Глава 6
— ...Моріс Кобейн?
— Мої батьки любили класичну музику. Пішли.
У журналіста були при собі значок приватного детектива і ще декілька посвідчень у кольорових обкладинках. Цікаво, ким він ще прикидався в гонитві за сенсаціями та інтригами?
У тому, що Моріс — точно така ж «липа», як і Бігун, Нік не сумнівався. Але зараз його голова була зайнята іншим. Пістолет він, отже, не забув, а от краплі для носа — залишив удома. Дихати важко. Носовички тут не допоможуть.
Пошуки Ніка Даймонда зайняли декілька годин. Бігун уже перестав заганяти в себе алкоголь і перейшов на каву. Нік теж випив чашечку. Чоловіки передчували, що ніч буде довгою.
Попри відносну засекреченість домашніх адрес поліцейських, буквально напередодні офіцеру Рімму вдалося роздобути дані про домівку детектива. Це й було маленькою перевагою безладу в поліції: так, ніхто ні за що не відповідає, але це й можливості відкриває цікаві.
Загальна байдужість — такі настали часи, як казав собі інколи офіцер Рімм.
Взагалі, у цій справі з Енджелсом на місці інших поліцейських він поводився б точно так само. Але Нік у цьому собі не зізнавався, та й не усвідомлював до кінця. Він щиро злився на відділ «У» з відділом «С» за їхнє небажання розбиратися з проблемою.
Вони вийшли з «Тесли Плюс», коли на вулиці було майже темно. Мокрий сніг більше не падав, проте вулицями розгулював холодний поривчастий вітер.
— Ти що, пропонуєш заявитися до нього додому удвох? — запитав Нік, застібаючи куртку і кривлячись від холоду.
— Милий мій, здається, це твоя дружина померла недавно, а не моя. Ти повинен підстрибом до цього шановного пана нестися! Мені теж треба з ним побалакати. Якщо вже так зорі склалися.
Нік розумів, що розмова з детективом потрібна зараз, коли у нього з'явився однодумець. Вдвох буде легше переконати. Достукатися.
Цього разу скористалися тролейбусом, зробили дві пересадки. Вечірнє місто — пекельне видовище. Неонові вивіски мали б уночі сяяти яскравіше — але Нік помітив, що відбувається навпаки. Величезні вітрини, рекламні плакати, таблички біля нескінченних розважальних закладів наче тьмянішають. Вулиці потопають у темному червоному світлі, а нав’язлива реклама імплантів, модифікаторів перетворюється на щось неправильне, майже демонічне.
«Будь здібним хлопчиком та отримай похвалу від Неї — встанови собі титановий член!»
«Ми усі згниємо в труні. Але ти — зробиш це блискуче! Хромовані деталі на будь-який смак, для всіх».
«Скоро — кінець. Встигни стати парафіянином Храму Чистоти Андроїдів. Поки ще не пізно, поки плоть не згоріла у полум’ї очищення. Діють знижки!»
Удень — усміхнені обличчя на плакатах. Після заходу сонця — химери, що затягують у пекло.
Ця реклама оживала. Вивіски мигали словами, яких не було там вранці. Неприємні образи легко долали межі неонових рамок. Хотіли поглинути. Роздерти. Сочилися, немов кров з відкритих ран.
Здавалося, що неон не миготів, а конвульсивно кліпав. Відбивав щось азбукою Морзе, натякав.
Може, так воно й було?
Тексти горіли у голові ще довго після прочитання. Не змивалися водою з очей.
Він усе дивився на оголошення, запалені очі пекли від нав’язливого кольору крові й пригнічення. Офіцер Рімм усе не міг збагнути, де саме його хворобливе марення під температурою переплітається з реальним світом.
П’ятиповерховий затишний будинок знаходився в одному з пристойних районів. Тут вважали за краще осідати дрібні бізнесмени, також тут жило кілька іменитих спортсменів минулого. Ну і дехто зі служителів закону. Куди ж без них?
Пара багатоквартирних будинків та особняки: напевно, в такому місці добре зустрічати пенсію. І навіть тут усе потопало в червоному неоні. Прокляття якесь.
Дружина детектива Даймонда, як виявилося, сама не знала, де чоловік. Вона виглядала так, наче прокинулась не сьогодні, а десь тиждень тому. Не спала. Під очима — великі синці.
— Я не знаю, де він, — майже шепотіла вона, виглядаючи у дверний проріз. — А ви хто?
— Я Френсіс Берроуз, дорожня поліція. Це мій колега Нік Рімм, патрульна служба, — показавши значок, привітно посміхнувся журналіст.
— То що вам треба?
Жінка навіть не поглянула на посвідчення.
— Хотіли певні деталі уточнити по одній справі, якою Ніколас займається. На роботі ваш чоловік не з’явився, ми й додзвонитися не змогли… От, ну ви не тривожтеся. Просто він знадобився нам терміново... Як тільки пан Даймонд вийде на зв'язок, я відразу вам повідомлю! — пообіцяв Моріс Кобейн, підбадьорюючи жінку.
Він ледь помітно кивнув офіцеру Рімму, мовляв, пішли, не затримуємося.
Жінка ніяковіла. Було видно, що вона хоче зачинити двері, але водночас тягнеться до незнайомців — тому що вони промовили ім’я її чоловіка, який зник.
Однак Бігун і Нік попрощалися, залишивши її наодинці з сумнівами.
Тут було тихо. Присутність людей видавало тільки світло в численних вікнах та автомобілі, що зрідка проїжджали повз. Кобейн знову курив, похмуро дивлячись на вікно п’ятого поверху, де знаходилася квартира Даймонда. Вони все ще стояли під будинком.
— Отже, детектив давненько не бував удома. І на роботу не з’являється. Не підіймає слухавку. Можливо, навіть не живий, — озвучив свої думки Нік.
— Може. А може, живий, але вирішив від усього світу заховатися. Ну ми його витягнемо.
— Треба підняти інформацію по забігайлівках і готелях. Дешеві місця без жодної зірки. Якщо з якоїсь причини Даймонд утік від начальства та дружини, можливо, ми знайдемо його в знятій кімнатці.
— Пропонуєш шукати голку в копиці сіна? І маєш для цього ресурси? Я от не дуже. Місто велике, — відмітив Кобейн, знову недовірливо озираючись.
Погляд журналіста ковзав вікнами дому. По самотній парковці. Він оглядав пішоходів, очі його розплющилися настільки, наче він бачив щось, що нікому ніколи не зможе пояснити.
— Є у мене один контакт, — Нік Рімм підняв вказівний палець. — Він… співпрацює з багатьма забігайлівками. Знає все про всіх, і якщо десь у його володіннях розмістився самотній поліцейський, то, можливо, це й буде наш детектив.
— Для лягавих «постукує». Ну, кажи як є.
— Нехай так, — просто погодився патрульний. — Але хлопець цілком надійний, якщо йому заплатити. Домовимося з ним.
— Надійний, кажеш? Саме такі й перетворюють цей світ на пекло. Еге ж?
* * *
— Матір твою, ти якого хріна зробив?!
Детектив Ніколас Даймонд лежав на підлозі в одній білизні й сорочці з гавайським орнаментом. У темному приміщенні стояв важкий дух перегару. Іще — гнилизни. Однак не від плоті, а від простору. Сама кімната тонула у собі. Повітря було густим, опиралося будь-яким рухам людей.
Офіцер Рімм завмер і продовжував дивитися на діяння рук своїх. Його супутник лаявся.
Кобейн різко наблизився до патрульного, грубо розвернув його й штовхнув до стіни.
— Ти що накоїв, кретине, тобі обов'язково потрібно було бити саме так?!
Детектив Ніколас Даймонд погас навіки, забравши з собою таємниці. Його очі були напіввідкриті. Вони ніби ловили щось у темряві вже після смерті.
Патрульний прибрав руки журналіста від себе. Той більше не тримав. Нік невпевнено підійшов до тіла й нахилився, щоб намацати пульс. Красиве масивне обличчя слідчого було безтурботним, а пульс — відсутнім.
Моріс Кобейн наблизився до дверей та прислухався. На таку метушню хтось міг і прийти…
Глухий гомін прокотився стінами. Голос наче належав одній людині, але говорила вона одразу з усіх боків. Нав’язливо, тривожно. Скарги, мудрування. Химерні висновки, до яких прислухатися було небезпечно…
Журналіст зачинив двері на внутрішній замок. Наче не чув цього. Або вдавав, що не чув.
Сказав зі злом:
— Звичайно, він мертвий, ніби ти сам не бачив, як він скронею тріснувся…
Офіцер Рімм знову впіймав ступор. До горла підступив гидкий клубок. Почало приходити усвідомлення того, що сталося. Абсолютно блідий, Нік повернувся до журналіста:
— Він погрожував, а я його знешкодив.
Рука злетіла сама. Це був імпульс. Різкий рух. Удар. І тільки після — мозок.
— Холоднокровний сучий син. Я все одно не піду звідси просто так, — резюмував Бігун, наближаючись до заваленого паперами столу.
Лампа блимнула на столі. Її темно-жовте світло бажало витиснути чоловіків з мотелю.
— Ну… Що ж тепер. Ті, хто знає забагато, мовчать. Або вмирають. Ти, Даймонде, обрав друге. Але поділитися не встиг. Хех.
Промовивши це, журналіст схилився над столом. Офіцер Рімм зробив кілька кроків назад від мерця. Погляд усе не міг відірвати від розплющених очей покійника. Чорні зіниці заманювали в прірву. А в тій чорноті — відображення жовтого світла від лампи.
Чортівня.
— Вибачте, детективе Даймонд. Я не хотів, — прошепотів патрульний і теж попрямував до столу.
Обережно, ніби намагаючись не наступити на міну, повільно відводячи погляд від мерця.
Чим саме він міг допомогти померлому детективу зараз? Що змінилося б, якби вони вийшли з мотелю та самі здалися поліції?
Світ давно зрушив з місця і летить в нікуди. Вони обидва — лише пасажири у вагоні без дверей. Зачинені самі в собі, наче в цій дивній кімнаті, де ховався слідчий.
Розслідування дивних подій в Енджелсі навряд чи хтось продовжить. Тому потрібно продовжувати їм.