більше не вкривають темно-сіру кришку домовини, гріб тоне в мороці, і його не видно. Нік хоче попрохати зупинити церемонію.

Невже ніхто не бачить цього? Що гріб уже нікуди опускати, що там — темнота без дна, без верху і низу?

Нік трясе головою. Хоче витягнути себе з цього видіння.

З Сонею сталося лихе, вона страждала від головного болю віднедавна. Серце барахлило. Почалися приступи, здали нерви. Дружина перетворилася на чутливий оголений провід, що реагував на все. І навіть більше.

Жінка погасла швидко, пішла з життя несподівано. Коли серце Соні зупинилося, Нік відчув, що зима не просто опустилася на місто, а прийшла назавжди.

Він намагався вберегти дружину від паразита всередині душі, якого прийнято називати депресією. Велика частина спальні була перетворена на декоративну оранжерею з механічними рослинами, де мешкали штучні жуки й цвіркуни.

Стебла та пелюстки живих квітів гармонійно перепліталися з неживою тканиною, і вся ця конструкція переливалася різними кольорами.

Після смерті Соні чомусь замовкли цвіркуни. Зламалися. І тепер квартира потопала в дзвінкому мовчанні абсолютної тиші, яку Нік нічим не міг витравити, як не старався.

Лікар казав, що споглядання прекрасного допоможе. І ліки — теж. Він виписував нові рецепти з антидепресантами, а безодня в душі дружини, як виявилося потім, тільки ставала ширшою.

Соня мертва, а офіцер поліції Нік Рімм — у трясовинні своїх роздумів.

Він знайшов її в ліжку. Одяглася у весільну сукню, мабуть, відчувала, що помре невдовзі. Погляд — порожній та безсенсовний, і це лякало Ніка більше, ніж якби вона заговорила до нього мертва прямо з дерев’яної труни.

Експертиза встановила, що померла Соня від раптового інфаркту міокарда. Буває, мовляв. Серце…

— Я співчуваю, Нік, ми всі розділяємо твоє горе, ми влаштували похорон і взяли всі витрати на себе. І це все, що ми можемо зробити, ну зрозумій же ти нарешті і перестань дурнею страждати! Ти знаєш, скільки лайна зараз звалилося згори? — Парто схопився за свою невелику лису голову і вирячив каламутні очі на Ніка. — Можеш взяти відгул на три дні, але не більше.

Офіцер Рімм сидів перед своїм безпосереднім начальником, намагався донести до нього свої думки, але спроби були марні.

— Не треба мені відгулу. Просто це ж серія. А не випадковість. Короткий проміжок часу — один район…

— І що!? — почав вибухати Парто, але швидко осікся і знизив тон. — Знову те саме. Я розумію твоє горе, але не треба з хворої голови валити на здорову. По-перше, це зовсім не робота для поліції. Немає смерті внаслідок насильницьких дій. Експертизу провели. Ти ж наш хлопець, свій, там нормально все перевірили. Це не самогубство, не вбивство. Відділ «С» усе перелопатив. По-друге — просто відпочинь, прийди до тями. Ти в стресі.

Парто не став церемонитися з Ніком. Не дивно, адже поліція всього міста зараз на межі нервового напруження. Прийшли темні часи.

Найбільше діставалося відділам «О» і «П», Парто ж був начальником останнього і дуже турбувався, чи не вирішить хтось згори замінити його кимось іншим.

— Завтра приступаю до служби. Впораюся без відгулу.

Начальник подивився на Ніка втомлено і тут же перевів погляд на свої папери. Розмову було завершено.

Нік вийшов з імпровізованого кабінету; з тих пір, як у місті почався хаос, приміщення вони ділили з іншим відомством. Не можна сказати, що сусідство йшло на користь комусь, однак нові обставини породжували нові умови роботи — скаржитися було нікому. Йшла війна, і розгрібання всіх її наслідків лежало на поліції.

 

* * *

Випав мокрий сніг. Подібно дощу, він сипав з небес і покривав все у полі видимості білою пеленою.

Нік безцільно дивився вперед, на лобове скло, поверхнею якого не встигала стікати вода через роботу двірників. Погляду було ні за що вчепитися; думки ширяли в порожнечі власних сумнівів, намагалися зіставити пазл. Голова сяк-так працювала, незважаючи на страшенний нежить і біль у скронях.

Він думав про Соню. Чи міг він запобігти тому, що сталося? Врятувати її?

Можливо, відгул дійсно б не завадив. Однак довго знаходитися вдома офіцер Рімм не був здатен. Повна тиша тиснула. Впиралася в двері між кімнатою й кухнею. Примушувала тріщати вентиляцію вночі, наче хотіла розірвати квартиру і самого Ніка.

Як тільки він вимикав світло, гострі льодинки в грудях починали колоти серце. Здавалося, що кожна крапля крові в «моторі» перетворюється на уламок.

Нік не вірив у містику. Але кожного разу, коли відчував легкий подих у себе на потилиці — здригався й підстрибував з ліжка.

У дзеркалах йому ввижався образ покійної дружини, тому він і закрив їх простирадлами. Як робили люди десятки років тому.

Не так давно він брив обличчя у ванній. Порізався, як завжди. Кров бризнула на білу поверхню раковини, а декілька крапель таки потрапили на дзеркало.

Нік піднімає очі на власне відображення... І тут же бачить, як повз проходить дружина в платті. Він знову трясе головою, щоб не втрачати зв’язок із світом.

Це все просто стрес. Таке буває.

Офіцер Рімм продовжував працювати як зазвичай, щоб ні на мить не залишатися на самоті з собою. А на ніч — і сам почав випивати антидепресанти, яких вдома було більше ніж достатньо.

Скільки не намагався відремонтувати оранжерею, а бісові цвіркуни так і не повернулися до життя. Наче теж померли, коли не стало Соні.

На периферії промайнула фігура офіцера Монка — той жваво відчинив двері і сів на місце водія. В руках тримав невеличкий пакет:

— Погодка — справжнє пекло. Наступного разу ти йдеш, і плювати мені на твою застуду. До речі, а знаєш, чому пекло, напарнику?

Монк передав Ніку герметично закритий стакан з кавою, а сам відкрив бляшанку з енергетиком.

— Мені й самому плювати на мою застуду, — байдуже відповів Нік і відкинувся на сидінні, стискаючи в руках гарячу каву. Монк дістав з пакета шоколадний батончик, розпечатав його.

— Я от читав, що у скандинавів пекло — холодне. Там немає демонів хвостатих-рогатих, як от у нас. Іноді здається мені, що ми уже в такому пеклі живемо, га? Як мислиш?

— Я б не здивувався, якби це виявилось правдою, Монк. Взагалі… Як думаєш, скільки ще триватиме весь цей хаос? — запитав Нік, лишень би не мовчати.

Напарник зажував батончик. Підтримав розмову:

— Поки хтось не здохне. Або Вернфорт, або Альфа. Особисто я б поставив на старих-добрих мафіозі Вернфорта, хоча по справедливості було б добре усіх розстріляти, та і все.

— Не буде Альфи і Вернфорта, знайдуться інші. Тут ще треба надіятися, щоб гірше не стало. Святе місце не пустуватиме.

— Ну не скажи, — сперечався Монк. — Якщо б відкинувся дід, то сім'я б розвалилася. Кажу ж, єдиний вихід — це розстрілювати на місці усіх. Гангстерів, ділків, корупціонерів, комерсантів, політиків деяких. Геїв, феміністок, альтруїстів, комуністів, вегетаріанців, лібералів… Просто валити, тоді порядок настане.

Нік відпив кави й заплющив очі. Ну так, послухати Монка — всі винні в тому, що відбувалося. І всіх треба знищити.

Однак не буде жодного порядку, та й не було ніколи. Монк, мабуть, правий лиш в одному: що світ — це вже посмертя. Промерзле пекло, куди люди потрапляють за свої вчинки в одному з минулих життів. Іншого пояснення, чому відбувається на планеті те, що відбувається, офіцер Рімм не мав.

Гарячий напій відмовлявся наповнювати груди теплом, тільки губи обпік. Скоро їм належить знову повертатися на маршрут, відпочинок закінчиться. Офіцеру Рімму подобався його напарник — старина Монк не стане лізти в душу, чи турбуватися чужим душевним станом.

Йому просто плювати. Черствий і простий чоловік. Цим і цінний.

Нік звернув уваги на певні паузи, що почали виникати в їх розмовах. Почало здаватися, що Монк жадає запитати. Але не наважується. І коли Нік вже сам захотів було знову поскаржитися на погоду, напарник мовив:

— Нік, ти вже декілька разів з цим підходив до нашого Парто. Думаєш, твоя дружина померла не сама?

Офіцер Рімм очікував подібного, та й приховувати перед напарником йому, в принципі, було нічого:

— Так, я говорив йому це вже. Вісім смертей від інфаркту за п’ять тижнів. І все це в одному районі, в Енджелсі. А тепер ось Соня. Невже Соціальний відділ не бачить очевидного зв'язку, Монк? Або відділ Убивств? Мені здається, останні навіть не хочуть визнавати, що «на землі» в Енджелсі відбувається якась чортівня. Ти сам подумай, спілкуєшся ж із хлопцями теж.

— Вони самого вбивства не бачать, тому й не займаються...

— Сховати голову собі в дупу та вдавати, що так і має бути — найлегше.

Сказавши це, Нік знову відчув злість і жаль. Не дивно: адже навіть йому, простому патрульному, зрозуміло, що тут щось не так. А відділ Вбивств та Соціальний відділ, мабуть, вважали це нормою, простим збігом, коли люди різного віку, статі та соціального положення помирають однаковою смертю, коли в межах конкретного району жителі масово їдуть дахом, вчиняють горе одне одному та руйнування.

І річ тут не в дружині. Соня здоровою була. Ніколи не скаржилася на серце, та й нерви мала звичайні. Не сталеві, але як у всіх.

Все у їхній парі було як у всіх…

А тут раптом — нервові зриви, панічні атаки, похмурі думки. Вони перестали займатися коханням, Соня, здавалось, взагалі втратила інтерес до зовнішнього світу.

Потім — серце почалося. Візити до різних фахівців, обстеження. І нічого в результаті. Офіцер Рімм зробив ще декілька ковтків кави. Бодай якась радість.

— Парто аж посивів за останній місяць, ти до нього даремно підійшов зі своїми припущеннями, друже. Та й потім... — голос напарника став менш впевненим. — Соня, ну… була в депресії? Ти говорив. Може, це сталося... через хворобу?

Нік висякався й зітхнув.

— Ми регулярно обстеження проходили. Відвідали уже всіх можливих спеціалістів. А Соня на очах погасла.

— Ну... — ніяково продовжив напарник, видавши звук, схожий на «гмм».

І тут з динаміка рації пролунав спотворений звуковими перешкодами голос диспетчера:

— Усім патрульним, код 5-1, підозрюваних двоє, озброєні. Код 5-1, підозрювані озброєні. Ведуть безладний вогонь по автомобілях та перехожих. Присутні заручники. Не висувають вимог, на переговори не йдуть. Викликали поліцію самі, погрожують усіх вбити. Адреса: вулиця Відродження, 12. Маркет. З будівлі чути стрілянину. Підтвердіть.

Монк чортихнувся та взяв у руку невелику рацію. Обличчя Ніка насупилось, стало злим. Вулиця Відродження. Зовсім поруч з домом. Знову Енджелс і знову якась недобра хрінь відбувається.

— Ромеро-7, взяли, вирушаємо на код 5-1, — відчеканив у рацію Монк і тихіше додав: — От срань, ніякого спокою, ані хвилі! Я кажу, треба всіх розстрілювати. Гомиків, фашистів, націоналістів, демократів, ліваків… До стінки — і кулю в потилицю! Ну ти бачиш, що твориться, Нік? Коли нам повноваження відповідні дадуть?..

На риторичне питання Нік не відповів. Монк збуджений. Його обличчя перекривило від люті. Офіцер Рімм замислився. А як давно з напарником це відбувається?

Можливо, старина Монк завжди таким був. Мріяв про розстріли й убивства. Може бути — чолов’яга просто знімав напругу. Побалакає в повітря, і жити легше.

Однак глибоко всередині Нік розумів, що Монк давно втратив глузд. Працює в поліції, ходить на роботу просто щоб не переступити червону межу.

Як і Парто, як і половина їх відділку.

Офіцер Рімм плюнув через опущене бокове скло та викинув туди стакан з недопитою кавою. Той покотився геть, розливаючи залишки напою і змішуючи його з брудною водою калюжі.

Випадковий перехожий докірливо подивився в бік патрульної машини. І пішов собі далі.