Глава 3

Детектив Ніколас Даймонд пив. Хотів випалити спиртним те, що зрозумів, і ніяк не міг.

Він залишив свою мініатюрну дружину-істеричку разом із малим сином удома, а сам зняв кімнатку в не дуже брудному мотелі недалеко від центру. Чоловік уже давно повноцінно не спав і не їв, але рівень гігієни підтримував на хорошому рівні, був виголеним і добре пахнув. Це — необхідно, навіть у такій дірі.

Знятий номер існував поза часом; детектив ізолював себе від світу. Випав із реальності — перестав заглядати в телефон, відмічати, скільки годин чи днів пройшло. Повністю занурився в розслідування. Торкнувся чогось злого — і тепер шкодував.

Життя втікало від нього крізь пальці, і детектив нічого не міг вдіяти. Не міг зупинитися. Вже думав над тим, щоб покинути цей мотель, повернутися на службу. Але щось не відпускало. Чи то власна совість, яка вимагала справедливості. Чи ще щось. Та сама присутність, яку Ніколас відчував поряд із собою.

Голоси чужих людей за тонкими стінами шепотіли прокльони, бажали смерті. Він розпочинав нову пляшку — кричав їм у відповідь. Ті насміхалися.

Спершу телефон дзвонив. До детектива намагалися дістатися знайомі й рідні. Пристрій вібрував, пищав, наче забута кимось дитина в сусідній кімнаті.

Потім він не витримав — вимкнув мобільник до чорта. А ще Ніколасу почало здаватися, що на чорному екрані гаджета інколи з’являється чужий погляд.

Над одним із районів міста повисли темні хмари. Побутові вбивства, самогубства, зухвалі пограбування, акти небаченої жорстокості посеред вулиці. Детектив вважав, що вісім смертей через інфаркт теж не є збігом, що це теж частина невідомого зла. В Енджелсі серця не зупиняються самі по собі. Це робить хтось невидимий. Терпляче і системно.

Один психіатр, що співпрацює з поліцією, підтвердив, між іншим, що останнім часом люди в Енджелсі позривалися з ланцюга. Все нові й нові пацієнти з’являлися в його кабінеті.

Для аптек та приватних клінік — заробіток. Для простих людей — горе.

Все як завжди.

Спершу власниця однієї з аптек померла прямо на робочому місці. До цього — жодних проблем із серцево-судинною системою чи мозком. Однак був присутній постійно пригнічений настрій, депресивний стан.

Далі — бухгалтер: він вчинив розправу у себе вдома, застреливши друга й рідного сина. Потім упав мертвий. Інфаркт. Казали рідні, що чоловік замкнувся в собі та надто зациклився на негативі.

Найстрашніше завжди відбувалося мовчки. Живе людина, нічим особливо не відрізняється. А потім наче запобіжник клацає. І все. Гострі ножиці в руках. Або кухонний ніж. Чашка ранкової кави з молоком теж може стати інструментом моторошної розправи, від якої в молодих копів потім декілька діб кишки крутить.

А ще кілька звичайних роботяг раптово знемогли й померли протягом тижня. Перед цим страждали від головного болю, тривожності.

Потім — молодий фотограф.

Вагітна дівчина.

І нарешті — дружина якогось патрульного.

Передостанній випадок якраз і вибив Ніколаса з колії. Двадцятишестирічна дівчина на восьмому місяці вагітності просто взяла великі ножиці та кинулась на перехожих. Вбити чи поранити нікого не встигла, зате потрапила під колеса автобуса.

В її очах не було зла. Тільки розірвана на клапті тиша. Безмовна фатальність. Що може примусити людину відчувати такий відчай?

Встановили потім хлопці з лабораторії, що серце зупинилося у нещасної якраз за мить до того, як її збила машина. Чомусь саме цей факт здавався детективові важливим.

Не мучилась, отже.

І ці ножиці на тротуарі, море крові, понівечене тіло вагітної дівчини на восьмому місяці пройняли Даймонда до спинного мозку.

Чому так — він і сам не розумів. Просто стільки болю було у цьому дивному вчинку…

Подія стала останньою краплею, і він просто вирішив зникнути. На роботі й так завал, нічого хорошого. Вдома — теж філія психдиспансеру. До біса всіх.

Керівництва детектив не боявся з низки причин, а власна сім’я теж не приносила спокою. Тому він зібрав усі матеріали, що зміг дістати, остаточно відімкнув зв’язок та щільно засів у цій кімнаті з низькою стелею на другому поверсі.

Ніколас Даймонд проживав далеко від Енджелсу, але щось смоктало його під серцем. Цікавість, потреба розгадати таємницю. Або просто він був копом старого гартування, хотів знову себе відчути сторожовим псом, що оберігає спокій городян.

Десятки годин безперервних роздумів та самостійного аналізу. Алкоголь. Прислухання до стін. Сперечання з приглушеними голосами, які стверджували, що єдиний вихід із цього мотелю — через лезо й вертикальні порізи на венах.

Врешті, морально спустошений та випалений у своїй душі до тла, детектив Даймонд нарешті все зрозумів. Голоси мали рацію, переконуючи чоловіка в тому, що все скінчено.

Розуміння прийшло десь о третій чи четвертій годині дня. А пити він почав о сьомій.

Мобільник розбив трохи раніше. Не хотів, щоб чужі очі продовжували його вивчати.

У двері постукали якраз у період «відходняку», коли ясність мислення тимчасово поверталася лише для того, щоб Даймонд знову глушив її алкоголем.

— Мені нічого не треба, відваліть! — гаркнув детектив.

Знову ці вкрадливі мудаки лізуть зі стін. Підштовхують його до непоправного. Хочуть страждань і відчаю.

Нахрін пішли!

Постукали ще раз. Наполегливі. Невже дійсно справжні люди?

— Детективе Даймонде, добрий вечір. Я — Нік Рімм, мені потрібно з вами поговорити. Дозвольте увійти.

П’яний детектив повільно піднявся з дивана, підійшов до дверей і прочинив їх. Виглянув у щілину.

Візитерів було двоє: молодий хлопець у синій куртці та тип трохи старший — у коричневому плащі, бородатий, давно не стрижений.

Обох він, здається, знав. Почуте ім’я теж видавалося знайомим, щось десь він чув таке недавно. Або бачив серед власних записів.

Останнім часом пам’ять підводила. Щось виїдало нові спогади, а старі тепер не здавалися справжніми. Мозок розвалювався; кожна наступна мить перебування в мотелі примушувала детектива сумніватися, що справжнє, а що все-таки ні.

І чим далі — тим важче було розрізняти це правильно.

— Вас Амадей прислав? Так передайте йому, що я скоро сам прийду до відділення. Хай не переживає і не ганяє салабонів. У мене все… в руках. Матеріали я поверну. Нахрін вони взагалі потрібні зараз…

Бородатий тип нещиро вишкірився, а молодий продовжив стриманим, підкреслено ввічливим тоном:

— Ми не від вашого начальства. Ви розслідуєте те, що твориться в Енджелсі. Я теж офіцер поліції, а поруч зі мною — приватний детектив. Моя дружина померла не так давно. Ви ж пам’ятаєте мене?

Даймонд почав тверезішати. Він збагнув, хто такий Нік Рімм. Другого теж згадав, хоча й не одразу. Цей проблиск спогадів прокотився гострим болем у голові. Треба хапатися за ці образи, поки вони знову не зіслизнули в небуття.

Приватний детектив? Скоріше пришелепкуватий журналіст і шахрай. От хто це був.

Спершу Даймонд просто захотів прогнати непроханих гостей, однак усе ж вирішив зробити хорошу справу наостанок. Нагодувати сумління, що ще потребувало бути частиною чогось благородного й світлого. Тому детектив відсунувся назад, пропускаючи візитерів.

— Приватний детектив? Шерлок Холмс? — запитав він, посилаючись на героя давно забутих книг.

— Ні, не Шерлок. Це — Моріс Кобейн. Ви напевне мене забули. Я журналіст, допомагаю пану Рімму впоратися з його втратою. Сам теж намагаюся допомогти. Гинуть та страждають люди.

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Твоя пика у нас у відділку частенько миготить навіть зараз. Риєш усе як кріт, бавишся в розслідування. Потім помиями поливаєш нас у газетці. Знаємо. І я казав тобі, щоб ти відчепився.

— Повинен же хоча б хтось у цьому місті кримінальщиною займатися. Поліція ж у нас зайнята! — посміхаючись відповів бородатий чоловік, схожий на безхатька.

Детектив Даймонд не відреагував на сказане, натомість витріщився на офіцера Рімма.

— Ми розмовляли з вами кілька разів. Я хотів із вами зустрітися і поговорити в спокої та затишку, а ви зникли. Тому зараз я й прийшов.

Похмурий тип, що був «приватним детективом», зачинив за ними двері. Нік Даймонд підійшов до столу, заваленого паперами, тихо сказав:

— Світло не вмикати.

Єдиним джерелом світла в густому мороку була настільна лампа. Вона наче як і світила, а пітьму в кімнаті не розсіювала зовсім. Брудна лампочка миготіла, пульсувала. І від цього колихалися химерні тіні на стінах.

Вікна — застелені глухо важкими шторами. На підлозі — близько десятка порожніх пляшок від пива та чогось ще.

Диван, холодильник, кілька стільців…

Постоялець кімнати повернувся до чоловіків, притулився до столу:

— Ну і хто вас навів сюди? З чого ви взяли, що я вам щось можу сказати цікавого?

— Ви поза зоною досяжності. Мені потрібно поговорити з вами, — так само без натиску продовжував офіцер Рімм.

Його супутник одразу ж прийняв естафету, нервово додав:

— Я знову написав кілька листів, адресованих вам. Ви хоча б читали їх, детективе? Мені також дуже потрібно було з вами побачитися. Шкода, що ви відмовляли мені в приватній бесіді, коли я шукав зустрічі. Давайте таки поговоримо, якщо вже ми втрьох зібралися сьогодні тут. Можемо купити випивки! І закусочки. М?

Детектив кілька секунд дивився на них. Потім його обличчя скривилося в гримасі відрази, і він посміхнувся крізь неї:

— Листи, значить… Паперові листи. Ні, навіть не відкривав. Хто ще сьогодні користується поштовими скриньками? Це ж кретинізм. Бігуне, я з тобою балакати не буду взагалі.

— А шкода. Раніше ж ви користувалися папером. І все гаразд було.

Його почала тішити ця картина: два розумники-молодчики знайшли його та хочуть дізнатися секрет. Хто для своєї газетки, а хто — щоб вгамувати горе.

І обоє ще не зрозуміли, куди влізли. Не бачать свого фіналу, хоча він легко читається вже навіть зараз.

— Червоне вас все одно пожере...

Не розуміють, очі витріщають. Далі закликають до діалогу, щось пропонують. Детектив гірко посміхнувся, намагаючись не слухати відчайдушний крик зі стіни; грубі вимоги прикінчити двох візитерів ставали тільки гучніше, Даймонд ледь стримував себе, щоб не затиснути вуха долонями.